семинар 1 по истории укр кул-ры

Семінар № 1. Українська культура дослов’янського періоду.

План:

1. Предметне поле дисципліни «Історія української культури».

2. Особливості трипільської культури.

3. Характерні особливості скіфської культури. Скіфський звіриний стиль.

4. Грецькі колонії Північного Причорномор’я.

Основні поняття: етнос, автохтони, індоєвропейська мовна група, космогонічно-релігійні уявлення трипільців, трипільська кераміка, кургани, скіфський звіриний стиль, грецькі колоністи, Понт Евксінський, Таврида, Борисфен, поліс, агора,

Питання для самостійної роботи:

1. В чому полягає особливість етногенезу українського народу?

2. До якої мовної сім’ї належить українська мова?

3. Хто і коли відкрив трипільську культуру? Звідки походить ця назва?

4. Коли існувала трипільська культура? Де знаходять залишки трипільських поселень?

5. В чому полягає своєрідність трипільських поселень та житла?

6. Чим характеризується тип господарювання трипільців? Чи можна стверджувати про існування певної спадкоємності матеріальної культури та типу господарювання на українських землях? Обгрунтуйте свою відповідь.

7. В чому полягала особливість трипільської кераміки? Чим була зумовлена висока мистецька майстерність трипільського керамічного розпису?

8. Які світоглядні уявлення та вірування були притаманні давніх трипільцям?

9. Коли трипільська культура починає зникати? Що сталося з трипільцями?

10. Коли і звідки в південноукраїнських степах з’явилися скіфські племена?

11. Які племена входили до складу скіфів? Чи існувала різниця між скіфами-орачами та кочовими скіфами і в чому вона полягала?

12. Чому все життя скіфів було пронизано військовими традиціями та звичаями? В чому полягала суворість скіфських військових звичаїв?

13. В чому полягала своєрідність поховального обряду скіфських царів? Що таке кургани?

14. Що і коли було знайдено в Товстій Могилі археологом Б. Мозолевським?

15. В чому полягає особливість скіфського звіриного стилю?

16. Яке значення мало зображення певних тварин чи певних частин їх тіла (дзьоба, пазурів тощо) на скіфській зброї, кінській збруї та речах побуту?

17. Коли на узбережжі Чорного та Азовського морів починають селитися грецькі колоністи? Чи було це випадковим явищем?

18. Чим була обумовлена грецька колонізація земель Північного Причорномор’я?

19. Які грецькі міста-поліси з’явилися на узбережжі Чорного та Азовського морів?

20. В чому полягала своєрідність забудови грецьких міст-полісів? Що таке «агора»?

21. В чому полягає особливість розвитку ремесел та промислів грецьких полісів? Яке значення мала міжнародна торгівля з скіфами та Елладою для життя цих міст?

22. Коли і чому грецькі міста-поліси Північного Причорномор’я починають занепадати?

23. В чому полягає значення грецької культури давніх міст-полісів?

Теми рефератів:

1. Особливості етногенезу української народу.

2. Своєрідність трипільської кераміки.

3. Характерні риси трипільської цивілізації.

4. Видатні кургани степової України.

5. Особливості скіфського звіриного стилю.

1. Предметне поле дисципліни «Історія української культури».

Особливості етногенезу українського народу. Формування етнічної культури нерозривно пов'язане з формуванням самого народу (етногенезом). Тому, розглядаючи українську культуру, варто зупинитися на проблемах етногенезу українців.

Нагадаємо основні точки зору:

1) теорія “споконвічності” - українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн. років;

2) теорія автохтонності (її розвивав український історик Михайло Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців складало населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;

3) теорія “єдиної колиски” (яка була загальноприйнятою в СРСР у 30-80-і рр. ХХ ст.): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності;

4) теорія “незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів”, тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

Сьогодні підкреслюється, що Київська Русь була поліетнічною, тобто багатонаціональною державою. В основному в сучасній літературі початком націогенези українців вважається період Київської Русі, хоч він і не досяг тоді завершення. Згодом внаслідок несприятливих історичних обставин цей процес був перерваний і поновився на повну силу в XV-XVII сторіччях. У цьому, імовірно, і полягає специфіка етногенезу українців.

