істрріографія

1))У Х столітті християнство стало панівною релігією в Європі. На Русі про християнство також було відомо задовго до релігійних реформ Володимира Великого: християнами були Аскольд і Дір. Достовірним є факт хрещення княгині Ольги у 958 році. Але вирішальним для процесу християнізації нашої країни було введення цієї релігії як державної в 988–990 роках.

Спочатку князь Володимир зробив спробу модернізації язичництва, спробу пристосувати його до потреб централізованої держави. Язичницькі боги на чолі з Перуном повинні були викликати у людей не тільки повагу, але і страх, символізувати волю правителя, обов'язковість його наказів, невідворотність покарання. Для цього на Старокиївській горі було створено пантеон, де, судячи з мініатюр Радзивілівського літопису, боги мали дійсно урочистий і грізний вигляд. Більш того, за переказами, Володимир відродив забутий і, очевидно, не вельми популярний звичай людських жертвоприношень, щоб надати новому культу трагічно пишного характеру: «І приносив їм жертви, називаючи їх богами, — говориться в „Повісті временних літ“, — і поганилася кров'ю земля Руська і горб той». Те ж саме робилося й у Новгороді.

Однак проведена реформа язичництва не досягла своєї мети. Міцніючий клас феодалів на чолі з князями вимагав нової релігії. Найповніше інтересам верховної влади відповідало християнство за візантійським зразком. У Візантії — на відміну від західноєвропейських країн — церква та її служителі були підвладні імператору і всіляко сприяли зміцненню центральної влади. Певну роль відіграло і те, що дозволялося богослужіння національними, зрозумілими народу мовами.

Вирішивши прийняти християнство, Володимир став діяти стрімко і круто. Його не влаштовувала звичайна практика прийняття християнства, що існувала на той час, за якою новонавернений монарх ставав «сином» імператора, тобто васалом. Скориставшись з прохання імператора Василя II допомогти придушити повстання в одній з візантійських провінцій, князь поставив йому декілька умов: визнати Русь християнською державою, укласти союз і віддати йому в дружини сестру Анну. Імператор прийняв умови, але виконувати їх не поспішав, хоч Володимир свої зобов'язання виконав. Тоді київський князь захопив володіння Візантії в Криму, взяв місто Херсонес (Корсунь) і звідти продиктував імператору колишні вимоги. Гордий константинопольський монарх погодився стати шурином руського «варвара», володаря гарему з майже тисячі дружин і наложниць. Київський князь повернув Херсонес Василеві II як віно (викуп, який має заплатити молодий батькам нареченої) за його сестру. Ясно, що при таких обставинах ні про який васалітет не могло бути й мови.

Володимир хрестився сам (згідно з «Повістю временних літ» ще в Корсуні, у Криму), хрестив своїх бояр і під страхом покарання примусив хреститися всіх киян і все населення країни. Поряд зі слов'янами в Київській Русі проживало понад 20 різних народів: на півдні — печеніги, половці, торки, берендеї, каракалпаки; на північному заході — литва, ятвяги; на північному сході — чудь, меря, весь, мурома, мордва, черемиси, перм, ям, печора та інші угро-фінські народи. Християнство через Київ прийшло згодом і до них. Знать і заможні верстви населення приймали нову релігію порівняно легко і навіть охоче, як таку, що користувалася заступництвом центральної влади. Найприхильнішими до старої язичницької віри були низи суспільства. Нова релігія впроваджувалася насильним шляхом і в Києві, і в інших містах. «Путята хрестив мечем, а Добриня вогнем», — так говорили в той час про воєвод князя Володимира, які хрестили Новгород. Щоб замінити місцеві вірування й обряди єдиним християнським культом, церковним проповідникам та ієрархам довелося тривалий час пристосовувати свої служби до язичницьких богів, свят і обрядів. Так, Перун став ототожнюватися з Іллею-пророком, Ярило — зі святим Юрієм (Георгієм), давні зимові свята були приурочені до Різдва Христового і Хрещення, дохристиянське свято Великодня (назва збереглася) — до Воскресіння Ісуса Христа і т. д. Проти язичницького свята Івана Купала церква боролася багато сторіч, але так і не змогла його подолати. Так і не вдалося похитнути віру народу в «нижчі духи». Процес християнізації на Русі розтягнувся на віки.

