656289_A06DC_shpori_z_filosofi.docx 3

1.Філософія — теоретичний світогляд, вчення, яке прагне осягнути всезагальне у світі, в людині і суспільстві. Термін «філософія» має давньогрецьке коріння. Він походить від двох грецьких слів: «філео» — любов і «софія» — мудрість і означає любов до глибоких теоретичних міркувань, а в дослівному перекладі — «любов до мудрості». Українські філософи XVIII—XIX ст., і передусім Г. Сковорода, позначали філософію словом «любомудрів». Вперше термін «філософія» з'явився у вжитку відомого давньогрецького мислителя Піфагора (прибл. 570—497 р. до н.е.), який вважав, що «мудрість» — це якість, притаманна лише богам, а люди здатні тільки до неї прагнути, поважати, любити її. А як назву специфічної галузі знань його вперше вжив славетний давньогрецький філософ Платон (429—347 р. до н.е.). Спочатку філософія охоплювала увесь комплекс людських знань про світ, оскільки ці знання на той час не мали дисциплінарної диференціації. Знання були синкретичними, тобто єдиними, такими, що концентрували в собі всю інформацію про світ, його будову і сутність, про людину та її місце в світі, про щастя, сенс людського буття тощо. Філософія як універсальний спосіб самоусвідомлення людиною самої себе, сутності світу і свого призначення в ньому започатковується у VII—VI ст. до н.е. у таких осередках людської цивілізації, як Давні Індія та Китай, досягнувши своєї класичної форми у Давній Греції. Предмет філософії. Питання, що вивчає філософія, є одним з найпроблематичніших для неї, оскільки предмет її історично змінювався. У різні епохи у філософії домінували то вчення про буття, то вчення про пізнання, то політичні чи етичні проблеми. Крім того, в Європі до XVII ст. філософія охоплювала все знання про світ, тобто зародки всіх наук, окрім хіба що математики й медицини. Навіть у XX ст. все ще тривав процес відокремлення від філософії певних галузей знання, які інституціалізувалися в окремі наукові дисципліни (психологія, соціологія, політологія). Еволюція предмета філософії не є чимось винятковим в історії науки: предмет вивчення конкретних наук, наприклад математики, також історично змінювався. Тому при визначенні предмета філософії слід брати до уваги не тільки те, яких історичних форм набувала філософія, а й загальну тенденцію, що пронизує конкретні її формоутворення. Якщо виходити із загальної спрямованості філософії, то її можна трактувати як осягнення всезагального розумом чи інтуїцією. Найбільш загальні засади сущого (буття — небуття, простір — час, причинність, сенс людського існування, істина, добро, свобода тощо), з яких «конструюється» світ, і є предметом філософи. При цьому філософія намагається звести всі ці різноманітні загальності до одного принципу — Бога, матерії тощо, пояснювати їх, виходячи із цього принципу. Філософія передбачає здатність підноситись до всезагального. Вона є певною настановою на всезагальне. На основі всезагального (ідей, принципів) філософія намагається пізнати і пояснити світ. А оскільки система ідей є не що інше, як теорія, то філософію можна вважати теоретичним світоглядом.