Український етнос остаточно сформувався на рубежі XVI-XVII ст., причому каталізаторами цього процесу стали загроза фізичного знищення з боку Степу (утворення Кримського ханства - васала Османської імперії), національний гніт польської шляхти і внутрішня зрада еліти - перехід аристократії до католицтва і укладення церковної унії. На хвилі національної боротьби росла національна самосвідомість. Остання виявилася на побутовому рівні в усвідомленні своєї приналежності до “руського народу”, а на вищому, ідеологічному рівні - у боротьбі за національні права, за православ'я, за створення національних державних інститутів і атрибутів.

Складність етнічної історії українців відбилася і в різноманітності самоназв (етнонімів), назв з боку інших народів, а також назв країни і держави. З моменту зародження українського етносу ключовим було поняття Русь. Причому в різні періоди домінували такі його варіанти: VI-XI ст. - Русь; з 1395 р. - Мала Русь; у XVII-XVIII ст. - Малоросія; XIX ст. - початок ХХ ст. - Україна-Русь. Визнання назви “Україна” (уперше згадане у 1187 р.) відбулося у XVII ст., але тоді воно співіснувало з іншим - “Малоросія”, яке набуло широкого розповсюдження після приєднання України до Московської держави. Тільки з початку ХХ ст. етнонім “Україна” став домінуючим.

Слід виділити і таку особливість: спочатку Руссю, а потім Україною називали центральну область, тобто Київську землю, а потім звідси найменування “Русь” розповсюдилося на все східне слов'янство, а “Україна” пізніше на все українство. Тобто назва “Русь” сформувалася як спільнослов'янський термін. Що стосується назви “Україна”, то є декілька пояснень його походження: або від “краю” - кордону зі Степом, або від слова “країна” інша версія – “край” як батьківщина, вітчизна, та ін.

Що стосується самоназви “українець”, то вона довго була малопоширеною. Синонімами виступали терміни “козак”, “козацький народ”, або в документах Московського царства «люди черкаського обычая»; одночасно продовжували існувати і старі самоназви “руські”, “русини”. Тільки у другій половині XIX ст. остаточно утвердилася самоназва “українець”. Таким чином, в етнічній історії українців можна виділити три ключові етнооб'єднуючі самоназви: 1) слов'яни (словени); 2) руси (руські, роси, русичі, русини); 3) українці (козаки).

Українці належать до слов'янської групи індоєвропейської етнолінгвістичної сім'ї. Український етнос складається з 1) основного етнічного масиву українського народу, який в основному співпадає з територією його формування і державними кордонами України; 2) етнічних груп українців за межами основного етнічного масиву в ближньому і далекому зарубіжжі - діаспори; 3) субетнічних груп, тобто спільнот у середовищі українців, відмінних специфічними рисами культури (гуцули, лемки, бойки, поліщуки і т.д.).

Найважливішою ознакою кожного народу є мова. Більшість українців розмовляють українською мовою, яка сформувалася на основі територіальних елементів давньоруської мови. Українська мова належить до індоєвропейської мовної сім’ї. Сама ж індоєвропейська етномовна сім'я склалася 5—6 тис. років тому на основі індоєвропейської прамови, від якої пізніше почали відгалужуватися етномовні гілки, в тому числі слов'янська (на межі II—І тис. до н. е.), східнослов'янська (на початку нашої ери), українська (IX—X ст.).

Це — одна з найбільших етномовних сімей, що складалася з 13 мовних груп: індійської (гінді, урду, санскрит), іранської (перська, афганська, таджицька, осетинська, давньоперська Авести, скіфська, сарматська, сакська), слов'янської (польська, чеська, словацька, українська, російська, білоруська, сербохорватська, болгарська, македонська), балтійської (литовська, латиська, прусська), германської (норвезька, шведська, датська, англійська, ісландська, готська), романської (португальська, іспанська, французька, італійська, провансальська, румунська, латина, умбрійська, окська), кельтської (ірландська, бретонська, уельська, гальська), грецької (новогрецька, грецька та мікенська), іллірійської (фракійська, іллірійська, дакійська), анатолійської (хетська, палайська, лувійська, лідійська), албанської, вірменської та тохарської. Майже половина з мов індоєвропейської сім'ї тепер вважається мертвою.

Як вважає більшість дослідників, приблизно з другої половини ХII сторіччя починають виявлятися окремі відмінні риси української, російської і білоруської мов. Загалом процес формування розмовної української мови продовжувався до XVII ст. На ранньому етапі розвитку української народності в її мові зберігалися традиції літературної мови Київської Русі. По суті існувало дві мови: розмовна мова, яка формувалася на основі місцевих територіальних діалектів, і літературна мова, загальна для східних слов'ян і близька до сучасної мови південних слов'ян.

