656289_A06DC_shpori_z_filosofi.docx 3

11. Фома Аквінський був відомим систематизатором середньовічної схоластики. Він пристосовував вчення Арістотеля до католицизму. Найвідомішим його твором є «Сума теології». Теорія двох істин За часів Фоми Аквінського значно зросла роль наукового і філософського пізнання. Тому було вже неможливо ігнорувати і не помічати досягнення розуму і науки. Аквінський намагався створити таку доктрину, яка дала б можливість контролювати філософське і наукове пізнання церквою. Ще у попередні століття західноєвропейськими схоластами була висунута теорія «двох істин». За даною теорією, наука і філософія здобувають знання, спираючись на досвід і розум. На відміну від них теологія здобуває істину в божественному одкровенні. Таким чином теорія двоїстої істини поділила так би мовити сфери впливу між теологією і наукою. Божественне одкровення, вважали представники цієї теорії недоступне розуму. Фома Аквінський чітко визначив сферу науки і віри. Завдання науки полягає у поясненні закономірностей світу. Але хоч наукове знання об‘єктивне та істинне, воно не може бути всеосяжним. Є така сфера діяльності, яка недоступна розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже, предметом філософії є «істини розуму», предметом теології — «істини одкровення». Але між наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечності. Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить йому. Істина може бути одна, бо походить від Бога. Оскільки кінцевим об‘єктом теології та філософії і джерелом всякої істини є Бог, то не може бути принципової суперечності між теорією і вірою. Водночас не всі «істини одкровення» можна довести раціонально. Та це не ознака, що вони не правдиві чи суперечать розуму. Богословські істини «надрозумні», але не «протирозумні». Наскільки обмежений людський розум стоїть нижче теології. А тому філософія і є «служницею теології». Функції філософії як «служниці релігії» полягають у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтувати християнські догми. Логічні доведення допомагають краще розуміти ці догми і зміцнити віру в людині. Докази існування Бога Фома Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував п‘ять доведень, які стали класичними в західноєвропейській теології: - Оскільки все на світі рухається, то повинен бути «першодвигун» або «першопоштовх» руху — Бог. - Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричина усього — Бог. - Все в світі існує не випадково, а з необхідністю, ця необхідність — Бог.- Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості — Бог. - У природі все має певний сенс, доцільність свого існування. А значить, повинна існувати «остання» і головна ціль — Бог. Проте деякі інші догми християнства не піддаються раціоналістичному обґрунтуванню (догма про Трійцю, про втілення Христа, про воскресіння з мертвих). Це неможливо зробити, не тому, що вони протирозумні і ірраціональні, а тому саме, що вони «надрозумові», їх доведення не в змозі здійснити обмежений людський розум. Більшість догм християнства є предметом теології, а не філософії.

12. Характерные черты философии Возрождения: Философия возрождения является гуманистической, и потому антропоцентричной, то есть в центре философии – проблема человека, как самоценного существа и через призму этого – понимание мира. Итальянский антропоцентризм определил то, что в центре учений – этика. Философия возрождения носила выраженный антисхоластический характер  понимание схоластики в негативном плане. Такой секуляризированный взгляд  усиливаются мотивы натурализма и материализма (формально идеологические учения). Такая ситуация проявилась в том, что здесь получают распространение новые способы понимания мира, которые в философии получили название пантеизм и деизм. Теизм: Бог сотворил мир, Бог существует до и вне мира, Бог постоянно присутствует мире, направляет и участвует в делах. Пантеизм: Бог сотворил мир, но он не существует вне и до мира. Например, Бог растворен в природе мира, как совершенство, универсальная причинность, сущность этого мира  мир совечен Богу. Насколько вечен мир, настолько вечен и Бог. Деизм: Бог сотворил мир, существую до и вне него. Но, сотворив, Бог оставил мир, который дальше развивался по собственным законам.  Можно отвлекаясь от божественного творения мира, исследовать сам мир и полагаться на познанные законы, а не на волю Бога – большой шаг к свободной науке. Атеизм: учение, отрицающее божественное творение мира и признание того, что мир вечен, объективен и существует по своим собственным законам. Атеизм возникает позднее, а пантеизм и деизм получают широкое распространение в философии Возрождения. Связь философии возрождения с искусством: сама гуманистическая установка пришла в философию из искусства. Усилившаяся связь философии и научного познания. Для мыслителей возрождения, как и для мыслителей античности, характерна многогранность деятельности (философ, естествоиспытатель, художник...)  определение философской идеи, как результат реальной разносторонней деятельности. Тесная преемственная связь Ф Возрождения и античной Ф и их культур,  возрождение идей античности. Гуманистическая философия: в основе находится этика, которая, прежде всего, дает определенное истолкование природы человека. В соответствии с идеями Эпикура философия Возрождения основное внимание обращает на гармонию души и тела, на равнозначность духовного и телесного бытия. Способности, задатки человека рассматриваются именно не только Богом данные, но и реализованные, как результат собственных усилий в равной мере. С этим связано и понимание достоинства человека, и понимание его сущности как творчески деятельной личности, которая посредством своей активности и деятельности реализует свою свободу, реализует свою индивидуальность – это основные проблемы. Философия Возрождения связывала свободу человека, смысл его жизни с его собственной внутренней активностью, творческой деятельностью, которая выступала как главный фактор самореализации личности, индивидуализации => главные акценты приходились на творческую деятельность личности, ее свободу, индивидуальность (главные стороны бытия личности). Особенности натурфилософии проявились, во-первых, в отделении предмета науки от предмета религии (способствовало развитию естественнонаучного мировоззрения), во вторых, в формировании учения пантеизма, сближавшего Бога с природой, в-третьих, в развитии теории познания, соединявшей познание чувственное и рассудочное. Крупнейшими натурфилософами были Бруно и Кузанский.

