Благочестя в системі християнської етики на прикладі житій преподобних Антонія і Феодосія Києво-Печерськіих

Київська Свято-Успенська Печерська Лавра – святиня української землі, перший центр духовної культури усієї Південно-Східної Європи, школа монастирського життя, колиска народного благочестя. Через Лавру розкрилось особливе духовне покликання нашого народу, яке найповніше втілилось у діяльності релігійних геніїв – святих.

Батьківщиною чернецтва у IV столітті став Єгипет (Нільська долина). За Переданням, християни вбачають у цьому як би символічну винагороду Єгипту за те, що він дав притулок гонимому Іродом Христу-Немовляті і Богородиці з Йосипом. З Єгипту і Сирії чернецтво поширилось на Сінайський півострів. У V–VI столітті під впливом паломництва центр чернечого життя переноситься до Палестини. Саме тут за достатньо короткий строк виникло сім лавр – великих спільножитних чоловічих монастирів. У одному з них жив знаменитий засновник першої лаври – св. Савва Освященний (439-532 рр.). У VII-X ст. головними центрами чернецтва стають Константинополь і Афон. З XI ст. у цей духовний рух включається слов’янський світ і найраніше – Київ.

Велике духовне значення чернецтва полягає в тому, що завдяки йому було поглиблено моральну свідомість і особистості, і церкви. У IV ст. св. Пахомій Великий, а за ним і св. Василь Великий, які стояли біля витоків чернецтва, визначили його ідеологію, акцентуючи увагу на необхідності сповідання ченцями «думок свого серця» своїм настоятелям. З цього монастирського досвіду сповідь і каяття згодом стали інститутом Церкви і твердо увійшли у життєву практику. На ранньому етапі розвитку монастирського життя було також розроблено вчення про гріх, як могутню ворожу схильність, внутрішньо притаманну кожній людині. Боротьба з гріхом визнавалась головним завданням людського життя.

«Ми зобов’язані монахам своєю історією…і просвітою», – писав О.С. Пушкін. Дійсно, монастир вріс у національний ґрунт століттями колосальної за обсягом і значущістю творчої культурної праці (будівничої, ремісницької, господарчої, економічної, просвітницької, мистецької тощо). Ченці стали першими трударями на величезній, ще неораній ниві християнського благочестя. Вони підняли цю цілину для наступних часів і надовго залишилися зразками аскетичного життя. Їхня заслуга і слава майбутні покоління, освітлюючи шляхи духовного руху вперед. У Лаврі і завдяки їй нова релігія проповідувалася не тільки словом, але й прикладом.

Чернече життя засвідчувало, що християнство дало душі людини точку опори і незмінні цінності, яких вона не знаходила у плинному світі. Йдучи до безсмертя – через спасіння, до спасіння – через подолання гріха, до подолання гріха – через страждання, покаяння, утримання, очищення, ченці-подвижники набували святості і ставали провісниками й справжніми представниками духовності, а їхнє життя – життєвою філософією народу. Благочестя завжди йшло від ідеалу святості, і цей ідеал складав для народу найвищу цінність з усіх, які можна було уявити.

Що таїть у собі святість? Що це за цінність? Поняття «святість», «святий» мають біблійне походження. Вони означають посвячення Богу, тісний зв’язок людини з Творцем, з усім тим, що «не від світу цього». Святість проявляється не стільки у добрих, благодійних, праведних справах (і взагалі не у будь-яких конкретних діяннях), а у благочестивому настрої, у спрямуванні всієї особистості до Христа, у її причетності до надреального світу. Святі хоча й належать своєму часу, однак підносяться над ним: їхня діяльність носить позачасовий характер, а цінності, вироблені ними не змінюється. Святі відкривали людині самі сокровенні шляхи самоспоглядання, що вели до розуміння себе як істоти свободної і відповідальної.

Святитель Іоанн Златоуст писав: «Погано буде місту, де немає святого», і додавав, що спустошиться «місто, де немає праведника – або, де він був, та його забули…». У Філона Александрійського читаємо: «Коли я бачу десь у домі чи місті святого та благого мужа, схиляюся я і перед домом тим і перед містом». Якщо ж така похвала надається місту з одним тільки преподобним, то яка слава належить святій Печерській обителі, з такою кількістю святих подвижників.