З XVIII ст. в українській літературній мові все більше розповсюджуються елементи, які базуються на живій народній мові. Основою сучасної української літературної мови на рубежі XVIII-XIX ст. став середньопридніпровський (полтавсько-київський) діалект. У зв'язку з тим, що західноукраїнські землі перебували у складі Австро-Угорщини, літературна мова в цих областях мала ряд істотних особливостей, але була зрозуміла і жителям Східної України.

Формування національного складу населення. Характерною особливістю етнічної історії України є формування багатоетнічного складу її населення. Воно на всіх етапах історичного розвитку вбирало іншоетнічні субстрати, однак механізм цього процесу у різні часові періоди був різним. Можна виділити три основних етапи формування національного складу. Перший із них, що стосується періоду існування археологічних культур, відтворює процес етнокультурної взаємодії, нерідко об'єднуючи полярні культури, скажімо, землеробську, скотарську, культуру осілих і культуру кочових племен.

Другий етап пов'язаний з Великим переселенням народів IV—IX ст. — гунів, готів, аварів, «аспарухових болгар» на Балкани і Закарпаття, угрів-мадярів у Дунайську низовину, норвезьких вікінгів-русів у Середню Наддніпрянщину. Велике переміщення народів, що проходило через територію України, залишило відмітний на її етнічному грунті. Вони виявилися або в мовних компонентах, у запозиченні деяких елементів матеріальної та духовної культури, або у поповненні слов'янсько-українського населення іншоетнічними субстратами. Ці субстрати стали складовими саме слов'янської етнічності, розчинившись у її системі, відносно рельєфніше відтінивши слов'янську спільність. Отже, з другим етапом пов'язані консолідаційні процеси слов'янства та етногенез українців.

Третій етап обіймає великий часовий діапазон — XII—XIX ст. і пов'язаний з колонізацією українських земель сусідніми державами — Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою, Угорщиною й Австро-Угорщиною, Туреччиною, Кримським ханством, Румунією, Чехо-Словаччиною, Росією; а також з міграцією українського населення та іноземних колоністів. Пік цих процесів припав на XVIII—XIX ст., коли, власне, і сформувалася національна основа сучасного складу населення. Вона творилася на українському етнічному грунті, котрий тепер не стільки вбирав іншоетнічні субстрати, скільки створював умови для самостійного існування національних груп. Отже, склад населення України ставав не тільки багатоетнічним, а й багатонаціональним.

2. Трипільська культура. Найбільш ранніми суспільними утвореннями на території України були землеробсько-скотарські племена трипільської культури. Вона є однією з основних давньоземлеробських культур мідного віку, для якої були характерні високий розвиток господарства та розвинуті суспільні відносини. Назва даної культури походить від села Трипілля на Київщині – місця перших знахідок, де у 1896 році археолог Вікентій Хвойка досліджував їхні поселення. Протягом IV-II тисячоліть до н.е. трипільці розселилися на великій території: в басейнах річок Прута, Дністра, Південного Бугу, Дніпра, а також на Волині, Поділлі, у Північному Причорномор’ї тощо. На території України виявлено понад 1000 поселень цієї культури, і пам’ятки трипільців виявлено в трьох районах: найбільше – на Середній Наддністрянщині, Надбужжі та Надпрутті. Археологи дослідили не менше двадцяти великих трипільських поселень в Україні, Молдові та Румунії, і знайшли там немало важливих матеріальних пам’яток трипільської культури: житла, господарські будівлі, вогнища, культові місця, знаряддя праці, зброю тощо.

Житло. В Україні виявлено величезну кількість – понад тисячу – пам’яток трипільської культури. Населення по всій території трипільської культури становило щонайменше 1 млн. осіб. В основному це були родові або племінні тривалі поселення, що налічували від десятка до сотні жител та господарських споруд. Трипільські поселення розташовувалися переважно на берегах річок або на важкодоступних пагорбах і на ранньому етапі складалися з 10-15, а в період розквіту трипільської культури – з кількох сотень глинобитних жител. Деякі поселення мали оборонні роби і вали. Такі селища мали чітке планування – всі будови були розташовані кількома рядами або концентричними колами навколо великого майдану, на якому стояли одна або декілька громадських споруд-святилищ. Від майдану радіально розходились вулиці, обабіч яких були розташовані і садиби. Археологами виявлені також і величезні поселення, в яких налічували понад 2000 жител, розташованих концентричними колами. Тут вже існувала квартальна забудова, багато будинків споруджували двоповерховими.