13. Філософія Нового часу – це початок західноєвропейської класики. Має свої особливості: 1) ХVІІ ст. в історії це період промислового перевороту, пов’язаного з виникненням машинного виробництва; 2) центр виробничої, культурної, соціально-політичної діяльності переміщується у міста; 3) на основі механіки і фізики виникає досвідного математичне природознавство, це час наукової революції, яка полягала не тільки у створенні основ сучасного природознавства, але й у перетворенні науки у соціальний інститут (виникають Лондонське королівське товариство вчених і Паризька Академія наук); 4) наука приходить на зміну вірі і релігії, домінує у культурі. Якщо у центрі проблематики схоластичної філософії проблема співвідношення віри і розуму то в Новий час – розуму і природи (можливості раціонального панування над нею);Бекон послідовно піддає критиці філософію як форму споглядання і пропагує філософію як науку про реальний світ, яка базується на дослідному пізнанні. Такою позицією він, власне, висловлює нову фундаментальну ідею, що лягає у фундамент сучасного природознавства, об'єктивного пізнання дійсності. Його творчість у багатьох місцях пронизана компромісністю концепції "двоїстої істини", тобто істини "одкровення", істини про Бога (теологічної істини) та істини філософської, тобто істини, відкритої в науковому пізнанні. Згідно з теорією двоїстої істини Бекон здійснює розрізнення чуттєвої та розумної душі людини. Розумна душа входить у людину за божественним провидінням, вона є предметом теології, а чуттєва душа має всі характеристики тілесності, вона є предметом філософських досліджень. Таким поділом він створює для науки концепцію, яка дає змогу вивчати людину, її вчинки. Вихідним моментом пізнавальної діяльності він визнає чуттєвість. Тому Бекона часто називають засновником емпіризму — філософського напряму, що будує свою гносеологію, аналізуючи чуттєве пізнання і досвід. Головна теза емпіризму полягає в такому трактуванні: "немає нічого в розумі, що до цього не пройшло через чуття". Теоретичне обгрунтування емпіризму, дане Беконом, визнається найдовершенішим серед різних напрямів філософії та серед природознавців. Томас Гоббс. Класичний представник англійської філософії періоду англійської буржуазної революції Томас Гоббс (1588-1688) послідовно розробляє систему раціоналістичної філософії, яка охоплює не тільки вчення про буття, пізнання, а й вчення про суспільство, державу. Гоббс вирізняє три типи держави: 1) влада — зібрання і кожний громадянин має право голосувати (демократія); 2) влада зібрання, але лише деякі мають право голосувати (аристократія); 3) верховна влада тільки у одного (монархія). Гоббс на відміну від Декарта, який ототожнював матерію з розповсюдженістю, робить висновок, що розповсюдженість, простір є властивістю матеріальності взагалі, а не тіла зокрема. Такими властивостями, чи акциденціями, є рух, спокій, колір та ряд інших. Доказом факту, що простір є властивістю матерії, а не тіла, він вважає здатність тіла змінювати свою форму. Ця мінливість фіксується стосовно незалежного простору, а відповідно до цього простір не може бути властивістю тіла, це незалежна від тіла акциденція. Локку першому вдалося довести, що мислення загального грунтується на чуттєвому сприйнятті сущого та сутності, що знання загального та істина побудовані на досвіді. Сенсуалізм у теорії пізнання Локка тісно пов'язаний з методологічним емпіризмом: він визнає роль розуму, однак обмежує його значення. Функція розуму полягає, за Локком, в комбінуванні емпірично створених суджень. Він заперечує існування "вроджених ідей" і стверджує поняття "рефлексу". Продуктивним методом створення наукових знань визнається індуктивний метод Декарта. Душа людини (мислення), на думку Локка, позбавлена вроджених ідеальних структур, ідей, понять, принципів. Він проголошує душу "чистим аркушем", на який лише досвід накладає свої письмена. Локк розуміє досвід насамперед як вплив речей навколишнього світу на нас, на наші чуття. Разом з цим виділяє досвід внутрішній — як діяльність душі, думки. Ідеї, які виникають через зовнішній досвід, він називає чуттєвими; ідеї, які витікають з внутрішнього досвіду, — рефлексіями.