Лавра – унікальне місце на землі, тут почиває більше 140 нетлінних мощів святих подвижників. Ця обставина надає їй особливої ваги, а Києву право називатися другим Єрусалимом і третім уділом Божої Матері на землі. Київ – одне з небагатьох місць на світі, де зосереджено близько десятка підземних сакральних комплексів. Природні умови не сприяли печерному життю (на відміну від Сходу, де через спекотний клімат життя у печерах було традиційним). Культове підземне будівництво на Русі відповідало духовному потягу і набуло великого поширення.

Ідейним та архітектурним зразком Печерського монастиря були східні обителі. Проте, Київський комплекс не має аналогів у світовій практиці монастирського будівництва. Особливість його полягає у влаштуванні підземного маленького міста, з вулицями, провулками, храмами, майданчиками, а також у розміщенні в єдиному просторі одночасно і поховальних ніш і житлових келій.

Ідейною причиною устрою житла в печерах стало прагнення наслідувати Ісуса Христа. Печера у християнстві – символ Божого смирення. З нею пов’язані найважливіші події земного життя Спасителя: У Віфлеємській печері Він народився, Святе сімейство жило в печері у Назареті, тут відбулося Благовіщеня, у Гаваонській печері Христос постився, у печері на схилі Єлеонської гори Він вчив Своїх учнів, у Гефсиманському саду знаходиться печера «моління про чашу». У печері гірко плакав апостол Петро, після триразового зречення Христа. Тому у християнстві печери сприймаються як німі свідки Таїнств Христових, як образ напруженого звернення до Бога, як місце суцільної молитви.

Дослідники справедливо наголошують на тому, що однією з найяскравіших рис релігійного духу ранньохристиянських часів Київської Русі є пошук преображення життя, а не створення культурних цінностей для подальшого їх використання. З одного боку, це пояснюється сильним впливом візантійської аскетики, яка у X-XI ст. переживала свій злет, а з іншого, – тим, що християнську віру слов’яни прийняли з властивим їм радикалізмом. Вона відповідала їх внутрішнім прагненням до надзвичайних подвигів. У Київській Русі сприйняли сутність християнства – хрест – як спокутувальну жертву, а відтак – цінували страждання, його очищувальну силу. Страждання було не самоціллю, а способом подолання гріха.

Аскетичні ідеї, які було покладено в основу чернецтва, впливали на формування світогляду і на особистісне становлення людини. Християнство наголошувало на рятівній необхідності самозречення і вимагало поваги до бідності, слабкості, немічності, разом з тим, воно підносило традиційні позитивні якості слов’ян: доброзичливість, гостинність, готовність до самопожертви.

Монастирі стали центрами, де реально втілювалися ці ідеї – адже кожен без винятку міг знайти там притулок, захист, їжу, пораду, настанову, розуміння. Крім того, на монастирські кошти будувалися й утримувалися шпиталі, школи, бібліотеки, ремісничі майстерні, пекарні, млини, притулки.

Києво-Печерський монастир підтримував тісний зв’язок з містом, виконуючи його різноманітні замовлення. Ченці заробляли гроші, необхідні для будівництва й розвитку Лаври і допомоги нужденним. Лавра мала пожертви від князів та мирян, які здебільшого йшла на будинки для «жебраків і сліпих», наприклад, як за ігуменства Феодосія Печерського. На ці ж кошти випікався хліб для ув’язнених.

Досить швидко під впливом християнської аскетики склався ідеал ченця, котрий жертвує всім, заради служіння Богу. Головним в цьому служінні є любов до ближнього. Зокрема, Ілля Муромець служить Богу і людям спочатку – як воїн-захисник, потім – як монах. Таке служіння сприймалося на Русі з величезною повагою й захопленням. Воно було зразком гідності. Не випадково, починаючи з часів Київської Русі, існувала традиція, кінці життя приймали постриг (неможливість виконати цей неписаний закон часто усвідомлювалась як трагедія).

В основі життя лаври були Христові заповіді, молитва і праця. Саме з монастиря пішло у світ нове ставлення до праці, яке позначилось на житті народу. Серед різноманітних мотивів праці (практичних, пізнавальних, моральних, естетичних, політичних тощо), чільне місце посіли релігійні. У дохристиянські часи праця зосереджувала людину на таких цінностях як користь, добро, краса, обов’язок, необхідність, а також зацікавленість, благо народу тощо, то у новій духовній мотивації праці важливим був вже не примус, а сприйняття обов’язку працювати як вищу Божу настанову, тобто спасительним був не сам піт, а те почуття (з Богом!), з яким він проливався. Відкидалося все, що знецінювало і спотворювало працю: безвідповідальність, самочинність, груба корисливість, фальш. Так, праця підносилась завдяки сильним, щирим почуттям і набувала якостей, що дозволяли долати тягар несвободи, необхідності і примусу. Через плідну працю, яка мала позитивне значення для кожної окремої людини, і водночас для всього загалу, здійснювався зв’язок з Богом. Оцінка чесної праці закріпилася у вислові: «Божа справа».

Праця, освячена молитвою була гідною справою, потрібною Богу. Ченці навчали власним прикладом новому розумінню сенсу праці. Про це йдеться у давньому безхитрісному переказі: чернець перевозив на човні чоловіка, який постійно квапив його. На середині шляху чоловік помітив написи на веслах: «працюй» і «молися».

- Навіщо це? – запитав він.

- Для пам’яті, – відповів монах, щоб не забути, що потрібно молитися й трудитися.

- Ну, працювати, зрозуміло, всім потрібно, а молитися необов’язково, – відреагував чоловік

- Не потрібно? – перепитав чернець і вийняв з води весло з написом «молися», а сам став гребти одним веслом. Човен закружляв на місці.

- Ось бачиш, яка праця без молитви. На одному місці крутимося, ніякого руху вперед.

За християнським вченням, молитва стає всемогутньою через діючого в ній всемогутнього Бога. Вона єднає людину з Богом, примирює її з Ним. У святоотцівській літературі молитва називається «матір’ю й дочкою сліз», «мостом, перекинутим над спокусами», «стіною, що захищає від скорботи», «джерелом чеснот», «причиною духовних дарів», «невидимими успіхами, живлення душі», «просвітою розуму», «подоланням відчаю», «свідченням надії», «розрадою», «багатством ченців».

В наш час у таємничу силу молитви прагне проникнути природнича наука (квантова механіка, фізика, медицина). Дослідним шляхом дослідники доводять вплив слів молитви на живі організми (на клітинному рівні), на генний фонд, структуру ДНК. Результати експериментів і висновки вчених (іноді зовсім далекі від релігії), вражають своєю подібністю до досвіду святих, відомому з їхніх житій. 

Для розуміння своєї Батьківщини, необхідно вникнути в лавру, а щоб збагнути лавру, потрібно вдивлятися в її засновників (о. Павло Флоренський). У Київському літописі говориться про те, що немало монастирів коштами царів та бояр облаштовані, однак, не такі вони, як ті, що поставляються молитвами святих, їхніми слізьми, постуваннями та постійними молитвами.

Так і преподобний Антоній Києво-Печерський «сльозами орошуючи, насадив і виростив незрівнянний монастир». Преподобний Антоній – одна із найбільш загадкових і вражаючих постатей в історії православної святості. Подвиг його мало зрозумілий, якщо дивитись на нього з раціональної точки зору. Разом зі своїми послідовниками Антоній представляє надзвичайно сувору гілку аскетизму, де передбачається максимальним відхід від соціального життя і повне усамітнення.

Образ печерного святого, фізично виснаженого утриманнями, був не дуже зрозумілим не лише широкій масі людей, але навіть у церковному середовищі.

Згадаймо епізод з поеми Ліни Костенко «Маруся Чурай», коли Маруся йде на прощу до Лаври і по дорозі зустрічає дячка, який згодом показує їй Ближні печери (їх ще називають Антонієвими). Він розповідає дівчині про святих, мощі яких там покояться. Слова дячка сповнені скепсису, адже подвиги святих здаються йому до кумедного малозначущими, у порівнянні з тим, чого вимагає від людини реальне жорстоке, руйнівне життя часів визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Один із подвижників, бачиш, «не мав майна», другий «не пив вина», той «був на всіх богослужіннях, а й разу, ти скажи, не воздрімав», інший – «щодня ходив до річки у вереті і роздягався з голови до ніг, щоб комарі кусали в очереті». І, врешті, дяк ставить запитання:

А що сильніше підпирає твердь –

Молитва преподобного Антонія

Чи Наливайка мученицька смерть ?

Я й сам колись проводив час в молитвах

Та й думаю в землі чужосторонській :

Що як же так, – ті гинули у битвах,

А ті спасались на горі Афонській.

І робить висновок :

Блюзнірська мисль запала мені в душу :

«Чому на них молитися я мушу?»

Справедливості ради зазначимо, що на святих не моляться (бо це було б ідолопоклонством), до них звертаються з проханням про допомогу, як до захисників і тих, хто найближчий до Бога й хто молиться за увесь рід людський. Ці «блюзнірські» судження Л.Костенко не випадково вкладає в уста недолугого дячка, нестійкого у вірі: він без діла в такий скрутний час тиняється по світу, однак, попри все, його тягне до Лаври.

