Для нормального функціонування організму необхідно збереження гомеостазу, тобто динамічної сталості внутрішнього середовища.

Регуляція підтримки гомеостазу забезпечується, з одного боку, нервовою системою за рахунок впливу через нервові волокна, а з іншого боку цю регуляцію забезпечують біологічно-активні речовини (БАР), які надходять у внутрішнє середовище і взаємодіють з клітинами органів і тканин, змінюючи їх функції для досягнення корисного пристосувального результату. Тому регуляцію, що здійснюється через рідини (гумор) називають гуморальною або рідинною регуляцією.

Вищою формою гуморальної регуляції є гормональна.

Гормони – це біологічно високоактивні речовини, які синтезуються та виділяються у внутрішнє середовище організму ендокринними залозами, здійснюють регулюючий вплив на функції органів та систем організму.

Ендокринна система (коли і ким введено термін)

Ендокринна залоза – це анатомічне утворення, яке не має вивідних протоків, основною функцією якого є внутрішня секреція гормонів. До ендокринних залоз відносяться гіпофіз, надниркові залози, щитоподібна залоза, підгрудинна, підшлункова, паращитоподібні, статеві залози, епіфіз. Всі вони функціонально взаємозв’язані між собою: гормони, які виробляються одними залозами, впливають на діяльність інших, що забезпечує єдину систему координації між ними, яка здійснюється по принципу зворотнього зв’язку.

Залози внутрішньої секреції поділяють на 2 групи:

1. Залози, які виконують функцію тільки органів внутрішньої секреції (гіпофіз, щитоподібна і т.Д).

Залози зі змішаною функцією, які поряд із внутрішньою секрецією здійснюють і зовнішню секрецію (статеві залози, підшлункова залоза)

Функції гормонів

Гормони в організмі виконують такі функції:

регуляція росту, розвиток та дифференціювання тканин та органів, що визначає фізичний, статевий та розумовий розвиток;

забезпечення адаптації організму до змінних умов існування

забезпечення підтримки гомеостазу (обмінних процесів)

Підтримання гомеостазу можливе в тому випадку, якщо кожна з цих залоз буде виділяти у внутрішнє середовище адекватну потребам організму, кількість гормону. Будь-яке не виправдане, з точки зору функціональної потреби збільшення чи зменшення продукції гормону або резистентність клітин-мішеней до нього викличе дисбаланс в ендокринній системі, позначиться на метаболізмі та діяльності внутрішніх органів.

Можливі 3 варіанти порушення функції ендокринних залоз: гіперфункція, гіпофункція та дисфункція.

Основні механізми дії гормонів.

Розрізняють наступні варіанти дії гормонів (за класифікацією Балаболкіна М.М, 1989).

1. Гормональна дія або власне ендокринна: гормон виділяється з клітини-продуцента, надходить у кров і з кров’ю підходить до органу-мішені, діючи на відстані від місця продукції гормону.

2. Паракринна дія – з місця синтеза гормон надходить у міжклітинний простір, а з нього – діє на клітини-мішені, які розташовані поряд.

3. Ізокринна дія – аналогічно паракринній, але в даному випадку контакт клітини-продуцента та клітини-мішені дуже тісний.

4. Нейроендокринна дія - це дія гормону, подібна до дії медіаторів.

5. Аутокринна дія - клітина продукує гормон, який сам і діє на цю ж клітину-продуцент, тобто клітина-мішень є клітиною продуцентом.

Властивості

Гормони мають різну хімічну будову, але не дивлячись на це, для них характерні деякі загальні біологічні якості:

- висока специфічність фізіологічної дії, забезпечується через рецептори на клітини-мішені (гормон роста).

- висока біологічна активність (діють в дуже маленьких кількостях (нано- і пікограмах);

- дистантний характер, що можливо завдяки руху крові, в якій вони знаходяться;

- генералізованість дії;

- пролонгованість дії;

- багато гормонів не мають видової специфічності.

Функції гормонів:

Кінетична (пускова), яка викликає відповідну діяльність виконавчих органів (запускають ті чи інші реакції);

Метаболічна (впливають на обмінні процеси);

Морфогенетична (диференціація тканин та органів, вплив на ріст, стимуляція формоутворювального процесу);

Коригуюча (зміна інтенсивності функцій органів та тканин (посилюють чи послаблюють реакції організму));

Адаптаційна (забезпечує пристосування до різних дій).

Впливають на психо-емоційну сферу людини.

Реактогенна – змінюють чутливість клітин до інших гормонів пр сумісній дії.

Гормональний ефект відповідає наступним основним етапам: синтезом та надходженням у кров, формами транспорту, клітинними механізмами дії гормонів. Від місця секреції гормони надходять до органів-мішеней циркулюючими рідинами: кров, лімфа. Обов’язковою умовою для появи ефектів гормону є його взаємодія з рецепторами. У 50 % випадків рецептори локалізуються на мембранах клітин-мішеней, 50 % - всередині клітини.

Існує 2 механізми дії гормонів на рівні клітини: реалізація ефекта з зовнішньої поверхні клітинної мембрани та реалізація ефекта після проникнення гормону всередину клітини.

У залежності від локалізації рецепторів у клітинах-мішенях гормони поділяють на 3 групи.

1. Гормони ліпідної природи. Вони жиророзчинні, легко проникають через клітинну мембрану і взаємодіють з рецепторами, які локалізовані всередині клітини, в цитоплазмі (глюкокортикоїди).

2. Білкові та пептидні гормони. Вони складаються з амінокислот і порівняно з гормонами ліпідної природи мають більш високу молекулярну масу і менше ліпофільні, через що важче проходять через плазматичну мембрану. Рецептори цих гормонів знаходяться на поверхні клітинної мембрани (інсулін).

3. Тиреоїдні гормони. Ці гормони легко проникають у всі клітини тіла і взаємодіють з рецепторами, розташованими в ядрі. Низькомолекулярні утворені 2 амінокислотними залишками, зв’язаними між собою ефірним зв’язком.

При взаємодії гормона з рецептором, що знаходиться в цитоплазмі, в ядрі чи на поверхні плазматичної мембрани утворюється гормон-рецепторний комплекс. Гормон-рецепторний комплекс, що утворюється всередині клітини, може безпосередньо впливати на геном і в результаті на процеси синтезу в клітині.

Взаємодія гормона з рецептором, який локалізований на плазматичній мембрані, впливає на активність клітини через складний біохімічний механізм, як правило, за участю другого посередника всередині клітини. Найбільш відомим прикладом активації другого посередника служить утворення цАМФ із АТФ.