Житла трипільців були наземними, різними за площею. В кожному приміщенні, де проживала окрема сім’я, були піч, відповідний господарський та побутовий інвентар. Конструкція їх була досить складною: підлога викладалася на дерев’яному помості з глиняних опалених валків і зверху замазувалася глиною - така підлога добре захищала житло від вологи. Стіни споруджувалися на дерев’яному каркасі-плетенці і теж обмазувалися глиною, двосхилий дах перекривався солом’яними або очеретяними сніпками. Найчастіше житло будувалося з двох або трьох кімнат, в яких складалася глинобитна піч. Вікна в житлах трипільці (як і інші народи Старої Європи) робили закругленими або навіть круглими як ілюмінатори.

В кожній кімнаті містилися піч, лежанка, сімейний вівтар-жертовник, який розписували різноманітними фарбами. Вівтар мав вигляд великого хрестоподібного в плані глиняного підвищення, розписаного різнобарвними фарбами, де стояв культовий посуд та глиняні жіночі фігурки. Ззовні стіни жител розмальовувались вертикальними смугами червоного, жовтого та білого кольорів; також розмальовувалися карнизи вікон та дверей. Тип житла трипільців виявився найбільш вдалим варіантом житла, пристосованим до місцевих будівельних матеріалів (глина, солома, дерево) та до кліматичних умов, адже такі саманні хати-мазанки були теплими взимку та тримали прохолоду під час літньої спеки. Можна припустити думку, що цей тип житла наслідували інші народи, які згодом проживали на даній території, і врешті-решт він став основним елементом української традиційної культури. Таким чином, можна простежити певну спадковість матеріальної культури від трипільців до традиційної матеріальної культури українців.

Господарювання трипільців. Трипільські племена характеризуються довготривалим періодом поступового розвитку – протягом 1500-2000 років – без значних змін в основних рисах культури. За своїм походженням трипільська культура була пов’язана з Балкано-Нижньодунайським регіоном (можна зробити припущення про походження трипільців з цього регіону). Археологи також виявили унікальний в історії культури звичай – періодичне спалювання своїх поселень, і тому трипільську культуру можна назвати «культурою пересувних землеробів», адже цим племенам доводилося в умовах українського лісостепу кожні 30-50 чи 60-80 років залишати засновані поселення через виснаження ґрунту внаслідок екстенсивного ведення господарства й переселятися та освоювати нові землі. Залишки матеріальної культури трипільців свідчать про те, що вони займалися землеробством та скотарством, а також садівництвом та виноградарством; мисливство, рибальство і збиральництво відігравали допоміжну роль. В орному землеробстві використовувалися рала і мотики, а тягловою силою були воли. Для обробки землі застосовували підсічну чи підсічно-вогневу систему землеробства. Трипільці вирощували пшеницю, овес, просо, горох, ячмінь. Є всі підстави гадати, що трипільці вирощували також бобові і льон. Були у них і плуг, і сани, і воли, і сади з вишнями, сливами, абрикосами, виноградом, аличею.

Другою, тісно пов’язаною з землеробством галуззю господарства було скотарство – приселищне розведення переважно великої, а також дрібної рогатої худоби (вівці, кози) та свиней. Приручали також диких коней. Полювали за допомогою луку та стріл, використовували на полюванні собак. Продукти тварин йшли на задоволення потреб трипільців у м’ясі, молоці та шкірі. Крім того, вівчарство забезпечувало населення вовною. Велика рогата худоба використовувалась як тяглова сила на оранці, для перевезення врожаю, будівельних матеріалів тощо. Також трипільське населення зберігало такі форми господарювання, як рибальство та мисливство. Трипільці полювали на благородного оленя, козулю, кабана, рідше – на лося і тура, на різних хижаків (ведмедя, лисицю), гризунів (бобра, зайця, білку) і птахів. На кістяні та мідні гачки вони ловили в річках щуку, судака, сома тощо.

