Свобода як вища цінність людського життя

Свобода як Божий дар. Для людини, напевно, немає бажанішого дару, ніж дар свободи, і водночас – дару більш обтяжливого, спокусливого й небезпечного. У християнстві свобода сприймається як Божий дар, як свідчення богоподібності людини: Бог створив людину вільною, дав їй право і владу самовизначення й творчості. Однак, свобода постає як метафізична проблема людини, як тяжкий тягар, і навіть як трагедія. Несвобода завжди сприймалася людиною як безумовне зло, як духовне рабство. Якщо розглянути історію людства, то свобода зазвичай зводилася до спроб звільнення від будь-якого виду рабства: соціально-політичного, національно-релігійного, духовного, тобто історія може розглядатися як безкінечний вихід людства з «єгипетського полону».

Свобода є цінністю незаперечною, проте парадоксальною: якщо її підносять на вершину ієрархії цінностей і перетворюють у свободу заради свободи, то вона втрачає свою творчу енергію і перероджується на сліпе свавілля. Відчуття порожнечі, яке відчуває людина, нібито позбавлена обтяжливих умовностей, зобов’язань, а також невміння повноцінно розпорядитися отриманою свободою є доказом того, що свобода не може бути абсолютною цінністю, її необхідно використовувати заради чогось більш важливого і значущого. В людині відбувається постійна боротьба мотивів щодо цінностей: чому надати перевагу, а чим пожертвувати? Усі рішення потребують волевиявлення. Згідно з християнським вченням, свобода вибору вбачається не лише у можливості приймати власні рішення і здійснювати відповідні вчинки, але в тому, щоб свідомо віддати свою свободну волю Богові, Його Промислу. Саме такий намір веде людину до досконалої свободи, тобто до свободи від самої себе. За таких умов з’являється шанс уникнути долі тих, хто прожив усе життя, але себе в собі не знайшов. Свободне волевиявлення людини не втрачає при цьому своєї цінності: моя воля є в тому, щоб бути у Божій волі: «Не Моя воля, але Твоя хай буде» (Лк. 22, 42).

Завдяки внутрішній свободі людина не винаходить цінності, вона особисто відкриває цінності і втілює їх у служінні. Цей процес називається творчістю. Оскільки Божий задум про кожну людину є неповторним й індивідуальним, покликання людини – унікальне, а її служіння – завжди особистісне й художньо-творче. Тому свобода як Божий дар допомагає людині до кінця розібратися в самій собі, встановити чітку ієрархію цінностей. Свобода людини настільки дорога в очах Божих, що Він нічим не обмежує її. Він хоче, щоб людина відповіла Йому свободною любов’ю, добровільним служінням Істині, вільною творчістю.

Бога і людину неможливо співставити: Бог – Всемогутній і Всеблагий, а людина – немічна й обмежена, грішна істота. Однак, наділивши її свободною волею, Бог підніс людину на такий рівень, що в якийсь момент людська воля і воля Божа стають рівно величними: людина вільна сказати своєму Богові, що вона не хоче Йому поклонятися і служити. І Бог при цьому не примушує людську волю. Всезнаючому Богу було від початку відомо, що людина відійде від Нього і все творіння його підпаде під прокляття. Тим не менше, любов до особистості і повага до її свободи настільки значуща і нескінченна, що заради спасіння людини Бог віддав Свого Сина на смерть і страждання для вилуплення її гріхів.

Види свободи. Для того, щоб бути високоморальною людиною, необхідно володіти собою, вміти скеровувати власні вчинки в бік певних моральних цілей і вимог, не потрапляти в полон зовнішніх обставин та впливів. Воля людська лише тоді свободна, коли підпорядковується моральному закону. Тут свобода особистості може проявлятися в одному з трьох станів: як свобода формальна або психологічна, як свобода реальна або сутнісна, як свобода ідеальна, або істинна свобода духу.

