Образ Володьки Лободи (за романом Олеся Гончара "Собор") "Лобода
- це виплiд тоталiтарно-бюрократичноï системи..." (Володька Лобода с збiрним
образом багатьох компартiйних керiвникiв. Все робить вiн з егоïстичними
намiрами, бо хоче мати прихильнiсть вищих начальникiв, отримати якомога бiльше
влади, за будь-що зробити кар'єру. Заради неï вiн здатний висушити озеро, на
березi якого розташовано будинок металургiв, зруйнувати собор, яким милувалися
вiками.)
2. Ставлення до батька. (Володька спочатку забирає батька iз Зачiплянки i
перевозить до мiста. А потiм розлучившись з дружиною, вiдправляє його до будинку
старих металургiв. Усi, хто знав Iзота Лободу, були незадоволенi вчинком Володьки.
А старий батько вiдмовляється вiд сина: "Не батько я бiльше тобi! Вiднинi й
вовiки. Чуєш? Нема в тебе батька!" Володьку стан батька не турбує, вiн
боïться, щоб цей випадок не вплинув на його кар'єру.)
3. Володька i собор. (Для Володьки собор
- пусте мiсце, тож i тримається безсторонньо. З лакейською вiдданiстю заглядає в
очi начальства, щоб вгадати ïх ставлення до собору. Взявши собор у
риштовання, уявив себе генiєм, хизувався уявними заслугами. Володька
- бездушний кар'єрист, не випадково саме з його вини зникає охоронна табличка iз
собору. Щоб досягти своєï мети, Лобода ладен був вчинити i не такий злочин.)
III. Актуальнiсть образу. (Саме через таких, як Володька Лобода, панують в
Украïнi бездуховнiсть i браконьєрство, руйнування пам'яток культури i
вiдмирання народних звичаïв та традицiй. Це через таких, як Володька Лобода,
ми чужi в своïй краïнi, бо не знаємо анi iсторiï Украïни, анi
народного фольклору, анi спiвучоï украïнськоï мови. Та вiк
лободiв, я впевнена, недовгий.)
Образ Володьки Лободи (за романом Олеся Гончара "Собор")
Той будує, той руйнує...
Т. Г. Шевченко "Сон"
"Чи світ іде до того... що на арену виступають тільки двоє: Руйнач і Будівник..." - говорить професор Яворницький у романі О. Гончара "Собор".
Будівники зводять величні споруди, вирощують сади і хліб, творять красу, захищають добро, бережуть собори людських душ. Руйначі нищать природу, паплюжать красу, прагнуть перетворити людські душі на купу цегли, або зовсім її знищити. Будівельників значно більше, тому світ живе і розквітає. А "зайнятий руйнуванням неминуче деградує".
Яскравим представником Руйначів виступає в романі О. Гончара "Собор" "висуванець", "батькопродавець" і духовний пігмей Володька Лобода.
Володимир - син старого сталевара, чесної і мудрої людини. Але він потрапляє в абсолютну залежність від "наркотику владолюбства, героїну кар'єризму", стає своєрідним Геростратом нашого часу.
Кажуть, що все ліпше пізнається у порівнянні. Роман "Собор" "населений" прекрасними людьми, і саме в порівнянні з ними ми так виразно бачимо жалюгідність цього зачіплянського "генія", який чого тільки не вигадував (і "кімнати щастя", і вікторини, і карнавали, і навіть кольоретки для цукрових коробок) аби висунутися, догодити начальству! Ця людина, не маючи власного світогляду, постійно прагне вловити настрій вищих інстанцій: "... кортіло "генієві" наперед вгадати, як той поведеться в питанні про собор, щоб і собі відповідно відкорегувати паруси".
Контраст між Будівниками і Руйначем Володькою Лободою відчувається в усьому.
Для перших кохання - основа життя, продовження роду людського. Для Володьки його ніби не існує - у дівчині він бачить красиву річ, яку ще треба "шліфувати" під свій смак.
Будівники близькі до природи, Лобода-старший закликає кожного посадити дерево, у той час як Лобода-молодший збирається чи то затопити, чи то висушити плавні, байдуже, що саме, аби привернути до себе увагу начальства.
Будівники не втрачають історичної пам'яті, вони знають своїх предків і шанують їх. Яворницький ризикував життям, щоб врятувати козацький музей, уся Зачіплянка обурювалася через зникнення таблички -"паспорта" з історичної пам'ятки - собору. А Володька лобода? У нього руки сверблять перетворити цю прекрасну споруду на купу цегли, бо на його думку собор - "мотлох віків". Існування ж собору ніби підкреслює ницість і дріб'язковість його власної душі.
Важливу роль відіграє в житті людини прекрасне. а хіба це здатен зрозуміти такий-от "висуванець"?
Світ творять трударі. Старі сталевари в будинку інвалідів не можуть сидіти склавши руки, і працюють у своєму підсобному господарстві. Як до творчості ставиться до власної ливарської праці Іван Баглай. Микола Баглай та Олекса-механік прагнуть створити димоуловлювачі, щоб люди дихали чистим повітрям. Єлька пестить колоски, вирощені її подругами...
А що робить Володька? Лише метушиться, сьорбає юшку з браконьєрами та робить капості порядним людям.
То який же ж слід залишиться після нього на землі? Хіба що з тих, що їх хочеться витерти з чистої підлоги брудною ганчіркою.
Людину людиною роблять доброта і чуйність. Старий Лобода відчуває тяжкий настрій незнайомої дівчини і прагне їй допомогти, у той час, як його горе-син брутально ображає старого вчителя. Ставлення Володьки до рідного батька теж яскраво характеризує його як Руйнача. Спочатку він бере старого Лободу до себе, але - чому? "Біля мене будете, тату, а то скажуть, наче у вас і сина нема! А ви ж заслужений металург, з вашою славою і мені легше..." - пояснює він. Та навіть така "добра справа" виявилась для нього надто складною - невдовзі з вражаючою легкістю Володька відправляє батька до будинку ветеранів і навіть майже не навідується до нього.
"Казали колись, ... що в людини на плечі, і на лівім, і на правім, сидить невидимий... товариш Дух, так його назвемо. Один підказує: роби добро, а другий у друге вухо нашіптує, підбиває на зло..." - говорить у романі Гончара старий Нечуйвітер. Питання в тому - кого саме слухатиметься людина...
Добро і зло споконвіку в двобої. Від самого створення світу виникли протилежності: Бог і диявол, Авель і Каїн, любов і ненависть, воля і рабство, добробут і злидні, творчість і руйнування... Але ми бачимо в романі, що Будівників усе ж таки більше.
Тож давайте прислухатись саме до доброго "товариша Духа". Не варто наслідувати прикладу Володьки-"висуванця". Тоді нам вдасться зберегти найпотрібніше - собори нашої душі.