Історія

І. Котляревського, як відомо, називають зачинателем нової української літературної мови. Тобто мови заснованої на народному усному мовленні. Він продемонстрував здатність української народної мови до вираження найширшої гами почуттів — від сміху, дотепу до найщирішої любові і відданості. Сучасників вразило багатство української мови — її синоніміки, фразеології, засобів гумору і сатири. Однак поруч з високими достоїнствами народної мови були продемонстровані її згрубілість, перекручування іншомовних слів, вільне варіювання графем у складі слова. Свідомого ставлення до очищення народної мови в І. Котляревського ще не було.

Перший український прозаїк Г. Квітка-Основ'яненко намагався як найточніше відтворити особливості слобожанської говірки. Більше успіху в справі відбору кращих мовних елементів досягли поети-романтики Л. Боровиковський, Б. Забіла, М. Костомаров.

Однак пріоритет у справі нормалізації української літературної мови належить Т. Шевченкові. Він відкинув вузькодіалектні слова, вульгарну лексику, не перекручував іншомовні слова, чітко диференціював вживання старослов'янських слів, іншомовної лексики — відповідно до завдань і мети висловлювання. Він визначив єдино можливий шлях розвитку мови — вироблення високоінтелектуальної, багатофункціональної мови із збереженням її народної основи.

Особливо важливим завданням було створити наукову термінологію, адже без неї ніяка мова не мала права зватися літературною. Цими питаннями займалися відомі українські діячі — П. Єфиминко, М. Левченко, які вмістили на сторінках журналу «Основа» (1861-1862) зразки словничків української наукової мови, головною засадою яких було створення термінології на базі українських або інших слов'янських коренів. Пізніше цим питанням займавсяМ. Драгоманов, який вважав, що до створення української термінології можуть придатися як власне українські, так і запозичені слова, якщо вони прижилися в мові і дали похідні.

Особливо активно обговорювалися мовні питання в 90-х рр. XIXст. На цей час припадає поширення елементів південно-західного наріччя на мову східноукраїнських письменників. Б. Грунченко, І. Нечуй-Левицький висловили побоювання, що це зашкодить українській літературній мові. Виникла полеміка, оскільки західноукраїнські письменники відстоювали своє право на вживання місцевих діалектів.

Розвиток норм сучасної української літературної мови відображає історія української лексикографії, яка пройшла через кілька виразних етапів, що характеризуються змінами у поглядах на нормування української мови. Так, уже в словниках початку і середини XIXст. у міру розвитку української літератури зростає питома вага живої народної мови. Ряд словників І. Вайцеховича, О. Апанасьева-Чужбинського, М. Закревського повністю орієнтувалися на серединонаддніпрянські говори як на основу української літературної мови. Але найбільший словник другої половини XIXст. Є. Желехівськоговиявивсязасніченими старослов'янізмами, діалектами, іншомовними словами, лексикою «галицького язьічія». Словники кінця XIXст. М. Закревського, Ф. Піскуновашироко використовують слова старої книжної української мови. Така двоплановість на той час уже не була доцільною.

Разом із тим українські словники XIXст. мають певні зародки нормативності: поступово пробиває собі дорогу, науковий принцип обов'язкової документації українських слів; поряд з власними ілюстраціями укладачів у багатьох словниках значне місце посідають приклади з літературних джерел; виробляються принципи граматичного оформлення реєстрових слів; удосконалюються ремарки і пояснення — вказівки на запозичення, галузь вживання, переносне значення, емоційне забарвлення тощо.

У другій половині XXст. питаннями мовної норми розроблялися здебільшого в Інституті мовознавства АН України. З 1967 р. виходить збірник «Питання мовної культури», який пізніше перейменовано в «Культуру слова». Питаннями норми займалися вчені М. Пилинський, В. Русанівський, А. Коваль, М. Жовтобрюх та ін. На сучасному етапі норму досліджують Н. Бабич, Л. Струганець, О. Муромцева, О. Пономарів та ін.