14. Раціоналізм (лат. rationalis – розум) – філософський напрямок, який визнає розум основою пізнання. Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму (інтуїтивізм) так і емпіризму. Основоположником раціоналізму є дуаліст Декарт. Продовжили – голандський філософ Б. Спіноза, німецький філософ Лейбніц. Декарт — автор ряду досліджень, що стосуються різних сфер пізнання. Його наукові пошуки призводять до закладення основ геометричної оптики. Він створює анатомічну схему людського ока. Саме Декарт висунув ідею умовного рефлексу та створює модель рефлекторної дуги нервової діяльності. Заслуги Декарта у створенні сучасної математики значні та добре відомі.Декарт підгримує антисхоластичну спрямованість філософії Ф.Бекона. Однак він не може погодитися з Беконом у оцінці дедукції як методу пізнання. Декарт значну увагу приділяв математичним дослідженням, а, як відомо, математика будується і розвивається насамперед у формі дедуктивної системи знання. Тому, визнаючи присутність вказаних Беконом "ідолів", Декарт звертає увагу на проблему спрямованості емпіричного пізнання, індукції. Він знаходить докази тези, що здійснення індуктивного пізнання, експерименту відбувається тільки після попереднього планування дій. А попереднє планування дій у своєму кінцевому результаті має будуватися завдяки використанню загальних положень як вихідних для думки, тобто шляхом дедукції. Таким чином, індукції без попередньо здійсненої дедукції бути не може. Однак дедуктивному мисленню завжди загрожують "ідоли". Дану проблему Декарт вирішує, запропонувавши сумнів у вигляді методологічної процедури. Субстанція світу, що існує просторово, — матерія, не може наповнювати простір, існуючи нерухомо. Вона завжди у русі, що зобов'язує нас заперечувати теорію атомарної будови світу, бо інакше ми повинні визнати нерухомі частинки — найменші та неподільні елементи буття (атоми). Рух кожного тіла (Декарт розглядає тіла лише механістичне) відбувається з причин, які лежать за межами даного тіла. Вітрильник рухається завдяки дії вітру, завдяки течії рухається водяний млин, ядро вилітає з гармати завдяки згоранню пороху тощо. Користуючись цим принципом, він заперечує можливість існування порожнечі. Декарт висуває питання про перший поштовх, який надав рух усім тілам. Суб'єктом цього поштовху він визнає Бога. Раціоналізм, який сформувався в окремий напрям під впливом розповсюдження філософії Р.Декарта, після періоду послідовної критики сенсуалістами переживав етап кризового стану. Філософія Бенедикта Спінози (1632-1677) становить собою відновлення раціоналістичної традиції з урахуванням традицій емпіризму. Бог не стоїть тепер над природою, не є й" творцем як зовнішня сила, а перебуває прямо у природі як її іманентна причина, властивість. Таке розуміння субстанції призводить до вирішення проблеми дуалізму душі і тіла, яку поставив Декарт. Протяжність та мислення, які в філософії Декарта визнаються незалежними одна від одної субстанціями, зливаються у філософії Спінози в одну. Домінування необхідності у філософії Спінози розповсюджується навіть на такі сфери буття, які для усіх попередніх детерміністів залишалися у полоні випадку, тобто у сфері афектів. Афект (відчуття) для Спінози завжди є результатом дії зовнішніх предметів на тіло чи виявленням дії непросторового атрибута. Тому гносеологічна концепція Спінози має абсолютно раціоналістичне трактування. Він розділяє пізнання на три ступені: ступінь істини — досягається розумом безпосередньо, незалежно від досвіду (математичні аксіоми тощо); ступінь міркувань розуму — відбувається опосередковано за допомогою правил мислення (побудованих на певних аксіомах, законах), він потребує доведень; ступінь уявлення — в основі лежать чуттєві сприйняття навколишнього світу.