Головними носіями ідей християнства стають церкви і монастирі. Все духовенство відповідно ділилося на «біле» і «чорне». При церквах мешкали численні служителі: крім священика, були т. зв. «церковні люди» — ігумен, диякон («біле духовенство»), а також просфірниці, паломники, лікарі, задушні люди (невільники, подаровані церкві); сюди ж приймали інвалідів. Оскільки православне християнство не передбачало обітниці безшлюбності для «білого» духовенства, всі церковні люди могли мати сім'ї, члени яких також жили при церквах. Вони не підлягали світському суду, їх судив єпископ. Духовні звання часто переходили з покоління в покоління.

Велика роль у поширенні християнства належала монастирям, головним з яких був Києво-Печерський (1051). Чернецтво, або «чорне» духовенство, найбільш повно і наочно втілювало ідеї зречення від мирської суєти, спокутування гріхів, служіння Богу. Ченці, на відміну від церковних людей, жили передусім за рахунок власної праці, а не за рахунок подаянь від парафіян, давали обітницю безшлюбності. Життя перших київських ченців — Антонія, Феодосія Печерського та інших — було винятково важким, наповненим виснажливою фізичною працею, самообмеженнями, молитвами. Пізніше з'являються справжні подвижники чернецтва — ченці-самітники, які здійснювали аскетичні подвиги: Даміан, Іван-Самітник, князь Святенник та інш. Систематичні пости стають нормою не тільки для ченців, але і для всіх віруючих. Їсти жирну їжу, наприклад, у Великий піст стало вважатися гріховним. У XIII столітті на Русі було біля 50 монастирів, з них 17 — у самому Києві. Вищі посади в церковній ієрархії займає тільки «чорне» духовенство.

Поступово християнство охопило всі сфери життя людини. Вже у часи князювання Ярослава Мудрого митрополит Ілларіон трактував божественну благодать як суспільну норму, закон. У суспільстві розповсюджуються ідеали любові до ближнього, упокорювання і всепрощення, які орієнтували людину на послух. Першими руськими святими стали Борис і Гліб, які прийняли мученицьку смерть від Святополка Окаянного Вірування язичників будувалися на уяві людей і тому ця релігія постійно вдосконалювалась. Так паралельно з хрещенням в побуті людей був і свій обряд «Відхрешення».,який використовували не тільки після хрещення немовляти, але й після кожного відвідування дорослою людиною церкви. Навіть в багатьох князів київської русі було по-два імені, одне світське, яким користувалися при переговорах і укладанні угод(можна сказати офіційне) і мирське, якими кликали їх в повсякденному житті. Тому не можна сказати, що Русь була охрещеною в 988 році, охрестилась вона значно пізніше.

Прийняття християнства мало для Русі, при всій суперечності наслідків його для країни і народу, величезне позитивне значення. Зміцнювався новий феодальний лад. В ідеології безліч місцевих культів замінювалася культом єдиного Бога. Централізована організація священнослужителів — церква, підлегла владі великого князя, служила зміцненню його становища необмеженого монарха. Єдність релігії з іншими європейськими країнами робила Київську Русь частиною світового християнського суспільства. Незважаючи на політичні протиріччя, християнство зблизило Русь з Візантією — найрозвиненішою феодальною державою з передовою культурою. Прийняття християнства позначилося на всьому духовному житті суспільства, привело до значного його збагачення.

