§3. Державне і міждержавне регулювання міжнародної торгівлі. Зовнішньоторговельний мультиплікатор.

Будь-яка держава на світовому ринку проводить певну торговельну політику, яка є відносно самостійним напрямом податково-бюджетної політики уряду, що пов’язаний із державним регулюванням обсягів зовнішньої торгівлі через податки, субсидії і прямі обмеження на імпорт чи експорт.

Зовнішньоторговельна політика здійснюється з метою підвищення ефективності національної економіки і реалізується у таких двох основних формах:

• економічний протекціонізм;

• вільна торгівля (фритредерство – від англ. free trade).

Економічний протекціонізм – державна зовнішньоекономічна політика, спрямована на заохочення розвитку національної економіки, її захист від іноземної конкуренції шляхом скорочення імпорту товарів, розширення зовнішніх ринків.

Інструментами протекціонізму виступають митні збори, митні тарифи, квоти і ліцензії на експорт і імпорт товарів тощо.

Вільна торгівля (фритредерство) – напрямок в економічній теорії і здійсненні торговельної політики на світовому ринку, який обгрунтовує і реалізує принцип міжнародної торгівлі без будь-яких обмежень і виходить з недоцільності державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності господарських структур. Це поняття має в основному теоретичне значення, тому що вільної торгівлі в чистому вигляді не існує. Зазвичай вона є політикою мінімального державного втручання у зовнішню торгівлю, що розвивається на основі вільних ринкових сил попиту та пропозиції.

Регулювання зовнішньої торгівлі здійснюється за допомогою комплексу спеціальних засобів, які можна поділити на дві основні групи: економічні та адміністративні.

До економічних засобів відносяться митні збори і тарифи, імпортні депозити. Результатом їх застосування стає подорожчання імпорту, що знижує конкурентоспроможність імпортних товарів на внутрішньому ринку у порівнянні з вітчизняними аналогами.

Серед адміністративних засобів варто виділити квотування, ліцензування та заборону (ембарго)¹ на імпорт або експорт, самообмеження поставок експортером, спеціальні технічні вимоги до товару.

Між цими двома групами засобів зовнішньоторговельного регулювання існують принципові відмінності. Якщо при використанні економічних засобів остаточне право вибору імпортного чи вітчизняного товару залишається все ж за його кінцевим споживачем, який керується ціною, якістю, умовами поставок, то при використанні адміністративного регулювання зовнішньої торгівлі обмежується дія ринкового механізму, скорочується асортимент товарів внутрішнього ринку і фактично примусово вирішується проблема вибору товару споживачем на користь місцевої продукції.

Випробуваним і важливим засобом регулювання зовнішньої торгівлі майже в усіх країнах стали митні збори і тарифи.

Митні збори – державні грошові податки, що стягуються спеціальною державною інституцією – митницею з товарів, цінностей, майна, що проходять через державний кордон.

Величина митних зборів визначається митними тарифами.

Митні тарифи – конкретна величина платежів, яка встановлюється стосовно певного переліку товарів, що підлягають митному збору.

Величина митного тарифу залежить насамперед від ступеня обробки товару (готові вироби, напівфабрикати, сировина), а також від його походження (промислові, будівельні, сільськогосподарські товари тощо).

Механізм впливу митних зборів і тарифів на ввезення товарів використовується у відповідності із цілями торговельної політики:

• захист національного ринку від іноземної конкуренції;

• підтримка порівняно високого рівня цін на внутрішньому ринку, що сприяє розширенню експорту товарів за нижчими цінами;

• полегшення доступу вітчизняним товарам на ринки інших країн шляхом взаємного зниження митних зборів;

• підвищення конкурентноздатності вітчизняних товарів шляхом зниження мита на імпортні матеріали, що використовуються при виробництві експортної продукції;

• досягнення активного торговельного балансу (переважання експорту над імпортом).

Митні збори і тарифи, як засіб регулювання імпорту, суттєво сприяють розвиткові національного експорту. У деяких країнах митні тарифи містять не лише імпортні, а й експортні збори на обмежене коло товарів і послуг. За допомогою відповідних експортних зборів держава стримує експорт певних товарів з метою повнішого задоволення потреб внутрішнього ринку.

