ДОГОВОРИ, УГОДИ, УНІЇ

Варша́вський договір квітень 1920— міждержавна угода Польщі і Української Народної Республіки, за якою в квітні 1920 р. польський уряд Пілсудського відмовився від намірів розширити територію Польщі до кордонів Речі Посполитої 1772 р. та визнав УНР.Ця угода мала символічне значення для УНР. Попри це, уряд Симона Петлюри був вимушений піти на великі поступки, оскільки були визнані вже де-факто встановлені кордони по межі розташування польських військ в Україні — по річці Збруч. Це означало зречення від великих етнічних українських територій Галичини, Західної Волині, частини Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщини. Такий крок уряду Симона Петлюри був оцінений вкрай негативно декотрими українськими політиками того часу і більшістю населення окупованих Польщею територій.За цим договором Польща зобов'язувалась не укладати міжнародних угод, спрямованих проти України. Гарантувались національно-культурні права українського населення в Польщі і польського в Україні. Складовою частиною договору була військова конвенція, підписана 24 квітня 1920 року українським генералом Володимиром Сінклером та представником польського військового відомства. Славеком, яка передбачала початок спільних польсько-українських військових дій проти більшовицьких військ на території України.Варшавський договір був засуджений найближчими прибічниками Петлюри – Винниченком, Грушевським та іншими. Симонові Петлюрі не вдалось реалізувати її цілком.Пізніше, у жовтні 1920 року, по закінченні польсько-радянської війни, польський уряд визнав УРСР і уклав з нею Ризький мирний договір 1921 року, що фактично анулював Варшавський договір.

Ризький мир березень 1921 — договір, підписаний у Ризі 18 березня 1921 представниками РРФСР і УРСР, з одного боку, та Польщі — з другого, який формально закінчив польсько-радянський збройний конфлікт 1919 — 1920 років, санкціонував поділ українських і білоруських земель між Польщею і Радянською Росією та фактично анулював Варшавський договір 1920.Ризький мир був завершенням переговорів, які велися спершу (серпень 1920) у Мінську, а згодом (від 21 вересня 1920) у Ризі. Польську делегацію очолював Я. Домбський, радянську — К. Данішевський (Мінськ) та А. Йоффе (Рига); УРСР репрезентував спершу Д. Мануїльський, а потім Ю. Коцюбинський і Е. Квірінґ.Польсько-радянським переговорам безуспішно намагалися протидіяти посол УНР у Латвії В. Кедровський, представник уряду УНР С. Шелухин та делегація ЗУНР під проводом К. Левицького. Наслідком переговорів стало підписання 12 жовтня 1920 Договору про перемир'я та прелімінарні умови миру, який набув чинності 18 жовтня 1920.Договір складався з 26 статей і включав ряд додаткових протоколів та умов, які регулювали різні економічно-правові питання. Він уточнював державний кордон між радянськими республіками та Польщею, залишаючи за останньою приблизно 180 тис. км² на схід від Лінії Керзона. Обидві сторони визнавали незалежність України і Білорусі, «згідно з принципом самовизначення народів», та зобов'язувалися шанувати суверенні права і не втручатися у внутрішні справи другої сторони, а особливо не дозволяти створення та перебування на своїй території організацій, які «присвоюють собі ролю уряду другої сторони або частини її території». РРФСР і УРСР мали забезпечити за поляками на своїй території повну релігійну і культурну свободу, а Польща гарантувала ті самі права представникам російської, української та білоруської меншин.Окремі статті Ризького миру регулювали питання громадянства та репатріації. Обидві сторони зрікалися воєнних відшкодувань, а РРФСР і УРСР зобов'язувалися повернути Польщі різні воєнні трофеї, культурні та мистецькі скарби, бібліотеки й архіви, загарбані чи вивезені царським урядом, та виплатити їй 30 млн. золотих карбованців як винагороду за «активну участь» польських земель у господарському житті колишньої Російської імперії. Мирний договір формально діяв із моменту обміну ратифікаційними документами в Мінську 30 квітня 1921 і до 17 вересня 1939, коли його односторонньо денонсував радянський уряд у зв'язку з окупацією Західної України і Західної Білорусі Червоною армією.