2. Когда идет речь о месте философии в системе культуры имеется в виду ее взаимосвязь с другими элементами культуры: воздействие философии на элементы культуры и обратное воздействие. Это взаимодействие во многом определяет и функции философии в системе культуры. Функции философии: интегративная: осуществляя анализ различных элементов культуры, стремясь обосновать определенный тип культуры, философия вместе с тем содействует и установлению более тесных взаимосвязей, интегрированию различных элементов культуры. В свою очередь различные элементы культуры воздействуют на Ф: Ф опирается на обобщение знаний, достигнутых в различных элементах культуры. Причем разные элементы культуры нередко своими объективными запросами, потребностями существенно влияют на развитие Ф, выдвигая на первый план разработку Ф проблем; кроме того они играют особую роль в своем воздействии на Ф; логическая, которая заключается в разработке понятийного аппарата К, особенно в разработке обще культурных понятий; методологическая: Ф вырабатывает наиболее общие методы, способы деятельности человека, исходя из познания общих связей действительности и общечеловеческих познавательных способностей и возможностей; культурно-гуманитарная: являясь обобщением К, выявляя типичные тенденции, особенности определенного типа К, Ф при ее изучении позволяет более сжато познакомиться с этой К, усвоить эту культуру. Благодаря своей логической и методологической функции философии способствует развитию культуры мыслительной деятельности человека, что способствует и развитию самосознания личности. Значении философии для личности: развитие общей культуры; развитие самосознания; развитие мышления. Философия многогранна, многообразны проблемные пласты, области исследования. Между тем нередко односторонне делается акцент на те или иные аспекты этого сложного явления. Искусственное сужение проблемы рождает обыденные образы, в то время как реальные философские интересы обращены ко всему многообразию общественно-исторического опыта. Чем богаче философская концепция, тем более широкое поле культуры становится предметом мировоззренческого осмысления. Выделяются следующие области философского изучения разных сфер культуры (их может быть больше или меньше в зависимости от концепций): философия техники, философия природы, философия истории, философия политики, философия права, философия искусства, философия религии, философия морали. Рассматривая философию, как исторически-культурное явление можно охватить весь комплекс ее проблем, взаимосвязей, функций. Общественная жизнь людей при культурологическом рассмотрении представляет собой единый процесс, связанный с формированием, функционированием, хранением, передачей ценностей, с преодолением старых и становлением новых форм опыта в многообразии конкретных типах культур.

3. При рассмотрении вопроса о научности философии видно, что на протяжении всей своей истории философия — один из источников развития человеческого знания. Рассматривая её исторически, можно обнаружить преемственность в развитии философского знания, его проблематики, общность категориального аппарата и логики исследования. Не случайно Гегель рассматривал философию прежде всего с точки зрения «науки логики». С другой стороны, каждый отдельный индивид, приобщаясь к поиску ответов на общефилософские вопросы, ничем и никем не обязывается основывать свои размышления на опыте предшественников. Отсутствие общепризнанных результатов, как коренное отличие философии от науки, было отмечено Ясперсом в его работе «Введение в философию». В рамках философии существуют направления и школы, как ориентированные на науку, так и нет. Примерами научной философии являются логика, риторика, социальная философия и некоторые другие. Яркими обратными примерами могут служить некоторые виды религиозной философии (построения средневековых мистиков, религиозных философов XX века, например Льва Шестова), а также философия, выраженная в форме афоризмов и эссе и нашедшая широкое распространение у таких философов, как Ницше и Кьеркегор. Философия нередко претендует на то, чтобы быть чем-то большим, чем наука, её началом и итогом, методологией науки и её обобщением, теорией более высокого порядка, метанаукой (наукой о науке, наукой, обосновывающей науку). Наука существует как процесс выдвижения и опровержения гипотез, роль философии при этом заключается в исследовании критериев научности и рациональности. Вместе с тем, философия осмысливает научные открытия, включая их в контекст сформированного знания и тем самым определяя их значение. С этим связано древнее представление о философии как о царице наук или о науке наук. Нужно также отметить, что история философии — это гуманитарная наука, основной метод которой — толкование и сравнение текстов. Ответ на вопрос о соотношении ненаучного знания и философии связан с вопросом о соотношении философии и феномена «заблуждающегося разума». Этот момент необходим с исторической точки зрения в силу самого характера процесса познания, из-за неполноты знания о предмете с одной стороны и стремлением объяснить его, предугадать точное знание (сформулировать гипотезу) — с другой. Он свойственен любому способу познания, в том числе и науке. Философия также не может быть гарантирована от заблуждений. Отношение философии и паранауки. Многие приверженцы концепции постмодернизма и другие авторы призывают использовать любые учения вплоть до мистики, суеверий, магии, астрологии и т. д., лишь бы это оказывало терапевтическое действие на современное больное общество и индивидов; примером могут служить работы Пола Фейерабенда. Однако подобная позиция абсолютной нейтральности научного мировоззрения к псевдонауке ведёт к интеллектуальному анархизму.

4. Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини (І та ІІ тис до до н.е.). Зміст цього мислення відображають Веди, Брахмани і Упанішади. Власне філософські погляди Древньої Індії найбільш повне відображення одержали в Упанішадах, але перші проблиски філософського підходу до дійсності просліджуються вже в збірниках ведичних гімнів. За формою Упанішади звичайно являють собою діалог мудреця-вчителя з учнем, або ж з людиною, що знає істину і його учня, що таким стає. Пануюче місце в Упанішадах займають навчання, що пояснювали першопричину і першооснови буття духовний початок - Брахман, чи атман, рідше – Пуруша - образ світової космічної людини. З різних частин його тіла виник світ: з очей – Сонце, з душі – Місяць, з дихання –вітер. Повторюючи тим самим будову самого індійського суспільства. Кастовість - варна. Верховна варна – брахмани (вища каста), виходять з уст Пуруші, кшатрії – з рук (воїни, слуги), Вайши – з бедер (опора державної власті), Шудра – ступні. Поза кастами чалдани – недоторкувані. Пуруша стає абсолютним ідеалом. Атман – особистий індивідуальний початок. Це є система об’єктивного ідеалізму. Інший спосіб об’єктивного світогляду є матеріальний початок – прокріті. У філософському плані прокріті можна розуміти як першопричину світу об'єктів. Аналіз перших, власне вже філософських, систем даршан (даршан — найбільш поширений термін староіндійської філософії, адекватний терміну "філософія"), можна, наприклад, подати через такі школи, як йога, санкх'я, міманса, веданта, вайшешика, н'яя, чарвакалокаята. При цьому слід зауважити, що ці школи характеризуються неоднорідністю, а їх основою є ставлення до Вед. Ті школи, які визнають авторитет Вед (санкх'я, н'яя, вайшешика, йога, міманса, веданта), називаються астіка. А ті, які не приймають авторитету Вед, називаються настіка (наприклад, чарвакалокаята, буддизм, джайнізм). Характерною особливістю стародавнього-індійського світогляду є те, що в ньому простежується органічний процес переходу від міфологічно релігійного світогляду до філософії. Фiлософiя в Китаї існувала i розвивалася в шести основних філософських школах: 1)Конфуціанство; 2) Моiзм; 3). Школа закону; 4). Даосизм; 5). Школа "iнь-ян" (натурфілософи); 6). Школа імен. В бiльшостi шкіл переважала практична фiлософiя, пов'язана з проблемами життєвої мудрості, моралі, управління. Даосизм (кит. дао цзя - школа дао), поряд з конфуціанством одна із двох осн. течій кит. філософії. Виникло в 2 ст. 1-го тис. до н.е. Классич. Д. являв собою філос. навчання наївно-матеріалістичного характеру, з задатками примітивної діалектики Віра в імператора – Ді, на цій базі сформувалось вчення про небо, якому підкоряється імператор. Вихідною ідеєю філос. даосизму є навчання про дао - шлях, споконвічний, природний і загальний закон спонтанного виникнення, розвитку і зникнення усього Всесвіту. Звідси випливає принцип проходження дао, тобто поводження, що підкоряється в мікрокосмосі з дао (природою) людини, а в макрокосмосі - з дао Всесвіту. При дотриманні цього принципу можлива бездіяльність (у вей - недіяння, одна з осн. ідей Д.), що приводить, однак, до повної волі, щастя, успіху і процвітанню. Усяка ж дія, що суперечить дао, означає порожню витрату сил і приведе до невдачі і загибелі. Всесвіт не можна упорядкувати мистецтв, для воцаріння його потрібно дати волю їх природженим якостям. Тому мудрий правитель наслідує дао, не роблячи нічого, щоб керувати країною, і тоді вона процвітає, перебуваючи в спокої і гармонії. Дао затемнюється люд. однобічністю, саме ж не має ніяких розмежувань: стебло і стовп, виродок і красуня, великодушність і віроломство - усе поєднується дао в єдине ціле. Усі речі рівні між собою, а мудрець вільний від пристрасті й упередженості, однаково дивиться на знатного і раба, з'єднується з вічністю і з Всесвітом і не задумується ні про життя, ні про смерть, розуміючи їхню природність і неминучість. Ідеї Д. дуже вплинули на розвиток кит. культури і філософії.

5. Давньогрецька філософія традиційно в українській історії філософії розглядається як одна з двох гілок античної філософії. Вона зародилась у Стародавній Греції близько 6 століття до н. е. шляхом засвоєння запозичених у народів більш давніх цивілізацій Сходу фізичних, математичних, астрономічних та інших знань та в процесі переробки давньої міфології у мистецтві та поезії. Філософія руйнувала міфологічні уявлення про світ і людину. Її турбувало перш за все питання про походження Всесвіту або взагалі про природу речей; космологією обґрунтовувалися психологія та етика. Космологізм становив специфічну особливість давньогрецької філософії, що відрізняє її від середньовічної та новоєвропейської філософії. Мілетська школа (іонійська школа натурфілософії) — давньогрецька філософська школа, заснована Фалесом у Мілеті, одному з міст Іонії, у першій половині VI ст. до н.е. Представлена Фалесом, Анаксимандром й Анаксименом. Натурфілософія стала першим філософським вченням Давньої Греції, в якому започаткувалася моральна проблематика. Вона вийшла з грецької міфології, але на відміну від неї ставила запитання не про те, хто народив усе суще, а з чого це суще вийшло, при цьому майже не розглядався моральний бік існування людини. Представниками натурфілософії були: мілетці (Фалес, Анаксимен, Анаксимандр — VI ст. до н. е.), Геракліт, елеати, піфагорійці, софісти, Емпедокл, Анаксагор і Демокрит. У рамках натурфілософії були висунуті перші космологічні моделі світу, в яких Космос вважався живим, мав розум і душу й розвивався за своїми законами, головним з яких був Логос (закон), а Земля зображалася здебільшого у вигляді диска, оточеного повітрям або водою. Космос був своєрідним абсолютним принципом, універсальним зразком, що породжував подібний до нього тип людського існування — гармонійна відповідність Універсуму. Вважаючи за першооснову одну з матерій — у Фалеса це вода, у Анаксимена — повітря, у Анаксимандра — невизначена матеріальна сутність (апейрон) — перші натурфілософи розглядали фізичні взаємодії різних речовин (взаємовідносини праматерії та руху), не приділяючи уваги моральній стороні поведінки окремої людини. Людина, на думку натурфілософів, — це істота «природна». Вона не може пізнавати себе відокремлено від природи, а лише як складову частку її, що має всі якості цілого і змінюється адекватно йому. Завдяки Логосу людина пізнавала сенс головних вимог космічного ладу — спорідненість з апейроном. Якщо відбувалася несправедливість (отримання індивідуальних рис у тому розумінні, що ці риси не виражали загальної справедливості), космічна необхідність виявляла себе в образі жорстокого Року, що карає. Здійснення справедливості відбувається згідно з нормами таліона і розуміється як «рівна відплата». На думку Геракліта (близько 544—483 рр. до н. е.), усім править Доля (необхідність), з якою тісно пов'язаний Логос (закон). Останній існує об'єктивно, не є добрим чи злим у людському розумінні, і дотримання його є істинним і мудрим. Усе пізнається через розум, а орієнтація на чуттєве віддаляє людину від Логосу.

Видатним представником іонійської філософії був Геракліт із Ефесу (544/540—бл.483 рр. до н.е.). Виходець з роду царів і жерців свої правничі функції він передав брату. Жив бідно і самотньо, останні роки свого життя провів у хатині в горах. Геракліт є одним з основоположників діалектики, величезне історичне значення якого визначається створеною ним концепцією розвитку матерії. Першоречовиною він обрав вогонь, що сприймав як матеріал, як силу, джерело безупинної зміни. Уся природа в уявленні Геракліта — метаморфоза вогню. Діалектична натурфілософія Геракліта була однією з перших форм розв’язання проблеми єдності матерії як «матеріалу» і як джерела руху.

6. Атом (дослівно: неподільний) - логічне продовження просторово-тілесної монади (дослівно: один, одиниця, єдине, неподільний як синоніми). Традиційно виникнення античного атомізму (учення про атоми) зв'язують з іменами Левкіппа і Демокріта, погляди яких на природу Макрокосму однакові. Демокріт досліджував і природу мікрокосмосу уподібнюючи його Макрокосму. І хоча Демокріт не на багато старший за Сократа, а коло його інтересів дещо ширше за традиційну досократівську проблематику (спроби пояснити сновидіння, теорія кольору й зору, що не мала аналогів у ранній грецькій філософії), все ж таки його відносять до досократиків. Концепцію давньогрецького атомізму часто кваліфікують як “примирення поглядів" Геракліта і Парменіда: існують атоми (прообраз - парменідівське буття) і порожнеча (прообраз - небуття Парменіда), де атоми рухаються і, з'єднуючись один з одним, утворюють речі. Тобто світ плинний і змінний, буття речей множинне, але самі атоми - незмінні. «Жодна річ не відбувається надаремно, але все через причинний зв'язок і необхідність» - вчили атомісти і демонстрували тим самим філософський фаталізм. Та фаталізм не залишає місця випадковості. Людину Демокріт визначає як тварину, яка від природи здатна до всілякого навчання і має за помічника в усьому руки, розум і розумову гнучкість. Людська душа - це сукупність атомів; необхідна умова життя - дихання, що атомізм розумів як обмін атомів душі із середовищем. Тому душа безсмертна. Залишивши тіло, атоми душі розсіваються в повітрі, і ніякого «загробного» існування душі немає і бути не може. Демокріт розрізняє два види існування: те, що існує в дійсності, і те, що існує в загальній думці. До існування в дійсності Демокріт відносить тільки атоми й порожнечу, що не мають чуттєвих якостей. Чуттєві ж якості є те, що існує в загальній думці, - зорові, смакові та ін. Проте чуттєва якісність виникає не просто в думці, а в загальній думці. Демокріт вважає таку якісність не індивідуально-суб'єктивною, а загальнолюдською, і об'єктивність чуттєвих якостей має свою основу у формах, величинах, порядках та в розташуванні атомів. Водночас Демокріт усвідомлював складність і трудність процесу досягнення істини: «Дійсність - у пучині». Тому суб'єктом пізнання може бути лише мудрець. «Мудрець - міра всіх існуючих речей. За допомогою відчуттів міра - сприйманих речей, а за допомогою розуму - міра осягнутих речей». Детермінізм (лат. Determinatus — визначний, обмежений) — філософське матеріалістичне вчення про загальну об'єктивну зумовленість явищ природи, суспільства і людської психіки, зокрема волі. Головним у детермінізмі є положення про причинність як такий зв'язок явищ, при якому одне явище (причина) за певних умов породжує інше (дію).

7. Великий вплив на античну філософію справив Сократ. Все життя Сократа – це є втілення його вчення. У центрі філософії Сократа – людина. Але вона розглядається як моральна істота. Тому філософія Сократа – це етичний антропологізм. Антропологія – вчення про природу і сутність людини, тобто вчення про внутрішній світ людини та її місце в природі. Його філософія народжувалась під двома основними девізами: “Пізнай самого себе” і “Я знаю, що нічого не знаю” (світ ми не можемо змінити, ми можемо змінити себе в цьому світі) При філософському дослідженні етичних проблем Сократ користувався методом, який він називав майєвтикою. Ціль майєвтики – всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення поняття, народження істини. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття, то немає і знання (вірні, але не підкріплені доказами уявлення не є знаннями) Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши себе, свою душу, справи, і в цьому основне завдання філософії. Власних творів Сократ не залишив. Про філософські погляди можна судити лише з творів Платона і Ксенофонта. За своїм способом життя й філософування Сократ ближчий не до філософа в традиційному розумінні, а до народного мудреця. Основне своє завдання він вбачав не в розбудові власної філософської системи, а в залученні до філософської співтворчості, процесу продукування філософсько-етичних ідей співбесідників за допомогою маєвтичного, повивального мистецтва. Обговорюючи, в дискусіях і розмовах питання про зміст і співвідношення різноманітних, передусім етичних понять, таких як доброчинність, справедливість, чесність, Сократ шляхом цілеспрямованих і повторюваних з новими співбесідниками спроб поступово окреслює, зокрема й для себе, шлях сходження від плинних поодиноких речей, явищ і процесів реальності, через окремі уявлення до дедалі і дедалі загальніших понять методом бесіди, діалогу. Арістотель стверджує, що саме Сократ почав використовувати індуктивні докази та робити загальні визначення.