Багатогалузеве господарство трипільських племен вимагало постійного виготовлення значної кількості різноманітних знарядь праці, мисливської зброї, а також предметів побуту. Основною сировиною був кремінь та камінь з місцевих родовищ. Хоч в епоху енеоліту (мідно-кам’яного віку) первісна людина почала використовувати вироби з міді, потреба у виробах з кременю не тільки не зменшилася, а, навпаки, зросла. Трипільські каменярі виготовляли широкий асортимент крем’яних виробів, які застосовувались у різних галузях господарства, а також у побуті. До них належали крем’яні та кам’яні відбійники, точильні камені. Для обробки дерева, яке використовувалося в житлобудівництві, з каменю та кременю виготовляли сокири, долота, тесла, свердла. Великим попитом у трипільських племен користувався серп. З кременю виготовляли невеликі вкладиші, які вставляли у вигнуту рогову або дерев’яну оправу. Рогові або дерев’яні серпи з крем’яними вкладишами служили трипільцям для збирання врожаю. Різноманітні знаряддя праці виготовляли також з кістки, рогу, дерева та глини. Це були інструменти для обробки шкур, виготовлення одягу, для плетіння та в’язання. Знаряддя для праці та зброю виготовляли з костей тварин, кременю та каменю, іноді з міді (сокири, ножі, кинджали, шила, риболовні гачки, прикраси).

Зерно перемелювалося ручними кам’яними зернотерками. Знаряддя праці виготовлялося з каменю і міді, кісток і рогів тварин: скребачки, ножі, різці, сокири, шила, мотики, молотки тощо. Для виробництва полотна використовувалися примітивні ткацькі верстати, що засвідчує початок ремісництва. Трипільці винайшли перший механічний пристрій – лучковий дриль з крем’яним свердлом.

Традиції трипільського гончарства. У трипільських племен високого технічного та художнього рівня досягло керамічне виробництво: виготовлявся глиняний посуд побутового та господарського призначення. Трипільська кераміка (горщики, миски, фруктовниці, чашки, черпаки) займала одне з видних місць в Європі того часу за досконалістю обробки та розпису керамічних виробів. Трипільські майстри досконало оволоділи складною технологією виготовлення кераміки. Відповідно до її призначення існувало виробництво господарського та побутового посуду, для чого використовувалися різні ґатунки сировини – глини та домішок.

Для розпису глиняного посуду трипільці широко застосовували мінеральні фарби, і далі посуд випалювався в спеціальних печах. Багатобарвний орнамент створювався за допомогою білою, жовтої, червоної та чорної фарб. Виготовлення оригінального глиняного посуду у трипільців було справою майстрів-професіоналів. Трипільські племена не тільки досконало володіли складною технологією кольорової орнаментації посуду, а й були справжніми митцями орнаментальних композицій та сюжетів. Висока мистецька майстерність трипільського керамічного розпису була зумовлена, крім усього іншого, його магічним змістом і символічним значенням окремих орнаментальних сюжетів та композицій. Не випадково в чисто орнаментальні схеми вписуються досить реалістичні зображення різних тварин, рослин, а також людини. Про ритуально-магічне призначення трипільської кераміки свідчать культові зображення жіночих постатей з чашами на колінах, які, безперечно, пов’язані з різними обрядами «чаклування».

Основними мотивами трипільського орнаменту були подвійні спіралі, що нагадують латинську літеру S, спіральний меандр довкола посудин, схематичні зображення рослин і тварин, різноманітні хрести в колі. Орнаментування трипільського посуду – це відображення міфології та космогонії перших землеробів та скотарів, вони мають магічний зміст і пов’язані з культом родючості. Наприклад, спіральний меандр – «безконечник» – є символом безупинного руху, самого життя, стилізовані зображення змія-дракон символізували чоловіче начало. Так само з культом богині родючості, Великою Матір’ю всього сущого пов’язані знахідки жіночих глиняних фігурок. Трипільська кераміка і зараз справляє враження сучасної заводської кераміки із чудово обпаленої червоної глини. Ця кераміка дуже тверда, часто з яскравими розписами геометричних малюнків.

Світоглядні уявлення та вірування давніх трипільців. Світоглядні уявлення трипільських племен визначалися безпосередніми потребами землеробсько-скотарського виробництва. Вирішальною умовою розвитку цього виробництва була, звичайно, врожайність, родючість землі та худоби. Саме тому ідея родючості набуває домінантного значення в світоглядних уявленнях стародавніх землеробів. Трипільці шанували Богиню-Матір, яка символізувала родючість і від якої залежало життя всього живого, а також божество грому, сонця, неба, вітру тощо. Також був поширеним культ вогню та бика – символів сонця і чоловічої сили. У трипільців виключно широко був розповсюдженим культ змії (вужа). Змії в якості оберегів були типовим зображенням, зокрема, на трипільській кераміці, причому часто змії вставляли червоні очі. Серед археологічних знахідок дуже багато керамічних виробів, які зображають сидячу або стоячу жінку, менша кількість зооморфних (твариноподібних) фігурок.

