1. Характеристика джерела.

2. Утворення Франкської держави на чолі з Хлодвігом, його внутрішня та зовнішня політика.

3. Територіальний ріст Франкської держави за наступників Хлодвіга, її поділ, міжусобна боротьба..

4. Система державного управління за часів Меровінгів.

5. Церква і держава у Франкському королівстві VI ст

Історія франків» ЯК ІСТОРИЧНИЙ ПАМ'ЯТНИК

«Історія франків» Григорія Турського починається для сучасного читача несподівано - від створення світу. Майже вся перша її книга являє собою короткий переказ біблійної історії, а потім нарис історії християнської церкви до часів св. Мартина Турського (336 - 397). Це не випадковість: так починалося більшість ранніх середньовічних літописів. Історіографія в ті часи була жанром релігійної літератури, і одним з найважливіших її жанрів. У ній панувала в порівнянні з античною історіографією інша історико-філософська концепція, заснована на релігійному світогляді, методика дослідження історичних фактів придбала новий характер, змінився і коло досліджуваних питань. Завданням історії тепер стає не дослідження реальних історичних фактів, а підбір доказів для підтвердження Священного писання. Вона стверджувала християнську концепцію історії роду людського: від первородного гріха до спокутування його Христом і до прийдешнього порятунку. Всесвітня історія представлялася підготовкою вселенського торжества Христової церкви, а зображувані недавні і сучасні події - боротьбою за це торжество. Така історико-філософська концепція, вже не має нічого спільного з головними принципами античної історіографії, була вироблена батьками церкви в IV ст. У світлі її грецький історик Євсевій Кесарійський написав коротку хроніку, в якій звів воєдино відомості з біблійної і античної історії, а знаменитий Ієронім переклав її на латинську мову і продовжив; молодший сучасник Ієроніма - Павло Орозій розгорнув цю концепцію в «Семи книгах історії проти язичників» , за якими навчалося все середньовіччя. У цю рамку вставляли свій виклад всі середньовічні історики, в тому числі і Григорій Турський.

Слідство такої концепції - важлива роль, яка надається подіям церковної історії. Саме історія перемоги християнської церкви над язичниками - головна тема ранніх середньовічних хроністів; історія державних подій - лише фон і підкріплення для неї. Історія Римської імперії (і її попередниць - Македонської, Перської та інших імперій) займає історика лише остільки, оскільки часткове возз'єднання людства в імперії є підготовка майбутнього повного возз'єднання людства в лоні християнської церкви; а історія сучасних держав - остільки, оскільки вони є прямими спадкоємцями Римської імперії. Зміст ранніх середньовічних творів - це опис поширення християнства серед язичників, урочистості ортодоксального християнства над єретичними вченнями, успіхів праведних правителів і відплату неправедним. Іноді ця тема виноситься навіть у заголовок: історія англосаксів, написана Бідою Високоповажним на початку VIII ст., Має назву «Церковна історія народу англів», і за аналогією з нею твір Григорія Турського в одній з найстаріших рукописів названо «Церковна історія франків».

Тому не доводиться дивуватися, що Григорій Турський формулює своє завдання так: перша мета - описати боротьбу праведників з язичниками, церкви з єресями, королів з ворожими народами, друга - заспокоїти читачів, тих, хто боїться наближення кінця світу, показавши їм, як ще мало пройшло років з часу створення світу. Слідом за цим він викладає свій символ віри, щоб майбутній читач не сумнівався в тому, що він - правовірний католик; апологія католицького віросповідання та захист його від аріанства, ще панував в сусідній вестготській Іспанії, для Григорія мають першорядну важливість, і диспути з аріанами переказуються їм надалі у всіх подробицях. А закінчує свій твір він ще одним перерахунком років за п'ятьма періодами від створення світу до «двадцять першого року нашого служіння єпископом ... тридцять першого року правління короля Гунтрамн і дев'ятнадцятого року правління короля Хильдеберта Молодшого »: тобто до квітня чи серпня 594 р., коли Григорій скінчив свою працю.

Історична концепція християнського середньовіччя не тільки «задавала» історику початковий і кінцевий рубіж його поля зору, але вона спонукала його відповідно розподіляти увагу всередині цього поля зору і шукати приклади божественного втручання та керівництва на кожному кроці між цими рубежами. У центрі уваги Григорія знаходиться не стільки Франкська держава, скільки галльська церква, а ще точніше - Турська церква. Він простежує її історію з самого заснування, від єпископа до єпископа і закінчує свій твір резюмують переліком всіх змінилися за цей час єпископів. Він намагається за цим зразком повідомляти про зміну єпископів і на інших галльських кафедрах, але тут йому не вдається досягти повноти: чим далі кафедра від Туру, тим бідніший його відома. Ідентично розподіляється його інтерес і у відношенні до світських подій: міжусобиці, що зачіпають Тур і турским церква, описані докладно, а війни на дальніх німецьких кордонах - хоча б їх вели покровителі Григорія Сигиберт і Хільдеберт - ледь згадуються.

У кожному скільки-небудь значному подію Григорія вбачає боже втручання: якщо гине погана людина, то це для нього - заслужене покарання, якщо праведний, то для нього - мученицький вхід в царство небесне. Нарешті Григорій ніколи не пропускає нагоди описати чудеса (зазвичай сталися мощами того чи іншого святого); саме такими чудесами для нього підтверджується невсипуще пильнування божого провидіння над віруючими. Перед нами - ранньосередньовічне християнство, що розповсюджується серед темного варварського простолюду, який звик бачити в чуді найкращий доказ істинності своєї віри. Всі ці чудеса, передбачення і знамення, щедро описуються Григорієм, в тогочасних умовах були для глибоко віруючого католика-єпископа, як і для його пастви, сповнені великого значення і сенсу.

Слід зазначити, що елемент чудесного відігравав значну роль в усій християнській естетиці. Ще раніше апологети християнства II-III ст. (Тертуліан, Лактанций та ін) приділяли багато уваги знаменню (знакової образу). Знамення, говорив Тертуліан, лише тоді є знаменням, коли воно надзвичайно чудово. Чудо для християнських письменників - це знак божественної сили Подібної силою, за їх твердженням, не володіють язичницькі боги, і проповідники християнства, в тому числі і Григорій Турський, не пропускають нагоди посміятися над язичницькими античними богами, а багато своїх «знаки» наділяють дивними силами .

З зміцненням і поширенням християнства процес наділення святих церкви чудотворною силою все більш поглиблювалася і зайняв провідне місце в народжуваній середньовічній культурі. Всі численні повчальні і повчальні розповіді про чудотворну силу святих, мощі і чудеса, а також різного роду знаменнях і видіннях у творі Григорія призначалися для зримо-емоційного впливу на уми у своїй масі неписьменних і неосвічених християн тодішнього варварського суспільства. Весь цей арсенал найбільш дохідливих вражаючих засобів впливу на віруючих, за допомогою яких служителі церкви намагалися довести до їх свідомості досить складні, а деколи і абстрактні ідеї і догми церковного християнського віровчення, був спрямований на те, щоб довести їм, ще недавно язичникам, існування бога і могутності божественної сили, а також невідворотність божого відплати щодо тих, хто сумнівається в його існування і не дотримується встановлених ним законів.

Християнська концепція історії визначає і всі оцінки подій та осіб, які даються Григорієм. Критерій діяльності будь-якого короля чи вельможі визначається перш за все одним - чи сприяв ця людина процвітанню християнської віри, католицької церкви, і Турській єпархії зокрема. Король Хлодвіг, хитрістю заволодів королівством рипуарських франків, винищила багатьох своїх родичів заради власного єдиновладдя, «ходив, - за висловом Григорія, - з серцем правим перед господом і робив те, що було приємно його очам». Король Хлотарь, який живцем спалив свого бунтівного сина Храмовий з дружиною і дітьми і власноруч зарізав своїх племінників, дітей Хлодомера, не викликає у Григорія ніякого осуду, тому що він поважав єпископів, поховав з пошаною св. Медарда, велів покрити оловом церква св. Мартіна після пожежі, перед кончиною відвідав Тур і приніс турским святинь багато дарів, і, що для Григорія дуже важливо, простив Турській єпархії податкові недоїмки. Про прихильності Григорія до боголюбивому Гунтрамн, незважаючи на багато його жорстокі вчинки, вже говорилося. А ненависть Григорія до Хильперика (людині явно талановитому і допитливому, чиї вірші хвалив Фортунат і чиї додавання чотирьох букв до латинському алфавіту, безсумнівно, були корисні для більш точного написання німецьких імен і слів), пояснюється не тільки поганим ставленням Хильперика до Турській кафедрі, але і його схильністю до савелліанской єресі. Але до честі Григорія як історика необхідно відзначити, що він не замовчує ні про ганебні справах тих, до кого він уподобав, ні про добрі справи тих, кого він недолюблює. Він твердо пам'ятає, що на ньому лежить обов'язок донести події сучасності до суду потомства («... щоб пам'ять про минуле досягла розуму нащадків, не зважився я промовчати ні про чвари лиходіїв, ні про житіє праведників ... »-1-е Предис .), і намагається це робити чесно і безсторонньо.

Збір матеріалу для «Історії» був в умовах VI ст. дуже важкий, і якщо пам'ятати про це, то старанність і сумлінність Григорія слід оцінити дуже високо. Для вступної частини своєї праці він використовував хроніки Євсевія-Ієроніма, Сульпиция Півночі, Павла Орозія; з них він запозичує або перефразовує цілі уривки. Для історії V - початку VI ст. він витягав відомості з творів і листів єпископів того часу - Сидонія Аполлінарія з Клермон, Авіта з В'єнна, Ремігія з Реймса (особи ці користувалися в потомстві міцним повагою, і твори їх старанно переписувалися). Особливу важливість для нього мали, мабуть, твори істориків V ст. Сульпиция Олександра і Рената Фрігеріда, що стосувалися перших воєн римлян з франками; ці твори до нас не дійшли, але Григорій їх цитує і зіставляє, причому робить це дуже толково. Очевидно, він звертався і до місцевих літописами, які велися в єпископських містах, до єпископським і монастирським архівам. Він текстуально відтворює Анделотскій договір 587 р., проповідь Григорія Великого, яка була в ті дні знаменитої новинкою, і деякі листи духовенства. Але, зрозуміло, головні джерела відомостей про варварський світі були усні. Він посилається на розповіді старших сучасників і взагалі «людей надійних». Багато зі збережених їм переказів про Хлодвіга і франкської давнини сходять до франкського дружинної фольклору. Там, де він сумнівається в повідомляються відомостях, він, за загальним зразком древніх істориків, робить застереження: «як кажуть», «як багато хто говорить», «як передають».

Оброблявся цей матеріал Григорієм, принаймні, в два прийоми. Першу частину «Історії» складають книги I-IV, доводять виклад до смерті Сигиберта Австразійского в 575 р. Тут мова йде переважно про події минулого, відомості черпаються з письмових джерел або усних переказів, хронологія раз у раз порушується заради зв'язності розповіді; в кінці дається підсумкове хронологічне резюме, характерне для християнських джерел. Можна думати, що Григорій взявся за цю працю незабаром після свого обрання на турским кафедру в 573 р. і, закінчуючи його, не був упевнений, що буде продовжувати. Другу частину складають книги V-X, присвячені цілком подіям його часу, - чим далі, тим він викладає події більш докладно: 10 років до смерті Хильперика (575-584) займають дві книги (V-VI), 8 років після його смерті ( 584-591) - чотири (VII-X). Події, за рідкісними винятками, викладаються суворо хронологічно, по рахунку років правління Хильдеберта, сина Сигиберта: цим Григорій як би зайвий раз підкреслює, що навіть в роки, коли Тур був під владою Хильперика, законним його володарем залишався син Сігіберта. Робилися ці записи по гарячих слідах подій чи з певним зволіканням, сказати важко. Так як закінчується «Історія» подіями 591 р., а записані вони (як випливає з хронологічної кінцівки) в 594 р., то такий інтервал у три роки між збором і обробкою матеріалу можна припустити й для попередніх частин.

Відбираючи зі свого матеріалу факти для включення до «Історію», Григорій почасти був скутий традиційними темами історика (придворні події, військові походи, зміни єпископів, чудеса і знамення), частково ж був вільний згадувати про все, що видавалося йому і його сучасникам цікавим, про що більше говорили навколо. Цією можливістю Григорій користувався дуже широко, що і робить його «Історію» з незвичайним пам'ятником середньовічної культури. Епізоди його розповіді нагадують те пригодницьку повість (про втечу Аттала), то кримінальну хроніку (про Сіхар і Храмнезінде). Ні в якого іншого ранньосередньовічного або античного історика (крім, може бути, «батька історії» Геродота, також по крупицях збирав свій матеріал з перших рук і перших вуст) такі епізоди взагалі не потрапили б в історію: «... хто такі Австрігізел, Сіхар, Храмнезінд? Навіть не племінні вожді; криваві бійки між ними в квітучу пору імперії навіть не спонукали б головного чиновника провінції відправити до Риму повідомлення ». Перед нами рідкісний випадок заглянути в психологію сприйняття подій людиною раннього середньовіччя і побачити, в якому живому і конкретному вигляді постають вони його свідомості і в якому строкатому безладді тісняться в його пам'яті.

Сучасний історик, намагаючись виділити з маси фактів, які повідомляються Григорієм, такі, які цікаві для нашого розуміння історії, часто стикається з несподіванками. Наприклад, здавалося б, що для Григорія, сановника галло-римської церкви у франкському світському світі, різниця між галло-римлянами і франками повинна бути досить істотна. Але це не так: лише зрідка йому трапляється згадувати, до якої народності належать його історичні персонажі (наприклад, посли: Вармарій-франк і Фірміні-галл); коли він називає когось варварами, то це не стільки протиставлення германців Романця, скільки неосвічених людей - культурним. Причина зрозуміла. Для християнського історика не було різниці між німцем і Романцев, як для християнського апостола не було різниці між елліном і іудеєм: була тільки різниця між християнином і язичником, саме в цьому позначалася сплачивающая роль християнства в дробовому світі раннього середньовіччя. Ф. Енгельс писав: «У християнстві вперше було висловлено негативне рівність перед богом всіх людей як грішників і в більш вузькому сенсі рівність тих і інших дітей божих, викуплених благодаттю і кров'ю Христа».

Або, здавалося б, від Григорія можна було б очікувати перебільшеного уявлення про історичне значення франкських королів, яких він описував і від яких він залежав, і применшення - про події в далекому Константинополі, майже і уривчасто що доходили до нього. Але і це не так: розрізнені відомості про зміну правителів на Сході (у Візантії) він дбайливо збирає і переказує докладно тому, що для нього, як для християнина, справжні нащадки вселенської імперії, попередниці вселенської церкви, саме вони, а Франкська держава при всьому його могутність жодним чином не імперія, а лише королівство франків (regnum Francorum).

З цього видно, як християнська ідеологія одночасно і розширює і звужує поле зору історика: у кожному своєму герої він бачить насамперед людину і християнина (або язичника) і лише потім помічає відмітні риси його народності або особливості соціального положення. Етнографічний нарис про вдачі і звичаї франків (по типу «Німеччини» Тацита або «Записок про галльську війну» Цезаря) начебто сам собою напрошувався під перо Григорія, і матеріалу про це у нього було цілком достатньо, але така думка, мабуть, навіть не спадало йому на голову. Такі, успадковані від родового ладу, поняття, як родова честь, кровна помста і замінюючий її викуп, зустрічалися в навколишньому Григорія суспільстві на кожному кроці (досить пригадати той же розповідь про Сіхар і Храмнезінде, або історію страти жінки, зганьбленої пресвітером). Але логіка цих почуттів для Григорія не завжди зрозуміла: іноді в актах викупу за образи роду він бачить просте загальнолюдське користолюбство.

Тим більше не властиво було Григорію зупиняти увагу на фактах соціальної історії. Система адміністрації, патронату, збору податків існує для нього як явище, яке не потребує докладного опису та глибокого осмислення. Тільки з ряду геть що виходять випадки грабежу і поборів потрапляють в його історію: приклади насильницького захоплення майна або землі у противників, конфіскація скарбів, награбованих референдарием Марком, патрицієм Муммол, герцогом Гунтрамн бозонів. Не замовчує він при цьому і поведінки князів церкви, що накопичують багатства шляхом експлуатації населення церковних земель, а часом і прямого насильства і грабежу. «Ось наша скарбниця збідніла, ось наші багатства перейшли до церков, правлять одні єпископи», - каже в злонравного Хільперік. Чималу, однак, цінність представляють собою глави «Історії», присвячені протівоподатним бунтів: про те, як незвичні до податків франки вбили сховався в церкві галло-римського податкового чиновника Парфенія; про народного бунт в Ліможі, викликаному введенням нових важких податків королем Хильпериком, і про придушення їм цього бунту; про заколот рядових воїнів (minor populus) проти єпископа Егідія і герцогів, наближених короля Хильдеберта II; про вигнання королівських посадових осіб населенням деяких міст або про відмову прийняти їх.

Ще більш характерна свідоцтва Григорія про ідейне бродінні серед пригнобленого народу, що виражався у проповіді «лжепророків» і «христи», направленому проти зростаючої влади офіційної церкви та її служителів. Умови для такого бродіння були в той час сприятливі: розділ королівства і прагнення кожного короля розширити свою частку за рахунок інших привели до безперервних міжусобиць, які супроводжувалися сильним спустошенням країни, пограбуванням не тільки ворожих областей, а й своїх власних, так як виступали в похід повинні були годуватися і озброюватися за рахунок населення. До того ж часті неврожаї, посухи, пожежі, епідемії, утиски і жорстокість королівських посадових осіб, самих королів і навіть духовенства та інші лиха, які на простій. Мод, природно, погіршували тяжке становище народу і були причиною ідейного бродіння. У цих умовах «лжепророки» і «христи», що з'являлися всюди в Галлії і збирали навколо себе не тільки народ, але і кліриків, висловлювали протест народу проти посилення влади офіційної церкви. І не випадково Григорій Турський був стурбований появою цих «лжепророків» або, за його визначенням, «звідник» народу, вони привертали його увагу і описувалися їм докладно і упереджено. Католицької церкви в цей час доводилося долати не тільки подібні прояви невдоволення офіційним католицьким культом святих, але і існували пережитки давніх поганських вірувань, які співіснували ще долгoe час поряд з християнством. Ці язичницькі вірування виявлялися, за свідченням Григорія, то в поклонінні язичницьким статуям у віддалених містечках із галльським населенням, то у спостереженні за прикметами за звичаєм варварів, то у зверненні деяких знатних франків до ворожок, щоб передбачити свою долю. Так допитливість і пильність Григорія Турського і тут дозволяють йому вловити факти соціального розшарування та ідеологічного протесту у франкському суспільстві.

3)Утворення франкської держави на чолі з хлодвігом

Хлодвиг I (481—511) родился около 466 г. Он был, безусловно, одним из самых крупных политиков своего времени — и, пожалуй, единственным великим королем династии Меровингов. Он быстро понял обреченность государства Сиагрия — последнего осколка Западной Римской империи, после 476 г. не существовавшей даже формально — и пошел на него войной совместно с другими франкскими королями, своими сородичами. В битве при Суассоне (486 г.) галло-римляне были разбиты, Сиагрий бежал в Тулузу к королю вестготов Алариху II, но был им выдан Хлодвигу и казнен. Так в руки франков попала богатая область римской Галлии с Парижем. Занимая ее, Хлодвиг поступал по-хозяйски: лично все еще оставаясь язычником, он старался с первых же шагов наладить добрые отношения с владыками городов, католическими епископами.

Хрестоматийный пример этому — рассказанный в хронике Григория Турского эпизод с суассонской чашей²⁾. После победы у Суассона среди захваченной добычи оказалась чаша из Реймского собора, которую архиепископ св. Ремигий и просил ему вернуть. Хлодвиг сразу же согласился, но проблема заключалась в том, что захваченное подлежало разделу между всеми воинами. Король попробовал исключить чашу из этого раздела, попросив войско дать ее ему сверх его доли. Но среди воинов нашелся один убежденный защитник норм военной демократии, который разрубил чашу с мечом со словами: «Ты не получишь ничего сверх того, что тебе достанется по жребию». Хлодвигу оставалось лишь передать посланцу прелата обломки священного сосуда. Он умел владеть собой и понимал формальную правоту смельчака, но и забыть подобный вызов он не мог. Когда через год ему довелось проводить очередной смотр своего войска, король придрался к якобы плохому состоянию оружия у этого воина и лично разрубил ему голову, сказав во всеуслышание: «Так поступил ты с чашей в Суассоне!». Это подействовало: короля стали бояться. Духовенство же быстро оценило добрую волю молодого монарха, и св. Ремигий письменно признал его власть в качестве администратора римской провинции³⁾.

Важнейшим событием правления Хлодвига стало его крещение. Этому предшествовал брак короля с бургундской принцессой Хротхильдой (Клотильдой), [151] истовой католичкой, хотя официальной религией бургундской династии было арианство. Хротхильда сразу же стала убеждать мужа принять крещение. Хлодвиг выжидал, пока новый бог покажет, чего стоит его сила. Колебания кончились, когда король, обратившись за помощью к Христу, одержал важную для него победу над алеманами. Тогда-то, 25 декабря 496 г. состоялось крещение короля франков с 3-тысячной дружиной в Реймсе от руки св. Ремигия.

Важно было именно то, что Хлодвиг принял христианство в его ортодоксальной форме. Ранее крестившиеся германские народы (вестготы, остготы, бургунды и др.) отдавали предпочтение арианству. Ортодоксальное, никейское вероисповедание воспринималось ими как официальная религия императорского Рима, а поскольку их государства возникали на сильно романизированных территориях, короли инстинктивно опасались, что их народы «растворятся» в чуждой и мощной цивилизации. Хлодвиг почувствовал, что эти опасения неосновательны, да и конфигурация его владений была такова, что обеспечивала возможность постоянного прилива новых сил из германского мира. Принятое им решение создало предпосылку романо-германского культурного единства и синтеза, и в этом состоит заслуга франкского монарха перед европейской культурой.

Но и прямая политическая выгода от крещения вскоре стала очевидной. Хлодвиг стал естественным защитником всех правоверных христиан Южной Галлии, находившихся под властью арианских монархов Вестготского королевства. Он использовал это как великолепный повод для начала завоевательной войны, принявшей характер «крестового похода» (507 г.). Сопровождаемое чудесными знамениями, войско франков перешло через Луару и разгромило вестготов, причем сам Хлодвиг сразил в единоборстве Алариха II. Вестготы были изгнаны за Пиренеи, Аквитания стала франкской.

Сразу же возрос международный престиж молодого государства. Его заметили в далеком Константинополе: император Анастасий прислал к Хлодвигу послов (508 г.), объявивших о возведении нового единоверца византийского монарха в достоинство консула. Хлодвиг стал всюду разъезжать в привезенном ему консульском одеянии; он добавил к нему и диадему, явно показывая, что толкует этот акт как признание его полного верховенства над Галлией, недаром его стали именовать не только консулом, но и Августом⁴⁾. Для христианского населения страны это означало дополнительное подтверждение легитимности франкской власти.