Термін "книжник" мав свій глибокий зміст за часів Київської держави. "Книжником" називали людину, яка володіла знаннями, була закохана в книгу. По відношенню до філософії тут існувала певна градація. Всякий філософ

теоретичного складу обов'язково був "книжником", однак не кожний "книжник" був гідним звання філософа. За літописними свідченнями, серед князів "книжниками" були Володимир Святославич, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Ярослав Володимирович Галицький, Володимир Васильович Волинський, Костянтин Всеволодович Ростовський. З вищих церковних ієрархів Давньої Русі "книжниками" називались митрополити Іларіон (Ларіон), Климент Смолятич, Іоанн II, Кирило І Русин з Нікеї. Слід зазначити, що серед давньоруських "книжників" С. Єфремов виділяє дві групи. Перша з них стояла на вершині тогочасної освіти, відрізнялася витонченим зразком тодішнього стилю і теоретично вимагала від творів гарної, на візантійський зразок виробленої форми і символічного тлумачення Св. Письма (Іларіон, Климент Смолятич, Кирило Туровський та ін.). Друга складалася із "простаків", які стояли осторонь від високої освіти, почасти через це, а почасти свідомо схилялися до простого стилю та буквального розуміння священних текстів (Феодосій Печерський, Лука Жидята, Яків Мних, Нестор та ін.). Твори цих двох груп "книжників", тлумачення ними філософських проблем, висунутих у візантійській і болгарській літературі, дають можливість судити про рівень філософської думки у Київській державі.

Іларіон

Серед книжників XI ст. особливе місце посідає Іларіон. Свідчення про життя і діяльність його досить обмежені, навіть дати його народження і смерті невідомі. Достовірно, що він був пресвітером при церкві у княжому селі Берестові під Києвом. У 1051 р. Ярослав Мудрий і собор єпископів Київської держави поставили Іларіона київським митрополитом. Перший митрополит з русичів був соратником Ярослава Мудрого в боротьбі за об'єднання Русі, однакові права руської та грецької церков, незалежність руського народу, поборником освіти. Митрополитом Іларіон пробув недовго. Допускають, що його скинули з митрополичої кафедри у листопаді 1053 р., після чого він постригся у ченці Києво-Печерського монастиря під іменем Никона, став пізніше його ігуменом і зробив у 1072—1973 рр. літописний збірник, який використав Нестор для складання "Повісті врем'яних літ". Він відрізнявся широкою ерудицією, глибоким знанням Старого та Нового Завітів, творів Георгія Амортала, Козьми Пресвітера, Єфрема Сірина, життя Кирила, можливо, Кирила Олександрійського, канонізованої та апокрифічної літератури — пам'яток болгарської, чеської і всієї європейської культури.

Іларіон не тільки один із ранніх репрезентаторів досягнень світової культури свого часу на давньоруському грунті, а й оригінальний мислитель, який використав свої знання для розробки власної, досить відмінної від традиційного бачення концепції історії, сповненої глибоким філософським світоглядним змістом. Можна стверджувати, що Іларіон — перший відомий давньоруський мислитель, який зробив своїм предметом роздуми про долю всього людства в тих масштабах, в яких того часу могла розроблятися концепція історії загалом, спробував розглянути основні тенденції і рушійні сили її розвитку. Є думка, що його перу належить ряд творів з "Ізборника 1076 р.", однак слава його як філософа пов'язана з відомим публіцистичним твором "Слово про закон і благодать". З нього слід розпочати дослідження давньоруської філософської думки, філософського осмислення історії у вітчизняній духовній культурі не тільки тому, що він був першим творцем образу історії, а й тому, що його "Слово" набуло значення праобразу, на який спиралася традиція вітчизняної культури до XVIII ст.