Договір про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом, або Пакт Молотова — Ріббентропа 1939 (нім. Deutsch-sowjetischer Nichtangriffspakt; рос. Договор о ненападении между Германией и Советским Союзом[1]) — розрахована на 10 років міждержавна угода, підписана в перші години 24 серпня 1939 року (зазначена в документі дата 23 серпня 1939 року)[2] в Москві міністром закордонних справ Німеччини Йоахимом фон Ріббентропом та народним комісаром закордонних справ СРСР В'ячеславом Молотовим у присутності посла Німеччини Вернера фон дер Шуленбурга та секретаря ЦК ВКП(б) Йосипа Сталіна. Угода спиралась на Берлінський договір 1926 року, а з нею, й на Рапалльський договір. Пакт гарантував нейтралітет Радянського Союзу в конфлікті Третього Рейху з Польщею та країнами Заходу, та давав можливість повернення Радянським Союзом втрачених Росією в Першій світовій війні територій.Секретним додатковим протоколом визначались сфери взаємних інтересів обох держав у Східній Європі. Протокол складався з короткої преамбули і наступних чотирьох пунктів:У випадку територіально-політичної перебудови областей, які входять до складу Прибалтійських держав (Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва), північний кордон Литви одночасно є межею сфер інтересів Німеччини і СРСР. При цьому інтереси Литви щодо Віленської області визнаються обома сторонами.У випадку територіально-політичної перебудови областей, які входять до складу Польської держави, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії рік Нарви, Вісли і Сяну. Питання, чи є у взаємних інтересах бажаним збереження незалежної Польської держави і якими будуть кордони цієї держави, може бути остаточно з'ясованим лише протягом подальшого політичного розвитку…Стосовно Південно-Східної Європи з радянської сторони підкреслюється зацікавленість СРСР у Бесарабії. З німецької сторони заявляється про її повну політичну незацікавленість у цих областях.Цей протокол зберігатиметься обома сторонами в суворій таємниці.Договір разом з іншими Радянсько-Німецькими угодами втратив силу 22 червня 1941 після нападу Німеччини на Радянський Союз[3]. 1989 року, З'їзд народних депутатів СРСР засудив додатковий секретний протокол договору, й визнав його нечинним з моменту підписання[4].

Акт відновлення Української Держави 30 червня 1941— проголошення в окупованому німецькими військами Львові відновлення Української держави. Здійснений Українськими Національними Зборами, що складалися з представників національного руху, за підтримки членів оунівських похідних груп та вояків батальйону «Нахтігаль».Збори створили уряд — Українське Державне Правління — на чолі з Ярославом Стецьком, дещо пізніше було організовано верховний державний орган — Українську Національну Раду, яку очолив колишній голова уряду ЗУНР Кость Левицький.30 червня 1941 р. в будинку «Просвіти» у Львові було проголошено Акт відновлення Української Держави. На башті Князівської гори було піднято національний прапор. Львівська радіостанція повідомила про Акт населення України і передала благословіння митрополита Андрія Шептицького з цієї нагоди.На цій події були присутніми понад 100 чільних представників зі всієї України, а також представник УГКЦ Йосиф Сліпий.Акт 30 червня 1941 р. засвідчив усьому світові і, зокрема, Німеччині, що український народ є законним господарем на своїй землі і буде її боронити власними грудьми перед кожним, хто намагатиметься потоптати волю України.Звістку про відновлення Української держави понесли на Східну Україну 6 тисяч бандерівців, розділені на три похідні групи, які повсюду творили українську адміністрацію та осередки ОУН. Найбільший із них був на Дніпропетровщині (5 тисяч осіб), Кіровоградщині (1100), а також на Донбасі і в Криму.