5. Напрями укр. Модернізму.

Декаданс

в українській літературі – явище багатопланове і суперечливе. Протягом довгого часу відчувалася пряма залежність від змісту його назви – decadеnсе, занепад. Водночас декаданс як синонім занепаду символізував початок нового мистецтва, епохи вишуканої культури як в Україні, так і загалом у Європі. І саме це пом’якшувало дефініцію декадансу як «кризового» явища культури.

• Імпресіонізм

У літературі імпресіонізм не склався як окремий напрямок, але його риси знайшли відображення в натуралізмі і символізм.

Перш за все характеризується вираженням приватного враження автора, відмови від об'єктивної картини реальності, зображенням кожної миті, що повинно було спричинити за собою відсутність сюжету, історії та заміною думки сприйняттям, а розум - інстинктом.

В українській літературі поетика імпресіонізму відбилася у творчості М.Коцюбинського, B.Стефаника, М.Черемшини, частково О.Кобилянської, а також Г.Михайличенка, М.Хвильового, Є.Плужника, М.Яцківа, Н.Кобринської та ін.

• експресіонізм

Основний творчий принцип експресіонізму — відображення загостреного суб'єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське «Я», напругу його переживань та емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеособлення в ньому людини, на розпад духовності, засвідчений катаклізмами світового масштабу початку ХХ ст. З усіх напрямків нового мистецтва 20 ст. експресіонізм гостро відобразив конфлікт художньої особи, людини взагалі з трагічною й антигуманною дійсністю.

В українській літературі експресіонізм започаткував Василь Стефаник, який від декадентських поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. Класичний експресіонізм утвердив Осип Турянський повістю «Поза межами болю». У стильову течію експресіонізму частково вписується творчість Миколи Куліша («97»), частково — Миколи Бажана (збірка «17-й патруль»), а особливо проза Миколи Хвильового (зокрема твір "Я (Романтика)"), Івана Дніпровського, Юрія Липи, Тодося Осьмачки.

Визначальні риси експресіонізму.

¦зацікавленість глибинними психічними процесами;

¦заперечення як позитивізму, так і раціоналізму;

¦оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос;

¦суб'єктивізм і зацікавленість громадянською темою;

¦бунт проти сталих академічних форм в образотворчому мистецтві при збереженні головних жанрів (портрет, батальний жанр, побутова картина, міфологічний чи релігійний образ, пейзаж, навіть натюрморт).

•Неоромантизм (новоромантизм) в українській літературі започаткувала О. Кобилянська новелами та повістями «Людина», «Царівна». У цьому стилі працювали також Леся Українка, Олександр Олесь, М. Вороний та інші.

Зі «старим» романтизмом його ріднить порив до ідеального, виняткового. Відкинувши раціоцентризм, неоромантики на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання.

Визначальні риси неоромантизму:

- неоромантики змальовували переважно не масу, а яскраву, неповторну індивідуальність, що вирізняється з маси, бореться, — часом попри безнадійну ситуацію, — зі злом, зашкарублістю, сірістю повсякденна;

- герої неоромантиків переймаються тугою за високою досконалістю у всьому, характеризуються внутрішнім аристократизмом, бажанням жити за критеріями ідеалу, а не буднів;

- головна увага зосереджувалася на дослідженні внутрішнього світу людини, через який неоромантики намагалися зазирнути у світ духовний;

- зовнішні події (також і соціальні) у творах відступають на задній план;

- неоромантики часто вдаються до умовних, фантастичних образів, ситуацій, сюжетів;

- відмова від типізації, натомість застосування символізму.

•символізм

Український символізм сформувався організаційно вже після того, як з кінця 1910-х pp. закінчився період активізації російського символізму. Початки українського символізму пов'язані з ранньою творчістю Павла Тичини (1914–1917), Якова Савченка, Олекси Слісаренка, Дмитра Загула, Володимира Ярошенка, Клима Поліщука та ін.

Першим організаційним осередком українського символізму було створене в Києві 1918 р. з участю цих поетів угруповання «Біла Студія».

Друге відгалуження символізму репрезентує Львівське угруповання "Молода муза". До нього належали поети В. Пачовський, П. Карманський, Б. Лепкий, О. Луцький, С. Чарнецький, М. Яцків. Третє — "Українська хата", яка в 1909—1914 pp. виходила в Києві. У ній друкувалися символісти М. Філянський, Г. Чупринка, В. Пачовський, П. Карманський, П. Тичина, М. Євшаи, М. Сріблянський. а на початку 1919 р. постало нове угруповання український символістів «Музаґет».

Виразно символістичною мотивами й засобами була творчість Якова Савченка («Поезії», 1918), Володимира Ярошенка («Світотінь», 1918; «Луни», 1919), Дмитра Загула («На грані», 1919), Олекси Слісаренка («На березі Кастальському», 1919), Клима Поліщука («Поезії»), Антіна Павлюка («Сумна радість», 1919), Миколи Терещенка (вірші в «ЛНВ» й «Музаґеті»), Володимира Кобилянського (посмертна збірка «Мій дар», 1920).

Вершинним виявом українського символізму стала збірка Павла Тичини, «Сонячні кларнети» (1918), як своєрідна й унікальна подекуди в европейському симфолізмі «музична симфонія» (Агапій Шамрай).