"Слово про закон і благодать", ймовірно, було написано Іларіоном між 1037 і 1043 р., проте не пізніше 1050 р. Формально виступивши з проповіддю на релігійну тему про перевагу "благодаті та істини" (Новий Завіт) над "законом" (Старий Завіт), переваги та істинності християнства, Іларіон надав їй широкого соціального і філософського звучання. Вибрана тема загалом була не нова для християнської традиції і для традиції руської культурної самосвідомості зокрема. Своїми витоками вона виходить із гностичної парадигми Маркіона, церковного реформатора II ст. Для нього історія і світ не просто діляться на царство світла і царство пітьми (мороку), а на двох богів: першого — бога Ветхого (Старого) Завіту деміурга, який створив матеріальний світ і його закономірності, жорстоко карає за порушення своїх заповітів; другий — бог Нового Завіту, невідома давньому світові вища, непізнавана, всеблага сутність. Відносно цього вироблялося два образи спасителя: один — месія нездійсненних старозавітних пророцтв, другий — Христос Нового Завіту, що своїм царством благодаті відміняє владу космічних законів необхідності для спасіння людини. Основою цієї гностичної парадигми Маркіона очевидно стали слова апостола Павла "Ветхая мимо идоша и новая всем възвищаю". Звернувшись до зазначеної теми, Іларіон робить її вихідною для роздумів про світову історію, долю Русі, послідовно проводить ідею універсальності і цілісності історії людства, оригінальною складовою частиною якої є кожний народ, уявлення про історичний процес, де на зміну тому, що відійшло, приходить нове, завдяки чому рух здійснюється по висхідній лінії.

Пояснення історичного процесу Іларіон здійснює в межах провіденціалістичного і теологічного уявлення, згідно з яким ритм і спрямованість, кінцева мета, до якої прагне історія, передбачені Богом в його пророцтвах. В цих пророцтвах міститься символічне накреслення історичного розвитку, а сама історія наповнюється глибоким змістом, який народжується позачасовим світом вічності, немовби окресленого рухом життя, що протікає. Вічне передує початковому в історії, відтворюється в її сьогоденні і визначає кінцеві пункти руху, де часове вливається у вічне. Такий підхід до історичних подій передбачає універсальність, цілісність погляду, відповідно до якого все має свій початок і кінець, а кожна подія вписується в контекст історії людства, надаючи йому особливого сенсу. Характерною особливістю такого розуміння у середньовічному світогляді — уявлення про боротьбу двох протилежних начал, які й зумовлюють розвиток людської історії, — ставали багато-прошарковість історичних праць, створення своєрідної, типової для тогочасного мислення схеми, якій підпорядковується описання історичного процесу.

Слідування зазначеним чинникам зумовили багатопрошарковість "Слова", звернення до сфери вічного, представленого старозавітною історією, яка символізувала вчення про "закон" і "благодать"; витлумачення смислу старозавітної історії і в контексті всесвітньо-історичного розвитку людства; зображення історії руського народу, в якій немовби повторюється історія всього людства; похвала Володимиру, молитва за руський народ з характеристикою і оцінкою давньоруської дійсності, до якої належав сам Іларіон. Однак ця типова схема має в "Слові" тільки другорядне значення, складаючи структуру роботи, а не її зміст.

2)) Вчені встановили, що літописання велося на Русі з XI по XVII ст. Ще в XIX ст. стало відомо, що практично всі літописні тексти, що збереглися, є зведеннями попередніх літописів. Згідно Д.С.Ліхачьову, «по відношенню до літопису зведення більш менш гіпотетичний пам'ятник, тобто пам'ятник передбачуваний, лежачий в основі його списків або інших передбачуваних же зведень» зобов'язана своїм широким історичним кругозором, введенням в літопис фактів всесвітньої історії, на тлі яких розгортається історія слов'ян, а далі - історія Русі. Завдяки державному погляду, широті кругозору і літературному таланту Нестора «Повість минулих літ» з'явилася «не просто зборами фактів руської історії і не просто історико-публіцистичним твором, пов'язаним з насущними, але скороминущими завданнями руської дійсності, а цілісною, література викладеною історією Русі.

Існує значна кількість списків літописних зведень Повісті. Основними прийнято вважати Іпатьєвський та Лаврентьєвський літописи.

Іпатьєвський літопис отримав свою назву по приналежності старшого списку Костромському монастирю Іпатьєвському, але за змістом представляє південноросійське літописне зведення кінця XIII ст. Це зведення є компіляцією двох пам'ятників: київського зведення 1198 р. галицько-волинського оповідання, що доходить до кінця XIII ст.