Специфічним економічним засобом регулювання зовнішньої торгівлі стали імпортні депозити, коли імпортер товарів бере зобов’язання внести в банк на певний строк безпроцентний депозит на всю або частину вартості імпортованих товарів. Наслідком цього стає вилучення капіталу з обігу, обмеження платоспроможності імпортера, що зменшує можливості імпорту товарів з-за кордону.

Випробуваним адміністративним засобом регулювання зовнішньої торгівлі стало квотування¹, а також пов’язана з ним система ліцензування² товарів для міжнародного обміну.

Квотування здійснюється державними чи міжнародними організаціями задля кількісного обмеження (встановлення квоти) виробництва, експорту та імпорту товарів.

Квотування проводиться з метою захисту національних економічних інтересів, виконання міжнародних угод. Експортні квоти вводяться згідно міжнародних стабілізаційних угод і встановлюють частку кожного їх учасника у виробництві чи експорті того чи іншого товару. В рамках встановлених квот експорт і імпорт товарів здійснюються за ліцензіями.

Ліцензія – спеціальний дозвіл, який надається державними органами на ввіз, вивіз і транзит певної кількості товарів, вільний вивіз, ввіз і транзит яких не допускається.

Ліцензія часто містить характеристику якості товарів, дозволених для вивозу чи ввозу.

Ще одним адміністративним засобом регулювання зовнішньої торгівлі є встановлення технічних бар’єрів.

Технічні бар’єри – форма адміністративного регулювання зовнішньої торгівлі, що передбачає дискримінацію імпортних товарів на користь вітчизняних з використанням специфічних стандартів якості, норм безпеки, санітарних обмежень.

Окрім протекціонізму сьогодні у міжнародній торгівлі панує й інший напрямок – концепція “вільної торгівлі” (фритредерства) – міжнародного товарообміну без будь-яких обмежень. Політика вільної торгівлі проявляється у зменшенні митних зборів, значному розширенні квот, а також в утворенні так званих зон вільної торгівлі, у яких згідно митного союзу (однієї із початкових форм міжнародної економічної інтеграції країн, що входять до такої зони (наприклад, ЄС, NAFTA та ін.), ліквідовано будь-які обмеження на переміщення товарів, які вільно долають державні кордони.

У зовнішньоторговельних стосунках широко застосовують у взаємопереплетенні як політику протекціонізму, так і політику вільної торгівлі. У чистому вигляді жодна з них не використовується. Значного поширення в умовах монополізації набув агресивний протекціонізм, який захищає інтереси монополізованих галузей. Специфічною рисою сучасної зовнішньоекономічної політики є приватномонополістичний протекціонізм. Його виникнення пов’язане з пануванням ТНК, які створюють значні перепони для імпорту товарів. Створення міждержавних інтеграційних союзів призвело до появи колективного протекціонізму, особливостями якого є лібералізація взаємної торгівлі і проведення протекціоністської політики щодо інших країн.

Інтенсивний розвиток зовнішьоекономічних зв’язків вимагає визначення їх впливу на розвиток економіки країни. Експорт та імпорт, як і інші складові сукупних витрат, діють з мультиплікаційним ефектом. Саме тому з метою кількісної оцінки впливу зовнішньої торгівлі на ріст національного доходу і валового національного продукту економічна теорія розробила і використовує на практиці модель зовнішньоторговельного мультиплікатора. Вагомий внесок у її створення і розвиток здійснили Дж.М. Кейнс, Р. Кан, Ф. Махлуп, П. Самуельсон та інші економісти.

Початкова зміна експорту, так як і зміна інвестицій, породжує ланцюгову реакцію, яка, зменшуючись з кожним наступним циклом, дає ефект багаторазового посилення початкової зміни. Аналогічно до мультиплікатора інвестицій, мультиплікатор експорту (Мх) зумовлений внутрішніми процесами у сфері споживання і може бути визначений через граничну схильність до споживання (MRC) або граничну схильність до заощаджень (MRS ):

Мх = 1/ MRS = 1/(1– MRC)

Вплив збільшення експорту на обсяг виробництва можна визначити за формулою: ВНД = Мр ΔХ. Однак, міжнародна торгівля – це не лише експорт, а й імпорт. У випадку, якщо частина отриманого експортного доходу йде на імпорт, то внутрішня купівельна спроможність скоротиться. Імпорт діє як відтік, аналогічно до того як заощадження (імпорт має від’ємний знак). Тому аналізувати імпорт можна аналогічно до функції заощадження. Із введенням поняття граничної схильності до імпорту (MRM), як відношення зміни обсягу імпорту до зміни доходу, формула мультиплікатора набуває вигляду:

Мр = 1/( MRS – MRM)DX

Відповідно вплив зміни експорту з врахуванням імпорту на зміну обсягу виробництва можна відобразити формулою:

ΔВНД = 1/ ( MRS – MRM)DX

Графічна інтерпретація мультиплікатора зовнішньої торгівлі представлена на рис. 21.2, де зображений “кейнсіанський хрест” – графік залежності рівноважного рівня національного виробництва і сукупних витрат.

