- •4.Напрями і теорії розміщення продуктивних сил і розвитку регіонів.
- •7. Штандортные теории Вебера
- •8. Регіональна наука. Енвайронменталізм.
- •11. Нові концепції регіонального розвитку.
- •12. Економічні закони і закономірності розміщення продуктивних сил
- •13.Принципи розміщення продуктивних сил.
- •14.Фактори розміщення продуктивних сил та формування економіки регіонів.
- •15. Основні форми територіальної організації господарства.
- •16. Поняття про територіальний поділ праці.
- •19. Районний господарський комплекс.
- •20.Типи економічних районів.
- •22. Сучасне економічне районування
- •23. Поняття регіональної економіки та регіональної політики
- •24. Сутність, об'єкти і суб'єкти та принципи державної регіональної політики
- •25. Цілі і завдання регіональної політики
- •26. Рівні регіонального управління і їх функції.
- •27. Механізм реалізації державної регіональної політики і його основні елементи
- •28. Організаційно-правова база
- •29. Бюджетно-фінансові важелі реалізації регіональної економічної політики
- •30. Спеціальні (вільні) економічні зони
- •31. Міжрегіональне і прикордонне співробітництво.
- •32. Економіка України як єдиний народногосподарський комплекс.
- •34. Регіональні особливості галузевої структури економіки.
- •35. Динаміка та ефективність структурної трансформації економіки (економічний потенціал регіону та його оцінка).
- •36. Природно-ресурсний потенціал як економічна категорія.
- •37.Природні умови, їхній вплив на формування територіальної структури суспільного виробництва (мінеральні корисні копалини України, паливні (горючі), рудні, нерудні корисні копалини)
- •38. Характеристика природно-ресурсного потенціалу: водні, земельні, рослинні,фауністичні, природно-рекреаційні, кліматичні ресурси України.
- •39. Трудоресурсний потенціал як економічна категорія.
- •40.Природний рух населення
- •41.Міжгалузеві комплекси, їх сутність, структура та значення
- •42. Паливно-енергетичний комплекс України
- •43. Територіальна організація металургійного комплексу України
- •44. Машинобудівний комплекс (мбк)України
- •45.Хімічний комплекс та лісова і деревообробна промисловість України
- •47. Соціальний комплекс України: територіальні та галузеві особливості розвитку
- •48. Основные формы внешнеэкономич. Связей (вэс). Внешняя торговля: структура , тенденции развития. Объективные причины развития вэс.
- •49. Територіальна й товарна структура експорту й імпорту. Головні торгівельні партнери України. Проблеми іноземного інвестування та створення вільних економічних зон в Україні.
- •Торгівельні відносини з Росією та країнами єс
- •52. 1. Предмет, метод і завдання екології
- •53.Організаційна структура управління раціональним природокористуванням та охоронного довкілля у сша, Японії, Канаді.
- •54. Структура державного управління природоохоронними програмами.
20.Типи економічних районів.
Інтегральне районування країни базується на територіальних соціально-економічних комплексах різних ієрархічних рівнів та різного ступеня сформованості. Відповідно до цього можна виділити кілька ієрархічних рівнів районування: макро, мезо-, мікро- та топорайонування. Макрорайонування передбачає поділ території на основні економічні райони. Залежно від розмірів країни можна виділяти макрорайони першого і другого порядку, як, наприклад, і було реалізовано в СРСР, коли виділялось три макрорайони першого порядку та 18 — другого порядку. Окремі дослідники зазначають, що макрорайонування може проводитись у країнах з територією не менше 300-500 км2. На макрорівні визначається місце району у загальнодержавному поділі праці та, відповідно, галузі спеціалізації господарства. Кожен з них виконує певні господарські функції і є ланкою господарства країни. Макрорайони служать основою для складання довгострокових прогнозів розвитку і розміщення продуктивних сил, програм соціально-економічного розвитку районів, формування загальнодержавних баз промислового чи сільськогосподарського виробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї адміністративної області. Таке районування допомагає раціонально організувати управління продуктивними силами на певній території, що характеризується відповідною спеціалізацією, комплексністю і пропорційністю розвитку усіх галузей. Мезорайонування охоплює господарські комплекси адміністративних областей, Автономної Республіки Крим, а також великі агломерації. Об'єктивною основою цього районування виступає територіальний поділ праці як у масштабах країни, так і в масштабах основних економічних районів. Саме на рівні мезорайонів, тобто комплексів областей, крупних міст і міської агломерації, промислових вузлів з тісними економічними зв'язками між ядром району і його периферією, в Україні здійснюється управління регіональним