15. Кант отвергал догматический способ познания и считал, что вместо него нужно взять за основу метод критического философствования, сущность которого заключается в исследовании способов познания самого разума; границ, которые может достичь разумом человек; и изучении отдельных способов человеческого познания.Главным философским произведением Канта является «Критика чистого разума». Исходной проблемой для Канта является вопрос «Как возможно чистое знание?». Прежде всего, это касается возможности чистой математики и чистого естествознания. Кант не разделял безграничной веры в силы человеческого разума, называя эту веру догматизмом. Кант, по его словам, совершил Коперниканский переворот в философии, тем, что первым указал, что для обоснования возможности знания следует признать, что не наши познавательные способности должны сообразовываться с миром, а мир должен сообразоваться с нашими способностями, чтобы вообще могло состояться познание. Иначе говоря, наше сознание не просто пассивно постигает мир как он есть на самом деле (догматизм), как бы это можно было доказать и обосновать. Но скорее, наоборот, мир сообразуется с возможностями нашего познания, а именно: сознание является активным участником становления самого мира, данного нам в опыте. Опыт по сути есть синтез того содержания, материи, которое дается миром (вещей в себе) и той субъективной формы, в которой эти ощущения постигаются сознанием. Единое синтетическое целое материи и формы Кант и называет опытом, который по необходимости становится чем-то только субъективным. Именно поэтому Кант различает мир как он есть сам по себе (то есть вне деятельности формирования сознания) — вещи-в-себе и мир как он дан в явлении, то есть в опыте. В опыте выделяется два уровня формообразования (активности) сознания:это субъективные формы чувства — пространство и время. В созерцании, чувства (материя) постигаются нами в формах пространства и времени, и тем самым опыт чувства становится чем-то необходимым и всеобщим. Это чувственный синтез. это категории рассудка, благодаря которому связываются созерцания. Это рассудочный синтез.

16. Гегелевская система объективного идеализма состоит из трех основных частей. В первой части своей системы - в "Науке логики" - Гегель изображает мировой дух (называемый им здесь "абсолютной идеей") таким, каким он был до возникновения природы, т.е. признает дух первичным. Идеалистическое учение о природе изложено им во второй части системы - в "Философии природы". Природу Гегель как идеалист считает вторичной, производной от абсолютной идеи. Гегелевская идеалистическая теория общественной жизни составляет третью часть его системы - "Философию духа". Здесь абсолютная идея становится по Гегелю "абсолютным духом". Таким образом, система взглядов Гегеля носила ярко выраженный идеалистический характер. В Гегелевской философии существует противоречие между метафизической системой и диалектическим методом. Метафизическая система отрицает развитие в природе, а его диалектический метод признает развитие, смену одних понятий другими, их взаимодействие и движение от простого к сложному. Развитие общественной жизни Гегель видел лишь в прошлом. Он считал, что история общества завершится конституционной сословной прусской монархией, а венцом всей истории философии он объявил свою идеалистическую систему объективного идеализма. Так система Гегеля возобладала над его методом., Однако в гегелевской идеалистической теории общества содержится много ценных диалектических идей о развитии общественной жизни. Гегель высказал мысль о закономерностях общественного прогресса. Гражданское общество, государство, правовые, эстетические, религиозные, философские идеи, согласно гегелевской диалектике, прошли длинный путь исторического развития. Если идеалистическая система взглядов Гегеля носила консервативный характер, то диалектический метод Гегеля имел огромное положительное значение для дальнейшего развития философии, явился одним из теоретических источников диалектико-материалистической философии.

