1. Становлення держави Арабський халіфат

Арабський халіфат - теократична держава, що утворилася у VІІ ст. на теренах Аравійського півострову. Утворення держави було тісно пов’язано з формуванням в середовищі арабських племен монотеїстичної релігії – ісламу.

ІСЛАМ (араб. – покірність) – одна з трьох світових релігій. Виникла у Західній Аравії у VІІ ст. Засновником І. вважається Мухаммед (Магомет). Крім Мухаммеда І. визнає й інших пророків (Муса, Худ, Мар’ям, Сулейман, Дауд, Іса та інші). Віровчення І. викладено в Корані – священній книзі мусульман. Головними догматами І. є визнання єдиним богом Аллаха, а пророка Мухаммеда – його посланцем; вчення про цілковиту залежність всього існуючого від волі бога, який наперед визначає долю кожної людини. Мусульмани поділяються на сунітів (див. сунізм) та шиїтів (див. шиїзм). І. є формою релігії, способом життя, засобом регулювання суспільних, політичних відносин, державно-правового та сімейно-побутового життя. Особливістю І. є наявність шаріату. За кількістю послідовників І. є другою (після християнства) релігією в світі. Поширений у понад 120 країнах світу. Є державною релігією в Алжирі, Афганістані, Бангладеш, Бахрейні, Джібуті, Єгипті, Ємені, Західній Сахарі, Іраку, Йорданії, Катарі, на Коморських Островах, у Кувейті, Лівії, Мавританії, Малайзії, Марокко, ОАЕ, Омані, Саудівській Аравії, Сенегалі, Сомалі, Тунісі та ін. Існує розгалужене коло міжнародних ісламських організацій (Всесвітня ісламська ліга, Всесвітній ісламський конгрес, Організація “Ісламської конференції” та ін.).

Наприкінці VІ – на початку VІІ ст. на теренах Аравйійського півострову мешкали численні арабські племена. Більшість з них були кочовиками, що мешкали в умовах родоплемінного ладу. І лише на незначній частина півострову існували доволі слабкі державні утворення. В означений період відбуваються відчутні соціальні та економічні зрушення в арабському суспільстві. В первіснообщинних спільнотах (бедуїнських племенах) розпочався процес розкладу родоплемінних інститутів. Цілком явними стали соціальна та майнова диференціація, що не могло не привести до загострення соціальних конфліктів, які нерідко набували форми релігійного або етнічного протистояння. Численні війни виснажували арабське суспільство й загрожували його існуванню.

В цих умовах з’явилася сила, яка сприяла замиренню арабських племен та їх консолідації. Такою силою став іслам. Його засновником вважається Мухаммед ібн Абдаллах (бл. 570 – 632 рр.). Іслам цілком відповідав потребам тогочасного арабського суспільства. саме на його основі було утворено надплемінне утворення - община Мухаммеда, яка базувалася не на родоплемінній приналежності, а на приналежності до ісламу. Сам Мухаммед був не тільки проповідником нової віри, а й верховним правителем, суддею та військовокомандуючим. Створення держави супроводжувалося чисельними війнами. У 630 р. прибічники ісламу захопили Мекку, що сприяло утворенню єдиної держави. За своєю сутністю вона була теократичною.

Наступники Мухаммеда продовжили розбудову держави та поширення ісламу, що відбувалося шляхом створення централізованої деспотичної держави на чолі з халіфом й загарбницьких війн – джихаду (ДЖИХАД (араб. – війна за віру) – 1) “священна війна” мусульман проти іновірців. Смерть у такій війні вважається почесною; 2) зусилля спрямовані на поширення ісламу. Інша назва – газават).

ХАЛІФ, КАЛІФ (араб. – наступник, спадкоємець) – у деяких мусульманських країнах – титул правителя, який поєднує духовну та світську владу. Перші Х. вважалися наступниками пророка Мухаммеда, намісниками Аллаха. Мали вищу світську владу – емірат (2) та духовну – імамат (3). З Х ст. Х. перетворилися на мусульманських першосвященників.

ХАЛІФАТ – мусульманська теократія на чолі з халіфом. З Х ст. в Європі Х. називали державу, що утворилася внаслідок арабських завоювань у VІІ - ХІ ст. Х. також формально вважалася Османська імперія. Після її розпаду, у 1924 р. інститут Х. було офіційно скасовано. Однак до сьогодення окремі ісламські політичні діяч висувають ідею створення Х., як єдиної для всіх мусульман держави. В деяких мусульманських країнах організація та функціонування вищих державних органів зазнає впливу концепції Х., як ісламської форми правління.

Протягом VІІ – VІІІ ст. араби здійснили низку завоювань утворивши величезну імперію, що обіймала терени Ближнього і Середнього Сходу, Середньої Азії, Закавказзя, всієї Північної Африки і Піренейського півострову в Західній Європі. Ця держава отримала назву Арабський халіфат.

Однак така величезна держава як єдина політична система не могла існувати довго. Вже у VІІІ ст. розпочався розпад імперії. на його уламках утворювалися самостійні або напівсамостійні емірати – Кордовський, Каїрський, Багдадський, Аглабідів та інші держави.

ЕМІРАТ – 1) в деяких мусульманських країнах Азії та Африки держава, очолювана еміром. У ХVІІІ – на початку ХХ ст. Е. називалася Бухарська держава; 2) світська влада халіфа.

