3. Екстрадиція в кримінальному праві України

КК України 2001р. вперше увів до системи норм Загальної частини інституту екстрадиції – видачі або передачі осіб, які вчинили злочини.

Екстрадиція (extradition) є інструментом, за допомогою якого забезпечується – згідно з вимогою ”видай або суди сам” – принцип невідворотності кримінальної відповідальності та покарання осіб, які втекли за кордон.

Свої розвитком екстрадиція має завдячувати, головним чином, міжнародній діяльності Франції, в ході якої було вироблено фундаментальні принципи сучасного інституту екстрадиції. Інститут екстрадиції розвивався, як правило від угод ad hoc (для цього випадку) до двохсторонніх, а згодом багатосторонніх угод загального характеру, із заміною на певних територіях (зокрема у межах ЄС) інституту екстрадиції інститутом так званого ”ордеру на арешт”, з одночасним закріпленням основних положень про екстрадицію у спеціальних законах.

Під екстрадицією особи, яка вчинила злочин, розуміють видачу або передачу такої особи однією державою (яку запитують), на території якої ця особа перебуває, іншій державі (яка запитує), на території якої було вчинено злочин або громадянином якої вона є. Видача або передача особи, яка вчинила злочин, є суверенним правом держави, а не її обов’язком.

Разом з тим, необхідно відмітити й той факт, що окремі вчені –фахівці в галузі кримінального права вважають, що під екстрадицією необхідно розуміти лише інститут видачі правопорушників, а передача засуджених осіб для відбування покарання на їх думку є самостійним інститутом кримінального права.

Основні положення інституту екстрадиції закріплено у ст. 10 КК, в якій передбачено два різновиди здійснення екстрадиції: 1) видача особи, яка вчинила злочин, для притягнення до кримінальної відповідальності і віддання до суду (ч.3 ст. 10 КК); 2) передача особи для відбування покарання (ч.2,3 ст. 10 КК).

Підставою видачі є вчинення особою суспільно-небезпечного діяння, яке відповідно до законодавства України та законодавства запитуючої держави є кримінально караним. Обов’язковою умовою видачі (як і передачі) є міжнародний договір, учасниками якого мають бути Україна і держава, яка запитує. Наприклад ч.2 ст. 56 Мінської конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993р.(ратифікована Україною 10 листопада 1994р.) передбачає видачу правопорушників для притягнення до кримінальної відповідальності за діяння, які в запитуваній і запитуючій договірних країнах караються за законом позбавленням волі на строк не менше одного року або більш суворим покаранням.

Принципове значення для вирішення питання щодо видачі особи має її громадянство. Так, ч. 3 ст. 10 КК допускає видачу лише іноземців та осіб без громадянства, що постійно не проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України і перебувають на її території для притягнення до кримінальної відповідальності і віддання до суду, якщо така видача передбачена міжнародними договорами України. Наприклад таку видачу передбачено у п.2 ст. 60 Договору між Україною та Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 27 травня 1993р.

У ч.1 ст. 10 КК встановлено істотні обмеження щодо можливості застосування видачі громадян України та осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні. Такі особи у разі вчинення ними злочинів за межами України не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду. Видача громадянина України іноземній державі є непри­пустимо, адже відповідно до ч. 2 ст. 25 Конституції громадянин України не може бути виданий іншій державі. Це положення не стосується випадків видачі громадянина України повноважному міжнародному судовому органу у зв'язку з можливим вчиненням ним передбачених міжнародними конвенціями злочинів (скажімо, злочинів проти миру і людяності та воєнних злочинів). Згідно норм конституційного права України не підлягають також видачі іноземці та особи без громадянства, яким Україною було надано притулок у порядку, встановленому законом (ст. 26 Конституції).

Взагалі питання екстрадиції (видачі) регламентують багато міжнародних актів. Це зокрема:

– угоди про видачу правопорушників (такі двосторонні угоди укладені Україною з Бразилією, Індією, Панамою, Іраном);

– угоди про правову допомогу у кримінальних справах (укладені з Молдовою, Латвією, Бразилією, Індією, Панамою, Іраном, Естонією, Монголією, США, В’єтнамом, Грузією, Польщею, КНДР, Єгиптом, Республікою Бєларусь, Російською Федерацією);

– окремі положення відповідних угод про боротьбу з деякими видами злочинів (конвенції: про боротьбу з бомбовим тероризмом; про боротьбу з фінансуванням тероризму; про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден; про охорону персоналу ООН та зв’язаного з нею персоналу; про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням навчанням найманців та інші);

– Рамкова Конвенція ООН проти організованої злочинності 1997р. – зобов’язує держави вжити законодавчих заходів до того, щоб злочини, вчинені організованими злочинними утвореннями, розглядались як такі, що тягнуть видачу злочинця і не розглядались як політичні з метою видачі;