ІІІ

Визначення поняття норми. Визначаючи поняття «літературна мова», ми неодноразово підкреслювали, що літературна мова має норми. Що розуміють під мовною нормою? Почнемо з прикладу: в трамваї ви випадково чуєте розмову двох жінок, одна з яких говорить: «Давно вже ходю до цього лікаря, що не попросю виписати — ніколи не відмовить». Ви мимоволі відмічаєте, що вас неприємно вражають дієслівні форми просю, ходю, бо ви вивчали в школі правило: у першій особі дієслів теперішнього часу відбувається чергування приголосних, і треба говорити прошу, ходжу. Таким чином, у мові існують два варіанти дієслівних форм теперішнього часу першої особи, з яких лише один вважається правильним, таким, який уживають освічені люди. Інший приклад. У вірші Бориса Грінченка, написаному в 1881 р., читаємо такий рядок: «Дяка і шана робітникам щирим! Сором недбалим усім!». Мабуть, неважко помітити незвичайний проти сучасного наголос у слові робітник — на другому складі, тимчасом як ми всі говоримо робітник, наголошуючи суфікс. Отже, тут теж наявні варіанти, тільки один із них є застарілим. У вірші Михайла Старицького «До України» читаємо: «Як я люблю твої сумні могили, Україно! Як я люблю тебе!».. Наголос, на другому складі в слові Україна може здивувати, адже тепер ми говоримо Україна, наголошуючи третій склад. У цьому випадку ми також маємо варіанти, з яких один вважається прийнятим, нормативним, а інший — ні. Отже, звідси випливає таке визначення мовної норми: «Мовна норма — це мовні варіанти, закріплені в певний період практикою вживання, які видаються зразковими, такими, що найкраще виконують свою роль у мові як засобі спілкування».

Мовні норми здебільшого складаються стихійно. Проте велику роль у їх становленні відіграють письменники, майстри слова, які наділені даром мовної інтуїції у виборі кращих варіантів, відчуттям естетики слова. З наукового погляду мовні норми обґрунтовуються мовознавцями. Норми правильного письма, або правопису, до того ж іще й узаконюються певними урядовими постановами.

Типи мовної норми. Залежно від того, з яким структурним рівнем мови (фонетикою, морфологією, синтаксисом та ін.) співвідноситься норма, розрізняють такі типи її:

Норма орфоепічна — система правил, яка регулює правильну, зразкову вимову. Орфоепічні норми закріплюють наголос у слові, вимову окремих звуків та звукосполучень. Ці норми зібрані в спеціальних словниках, таких як «Українська літературна вимова і наголос. Словник-довідник» (К., 1973), «Орфоепічний словник» (К., 1984), укладений М. І. Погрібним. Відомості про наголос можна добути й з інших словників, наприклад, з орфографічного. У яких випадках звертатися до таких словників? Звичайно, тоді, коли виникають сумніви щодо правильного наголошування чи вимови. За допомогою спеціального запису — транскрипції — у названих словниках подано правильну вимову слова. Наприклад: прикидаєшся вимовляється [прикидатис'а], І суміщати — [сумішча'ти], гомеопатія — [гоме"опатійа]. Використані знаки мають таке значення: [и] — голосний звук, проміжний між [й] та [є], ближчий до [й]; [є] — голосний звук, проміжний між [є] та [й], ближчий до [є]; [і] — середньоязиковий сонорний м'який приголосний звук, що відповідає правописному й; [']'— рисочка вгорі з правого боку приголосного вживається на позначення його пом'якшеної вимови.

Норма лексична — норма слововживання, прийнята в мові на сучасному етапі. Вона визначає вживання слів у тих значеннях, які існують тепер, попереджає використання застарілих слів для назв сучасних понять. Наприклад, слово одноосібник, яке виникло в українській мові у 30-х роках нашого століття, на сьогодні є застарілим: йому на зміну прийшло запозичене з англійської мови фермер. Використання назви одноосібник для позначення людини» яка веде індивідуальний обробіток землі, сьогодні вже буде видаватися архаїчним. Правила слововживання закріплені

Стилістичні норми зафіксовані в «Словнику української мови» в 11 томах, де слова мають спеціальні стилістичні позначки. Правила стилістичного використання слів, попередження стилістичних помилок розглядаються у працях

А. П. Коваль «Практична стилістика сучасної української мови» (К., 1960),

І. И. Ощипко з аналогічною назвою (Львів, 1968), О. Д. Пономаріва «Стилістика сучасної української мови (К., 1992) та ін.

Норма правопису — це звід правил про написання слів, про розділові знаки у складному й простому реченнях. Поділяється відповідно на два розділи: орфографію і пунктуацію. Єдина й обов'язкова для всіх орфографія полегшує спілкування людей за допомогою писемної мови, робить його ефективним, сприяє піднесенню

загальної мовної культури, народу. На сьогодні український правопис перебуває в стадії свого реформування. Головне завдання останнього — відновити деякі положення, що роз'єднують правопис діаспори і материкової України, а також ті, що були вилучені з метою уніфікації українського правопису з російським.

ІV

У сучасній українській літературній мові виділяють такі функціональні стилі з властивими їм підстилями: