3. Дипломатичне красномовство

Дипломатичне красномовство досягає належного розвитку тільки у вільних державах, що проводять активну міжнародну політику. Воно потребує від оратора бездоганного володіння рідною літературною та іноземними мовами, гарної вимови, розвиненого чуття мови, вміння підключатися до потрібних тем, ідей, думок, зацікавлено вести бесіду, потребує такту й коректності. Для оратора-дипломата потрібні воля, сила, інтелект і разом із тим обережність та обачність.

В Україні дипломатичне красномовство започаткувалося у часи Київської Русі (укладання договорів із греками), продовжувалося в період державного будівництва за часів Богдана Хмельницького, козаччини й гетьманщини, у період Української Народної Республіки (1917 – 1920 рр.) і нині активно розвивається, набирає сили в Українській державі з 1991 р.

Дипломатичне красномовство має кілька видів промов, серед яких поширені:

• промови на міжнародних і міждержавних конференціях, зборах, засіданнях, зустрічах;

• промови під час дипломатичних актів (угод, контрактів, меморандумів, комюніке);

• промови під час візитів, прийомів, прощань, нагород тощо;

• дипломатичне листування.

Дипломатичне красномовство належить до особливо вишуканого виду. Це елітарний, вищий рівень мовлення. Навчитися цьому самому неможливо. Його треба спеціально вивчати як засіб професійної дипломатичної майстерності.

Дипломатичне красномовство започаткувалося в античній риториці. Для того, щоб досягти успіху в переговорах з представниками інших країн, треба було бути гарним контактним оратором, володіти майстерністю спілкування. Часто великі оратори ставали послами своїх країн й домагалися значних успіхів (Горгій, Демосфен). Упродовж віків міжнародне співробітництво виробило певні правила й норми дипло­матичного спілкування, порушення яких не допускається й нині. Їх треба суворо дотримуватися в дипломатичних промовах та інших жанрах цього спілкування, як усних, так і писемних, бо вони закріпилися традицією й стали тими умовностями, що допомагають підтримувати процеси міждержавного спілкування.

Сукупність таких загальноприйнятих правил, традицій, умовностей називають дипломатичним протоколом. До змісту цього поняття входять нині практично всі сфери дипломатичної діяльності: визнання нових держав, встановлення дипломатичних відносин, відкриття місій і представництв, призначення глав дипломатичних представництв, вручення вірчих грамот, здійснення дипломатичних візитів, бесід, переговорів, скликання міжнародних нарад і конференцій, підписання конвенцій, комюніке, заяв, угод, договорів, зустрічі й проводи офіційних делегацій, реагування на святкові та трагічні події, на державну символіку країни-представника й країни перебування, дипломатичні прийоми та листування.

Основою дипломатичного протоколу є правила міжнародної ввічливості, закріплені Віденською конвенцією про дипломатичні відносини (1961 р.).

Дипломатичний протокол передбачає правила реакцій, дій, учинків, поведінки, проте основну найбільшу частину його складають морально-етичні правила поводження та мовний етикет у різних ситуаціях дипломатичного спілкування.

Етичність дипломатичного красномовства виявляється через такі мовні знання й уміння промовця:

• знання, крім предмета викладу, дипломатичної термінології, яка здебільшого має іншомовне походження;

• знання мовних формул усіх типів (номінативних, атрибутивних, предикативних, адвербіальних) та умов використання їх відповідно до дипломатичних рангів промовців;

• володіння дипломатичним мовним етикетом відповідно до умов спілкування, рангів співрозмовників і жанрів дипломатичного дискурсу;

• володіння мовними засобами ідентичності, тотожності (різними видами синонімії) та опозиційності, контрастивності, альтернативності (різними видами антонімії), яке дає промовцеві можливість уникати прямолінійності суджень, категоричності відповідей (уміння не сказати ні «так», ні «ні»);

• володіння такими комунікативними рисами мовлення, як логічна послідовність, точність, ясність, стислість, доречність, виразність, образність і національна традиційність.

Оскільки традиції та правила дипломатичного спілкування виформувалися як результат довготривалого досвіду міждержавної співпраці, то до сфери сучасної української дипломатичної термінології успадкувалося багато слів іншомовного походження. І хоча майже кожному з них є український відповідник у вигляді окремого слова або мовної формули чи описової конструкції, мовний етикет і правила дипломатичного мовлення потребують обов'язкового вживання слів і висловів саме іншомовного походження (наприклад, комюніке, парафування, ратифікація, денонсація, екстрадиція).

Деякі вислови функціонують у формі української літерації, проте не перекладаються: де-юре – юридично, за правом, формально; де-факто – фактично; персона грата – особа, кандидатура якої в якості дипломатичного представника в якій-небудь державі прийнята урядом цієї держави; персона нон грата – дипломатичний представник, який не користується довірою з боку уряду тієї чи іншої держави, куди він призначається, або той, що втратив довіру й підлягає відкликанню; статус-кво – наявний стан справи; гоноріс кауза – за заслуги, почесне звання, почесна посада.