Заслуги Хлодвига перед церковью были велики, как крестителя своей страны. Его супруга, королева Хротхильда получила нимб святости. Но Хлодвиг не был канонизирован, и виной тому, очевидно, был характер короля, прагматичного до цинизма. Крещение не было связано для него с нравственным переворотом, подобным тому, какой испытал, например, Владимир Киевский, который стал до того бояться греха, что даже остерегался казнить преступников. Хлодвиг видел в принятии христианства прежде всего практическую пользу, и уже став христианином безо всяких угрызений совести осуществил свои планы расправы над всеми королями-родичами. На правившего в Кельне короля рипуарских франков Сигеберта он натравил его сына, а когда тот по его наущениям избавился от родителя, посланцы Хлодвига умертвили его самого; Хлодвиг же присоединил к своим владениям земли Сигеберта, заявив о своей полной непричастности ко всему происшедшему. В других случаях он прибегал к военной силе. Так, он захватил в плен одного из королей салических франков Харарика с сыном и насильно остриг им волосы, объявив отца священником, а сына дьяконом, но потом все же счел это недостаточным и казнил обоих. Правивший в Камбрэ король Рагнахар после короткой войны был выдан Хлодвигу подкупленными предателями и убит им лично. Сочетая силу с вероломством, Хлодвиг истребил и других родственных ему королей. Колоритно известие, сообщаемое Григорием Турским. «Собрав однажды своих, он, говорят, с сожалением вспомнил о родственниках, которых сам же погубил: «Горе мне, я остался как странник среди чужой земли и не имею родственников, которые могли бы мне помочь в случае несчастья!». Но это не значило, что он был опечален их смертью, а говорил так по хитрости, рассчитывая узнать, не остался ли еще кто-нибудь в живых, чтобы умертвить всех до последнего»⁵⁾. Близько 500року перемога надбургундамипідДіжоном. З допомогоювестготівбургундському королю Гундобаду вдається вистояти.

507рік — битва біляВуйє. З бургундською допомогою Хлодвіг підкоряє державу вестготів доПіренеїв. У зв'язку з втручанням Теодоріха він не досягає Середземного моря (Септиманіязалишається вестготською). Після смерті Хлодвіга вПарижі, державу розподіляють його сини.

19)смерть хільдеріка ,його батька після союзу з одоакром. Війна саксів та римлян. Землетрус. 27)на 5 році правління хлодвіга римський король сіагрій почав правити. Злодвіг виступив проти нього. Розбите військо сіагрія. Утік до тулузи до короля аларіха(готи). Погроза хлодвіга щодо сіагорія до аларіха. Готи – боягузи. Аларіх видає сіагрія хлодвігу. Він таємно заколов мечем його через указ,після того як взяв його володіння. Хлолвіг – безжальний до церков,бо сам ув прихильником язичництва. Він їх грабував. Випадок з пограбуванням церкви та чаші. Єпископ. Жереб. Скликання воїнів. Поділ здобичі. Один хоробрий,що опустив сокиру на чашу. Потім скликання війська задля перевірки бойовог стану. Роз рубання голови сміливця. Хлодвіг провів багато воєн і вже на 10 році свого правління він почав війну з тюрінгами.

28) хродехільда – донька хільперіка,брата сина короля бургундів гундевеха – гундобада. Хлоддвіг наказав її привести до нього і захотів одружитися,однак у нього вже від наложниці був син теодоріх. Але він все одно одружився.

29)від хродехільди – син.інгомер. вирішили крестити його. Вона перед тим як обрати віру, полємєзірує про протиріччя пантеїзму.однак дититна померл після хрещення. Хлодвіг докоряв,що мов би якщо в мою віру хрестили,то не помер би. Вона нарожила йом ншого сина,який хворів,однак потім видужав.