Формальна свобода – це свобода вибору, тобто здатність людини добровільно спонукати себе до діяльності в певному напрямі: у напрямі добра або зла. Святе Письмо говорить нам про те, що Бог наділив свободою людину ще під час її створення («Із кожного дерева в Раю ти можеш їсти. Але з дерева знання добра і зла – не їж від нього» (Бут. 2,16-17). Більш конкретно йдеться про це у книзі Повторення Закону: «Дивися: я сьогодні дав перед тобою життя та добро, смерть та зло» (Повт. Зак. 30, 15). «У свідки перед вами закликаю сьогодні небо й землю: життя і смерть дав перед тобою, благословення і прокляття. Обери життя, щоб жив ти і нащадки твої» (Повт. Зак. 30, 19). Св. Іоанн Златоуст говорить, що Господь не бажає насильно і проти волі робити душу доброчесною і святою. Потрібно переконувати, людину, аби вона за своєю волею стала доброю.

Інший приклад виявлення свободи людської волі – це покаяння, жалкування, з приводу того, що було вчинено зло, а не добро. Св. Іоанн Златоуст пише, що Адам вже володів великою мудрістю і міг розпізнати і добро і зло. Якщо б він не знав що є добро, а що – зло, то як би він міг отримати заповідь? Тому, хто не знає, що злочин є зло, закону не дають. Таким чином, людська свобода волі – не безпричинне жадання, а вибір між різноманітними мотивами. Ця здатність до самовизначення, до вибору того чи іншого рішення і є формальною (або психологічною) свободою. Стан формальної свободи був властивий людям до моменту гріхопадіння, тобто їм була притаманна однакова здатність як до зла, так і до добра. Для того, щоб укріпити людину в добрі Бог дав їй позитивну заповідь у раю. В дотриманні цієї заповіді полягала повна можливість самовизначитися по відношенню до добра. Однак, коли ця формальна свобода здійснилася, реалізувалася у виборі певного рішення, у дії, вона перейшла у реальну свободу.

З біблійної оповіді, видно, що перші людині не достатньо утвердилися в добрі, і реалізували свободу волі в напрямку до зла, порушивши заповідь Божу. Таким чином, формальна свобода людини перейшла у реальну після першого її нахилу до добра чи зла. Відповідно до цього потрібно розрізняти реально-злу і реально-добру свободу. Перший вид реальної свободи (реально-злої) – це стан людини після гріхопадіння. Визначивши себе у напрямку до гріха ще в раю людина продовжила грішити й після вигнання. Її формальна свобода частіше реалізувалась у напрямку гріха, ніж в добра (особливо помітним це стало перед потопом). Через Закон, даний Мойсею, і через пророків Бог спрямовував людей від зла до добра. Апостол Павло пише так:«Ми знаємо, що Закон духовний, а я плотський, проданий гріху. Бо не розумію, що я роблю: роблю не те, що хочу робити, а що ненавиджу, те роблю. Коли ж я роблю те, чого не хочу, то згоджуюсь з Законом, що він добрий. А тому вже не я роблю це, а гріх, який живе в мені. Знаю, що в мені, тобто в плоті моїй не живе добре, бо бажання добра є в мені, але щоб виконати те, того знаходжу. Бо добре, якого хочу, не роблю, а зле, якого не хочу, роблю (Римл. 7, 14-24).

Отці Церкви – святителі Афанасій Великий, Григорій Богослов, Григорій Нісський вважали, що люди успадкували від Адама смерть, а не провину. Тому гріх Адама постає як «зіпсованість» людської природи, і саме ця «зіпсованість» й веде до гріха. Гріх Адама в тому, що він не повірив Богові, а повірив лукавому змію, порушивши заповідь свого Творця. Він повірив у ідею автономності свого вибору і в можливість свого існування без Бога. Однак, навіть за таких обставин людина не позбавлена можливості схилити свою волю у протилежний бік. Звільнення від рабства гріху вона може отримати при наверненні до Христа і в освяченні через таїнство хрещення, коли їй повертається формальна свобода, втрачена через гріхопадіння. Людина може, завдяки Божій благодаті, перемагати свої вроджені схильності, гріховний закон у своїй плоті, реалізувати свою волю у реально-добру свободу і набувати моральну силу, яка допомагає в дотриманні Божих настанов.