8. Афінський філософ Платон (427—347 рр. до н.е.) походив із афінського аристократичного роду. Справжнє ім'я Платона — Арістокл, а Платон — прізвисько (від "платюс" — "широкий", "широкоплечий"). Аналіз творчості Платона показує, що його погляди глибоко продумані. В цілому вони складаються у систему, до якої входять: 1) вчення про буття; 2) вчення про Бога; 3) вчення про світ; 4) вчення про походження світу; 5) вчення про душу; 6) вчення про пізнання; 7) вчення про моральність і 8) вчення про суспільство. Перш за все, філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї. Відповідно цього вчення, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами, і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу. Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, "ейдос", — фактично об'єктивоване поняття. Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне — конкретному, сутність — явищу, оригінал — копії, але і як добро — злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого — джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика (хоча неоплатоніки вважали платонівську ідею добра Богом). Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Бог-творець — особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона. Філософія Платона характеризується також своєрідним протиставленням тіла і душі. Тіло — смертне, а душа безсмертна. Тіло живої істоти створене із часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла космосу. Призначення тіла — бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом. Як і тіло, душа свторена богами. Душі творяться із залишків тієї суміші, із якої Бог створив душу космосу. За Платоном індивідуальна душа складається з двох частин: розумної і нерозумної. За допомогою першої частини людина здатна мислити, а друга сприяє почуттям: завдяки їй людина закохується, відчуває голод і спрагу, буває охоплена іншими почуттями.

9. Філософські погляди Аристотеля.

Вчення про душу. Душа є формою по відношенню до матерії. Душу може мати лише природне, а не штучне тіло (при чому це тіло має бути здатним до життя). Здійснення можливості життя природного тіла називається душею. Душа – це прояв активності життєвої сили. Розумною душею володіє лише людина і Бог. Розум – це основне начало цієї душі, він не залежить від тіла, він невмирущий і знаходиться в тісному зв’язку з всесвітнім розумом. Будучи вічним і незмінним, він здатний до пізнання вічного буття. Вчення про людину. Головна відмінність людини від тварини засновується на здатності людини до інтелектуального життя. Тільки людина здатна до сприйняття таких понять як добро і зло, правда і неправда. Мета, яку люди бажають, лише заради неї самої – вище благо. Діло людини – розумна діяльність, а призначення „ідеальної” людини – в прекрасному виконанні розумної діяльності. Етика. Центральне місце етики Аристотеля – це поняття середини, під якою розуміється вміння орієнтуватись і вибрати належний вчинок. Необхідно вибрати найкраще.

„Чесноти”: етичні (чесноти характеру) – виникають завдяки звичці; інтелектуальні – виникають шляхом навчання. „Блаженство” – мета людського життя. Ідеальний вид блаженства – наукове спостереження, спостереження істини. Бог – ідеальний філософ, який осмислює свою власну діяльність. Про наукову систему. Вперше філософію називає наукою, філософське знання ставиться в один ряд з науковим.