δ₁, δ₂ – зміни рівноважного ВНД,

викликані чистим експортом

Рис. 21.2 “Кейнсіанський хрест”

Обсяг виробництва ОЕ – це рівноважний обсяг за умов закритої економіки. Графік демонструє, що позитивний чистий експорт (NX1) зміщує вгору криву сукупних витрат і рівновага встановлюється у точці (Е1), яка відповідає значно вищому рівноважному рівню національного виробництва. Від’ємний (NX2) діє з протилежним ефектом. Він знижує сукупні витрати, яким відповідає менше значення рівноважного національного продукту (Е2).

Оцінювати рівень рівноважного обсягу виробництва (позитивний він чи негативний для економіки), необхідно із врахуванням потенційного обсягу, тобто обсягу виробництва за повної зайнятості. Обсяг сукупних витрат і рівноважний обсяг виробництва, який їм відповідає, можуть бути меншими чи більшими від потенційного обсягу виробництва. У першому випадку має місце дефляційний, а у другому – інфляційний розрив.

Відповідно, якщо збільшенню сукупних витрат за рахунок чистого експорту передував дефляційний розрив, то таке збільшення можна вважати сприятливим, оскільки після нього відбудеться зростання виробництва, розширення зайнятості, тобто – скорочення дефляційного розриву. Розширення експорту, у порівнянні з імпортом, за умов інфляційного розриву, коли витрати високі і рівноважний національний продукт перевищує потенційний, може посилювати інфляційну напругу в країні. У цьому випадку навряд чи з точки зору внутрішньої рівноваги варто оцінювати позитивно експансію експорту. Зміна чистого експорту в бік збільшення (відрізок δ2) і в бік зменшення (відрізок δ1) є меншою ніж зміни, які ними викликані у рівноважному обсязі виробництва (відрізки А1 і А2).

Дія мультиплікатора зовнішньої торгівлі не є постійною. Мультиплікація має затухаючий характер, величини наступних приростів неухильно скорочуються, оскільки значення граничної схильності до споживання імпортних товарів менше від одиниці.

Після певного проміжку часу диспропорції, які викликані приростом інвестицій в одну із країн, згладжуються, системи знову приходять у стан рівноваги.

На національну торговельну політику значний вплив здійснюють міждержавні економічні організації, які розробляють і встановлюють принципи світової торгівлі. До них можна віднести Всесвітню торговельну організацію (ВТО); Конференцію ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД); Комісію ООН з прав міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ); міжурядові організації з регулювання товарних ринків; Світову організацію інтелектуальної власності (СОІВ).

Зокрема, Всесвітня торговельна організація (World Trade Organization – WTO) є головним міжнародним регулятором світової торгівлі. Вона перетворена з Генеральної угоди з тарифів і торгівлі – ГАТТ (General Agreement on Tariffs and Trade – GATT) у 1995 році. Оскільки основні положення та принципи ГАТТ увійшли до ВТО, іноді організацію позначають спільною абревіатурою ГАТТ/ВТО.

Головною метою ГАТТ було забезпечення умов для розвитку міжнародної торгівлі, послаблення торговельних бар’єрів і врегулювання торговельних суперечок. Текст Генеральної угоди містив такі основні положення:

• визначення сфери застосування режиму найбільшого сприяння в міжнародній торгівлі;

• порядок митного оподаткування;

• правила торговельної політики в міжнародній торгівлі (національний режим щодо внутрішнього оподаткування, застосування податків, субсидії в торгівлі);

• сприяння розвиткові зовнішньої торгівлі країн, що розвиваються.