• Футуризм Футуристи не мали такої видатної позиції в українській літературі своєї доби, як символісти чи неокласики, проте вони активізували поезію новими темами й формами, а передусім експериментаторством.

Перші спроби футуристичної поезії українською мовою зробив Василіск Гнєдов. Але вже 1913 лідер українського футуризму Михайль Семенко видав збірку поезій «Prelude», a 1914 — «Дерзання» і «Кверофутуризм»; за роки революції він видав ще 8 збірок. Активний організатор, він був засновником низки українських футуристичних угруповань і журналів: «Флямінґо» (1919 — 21), «Аспанфут» (1921 — 24) у Києві, а після переїзду до Харкова журнал «Нова генерація» (1928 — 30). «Нова Генерація» пропаґувала модерні західно-європейські напрями.

В розвиткові футуризму в Україні можна виділити такі стадії:

1.Кверофутуризм — пошуковий футуризм, коли обожнювалися рух, шукання, динаміка. Мистецтво йшло «по колу» — всі рівні, все однаково цінне.

2.Панфутуризм — смерть «старого» мистецтва, якому протиставлялося метамистецтво. У цей час Семенко практикує метод поезомалярства: єдність художнього слова й споглядального мистецтва. Найголовніше — бути сучасними. Поезію треба розкласти до букви, а образотворче мистецтво —до складників фарби.

• Імажинізм(англ. imagism, від франц. image — образ) — школа в англійській та американській поезіях 1910-х років. Ще 1909 року англійський поет і філософ (учень А. Берг сона) ?. ?. Г'юм засновує «Школу імажизму».

Паунд, пояснюючи мету імажизму, вказує на такі його принципи: 1) принцип прямого відношення до «речі»; 2) принцип економії слів, спрямований проти вживання слів зайвих; 3) принцип узгодження композиції вірша з його «музикою».

Імажинізм, який не мав організаційного оформлення в Україні, вплинув на розвиток української поезії 20— 30-х років XX століття. Так, принципи імажинізму позна чилися на ліриці Володимира Сосюри (збірки «Сьогодні», «Золоті шуліки») та Богдана-Ігоря Антонича (збірка «Перстені молодості»).

• неокласицизм Як опозиція до неоромантизму й романтизму виник неокласицизм.

До основних рис цього стилю можна віднести: споглядання краси витворів мистецтва, гармонії природи; використання образів, сюжетів, тем, мотивів міфології, класицизму, ренесансу, античності; культ чітко унормованої форми (рондель, тріолет, сонет); прозорість і стрункість синтаксису, конкретність, предметність образів, розміреність інтонацій; відстороненість від проблем реальності.

Започаткувала неокласицизм в українській літературі Леся Українка. Цю традицію продовжили й розвинули М. Рильський, О. Теліга, М. Зеров, Б. І. Антонич, П. Филипович, Ю. Клен, М. Драй-Хмара та інші. В 1920-х роках була створена окрема група в межах неокласичної течії, в яку входили п'ять київських науковців і поетів - Юрій Клен, Максим Рильський, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, а очолював їх Микола Зеров, якого відносять до київської школи неокласиків або до "п'ятірного грона". Неокласики сприяли змінам у самому типі української поезії.

Починаючи від віршів Тараса Шевченка й інших романтиків, поезія підпорядковувалася звуку, музичності, мелодійності, а неокласики використовували кольористичні, зорові, живописні типи, тобто відсунули панівну фольклорну традицію на другий план і звернулися до книжної. На думку М. Рильського, естетичною основою цих митців "була любов до слова, до строгої форми, до великої спадщини світової літератури".

• Авангардизм

Авангардизм (франц.— передня лава) — тип художнього мислення і спосіб зображення дійсності, який виник у перші десятиліття XX століття, підкреслюючи експериментальні, новаторські пошуки у мистецтві. Головні ознаки авангардизму: Відмова від реалістичного змалювання світу, заперечення традиційних форм художнього зображення, суб’єктивізм, прагнення до застосування незвичайних, навіть антиестетичних виражальних засобів. Мав різні напрями: Футуризм Акцентував увагу на мовотворенні, Експресіонізм — на емоційності, безпосередності сприйняття, Сюрреалізм — на підсвідомості, Кубізм — на геометричних формах. До авангардистів належали французи Гійом Аполлінер, Луї Арагон, Поль Елюар, Росіяни Володимир Маяковський, Велі-мир Хлєбніков, Ігор Северянін, Українці Михайль Семенко, Валер’ян Поліщук Та інші. Серед художників авангардистами були Пабло Пікассо, Джакомо Балла Та інші. Найвидатнішим різьбярем-кубістом був українець Олександр Архипенко, Про якого видано монографії всіма мовами світу.

Помітним явищем в Україні була літературно-мистецька група «Авангард» (1926—1930), яку очолив поет Валер’ян Поліщук. До неї увійшли Гео Коляда, Раїса Троянкер, Леонід Чернов Та інші. Поліщук назвав авангардизм ^конструктивним динамізмом, або спіралізмом*, Оскільки, на його погляд, нове мистецтво розвивається ніби по спіралі.