– Європейська конвенція про видачу правопорушників від 13 грудня 1957р. До цієї Конвенції України приєдналася 22 вересня 1995 р. і вона набрала чинності для України з 1 січня 1996р. За цією Конвенцією Україна повинна видавати іншим договірним державам, з урахуванням положень та умов Конвенції, осіб, які переслідуються компетентними органами сторони, яка робить запит, за вчинення правопорушення або які розшукуються цими органами з метою виконання вироку або постанови про утримання під вартою (ст. І Конвенції). Це положення про видачу не стосується громадян України, оскільки видача громадян України заборонена її Конституцією (ч.2 ст. 25). Крім того, дана Конвенція, як й інші конвенції, передбачає право держави відмовити у видачі свого громадянина (п. "а" ч. І ст. 6 Конвенції). Видача правопорушників здійснюється у зв'язку з правопорушеннями, які караються законами сторони, що робить запит, та сторони, якій робиться запит, позбавленням волі або згідно з постановою про утримання під вартою на максимальний термін не менше одного року чи більш суворим покаранням. Якщо особа визнається винною і вирок про ув'язнення або постанова про утримання під вартою проголошується на території сторони, що робить запит, термін призначеного покарання має складати не менше чотирьох місяців (ч. І ст. 2 Конвенції).

Як свідчить практика застосування інституту видачі, всі міжнародні договори, що стосуються видачі, учасниками яких є Україна, ґрунтуються на принципах, згідно яких, зокрема:

1) злочин, за вчинення якого вимагається видача, має визнаватися злочином і за законами держави, де перебуває винна особа (принцип тотожності);

2) якщо вимога про видачу має на меті притягнення особи до кримінальної відповідальності, держава, яка вимагає видачі, повинна надати докази вчинення злочину;

3) іноземець (особа без громадянства), що вчинив злочин та території іншої держави, не підлягає видачі іноземній державі, якщо він: а) отримав у встановленому порядку політичний притулок; б) хоча ще не отримав такого притулку, але переслідується за злочин політичного характеру; в) переслідується за військовий злочин, який при цьому не є злочином за загальним кримінальним правом; г) вчинив діяння, яке за КК такої держави не визнається злочином або закінчився строк давності; д) в іншій державі може бути страчений або підданий іншому покаранню, результатом якого є не відновлювана шкода фізичній цілісності організму людини, або іншому жорстокому і нелюдському покаранню; є ) за вчинене діяння був засуджений, виправданий чи звільнений від кримінальної відповідальності чи покарання.

У разі, якщо іноземець або особа без громадянства, що постійно не проживає в Україні, вчинили злочини на території кількох держав, питання про видачу їх одній із них вирішується дипломатичним шляхом на підставі міжнародних договорів. При цьому обов’зковою умовою видачі зазвичай є те, що винний має нести відповідальність за всі вчинені ним злочини, незалежно від того, на території якої держави вони вчинені.

Підставою передачі іншій державі особи, яка вчинила злочин, є вирок, що набрав законної сили, а також міжнародний договір, учасником якого мають бути Україна і запитуюча держава. Так, відповідно до ч.2 ст. 10 КК іноземців, які вчинили злочини на території України і засуджені за них на підставі КК України, можуть бути передані для відбування покарання за вчинений злочин тій державі, громадянами якої вони є, якщо така передача передбачена міжнародними договорами України. Майже аналогічне положення встановлене і в ч.3 ст. 10 КК, згідно з приписом якої іноземці та особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України і перебувають на її території, можуть бути передані іноземній державі для відбування покарання. Разом з тим, на відміну від ч.2 ст. 10 КК, у ч. 3ст.10 КК передача засуджених осіб іноземній державі не пов’язується з їх засудженням виключно на підставі КК України.

Порядок і умови передачі осіб, засуджених на території однієї Сторони, на територію іншої сторони для відбування призначеного їй покарання визначає Європейська Конвенція про передачу засуджених осіб від 21 березня 1983р., до якої Україна приєдналася 22 вересня 1995 р. Чинності для України Конвенція набула з І січня 1996 р. За правилами Конвенції, підставою передачі засудженого для відбування покарання у державі, громадянство якої він має, є сукупність таких фактів: 1) засудження іноземного громадянина українським судом за злочин, вчинений на території України, до позбавлення волі на такий строк, який на момент отримання запиту іноземної держави про передачу засудженого становив би не менш як 6 місяців; 2) наявність у засудженої особи громадянства договірної держави; 3) добровільна згода засудженої особи щодо її передачі для відбування покарання у своїй державі або згода законного представника засудженої особи, якщо вона за віком чи станом здоров'я не здатна прийняти самостійне рішення; 4) вчинене засудженим діяння визнається злочином згідно з кримінальним законодавством держави винесення вироку і держави виконання вироку.

Крім приєднання до цієї Конвенції, Україна уклала також і низку двохсторонніх угод про передачу засуджених осіб (із Грузією, Азербайджаном, Узбекистаном, Казахстаном, Вірменією, Китаєм, КНДР, Іраном, Таджикистаном, Туркменістаном). У кожній з цих держав питання передачі засуджених осіб регламентують дещо по різному.

17