5. Концепції етнонаціонального характеру українців.

Микола Шишкевич у своїй книзі «Загублена українська людина» (1954) наводить 4 історичні типи світоглядів, в яких на його думку, уособлюється українство, «український світ» та намагається дати опис основних типів переживання дійсності українською людиною.

Перший тип він називає за М.Гоголем «старосвітськими поміщиками». Цей тип знаходить себе у щасті біологічного животіння й «тупіння в достатку», яке, мабуть, найповніше виражається в запитанні чоловіка-поміщика, зверненого до дружини: «А що ми покушали б, матушка?»

Другий тип Шишкевич називає «сковородянською людиною». Як і попередній тип «сковородянська людина» означає кінець великої епохи. Але, на відміну від першого типу, вона, не бажаючи пристосовуватись до нової російської імперської дійсності, бачить своє щастя в особистому духовному самовдосконаленні. Вона настільки віддалилась від реалій соціального життя, що цей суспільний світ насправді й не помічає.

Третій тип має назву «гоголівська людина». Початково – це ті потомки козацької еліти, які захотіли й надалі брати активну участь у політичному житті тепер уже нової для них держави – Російської імперії. Але на цих шляхах їх чекало розщеплення національної і політичної самосвідомості. У нових реаліях вони, залишаючись етнічними українцями, політично ідентифікували себе з Росією.

Та найбільші перспективи для відтворення й функціонування в сучасності має четвертий тип, що називається «шевченківська людина». Схиляння перед розумом та його найвищим втіленням – наукою, а також таким моральним ідеалом, як вільний дух є для Шишкевича найголовнішими рисами шевченкової людини. Саме цей тип світогляду був найповніше притаманний тим українцям, які будували нові форми української державності у 1917-1920 рр. і саме люди цього світогляду створили державу «вільного духу» - Українську Народну Республіку.

Юрій Липа у своїй книзі «Призначення України» визначав 4 складники укр.. пракультури і дав їм докладну характеристику: це трипільський, понтійський, готський та київсько-руський первені.

1. Трипільська пракультура, за Ю.Липою, має етнічний зв'язок з пракультурою Малої Азії, тобто південнішою. Це були люди, що гартувалися у суворіших кліматичних умовах, ніж малазійці. Саме вони залишили у спадок українцям свою терплячість, мовчазну відвагу, скромність, обережність, впертість у досягненні мети і вміння стійко сприймати невдачі. Саме від трипільської цивілізації у нас психологія хлібороба, пошана до жінки, родинні звичаї, демократичний громадський устрій.

2. Понтійська пракультура – це культура північного Причорномор’я, де мешканці були змішані з еллінським етнічним типом. Культура Ольвії і Пантінанею була тісно пов’язана з культурою трипільців, тобто певною мірою успадкувала від них свої культи. Понтійська культура близька, а іноді просто ототожнюється зі скіфською. Від них українці успадкували відвагу, підприємливість, творчий дух, потяг до краси. Індивідуалізм українця протистоїть стадності, але його відданість улюбленій справі спонукає його знаходити спільників та однодумців. Звідси потяг українця до різних спілок, громад, артілей тощо.

3. Готські впливи відомі в 2 ст., прийшли в Україну через Волинь з імперії Остпотів. Щоправда, сучасні дослідження доводять, що вплив готів у нашій історіографії був дещо перебільшеним. Від них могли бути успадковані стійкість характеру, військова та державна дисципліна, дотримання угод, організованість. Цікаве поєднання готизму з еллінством (понтійством) дало тип запорізького козака, який дивував іноземних істориків : «люди військові і водночас торгові, продають рибу і хутра», тощо.

4. Києво-руський первень. Староукраїнська держава Київська Русь проіснувала близько 700 р. Від неї в українців усвідомлення своїх політичних традицій, які зберегла князівська еліта навіть у Литовській державі, а також продовжили запорозькі козаки аж до скасування Гетьманщини. Цей дух волелюбності і національної гордості почав найбільш придушуватися у 18 ст.

Дмитро Донцов стверджує, що суспільство має складатися з груп (каст), в основі розділу на касти лежить принцип обдарованості. Філософ зазначає, що від народження людина отримує здатність до певної діяльності. Керувати державою має окрема каста, яку з самого народження готують до цієї справи. На думку філософа, талант керувати, так само як і інші таланти, є вродженим, але його необхідно розвивати.

Філософ зазначає, що існують психічні типи рас, зокрема, він виділяє кордійців, понтійців, медитеранців, середземноморців та остійців. Всі ці раси на думку Донцова, розповсюджувані в Україні. Філософ зазначає, що найбільш придатними до керування є кордійська раса, яка раніше була представлена в Україні у великій кількості, але на сьогодні залишається небагато чисельною. Після кордійців, за вмінням керувати, йдуть понтійці, медитиранці та середземноморці, а найменш здатні до цієї справи – динарці та остійці. Донцов зазначає, що два останні типи розповсюджені серед представників української демократичної верстви.

Олександр Кульчицький визначає расову структуру українців як складну, до якої входять дві головні раси – динарська та східна (остійська).

Остійську расу філософ порівнює із формою кулі, а її основні риси шукає насамперед у групі почуттів не надто великої сили, але досить великої глибини та винятково виразної якості, тобто це є так звані настрої. Через те, що ці настрої мають переважно спокійно-сумне забарвлення, тому людину остійської раси можна охарактеризувати як «елегійно-ідимічну».

Символом динарської раси є ламана лінія зигзагу», обличчя якої має найбільше з драматичної маски, витісненої внутрішніми бур’янами переживань; цьому відповідає динарська схильність і здатність до театрального мистецтва та музики. Загалом динарську людину О.Кульчицький відносить до типу «почуттєвої людини», котра визначається особливо великою силою почуттів, тому її ще можна назвати «людиною афекту», або «лірично-драматичною людиною». Звідси підсумок: те, що в українській психіці відповідає «козацькому ідеалові», виходить переважно із психічної тенденції динарської раси.