17. Артур Шопенгауэр - немецкий философ-идеалист; снискал себе славу как блестящий эссеист. Считал себя последователем Канта. При интерпретации его философских взглядов основной акцент делал на учении об априорных формах чувственности в ущерб учению о категориальной структуре мышления. Выделял два аспекта понимания субъекта: тот, который дан в качестве объекта восприятия, и тот, который является субъектом сам по себе. Мир как представление всецело обусловлен субъектом и является сферой видимости. Шопенгауэр - сторонник волюнтаризма. Воля в его учении предстает как космический принцип, лежащий в основе мироздания. Воля, будучи темной и таинственной силой, крайне эгоцентрична, что означает для каждого индивида вечное стремление, беспокойство, конфликты с другими людьми. Фридрих Ницше - немецкий философ, один из основоположников современного иррационализма в форме философии жизни. Его взгляды претерпели определенную эволюцию от романтической эстезации опыта культуры через "переоценку всех ценностей" и критику "европейского нигилизма" к всеобъемлющей концепции волюнтаризма. Основными положениями зрелой философии Ницше являются: 1.все существующее есть воля к власти, могуществу; 2.сам мир есть множество борющихся друг с другом картин мира, или перспектив, исходящих из центров власти - перспективизм. Ницше - решительный противник ускоренного в европейской культуре противопоставлени "истинного мира" миру эмперичекому, истоки которого он видит в отрицании жизни, в декадансе. Ницше связывает критику метафизику с критикой языка. Глубокая внутренняя противоречивсть ницшеанского витализма проявляется в вопросе о соотношении истинности той или иной доктрины, идеи, понятия и т.п. и их исторического генезиса. Основные сочинеия: "Человеческое, слишком человеческое", "Веселая наука", "По ту сторону добра", "Антихристианин".

18. Фейербах убеждён, что чувственность — единый источник истинного знания. Это неизбежно приводит его к отрицанию существования общих понятий и к признанию истинным единичного, конкретного. Фейербах вместе с Гегелем глубоко убеждён в могуществе разума, в возможности всеобщего и необходимого познания. характерная особенность теории познания Фейербаха заключается в его учении о теизме. Для него достоверность бытия определяется не только его доступностью собственному чувству человека, но и его реальностью для другого. Я познаю тебя раньше пробуждения собственного самосознания. Любовь к другим живым существам, солидарность с ними раскрывают передо мной истинное — реальное бытие: «любовь есть истинное онтологическое доказательство бытия предмета вне нашей мысли — и не существует никакого иного доказательства бытия, кроме любви и ощущения» Эта мысль, навеянная, очевидно, Шлейермахером сближает Фейербаха с новейшими немецкими позитивистами: социальное доказательство реальности внешнего мира у Риля и Авенариуса напоминает взгляды Фейербаха. В духовном развитии Фейербаха интерес к этике и религиозной проблеме был всегда преобладающим, и эта сторона его философии разработана гораздо полнее, чем вопросы теории познания.

19. У концепції К. Маркса історично вихідними моментом і теоретичною основою виникнення вульгарної буржуазної політекономії була класична школа. Таке парадоксальне, на перший погляд, положення пояснюється тим, що класичній школі, згідно з вченням К. Маркса, властива двоїстість переплетіння наукових і вульгарних (ненаукових) елементів в її методології та теорії. Така двоїстість пронизує класичну економічну теорію з самого початку її існування.Однак своєрідна кристалізація вульгарних елементів в особливий вид економічної теорії відбувається лише на певному історичному етапі розвитку. "Тільки після того як політична економія досягла певного ступеня розвитку і вилилась у сталі форми, тобто після А. Сміта, наголошував К. Маркс, від неї відділяється як окремий вид політичної економії той її елемент, що є лише відображенням зовнішності явища, як уявлення про нього відділяється її вульгарний елемент". Класична політекономія, за словами К. Маркса, досліджувала внутрішні залежності буржуазних відносин виробництва. На противагу їй вульгарній політекономії іманентне властиві розгляд лише зовнішніх, поверхових явищ конкуренції, затушовування суперечностей підприємницького виробництва, його апологетика тощо. Отже, для К. Маркса та його ортодоксальних при бічників посткласична економічна теорія це вульгарна (неовульгарна) теорія, синонім ненауковості, примітивноповерхової описовості, апріорної орієнтації на спотворення реальності. В цілому вона втілювала принципово інші, ніж класична школа, методологію, пріоритети, системи цінностей, погляди на економіку тощо.Узагальнюючи, можна зробити висновок, що підхід К. Маркса до історії політичної економії це підхід з позиції розвитку підприємництва у буржуазній формі і загострення його суперечностей, зміни положення в суспільстві буржуазії та пролетаріату. Ортодоксальні марксисти абсолютизували Марксові положення і механічно перенесли їх на сучасність. Це класичний приклад поширеного серед прихильників марксизму прийому використання ідей свого вчителя, висунутих для конкретноісторичних умов, поза системою просторовочасових координат. Марксова теза про кризу класичної політекономії була догматично сприйнята як констатація кризи буржуазної політекономії взагалі. На сторінках ортодоксальної марксистської літератури надовго запанувало сумнівне поняття "перманентної кризи" посткласичної економічної думки Заходу.