Основною формою діяльності ГАТТ було проведення міжнародних багатосторонніх торговельних перемовин – раундів, на яких обговорювались актуальні проблеми торговельної політики, визначались юридичні норми, правила та принципи світової торгівлі. До 1995 року відбулося вісім таких раундів, останній з яких – Уругвайський (1986–1993 рр.) прийняв рішення про перетворення ГАТТ у Всесвітню торговельну організацію (ВТО). ВТО налічує 148 країн-учасниць. Штаб-квартира ВТО знаходиться в Женеві.

Головна мета ВТО полягає у лібералізації міжнародної торгівлі, усуненні дискримінаційних перешкод на шляху потоків товарів та послуг, вільному доступі до національних ринків і джерел сировини. Досягнення окресленої мети забезпечить зміцнення світової економіки, зростання інвестицій, розширення торговельних зв’язків, підвищення рівня зайнятості й доходів у всьому світі. Функціїї ВТО акумулюються у нагляді за станом світової торгівлі й наданні консультацій з питань управління в галузі міжнародної торгівлі; забезпеченні механізмів вирішення міжнародних торговельних суперечок; розробці та прийнятті світових стандартів торгівлі; нагляді за торговельною політикою країн; обговоренні нагальних проблем міжнародної торгівлі.

Серед принципів діяльності ВТО варто виділити:

• принцип найбільшого сприяння, який полягає у наданні країною своєму партнерові по ВТО таких же привілеїв, які вона надає будь-якій іншій країні. Якщо уряд країни застосовує нову пільгу в торгівлі з іншою країною, то ця пільга повинна обов’язково поширюватись на торгівлю з рештою країн-учасниць ВТО. Тобто країна не може вдаватись до односторонніх пільг, оскільки це означатиме дискримінацію інших партнерів.

• принцип національного режиму. Суть цього принципу в тому, що країни-учасниці зобов’язані встановлювати для товарів своїх партнерів по ВТО такий же режим, який вони встановлюють для своїх товарів на власному внутрішньому ринку.

• принцип захисту національної промисловості. У випадку необхідності введення країною з метою захисту своєї промисловості імпортних тарифів, вона повинна вводити саме митні тарифи, а не вдаватись до проведення торговельно-політичних заходів (квоти, дискримінаційні стандарти тощо). Іноді країни намагаються адміністративно обмежити імпорт. Зокрема, у 60-х рр. ХХ ст. в період розпалу “автомобільних війн” між розвинутими країнами, Японія прийняла жорсткі стандарти щодо вихлопів у повітря шкідливих речовин, завчасно перебудувавши технологію виготовлення своїх автомобілів. Країни Західної Європи та США виявились до цього не готовими і поставки їх машин у Японію практично припинились на деякий час.

• принцип утворення стійкої основи торгівлі. Тарифні рівні, які узгоджені в рамках ВТО, не можуть переглядатися окремою країною-членом в односторонньому порядку.

• принцип сприяння справедливій конкуренції стосується субсидій і демпінгу¹. Такі заходи засуджуються. У випадку, якщо якась із країн вдається до подібних заходів, то торговельний партнер має повне право використати компенсаційні заходи, які б нівелювали подібні дії. Основна позиція ВТО полягає у забороні застосування субсидій та демпінгу.

• принцип дій у надзвичайних ситуаціях. У випадку форс-мажорних обставин (стихія, соціальні заворушення) країна може за погодженням з ВТО тимчасово вийти за межі взятих на себе торговельних зобов’язань (підвищити тариф, ввести квоти тощо).

• принцип регіональних торговельних домовленостей передбачає встановлення особливого режиму (виключення із узгоджених правил) для регіональних інтеграційних угруповань. Зокрема, в ЄС між країнами-членами встановлено найсприятливіший торговельний режим, без будь-яких обмежень. Подібні надзвичайні пільги жодна з країн ЄС не надає іншим партнерам по ВТО, що вважається порушенням принципу найбільшого сприяння. Розв’язання цієї суперечності вбачається у створенні міжрегіональних зон вільної торгівлі, де будуть усунені усі торговельні бар’єри.