Реальна (реально-добра) свобода повинна стати переходом до істинної моральної свободи. Кожне рішення волі, отримує в душі людини свій відбиток, що полегшує повторення подібних дій, тому щораз простішим стає утвердження в здійсненні вчинків у тому чи іншому напрямку. Так, укріплюючись у доброму чи злому, реальна свобода поступово переходить в ідеальну (знову в обох видах: ідеально-добру або ідеальну-злу). Це такий стан свободи, який у Святому Письмі називається або рабством праведності (Римл. 6,18), або рабством гріха (Ін. 8,34), тобто це така свобода, втілення якої стає настільки повним, що повернення назад стає практично неможливим. Подібний стан моральної свободи відображений, з одного боку, у добрих ангелів, святих людей, а з іншого, – у злих духів і нерозкаяних грішників. Лише недосконала людська істота здійснює свій вибір. Досконала ж людина – вище вибору, вона відгукується на Божий заклик одразу, не вибираючи, її дії самі створюють причини, замість того, щоб їм підкорятися. У цьому людина й уподібнюється до свого Творця.

Свобода творчості. «На початку створив Бог небо і землю» (Бут. 1,1). В грецькому тексті дієслово «poieo» означає не тільки «творити, створювати», але й «складати, зображати». В грецькій мові одне і те ж слово «поет» означає – «творець, поет, автор». Творець неба і землі з Символу віри звучить як «Поет неба і землі». Богоподібність, як стверджують деякі з святих отців, закладена в здатності людини до творчості. Образ Божий це те, що вона повинна в собі розкрити. Богоподібна людина і є художником, творецем. Немезій, єпископ Ефесський також виділяє особливий дар, даний Творцем людині: «дар, що наближує її до Творця» – дар творчості. На його думку, тільки людина може пізнати мистецтва і науки. Творчий дар ріднить людину з її Творцем, його не мають навіть янголи, він є великою прерогативою людини. Однак, якщо Бог творить з нічого, як сказано в Біблії, то людина творить образи, які до того у світі не існували. Вона виводить їх не з небуття, а з осягнутого розумом досконалого світу і дає їм буття емпіричне. Тому творити – не означає «відображати» реальність, а означає надавати буття новому, тому творення – це завжди «ризик нового».

Процес творчості пов’язаний з питанням про смиренність і послух людини-творця. Свободна воля, так само як і дар творчості не є плодом свободного вибору людини: вона не давали згоди чи незгоди на прийняття цих важких і блаженних дарів. Тому – й не вільна «зарити свій талант», вона не має влади звільнитися від творчого дару, тому що не в змозі щось змінювати у замислі Творця про неї. Так чи інакше людина існує у системі «послуху». Вершиною людської творчості є «розумна праця» – ісіхазм, досягнення подвижником повного внутрішнього спокою, рівноваги й тиші. Безпристрасність, яка досягається в ісіхазмі не є простим знищенням почуттів, але вивільненням в людині її «найкращих енергій». Подвиг ісіхазму полягає в очищенні розуму від усього зовнішнього, екзальтованого, гріховного, роздрібненого. Повернення до простоти єдиного дає змогу досягти Фаворського світла. Богослов’я ісіхазму в своїй сутності – це поезія на зразок Поета-Творця, це народження слова за образом Слова. Саме тому поетика ісіхастського богослів’я співпадає з його поезією і творчість в даному контексті не «відображає» життя, а сама є вищим його проявом. Найбільш повно цей процес здійснюється безпосередньо в Церкві під час богослужіння, де «розумна праця», поєднується з художньою творчістю і відкривається істинно Прекрасне – «Небо на землі».

За словами святителя Василія Великого, в людині є «жага Прекрасного», потреба з’єднатися з Ним і причастя Йому. В людині живе очікування преображення і прагнення досягти святості: «Люди за своєю природою жадають прекрасного, у справжньому ж значенні прекрасне – це благе, а благ – Господь». Тому творчість людини полягає в тому, щоб задовольнити ці вищі жадання й потреби, дати очікуванням і прагненням – здійснитися, тобто за своєю свободною волею передати саму себе у волю Божу і втілити Божественний замисел про саму себе.