20. Философско-богословский взгляд Соловьева на мир вкратце сводится к следующему. Мир лежит во зле. На земле царят грех и смерть, причем не только с момента грехопадения Адама и Евы. Мир в целом есть единый живой организм. Первоисточником мира и средоточием жизни является мировая душа, от века существующая в Боге. Она обладает свободой и может либо подчинить себя Всеединству божественного мира и стать его частью, либо по своей воле выделиться из этого единства и существовать сама по себе. Домирным и иррациональным актом она выбирает вторую возможность. Тем самым она выпадает из божественного Всеединства и материализуется в формах времени, пространства и механической причинности, поскольку существование вне Бога возможно только в этих формах. Но в мире, отныне отделенном от Бога, сохраняется тоска по возврату во Всеединство божественной жизни. Попытка этого возврата и составляет содержание мирового процесса. В природе этот процесс совершается бессознательно; человечество, достигнув достаточно высокой ступени развития, участвует в нем с сознанием происходящего. Греховную разобщенность мира и Бога преодолел Христос. Будучи абсолютно безгрешным, он в воскресении победил также и смерть. Смысл и содержание истории человечества после Христа заключается в распространении его индивидуальной победы над грехом и смертью на весь мир: человечество стремится к вселенской теократии, к полному владычеству Бога в мире. Если ему это удастся, то и природа будет вовлечена в божественное владычество, «освобождена будет от рабства тлению в свободу славы детей Божиих» (Рим 8:21) и «будет Бог все во всем».Такой взгляд на Бога и мир, на истоки и цель всего бытия сложился у Соловьева, черпавшего из различных источников, уже в ранние годы и сохранился – в главном и существенном – до конца его жизни. Он не оставлял попыток изложить этот взгляд еще с большей ясностью и показать, какие следствия вытекают из такого миропонимания для нашей деятельности в мире. Свои усилия он называл «общим установлением христианской философии» и стремился «ввести вечное содержание христианства в новую соответствующую ему, т.е. разумную безусловно, форму». Для этого он изучал философию, богословие, историю религий. В диссертации Кризис западной философии он показывает, что западная философия благодаря Гегелю приобрела чистую, но бессодержательную форму, а теперь, в философии Шопенгауэра и Э.фон Гартмана, пытается вновь обрести содержание. Но это содержание в готовом виде уже имеется на Востоке, в его великой богословской мудрости, хотя и «в форме веры и духовного созерцания». Задача заключается в том, чтобы соединить логическое совершенство западной формы с содержательной полнотой еще бесформенных «духовных созерцаний Востока». Философия подает руку религии и положительной науке. «Достижение этой цели будет восстановлением совершенного внутреннего единства умственного мира».

21. Бердяев перешёл от марксизма («Маркса я считал гениальным человеком и считаю сейчас», — писал он позднее в «Самопознании») к философии личности и свободы в духе религиозного экзистенциализма и персонализма.В своих работах Бердяев охватывает и сопоставляет мировые философские и религиозные учения и направления: греческую, буддийскую и индийскую философию, неоплатонизм, гностицизм, мистицизм, масонство, космизм, антропософию, теософию, Каббалу и др.У Бердяева ключевая роль принадлежала свободе и творчеству («Философия свободы» и «Смысл творчества»): единственный механизм творчества — свобода. В дальнейшем Бердяев ввел и развил важные для него понятия: царство духа,царство природы,объективация — невозможность преодолеть рабские оковы царства природы,трансцендирование — творческий прорыв, преодоление рабских оков природно-исторического бытия.Но в любом случае внутренней основой бердяевской философии являются свобода и творчество. Свобода определяет царство духа. Дуализм в его метафизике — это Бог и свобода. Свобода угодна Богу, но в то же время она — не от Бога. Существует «первичная», «несотворённая» свобода, над которой Бог не властен. Эта же свобода, нарушая «божественную иерархию бытия», порождает зло. Тема свободы, по Бердяеву, важнейшая в христианстве — «религии свободы». Иррациональная, «темная» свобода преображается Божественной любовью, жертвой Христа «изнутри», «без насилия над ней», «не отвергая мира свободы». Богочеловеческие отношения неразрывно связаны с проблемой свободы: человеческая свобода имеет абсолютное значение, судьбы свободы в истории — это не только человеческая, но и божественная трагедия. Судьба «свободного человека» во времени и истории трагична.