Обидва компоненти Іпатьєвського літопису мають складний склад. Київське літописне зведення 1198 р. створене в Михайлівському монастирі Видубіцкому, джерелами його служили попередні київські великокнязівські зведення, сімейна хроніка смоленських Ростиславичів, чернігівський літописець князя Ігоря Святославіча, володимирський літопис Всеволода. Крім того, в текстах XII ст. є вставки з Галицько-волинського літописання. Не дивлячись на значну кількість літератури з питання, у вивченні Іпатьевського літопису є ще цілий ряд спірних моментів, особливо відносно розподілу матеріалу по окремих пам'ятниках і атрибуції текстів.

Існуючі описи списків Іпатьєвського літопису вимагають уточнення. Крім того, серйозною проблемою залишається питання про співвідношення їх між собою. Ці недоліки заповнюються тепер окремим факсимільним виданням Хлебниковського і Погодінського списків.

Іпатьевський список у XVII столітті належав Костромському монастирю Іпатьєвському, що засвідчує запис на обороті першого листа: «Книга Іпатцкого монастиря літописець про княження» (є і інші монастирські приписки). Н. П. Ліхачев датував рукопис часом близько 1425р.

Списки літопису мають специфічні водяні знаки: леопард (5 варіантів), дельфін (2 варіанти), дракон (2 варіанти), півмісяць під шестикінечною зіркою, лілія, гусак. За ними рукопис слід датувати кінцем 10-х - початком 20-х років XV століття. В тексті розрізняються п'ять почерків. Очевидно, що писарі отримували текст для листування частинами, між якими утворилися пропуски.

Погодінський список - пошкоджений, в ньому відсутні перші . Втрачено також закінчення літопису. Оригіналом для Погодінського списку, очевидно, служив Хлебниковський список, в якому були переплутані листи. Питання полягає лише в тому, чи списаний Погодінський список безпосередньо з Хлебниковського або між ними існував список-посередник? Існують дані, що показують, що Погодінський рукопис переписаний безпосередньо з Хлебниковського. Так, в Погодінському виявилися пропущеними слова «в' Оугровськоу, іже ступи на стіл митрополії», складаючі в точності один рядок в Хлебниковськом списку. Помилка пояснюється ефектом зору, коли писар кінчає рядок тексту і переходить до наступної, допускаючи при цьому «перескок» через одну або більше число рядків. Подібний пропуск, звичайно, міг міститися і в протографе Погодінського списку, але річ у тому, що писар звірив текст з оригіналом і відновив пропущені слова на нижньому полі - а це з'ясовно лише в припущенні, що оригіналом Погодінського служив саме Хлебниковський список.

Список Я. В. Яроцького - рукопис, переписаний в 1651 р. в київському монастирі Ніколи Пустинного. Список містить особливу редакцію Іпатьевськой літопису, записи 1299-1315 рр. по історії Угорщини, Польщі і Литви, статтю «Об прореченії митрополита Петра», Оповідь про Мамаєво побоїще. Список пошкоджений - в ньому не вистачає багатьох листів у складі літопису.

Єрмолаєвський список - рукопис який датується початком XVIII ст. Єрмолаєвськая рукопис має той же склад, що і список Яроцкого: читається особлива редакція Іпатьевськой літопису, літописні записи 1299-1315 рр. по історії Угорщини, Польщі і Литви, стаття «Об прореченій митрополита Петра», оповідь про Мамаєвом побоїще. Дуже близькі і літописні тексти в обох списках.

У основу списків Яроцкого і Єрмолаєвського покладений Хлебниковський список, що піддався певним редакційним змінам. Ця копія Хлебниковського списку, у свою чергу, була відкоректована за іншими джерелами; початок літопису звірений із збіркою (хоча і не в тій формі, в якій піддався правці сам Хлебниковський список) Тверською, а подальший текст виправлений за іншим списком Іпатьевськой літопису. Складання даної редакції слід датувати часом, близьким до

Рукопис Лаврентьевського літопису зберігається в Російській національній бібліотеці. Основний писар назвав себе в приписці - це був чернець Лаврентій, що переписав літопис в 1377 р. для суздальсько-нижегородського великого князя Дмитра Костянтиновича, по благословенню Суздальського єпископа Діонісія. По імені писаря літопис і отримав в науковій літературі назву Лаврентьевський.