Принцип найбільшого сприяння, який вважається стрижневим у міжнародному торговельному механізмі, в практичному застосуванні викликає значні суперечності між країнами. Різні рівні економічного розвитку країн-членів ВТО ставлять їх у неоднакові умови на шляху усунення тарифних і нетарифних перепон. Слабша за рівнем економічного розвитку країна виявляється беззахисною перед натиском товарів індустріально розвиненої країни. Саме тому країни, що розвиваються, в рамках “Кеннеді-раунду” (1965 р.) відстояли резолюцію, за якою для них було проголошено “принцип невзаємності”, що означає: якщо багата країна надає бідному члену організації певні пільги, то вона не повинна очікувати від нього відповідної еквівалентної поступки. Тобто, якщо розвинені країни зобов’язані усувати торговельні бар’єри, то країни, що розвиваються, мають право їх зберігати до деякої міри і на деякий час. Водночас економічно розвинені країни наполягали на прийнятті “принципу градації”, за яким бідна країна позбавляється пільгового режиму “невзаємності” у випадку підвищення її індустріального рівня.

Сфера діяльності ВТО охоплює: митно-тарифне регулювання; антидемпінгове регулювання; використання субсидій та компенсацій; нетарифні обмеження; діяльність митних союзів і зон вільної торгівлі; торговельні аспекти захисту прав інтелектуальної власності; торгівлю окремими товарами (текстиль, сільськогосподарська продукція, авіатехніка тощо); торговельні аспекти інвестиційних заходів та ін. Найактуальнішою залишається проблема вдосконалення торговельних правил, які б задовольняли усіх учасників ВТО. Перш за все це стосується ліквідації тарифних і нетарифних обмежень, а також запровадження єдиних технічних стандартів на товари. Стосовно торговельних аспектів інвестицій, то передбачається поширити на закордонні інвестиції такий же режим найбільшого сприяння, що існує в міжнародній торгівлі. Зберігається політика надання пільг країнам, що розвиваються: їх товари мають доступ на ринки розвинених країн без тарифних обмежень і квотування.

Країни, що не входять у ВТО знаходяться в невигідних умовах, оскільки, по суті, підлягають торговельній дискримінації внаслідок відсутності пільг, які країни-члени ВТО надають один одному. Саме тому Україна має намір повноправного вступу до цієї організації і наразі знаходиться на стадії проведення відповідних перемовин. Приєднання до ВТО має певні потенційні переваги для зовнішньої торгівлі України, які означатимуть: виконання передумов створення зони вільної торгівлі з країнами ЄС; появу можливості повноправного застосування заходів захисту внутрішнього ринку відповідно до угод ВТО, зокрема щодо обмежень задля збереження рівноваги платіжного балансу, угод про антидемпінгові та компенсаційні заходи; зростання експорту; детінізацію імпорту і, відповідно, збільшення легального імпорту.

В економічній літературі ведуться дискусії стосовно потенційних ризиків, зумовлених приєднанням України до ВТО, серед яких визначають, зокрема:

• можливість витіснення вітчизняних товарів дешевим імпортом;

• загрозу скорочення виробництва і банкрутство окремих підприємств у дотаційних галузях.

Щодо останньої тези аналіз ситуації, яка склалася в українському гірничо-металургійному комплексі, свідчить, що проблема конкурентоспроможності металургії існує і на внутрішньому ринку, незалежно від вступу України до ВТО. Окрім цього, лібералізація тарифних обмежень і скасування квот полегшить українським виробникам металу доступ на ринки інших країн. Деякі ризики від вступу України до ВТО стосуються і вітчизняного аграрного сектору економіки, оскільки цілком вірогідно, що відбудеться звуження внутрішнього ринку збуту для національних товаровиробників, загострення конкурентної боротьби між національними та іноземними виробниками сільськогосподарської продукції (картоплі, овочів, фруктів), підвищення цін на внутрішньому ринку на товари, експорт яких збільшиться. Проте передбачуваність і стабільність у міжнародних торговельних відносинах може бути досягнута лише через систему визнаних більшістю країн правил, і тому вступ України до ВТО став одним із стратегічних завдань у зовнішньоекономічній політиці України.

Повноправне членство України у ВТО вимагатиме зусиль державної влади та усіх суб’єктів господарювання насамперед у боротьбі за конкурентоспроможність як на зовнішніх, так і на внутрішніх ринках. Національна конкурентоспроможність, на відміну від галузевої чи фірмової, визначається не лише перевагами у витратах виробництва і не стільки якістю продукції, що виробляється, скільки ефективністю національної економіки загалом, її стійкістю і здатністю до саморозвитку відповідно до світового науково-технічного прогресу. Конкурентоспроможність країни – це показник того, наскільки ефективно країна у порівнянні з іншими країнами виробляє, розподіляє і продає створені в ній товари і послуги та використовує свої експортні переваги з метою підвищення власного економічного потенціалу.