30 Вересня 2009

«Про сучасний стан і напрями розвитку мовної політики в Україні»

Сьогодні в світі існує 40 країн, де дві (і більш) мови є державними. Кожна країна сформувала свій підхід до мовної політики відповідно власному унікальному історичному, політичному, економічному, соціальному досвіду і етнонаціональній ситуації.

У англомовній політичній і науковій традиції для позначення статусу мови зазвичай використовується термін «офіційна». Така ж тенденція спостерігається і в багатьох інших країнах світу. Наприклад, в Туреччині одна офіційна мова – турецька, в Сінгапурі чотири офіційні мови – англійська, китайська (мандаринська), малайська і тамільська, в ЮАР 11 офіційних мов. Але в жодній з вказаних країн немає державної мови. З 12 країн Східної Європи лише одна використовує в конституції поняття «державна мова», 9 – «офіційна», а дві формально не встановлювали в своїх конституціях статус мов. У 5 країнах мови меншин мають офіційний статус в регіонах їх компактного проживання.

У деяких країнах існує практика регіональної двомовності – надання мові етносу, що компактно проживає на певній території, рівних прав нарівні із загальнодержавною офіційною мовою. Найбільш відома іспанська модель регіональної двомовності. Згідно із статтею 151 іспанської конституції, «історичні області», тобто Каталонія, Країна басків, Галісія і Андалузія, мають особливе право на офіційну двомовність. На території цих регіонів поряд з іспанською офіційно використовується каталонська, баскська і галісійська мови. Регіональні мови існують також в Бельгії, Франції, Індії, Ефіопії і деяких інших державах.

У пострадянських державах склалася власна логіка формування мовної політики, пов'язана з необхідністю визначити статус в першу чергу російської мови. У державах, що взяли різкий курс на «відокремлення» від радянського минулого, російська мова на офіційному рівні визнається нелегальною і стає об'єктом дискримінаційної політики (країни Прибалтики). Держави, що прагнуть підсилити власні конкурентні переваги, пов'язані з чинниками національної ідентичності, використовують модель єдиної державної (корінної) мови плюс однієї офіційної або мови міжнаціонального спілкування (російської) мови. Проте деякі країни надалі вилучали з національного законодавства положення про статус російської мови (Казахстан, Узбекистан). Нарешті, держави, котрі прагнуть посилити політичні, геополітичні і економічні вигоди, пов'язані з доступом до пострадянського інтеграційного капіталу, беруть на озброєння політику офіційної двомовності (Білорусь).

Враховуючи різноманітність ситуацій, що склалися в мовній сфері на пострадянському просторі, в конституціях країн СНД з'явилися формулювання «державна мова», «офіційна мова» і «мова міжнаціонального спілкування». Термін «державна мова» уживається лише по відношенню до мов державоутворюючих етносів. Щодо російської мови у законодавстві окремих республік (Молдова, Киргизія) вводилися формулювання «офіційна мова», а деяких (Таджикистан) – «мова міжнаціонального спілкування». Це були політичні заходи по відношенню до російської мови, фактичну роль якої потрібно, з одного боку, зафіксувати в законодавстві, а з іншої – нівелювати її явні конкурентні переваги відносно мов корінних етносів.

В цілому в світі використовується декілька моделей (підходів) до вибудовування мовної політики:

1. Модель єдиної офіційної (державної) мови.

2. Модель спільної (соофіційної) офіційної мови (Канада, Бельгія).

3. Модель регіональної (коофіційної) офіційної мови регіону (гагаузька мова в Молдові).

4. Модель заохочуваної мови (заохочувана мова, що не має офіційного статусу, але використовується в державних установах (школах, місцевій адміністрації і так далі) (датська мова в м. Фленсбург (Німеччина)).

5. Модель терпимої мови (мови іммігрантів).

6. Модель стримуваної мови (російська мова в країнах Прибалтики).

Мотиваційний аналіз вибудовування тієї або іншої мовної політики в різних державах дозволяє виділити такі основні типи:

Тип А. Статус державної, національної або офіційної надається всім мовам основних етнічних груп (наприклад, в Швейцарії, Бельгії, Сінгапурі). У основі цієї політики, на думку ряду дослідників, лежить консенсус національних еліт щодо відсутності "Великої традиції", на яку можна було б спертися з метою об'єднання нації. Тому більш дієвим інтегратором визнається досягнення державної ефективності, а не етнічній автентичності.

Тип Б. Деякі мови національних меншин вводяться як офіційні. Мовна політика даного типу, як правило, вибирається суспільствами, «обтяженими» «Великою традицією», яка є надійним фундаментом для підтримки соціально-культурної і політичної єдності. При цьому мовна політика може орієнтуватися одночасно на обидві мети – «націоналізм» і «державність». Чисті приклади такої політики зустрічаються в Португалії, Ефіопії та ін.

Тип С. Припускається офіційний статус для мов деяких національних меншин лише на регіональному рівні. Політика цього типу є результатом присутності в соціокультурній і політичній тканині держави одночасно двох або декількох конкуруючих «Великих традицій». Основною проблемою подібних ситуацій стає збалансування загальнонаціонального запиту на сильну «державність» з потребами регіональних і мовних груп в збереженні власної ідентичності. У такій ситуації суперництво еліт, що відстоюють протилежні інтереси, є неминучим. Очевидний перекіс політики на користь інтересів мовної більшості завжди чреватий підйомом сепаратистських настроїв серед меншості.

Окрім концепту «Великої традиції», дослідники пропонують аналізувати вибір державами тієї або іншої моделі мовної політики через поняття ефективних і неефективних мов. На Землі існує більше 2000 мов, з яких лише 259 є державними. Більше 90% населення світу використовують всього 12 мов, кожен з яких має від 100 мільйонів до 1,2 мільярдів носіїв. Спираючись в своїй політиці на переважний розвиток ефективних мов (а це в першу чергу світові мови), держави роблять вибір на користь активнішої і продуктивнішої участі в міжнародних процесах і світовому розподілі праці. В той же час культури з локальним або маргінальним статусом, роблячи ставку на підтримку власної мовної автентичності і жертвуючи конкурентоспроможністю зараз, зберігають за собою право бути носієм культурної альтернативи, яка завжди має шанс стати основою нової моделі конкурентоспроможності в майбутньому.