Займенник як частина мови

Займенник — це самостійна частина мови, яка не називає предмети, їхні ознаки і кількість, а лише вказує на них. Напр.: «Поезія — це, як правило, нуртування душі, кипіння пристрастей, гра почуттів... Чи може, чи повинна вона бути іншою — такою, де верх над емоціями бере розсудливість, мисль?» (газ.). У другому реченні займенник вона не називає, а вказує на предмет, названий у першому реченні, — поезію. Займенник такою вказує на ознаку цього ж предмета (поезії), зміст якої розкривається підрядним реченням (де в{ерх над емоціями бере розсудливість, мисль).

З усіх частин мови займенник виділяється як своїм значенням, так і граматичними ознаками. Специфіка цього класу слів полягає в тому, що він відсилає до тих реалій, які, власне, уже названі іншими словами: іменниками, прикметниками, числівниками.

Крім того, займенники, на відміну від іменників, прикметників і числівників, що називають лише ті факти, для яких вони призначені незалежно від ситуації мовлення (за винятком переносного вживання), у різних мовленнєвих ситуаціях ототожнюється з різними фактами. Пор.: Аркадій добре розумів, що такі вчинки, на які сьогодні зважився Турбай, даються людині нелегко (Соб.); Стати зразком такої людини, що дотримується високих принципів моралі C газет). У першому випадку такі стосується предмета вчинки, у другому такої — особи людина.

Отже, конкретного значення займенник набуває лише в контексті, коли стає ясно, із яким фактом дійсності він співвідноситься (тобто, коли ці факти уже названі іншими частинами мови). Залежність займенника від контексту чи ситуації мовлення, від іншого слова говорить про те, що в значенні займенника є завжди елемент ситуаційності.

Займенники, на противагу номінативним словам, не виражають якісної визначеності однорідних явищ, за якою вони розрізнювані й пізнавані, а виділяють різнорідні явища за ознакою співвіднесеності з мовцем. Такий спосіб позначення явищ називають дейксисом, а самі мовні знаки — дейктичними. У зв'язку з дейктичним характером З. їхня конкретна предметна співвіднесеність завжди є ситуативною та індивідуальною. За вказівки на відоме явище З. передбачають не його якісні ознаки, а тільки наявність у полі зору мовця.

Закріпленість З. за ситуативною предметністю мовлення мовця визначає їхнє перше функціональне призначення — бути одним з універсальних засобів актуалізації мовленнєвих висловлень, висловлень про конкретні факти дійсності, тобто засобом переведення абстрактної системи мови у сферу актуалізованого мовлення.

Дейктичні функції З. стали основою їхнього другого функціонального призначення — текстотвірного, або анафоричного, заступального, повторюваного. Воно стосується вказівки на елементи контексту, їхню послідовність і зв'язки: З. або повторюють елементи тексту, або їм передують, виступаючи в такий спосіб засобом розгортання і встановлення змістових зв'язків у тексті: Протягом небагатьох років творчості Шевченко пройшов великий і складний шлях розвитку. Його поезія багатогранна і часом навіть суперечлива, та це неминучі суперечності інтелектуальних і духовних шукань, невтоленної думки (І. Дзюба). З. в таких випадках можуть замінювати в тексті назви предметів, предикати й цілі речення: Це місто — монстр. Воно себе пасе. Воно не знає, де його коріння (Л. Костенко); Віддай людині крихітку себе. За це душа наповнюється світлом (Л. Костенко); Усі усіх не люблять. Це біда (Л. Костенко). Отже, З. сприяють також скороченню елементів тексту, конденсації висловлень. Деякі з них спеціалізовані тільки на анафоричній функції. Проте не всі З. виконують анафоричну функцію.

Оскільки займенники вказують на факти, позначені іншими частинами мови, то вони зближуються з останніми і, так би мовити, одночасно належать до різних класів слів. Наприклад, у реченні Говорила зі мною річка (Кр.) займенник мною має стосунок до першої особи (до автора мовлення) і разом з тим указує на людину, тобто за функцією зближується з іменником.

Здатністю зближуватись з іншими частинами мови займенники протиставляються решті частин мови, для яких виключеною є одночасна належність до різних класів слів.

Значення вказівності, найзагальніше позначення предметів, їх якостей і властивостей, обумовлює наявність невеликої кількості займенників і замкненість самого класу слів. Але завдяки тому, що в конкретній мовленнєвій ситуації займенники позначають точно визначені факти (здебільшого через інші слова), вони вживаються широко, питома вага їх у тексті досить висока.

Невелика група вказівних слів, об'єднана єдиною назвою займенник, різноманітна за формами словотворення і словозміни та не має власного предметно-логічного змісту. Отже, виділення займенника як частини мови ґрунтується на особливій його семантиці — високій узагальненості значення. Так, займенник він може означати особу і будь-який предмет, хто — будь-яку особу (одну чи декілька), який — може вказувати на якість чи властивість особи або предмета, стільки — на кількість осіб чи предметів. Тобто За значенням і граматичними ознаками займенники зближуються з іншими частинами мови — іменниками, прикметниками, числівниками і виступають їх еквівалентами. У зв'язку з цим займенники поділяються на узагальнено-предметні, узагальнено-якісні та узагальнено-кількісні, а їх значення конкретизуються лише в контексті.