В даний час в рукописі Лаврентьевськой літопису виявляються пропуски. Про зміст втрачених листів можна судити по схожих з Лаврентьевським - Радзивіловському і Троїцкому літописам [15, с.241-245].

Виклад в Лаврентьевськой літопису доведений до 6813 (1304) р. Завершальну, найважливішу для характеристики зведення частину вірно оцінив М. Д. Присілків: переважання в ньому тверських вістей і явно протверське трактування подій кінця XIII - почала XIV ст. свідчать про те, що це було великокнязівське зведення князя Михайла Ярославича (тверського князя, що зайняв великокнязівський володимирський стіл в 1305 р.). Чернець Лаврентій, отже, скопіював в 1377 р. рукопис великокнязівського зведення початку XIV ст.

У подальших літописних статтях розповідається про княження Олега. Літописець приводить тексти його договорів з Візантією і народні перекази про князя: розповідь про похід його на Царьград, з ефектними епізодами, поза сумнівом, фольклорного характеру (Олег підступає до стін міста в турі, що рухається під вітрилами по суші, вішає свій щит над воротами Константинополя, «показуя перемогу»).

Ігоря літописець вважав сином Рюріка. Повідомляється про два походи Ігоря на Візантію і приводиться текст договору, укладеного російським князем з візантійськими імператорами-співправителями: Романом, Костянтином і Стефаном. Смерть Ігоря була несподіваною і безславною: за порадою дружини він відправився в землю древлян на збір дані (зазвичай дань збирав його воєвода Свенелд). По дорозі назад князь раптом звернувся до своїх воїнів: «Йдете з данню домові, а я воз'вращюся, похожю і ще». Древляни, почувши, що Ігор має намір збирати дань повторно, обурилися: «Аще ця в'вадіть вовк (якщо повадиться вовк) у вівці, то виносити все стадо, аще не убьють його, тако і це: аще не уб'ємо його, то вся ни погубити». Але Ігор не послухав застереження древлян і був ними убитий.[1, с.51-53]

Ольга тричі помстилася древлянам за смерть чоловіка. Кожна помста відповідає одному з елементів язичницького похоронного обряду. По звичаях того часу небіжчиків ховали, поклавши в туру; для небіжчика готували лазню, а потім його труп спалювали, в день поховання влаштовувалася тризна, що супроводжувалася військовими іграми.

Захоплено зображає літописець сина Ігоря - Святослава, його войовничість, рицарську прямоту (він ніби то заздалегідь попереджав своїх ворогів: «Хочю на ви іті»), непримхливість в побуті.

Після смерті Святослава між його синами - Олегом, Ярополком і Володимиром - розгорілася міжусобна боротьба. Переможцем з неї вийшов Володимир, що став в 980 р. єдиновладним правителем Русі. [2, с.69-71]

У розділі «Повісті минулих літ», присвяченому князюванню Володимира, велике місце займає тема хрещення Русі. У літописі читається так звана «Мова філософа», з якою ніби то звернувся до Владимира грецький місіонер, переконуючи князя прийняти християнство. «Мова філософа» мала для староруського читача велике пізнавальне значення - в ній коротко висловлювалася вся «священна історія» і повідомлялися основні принципи християнського віросповідання.

Після смерті Володимира в 1015 р. між його синами знову розгорілася міжусобна боротьба. Святополк - син Ярополка і полонянки-черниці, яку Володимир, погубивши брата, зробив своєю дружиною, убив своїх звідних братів Бориса і Гліба. У літописі читається коротка розповідь про долю князів-мучеників, про боротьбу Ярослава Володимировича зі Святополком, що завершилася військовою поразкою останнього і страшною божественною відплатою.