У Х ст. халіфи остаточно втратили статус політичних правителів і перетворилися на першосвященників, тобто керували тільки релігійним життям мусульман. У 1055 р. Багдад, який був столицею халіфату був захоплений турками-сельджуками, а в ХІІІ ст. залишки Арабського халіфату були знищені монгольським завойовниками Чингізхана.

Суспільний лад.

Особливістю суспільного ладу Арабського халіфату була відсутність чіткого станового розподілу суспільства (на відміну від середньовічної Європи). Тут все населення поділялося за конфесійною ознакою – мусульмани та не мусульмани.

До соціальної верхівки відносилися нйближче оточення халіфу (родичі, вищі державні службовці, військовоначальники, місцева знать, верхівка духівництва). Вони зосереджували в своїх руках владні повноваження. Основну масу мусульманського населення становили селяни-общинники та міщани (ремісники, купці, наймані робітники). Слід зазначити, що вони знаходилися в різній ступені залежності від правлячої верхівки (наприклад, у борговій залежності), але в мусульманських країнах ніколи не було кріпацтва, як форми позаекономічного примусу. Не могли мусульмани бути й рабами. Становище соціальних низів було доволі важким. Кожен мусульманин сплачував харадж (ХАРАДЖ – державний поземельний податок у країнах Середнього та Близького Сходу у Середні віки та в Новий час. Уперше запроваджений Сасанідами (династія правителів Ірану в 224 – 651 рр.). В Арабському халіфаті спочатку стягувався з не мусульман, а пізніше з усього населення).

Міста на Сході не відігравали тієї ролі, що й на Заході. Це пояснюється низьким рівнем суспільного розподілу праці. Ремісники знаходилися під жорстоким контролем держави. Правовий статус міщан нічим не відрізнявся від правового статусу сільських мешканців. Не існувало й особливого міського права. Тому на Сході, на відміну від Західної Європи, міста не стали осередками прогресу.

Значну частку населення Арабського халіфату становили не мусульмани - зімміє. Вони зазнавали значних утисків. Вони не мали права укладати шлюби з мусульманами, не могли мати рабів мусульман, носили особливий одяг, сплачували особливий податок – джиз’ю (ДЖИЗ’Я – в державах мусульманського Сходу подушний податок, що сплачувало не мусульманське населення) тощо.

Нижчою категорію населення становили раби. Їх праця широко використовувалася як державою так і приватними особами.

Характерною рисою було домінування державної, колективної (общинної власності). Приватна власність на основні засоби виробництва (земля, вода тощо) була нерозвиненою. Їх можна було отримати лише в мовну власність (пожиттєву або тимчасову) за службу (ікта). Приватна власність становила лише незначну частку. Це так званиймульк. Окрему частку власності становиливакфи(ВАКУФ, ВАКФ (араб. – відрахування) – в мусульманських країнах – нерухоме майно (земля, караван-сараї, крамниці, лазні, млини тощо), що надається державою або передається як пожертва (заповіт) на потреби якоїсь добродійної чи релігійної установи. Не обкладається податком й не підлягає відчуженню. Останнє було можливим лише у випадку припинення існування організації (юридичної особи) на користь якої було встановлено В. В такому випадку він переходить до спадкоємців засновника В. Відчуження було можливим також в тих випадках, коли в разі не продажу В. міг зазнати збитків або втратити прибутки. Пожертва у формі В. вважалася богоугодною справою. Вакуфне майно було головним джерелом існування шкіл, мечетей, духовенства, доброчинних установ. Акт встановлення В. здійснювався добровільною заявою в присутності каді й закріплювався відповідним документом (вакфнаме). Управління В. здійснював муттаваліям, якого призначав засновник або каді).

Державний лад.

Арабський халіфат представляв собою теократичну централізовану державу на чолі з халіфом. Його влада мала деспотичний характер. Халіф вважався власником усіх земель в державі, главою держави, вищим світським та духовним правителем мусульман (емірат – світська влада, імамат – духовна влада). Влада халіфа була спадковою. На систему вищих органів влади в халіфаті мав вплив державний механізм Ірану.

Вищим посадовцем халіфату вважався візир. Він безпосередньо здійснював управління відомствами – диванами (ДИВАН (перс. – державна рада) – 1) в мусульманських країнах в середні віки – податково-фінансові органи. Термін Д. також використовувався для позначення й інших державних установ (зокрема, в Османській імперії та деяких інших країнах – державна рада): фінансовим, військовим, обліку земель, іригаційних робіт, внутрішніх справ, чиновників. Крім того існувала ціла когорта вищих посадовців, які контролювали окремі галузі: наглядали за чиновниками, майном халіфа, керували поліцією, гвардією, охоронцями халіфа, поштою.

Вся держава поділялася на провінції. Управляли ними зазвичай намісники халіфа – еміри (ЕМІР (араб. – повелитель) – в мусульманських країнах Сходу титул правителя рівнозначний князю. У арабів – полководець. Після поширення ісламу Е. – правитель, який поєднує духовну та світську владу, намісник халіфа на завойованих територіях. В Афганістані титул Е. носили п. Вони керували збройними силами та адміністративно-фінансовими органами). Дрібніші адміністративно-територіальні одиниці управлялися переважно на основі місцевих звичаїв. На теренах Аравії місцеві урядовці називалися шейхами (ШЕЙХ (араб. – старий) – 1) титул правителів князівств та вождів кочових племен Аравії; 2) глава мусульманської секти; 3) у деяких народів Близького та Середнього Сходу – староста селища; 4) шаноблива назва поважної людини).