Науки: -теоретичні, які ведуть пошук знання не заради нього самого перша філософія (власне філософія) або „метафізика” – спостережне пізнання світу; друга філософія (фізика) – предметом вивчення є природа; математика; -практичні – добувають знання заради морального вдосконалення (етика, економіка, політика); -творчі, їх мета – знання заради творчості (поетика, риторика). Єдине, що розділяє „першу філософію” від „другої” (фізики та інших наук) – це загальність і абстрактність філософії. Певні науки пізнають окремі сторони сущого, а філософія досліджує суще як суще, таким яке воно є, а також все, що притаманне йому. Про пізнання. Розумна душа притаманна людині і Богу, вона не залежить від тіла, бо мислення вічне. Але коли споглядають розумом, необхідно, щоб у той же час споглядали і через уяву. Це означає, що реальне пізнання неможливе без чуттєвого пізнання. Предмет науки – загальне – те, що осягається розумом. Але загальне існує лише в одиничному, яке чуттєво сприймається і пізнається через нього. Людина пізнає лише загальне за допомогою уяви. Уява допомагає осягнути загальні знання розумом.

10. В епоху Середньовіччя в європейській філософії та освіті склався метод, що отримав назву схоластика. Головними питаннями, які хвилювали середньовічних філософів були питання доказу існування Бога, розмежування теології та філософії. Важливим був диспут про універсалії - співвідношення загального і одиничного. Схоластика — це тип релігійної філософії, для якого характерне принципове панування теології над усіма іншими формами пізнання, знання. З іншого боку, схоластика є методом, який, в основному, полягав у перегляді та порівнянні висловів попередніх мислителів та Біблії, і виведенні нового синтезу. Витоки схоластики можна знайти у пізньоантичній філософії, насамперед — у Прокла, який абсолютизував дедуктивізм (шукав відповіді на всі питання, виходячи з текстів Платона). Значного впливу зазнала з боку антично-грецької діалектики, а також науки та логіки в розумінні Аристотеля. Схоластику поділяють на ранню, зрілу та пізню. Існує також, схожий на досократський період, досхоластичний період, який датується VI — IX ст. Рання схоластика (XI—XII ст.) склалася в умовах становлення феодального ладу в Європі та папської влади Риму; вона повністю перебувала під впливом августинівського платонізму (Ансельм Кентерберійський). В цей період схоластика часто має опозиційний характер, і не тільки завдяки вченням окремих єретиків, а й у принципах окремих визнаних напрямів можна знайти ідеї, що суперечать вченню поборників чистої віри (принципи схоластичного раціоналізму протистоять вченню Петра Дамініані, Ланфранка, Бернара Клервоського та ін.).В ранній схоластиці домінує спір про універсалії: Що більше належить до сутності — одиночні речі чи загальні (універсальні) поняття? Реалісти (послідовники Платона) вважали, що універсальні поняття реально існують як сутності речей, тобто створюються перед окремим речами. Номіналісти (послідовники Аристотеля) вважали, що справжня суть полягає в окремих речах, а універсальні поняття є нічим іншим як сформовані в голові людей (від лат. «номен»). Отже, універсалії створюються після речей. Згідно із цим вченням, Божа трійця повинна складатися із трьох осіб. Варто звернути увагу на наступну термінологічну деталь: реалісти були би ідеалістами, а номіналісти — реалістами. Синтез був запропонований Абеляром (концептуалізм) — універсалії знаходяться в окремих речах як їх властивості (лат. «in rebus»), а за їх межами як поняття духа (для Бога вони є перед речами, а для людини після речей). В період зрілої схоластики (XII—XIII ст.), яка розвивалася в середньовічних університетах, її центром визнається Паризький університет, де культивувався платонізм, який поступово витіснявся аристотелізмом. В цей період домінують вчення Фоми Аквінського, учня Альберта Великого, який багато в чому будує свою систему на вченні Аристотеля. Пізня схоластика (XIII—XIV ст.) розвивалася під впливом загострення ідейних суперечностей епохи розвиненого феодалізму. Йоан Дунс Скот протиставив інтелектуалізму вчення Фоми Аквінського свій волюнтаризм, відмову від закінченої теоретичної системи на користь індивідуалізму. Розвивається теза про існування двоїстої істини, притаманної аверроїзму, яка руйнує «гармонію» віри та розуму, затверджену в попередній період розвитку схоластики приматом теології. Розмежування віри та розуму як окремих речей можна також обґрунтувати тим фактом, що освіту здобувало все більше людей, не пов'язаних з церквою.