Останнє десятиліття XI ст. було повне бурхливими подіями. Після міжусобних воєн, призвідником і неодмінним учасником яких був Олег Святославич, князі збираються в 1097 р. в Любече на з'їзд, на якому вирішують відтепер жити в світі і дружбі, тримати володіння отця і не робити замах на чужі долі. Проте відразу ж після з'їзду відбулося нове лиходійство: волинський князь Давид Ігоревич переконав київського князя Святополка Ізяславича в тому, що проти них замишляє зло теребовльський князь Василько. Святополк і Давид заманили Василька до Києва, полонили його і викололи йому очі. Подія ця потрясла всіх князів: Володимир Мономах, за словами літописця, нарікав, що такого зла не було на Русі «ні при дедех наших, ні при отцих наших». У статті 1097 р. ми знаходимо докладну повість про драматичну долю Василька Теребовльського.

Короткий огляд композиції «Повісті минулих літ» показує складність її складу і різноманітність компонентів як за походженням, так і по жанровій приналежності. У «Повість», окрім коротких порічних записів, увійшли і тексти документів, і перекази фольклорних переказів, і сюжетні розповіді, і витяги з пам'ятників перекладної літератури. Зустрічається в ній і богословський трактат - «мова філософа», і жітійна по своєму характеру розповідь про Бориса і Гліба, і патерикові легенди про Києво-Печерських ченців, і церковне похвальне слово Феодосію Печерському, і невимушена історія про новгородця, що відправився погадати до чарівника [5, с. 398-408].

Якщо говорити про історизм «Повісті», то слід підкреслити, що художнє узагальнення в Стародавній Русі будувалося в основному на основі одиничного конкретного історичного факту. Майже всі події прикріплені до конкретної історичної події або конкретної історичної особи. Як відомо, Стародавня Русь протягом IX-X ст. з неміцного племінного союзу перетворилася на єдину ранньофеодальну державу. Походи київських князів Олега, Ігоря і Святослава ввели Русь в сферу європейської політики. Тісні дипломатичні, торгові і культурні відносини Стародавньої Русі з її південними сусідами - з Болгарським царством і особливо з найбільшою державою Південно-східної Європи - Візантією підготували грунт для ухвалення християнства. Що і знайшло віддзеркалення в «Повісті». Очевидно християнізація Русі потребувала корінної перебудови світогляду; колишні язичницькі уявлення про походження Всесвіту, про історію людського роду, про предків слов'ян були тепер знехтувані, і руські книжники гостро потребували творів, які висловлювали б християнські уявлення про усесвітню історію, давали б нове, християнське тлумачення світоукладу і явищам природи.

Характеризуючи літературу Київської Русі, Д.С.Ліхачев відзначає, що вона була присвячена в основному світоглядним питанням. Її жанрова система відображала світогляд, типовий для багатьох християнських держав в епоху раннього середньовіччя. «Староруську літературу можна розглядати як літературу однієї теми і одного сюжету. Цей сюжет - світова історія, і ця тема - сенс людського життя».

Відзначимо також високу громадянськість і патріотизм даного літературного пам'ятника. Патріотизм староруської літератури пов'язаний не тільки з гордістю авторів за Руську землю, але і з їх скорботою з приводу понесених поразок, з прагненням напоумити князів і бояр, а деколи і із спробами їх засудити, порушити проти гірших з них гнів читачів.

Розділ ІІІ. Літературне та історичне значення «Повісті минулих літ»

Аналіз літератури з питання історії появи «Повісті минулих літ» показує його діскусійність в науці. Разом з тим, у публікаціях про «Повість» підкреслюється історичне значення літопису для історії і культури України. Вже в самій назві «Повісті минулих літ» міститься відповідь на питання про призначення літопису: щоб розповісти «откуда є пішла Руськая земля, хто в Києві нача первєє княжиті, і откуда Руськая земля стала єсть». Іншими словами, повідати про руську історію від самого початку її і до становлення православної держави під збірною назвою Руська земля.