розвитком, оскільки на обласному рівні сформовано систему регіональних органів управління та місцевого самоврядування. На цьому рівні розробляються прогнози, програми та плани соціально-економічного розвитку регіонів. Одночасно тут створюються можливості для маневрування робочою силою, транспортними засобами і матеріальними ресурсами завдяки організуючій ролі місцевих порад народних депутатів. Мікрорайонування передбачає поділ мезорайонів на мікрорайони, що являють собою локальні соціально-економічні комплекси, які представлені групою низових адміністративних районів, окремим адміністративним районом чи певним міським комплексом. Особливості проведення мікрорайонування полягають у: - великому значенні при оперативному управлінні територією, тобто вирішенні поточних територіальних проблем; - визначення меж районів передовсім виробничими зв'язками підприємств місцевого значення, а також соціальними зв'язками; - частій зміні меж мікрорайонів, що може бути обумовлено як змінами у економічній сфері (розвитку промисловості, транспорту, сільського господарства), так і у соціальній (демографічній ситуації, розселенні населення та ін.). Мікрорайони – основа для встановлення кордонів економічних районів вищого таксономічного рангу. У більшості – це вузли, у меншій мірі промислові і агропромислові центри з невеликою чисельністю населення. Його економічний фундамент – місцеві господарські зв'язки, що виникають між сільськогосподарською і переробляючою промисловістю, підприємствами обслуговування. Також формуються господарські контакти місцевих економічних центрів з прилеглою територією. У локальних районах тісно переплітаються галузеві і територіальні аспекти розвитку суспільства, в т.ч. раціональне використання всіх ресурсів території, основних виробничих фондів і інфраструктури
Історія економічного районування.
Дата появления экономического районирования на Украине – 15 век.
Экономическое районирование на Украине осуществлялось с 15 века (речь шла о физико-географическом районировании). Среди учёных выделяют работы Яна Длугоша (1415-1480 гг.). Работа «Хорография Польского королевства».
Конец 16 в.— первая половина 17 в.—большое кол-во польских землеописаний, рассматривающих украинскую территорию. Учитывая, что часть украинских земель входило в состав Московии, а потом России существует ряд работ российских учёных.
Основателем районирования считается Кириллов (1689-1737 гг.) — составитель первого атласа России. В своей работе «Цветущее состояние Всероссийского государства» он даёт описание (географическое) на основании деления всей страны на 12 губерний.
Татищев (1668-1750 гг.) предложил новый проект деления на губернии и провинции с учётом исторических, экономических и национальных признаков.
М. Ломоносов (1711-1765 гг.) — впервые предложил использовать в России термин «экономическая география»; по его мнению экономические районы должны выделяться не по административным характеристикам, а по особенностям народного хозяйства и связи с природной средой.
Герман (1764-1838 гг.) — поделил страну на 8 групп:
- северные;
- балтийские;
- губернии около притока Волги;
- губернии около средней Волги;
- западные;
- восточные — (Белая Русь, Литва, Малая Русь);
- степные;
- Сибирь.
1834 г. в «Земледельческой газете» появилось районирование по полосам, с учётом занятий населения и с/х специализацией:
- Ледовитая полоса;
- Полоса Тундр;
- Полоса лесов и скотоводства;
- Полоса земледелия и ячменя;
- Полоса ржи и льна;
- Полоса пшеницы и фруктов;
- Полоса кукурузы и винограда;
- Полоса масличных деревьев, шёлка и сахарного тростника.
В 1842 г. появляется экономическая карта для специального районирования промышленности России. Территория делилась на 6 краёв, их границы были приближены к географическим зонам. Впервые были указаны зоны распространения чернозёмов:
- лесная зона – Прибалтика, север и северо-запад;
- промышленность в целом – Подмосковье;
- промышленность мануфактурная – вокруг Москвы;
- промышленность горно-заводская – Урал;
- чернозёмная зона – территория современной Украины и зона в России (чернозёмная) – Краснодарский край и т.д.;
- пастбищная зона – Северный Кавказ.
Семёнов-Тян-Шанский (1827 г.) — писал, что для районирования нельзя пользоваться административным делением, т.к. большинство губерний неоднородны… На первое место должны быть выдвинуты природные исторические признаки. Автор выделил 12 районов, включая Белорусский, Литовский, Прибалтийский и Малороссийский.
20-е годы Советской России экономическое районирование исследовалось в соответствии с планом ГОЭЛРО. В эти годы использовались 2 основных районообразующих фактора – экономический и энергетический.
Колосовский продолжает развивать теорию экономического районирования и вводит понятие ТПК.