Культові відправи супроводжувалися своєрідною системою релігійно-магічних обрядів і символіки. Релігійні вірування, уявлення та культова практика трипільців знайшли своє втілення в трипільських виробах з глини, де головне місце належить різноманітним глиняним жіночим фігуркам, які символізують ідею ототожнення землі з жінкою, чия вагітність є символом родючості. Жіночі фігурки, знайдені на залишках трипільських поселень, досить різноманітні – це й зображення божества родючості й жриць цього божества, й учасниць аграрно-магічних церемоній, і покровительок того чи іншого природного явища, яке сприяє врожаю. Зустрічаються також зображення вагітних жінок, фігурки жінок з жертовником і ритуальною посудиною, жінок з дитиною тощо.

Космогонічно-релігійні уявлення трипільців присутні в орнаменті побутового посуду (миски, горщики, глечики тощо) і ритуального посуду (спеціальні горщики для магічних дій; здебільшого вони виготовлялися у вигляді подвійних посудин – так званих «біноклів») з зображенням небесних світил, рослин, тварин і людей. Особлива увага приділяється темі дощу, що набирав символічного вигляду молока Богині. Частково з темою дощу був пов’язаний культ змії, вужа – носіїв добра, охоронців дому і всього найціннішого. Пізніше культ вужа зустрічається у греків, вірменів, болгар, сербів, литовців, білорусів і, звичайно, українців.

Найвищим ступенем трипільського ритуального мистецтва є зображення антропоморфних (людиноподібних) і людських фігурок чоловічих і жіночих, які мали культовий, абстрактно-умовний характер. Наприклад, серед багатьох знайдених артефактів трипільського мистецтва існують зроблені з глини композиція, які мали магічну функцію: три чи чотири жіночі фігури підіймають угору велику чашу. Фігури стилізовані, рук та голів не видно, але підкреслені статеві особливості. На трипільських глиняних посудинах часто зображені жіночі груди. Це було пов’язано з ідеєю життєдайної вологи (молока) та вологи небесної (дощу). Усі магічні обряди робилися над посудиною з водою, і в давнину їх зводили до відвертання чи заклику дощу (до речі, слово «чарувати» походить від «чари» з водою). Ідея родючості знайшла своє відображення у трипільських зображеннях вагітних жінок, на животах яких іноді бачимо відтиск зерна або чотири ромба з крапками в кожному – це символізувало поле, яке дає врожай. З метою захисту від злих сил і збереження добробуту трипільці померлих ховали під житловими будівлями. Священним місцем у трипільських житлах була піч, біля якої знаходились вівтарі, що мали прямокутну чи хрестоподібну форму. Біля них на спеціальних підвищеннях розташовувались глиняні фігурки, чаші на антропоморфних підставках, посудини для зерна.

Занепад трипільської культури. Ніхто не знає, якою мовою говорили трипільці. Існують гіпотези, що трипільці зробили крок до створення писемності, декотрі трипільські символи мають схожість з шумерським клинописом. В трипільських поселеннях були знайдені глиняні таблички з прошкрябаними знаками, які можна вважати древніми записками. Таким чином, в одному певні історики - у трипільців вже була настільки складна та досконала система знаків в орнаментах на посудинах, що її можна з декотрим обґрунтуванням вважати протописемністю.

Феномен зникнення трипільської культури ще і сьогодні залишається нерозгаданим. Причини занепаду достеменно невідомі, можливо, цей занепад був викликаний кліматичними змінами, окрім того, є припущення, що трипільська культура поступово під ударами кочівників трансформувалася. В III тис. до н. е. трипільська культура починає зникати, а разом з неї розчинилися і носії цієї культури. Ще й досі перед істориками стоїть питання, чи вони асимілювалися з новими племена, які прийшли з інших земель, і тому змінився устрій життя, чи вони мігрували в інші краї. Занепад трипільської культури та поступове її зникнення продовжувалося близько тисячі років, адже на зміну трипільцям прийшли індоєвропейці, кінні воїни та винахідники колеса – кочові іраномовні племена з земель, де зараз знаходиться сучасний Іран.