30)кололева намагалася вмовити хлодвіга хреститися,але це бажання прийшло під час битви з алеманами. На 15 році правління . звернення до бога,бо військо було розпорошене та майже знищенне. Бог є. помер в битві король алеманів. Хлодвіг пообіцяв собі увернутися до християнської віри.Завдання з історії Середніх віків: 1. Шлюб і сім’я. (Суспільний лад франків за «Салічною правдою») Далі йдуть завдання з теми 3. Франкська держава доби перших Меровінгів за даними «Історії франків» Григорія Турського 2. Характеристика джерела. 3. Утворення Франкської держави на чолі з Хлодвігом, його внутрішня та зовнішня політика. 4. Територіальний ріст Франкської держави за наступників Хлодвіга, її поділ, міжусобна боротьба: - Франкська держава і міжусобна боротьба за синів Хлодвіга - Франкська держава і міжусобна боротьба за внуків Хдодвіга Останнє питання поділяється на дві підпитання, для того, щоб нормально підготувати його, потрібно прочитати Малов В.Н. Меровинги // Вопросы истории. – 2000. - №6. – С. 150-158

31)релігій епископ. Хрещення хлодвіга.

32)гундобад і годегізіл.годезіл просить хлодвіга по допомогу у війні проти брата. Каже шо буде сплачувати дань та віддасть частину королівста. Гундобад побачив франків.і просить брата обєднатися проти ворого. Підступний годегізіл йде до нього. На полі бою приєднується до хлодвіга. Гундобад біжить до авіньйону. Гундобад тікає від переслідуванн хлодвіга,який хоче вбити його. Арі дій каже шо допоможе гундобаду,якщо той буде виконувать все шо скаже хлодвіг. Арі дій домовився тільки про данину,цим зберігши життя гундобаду.

35) аларіх бачачи силу хлодвіга,запропонував мир,коли вони на річці лувр зустрілися і мирно поговорили. Бо як зазначає турський ,галли дуже хотіли тоді бути під владою франків. 37)похід на вестготів 507 року. Хлодвіг запере живався що частиною галії вони володіють. Він пішов до пуатье,де був як раз аларіх. Пройшов пуатьє по річці. Олень,(тільки там можна перейти),велика куля світла(тільки за допомогою вогненної кулі можна перемогти військових єретиків ) холод віг наказав нікого не грабувати. він вступив у бійню проти аларіха під пуатьє. Готи билися списами,франки мечами. За допомогою господа перемога дісталася холод вігу. Підбігли двоє після того як він вбив аларіха,і вдарили по ногах списами,але той через лати залишився живий. В іспанії став правити син аларіха – амаларіх,хлодвіг послав туди теодоріха,щоб той взяв для батька ці землі,що той і зробив.

38)хлодвіг отримує грамоту він августа анастасія,про присвоєння йому титула консул.(августом) при почесному праздневстві,коли того одягли ,він виїхав на коні і розкидав срібло і золото людям. У парижі зустрілися теодоріх,який повернувся і хлодвіг.

40) хлодвіг підкоряє королівство ріпаурських фрнаків де правив сігіберт. 41)хлодвіг виступив проти салічних франків,що в пониззях рейну.ними правив хараріх.

42) про розпустного короля камбре – рагнахара. Проти фараона(радника його ) і рагнахара виступив хлодвіг. Хлодвіг підкорив майже всю галлію. Повбивав жорстоко всіх королів та навіть своїх родичів деяких. Так він після того бідкався,шо в нього немає близьких,які б допомогли йому у скрутну хвилину. Але так він говорив не із жалю а з хитрощів,що може таким чином виявить ще когось із родичі шоби вбити.

43) хлодвіг помер у парижі. Його оховали в церкві святих апостолів,яку він сам побудував. Зараз це церква святої женев’єви.правиви він всього 30 років. А на момент смерті йому було 45.хродехільда ж поїхала в місто тур до базилік святого мартіна,живучи та прислужуючи там скромно,не уїхавши навіть до парижу.