А «у битвах гинули» з тих же причин, з яких, «ті, що спасались на горі Афонській», позбавляли себе права на звичайне життя: постували, проводили безсонні ночі у молитвах, жили у затворі, виснажливо працювали. Їх – і лицарів зброї, і подвижників духу, об’єднувало одне – віра, яку вони берегли як найдорожче і без якої не відчували життя нормальним. Наливайко також прийняв мученицьку смерть за віру, що на той час було рівнозначним смерті за Батьківщину. Усі ці герої захищали не якусь абстрактну ідею, а Бога – Ісуса Христа, власну і народну гідність, честь своєї землі, своїх предків.

Преподобний Антоній, жертвуючи земними інтересами, доводив вагомість духовного життя і віри для людини. У Печерському патерику розповідається, що у Святому Писанні він прочитав про Царство Небесне, подібне до скарбу схованого в полі. Відклавши все мирське він став бідним заради Христа і щоб збагатитися духовно копав печери, з метою віднайти цей прихований скарб, тобто – Христа, пам’ятаючи слова Спасителя: «Шукайте і знайдете».

Преподобному Антонію потрібно було подолати чимало перешкод: побороти в собі царицю гріхів гординю, марнославством, любостяжанням та з усілякою іншою нечистотою і плотською нестриманістю. Він пішов у печери як у надійне й тихе місце для сугубої (посиленої, виключно глибокої) молитви. Ще за сімсот років до Різдва Христового Бог сповістив через пророка Ісайю, що: «Покине людина того дня божків своїх срібних і божків своїх золотих, що собі наробила була, щоб вклонятись кротам і кажанам, щоб піти у печери й розщілини скельні від страху Господнього і від слави величі Його…» (Іс. 2, 20-21). Отже, преподобний Антоній втілив те, про що пророкував Ісайя.

У всі часи він викликав величезну повагу і вдячність. На це вказує виняткове шанування його у всьому православному світі. Власним прикладом він проповідував молитовне покаяння зі слізьми. Воно, як вчить християнство, оновлює світ і перетворює історію. Не батогами, не вогнищами, не тюрмами очищується світ, писав відомий письменник В. Розанов, – усе це безсилля тих, хто не вмів плакати, а слізною тихою молитвою. Саме вона стає результатом боротьби зі слабостями і залежністю від них, свідченням безмежних можливостей і резервів людської волі.

Святий Антоній шанується як засновник чернецтва на Русі. У його житті розкривається суть чернечого подвигу. Ідеалом у християнстві є Ісус Христос. Він дав людям приклад вищого смирення: волю Отця Він творить у послуху й покірливості до останньої межі – до хресних мук, до смерті. З прагнення наслідувати Христа народилося чернецтво. Сповідницький і мученицький подвиг зречення себе і вмирання у Христі у має пояснення у Священному тексті Євангелія. Для монаха вмерти для світу означає – вмерти для гріха. Особливу «невід мирну» радість, яка пронизує все життя ченця давала віра у Воскресіння, у спасіння праведного світу. Не всі ченці ставали безпосередніми творцями речових культурних цінностей, проте житіє святих само по собі, за християнським вченням, є найвищою цінністю.

«Шкода, що наша інтелігенція не читає житій святих», – з сумом писав у своєму щоденнику Ф.М.Достоєвський. До кінця XVIII століття житійна література була найулюбленішою для читання й обговорення. Ними духовно зростали десятки поколінь, їх сприймали як скарб, тому що житія давали зразки правильного християнського виховання.

Житіє преподобного Антонія Печерського до нас не дійшло. Відомості про подвижника дає Печерський патерик. З нього ми дізнаємося, що св. Антоній був людиною досить лагідною, душевною, м’якою. «М’якість брала гору, коли мова йшла про страждання іншого. Тоді преподобний ніколи не виступав як жорсткий і послідовний «всупереч всьому» ригорист (тобто законник – Г.Ч.)». Так пише у своєму фундаментальному дослідженні «История русской святости» В. Топоров. По відношенню до себе Антоній був безмежно вимогливим.

Його називали «сонцем», навколо якого інші – «промені». «До нього… тягнулися всі: і ті, хто жадав чернечих подвигів, і хто шукав втіхи, і ті, хто очікував на допомогу, і ті, хто загубився на важкому життєвому шляху – князі, бояри, воїни, священнослужителі, купці, ремісники, селяни, жебраки, каліки, волоцюги, біснуваті, розбійники. Про всіх він молився, усім допомагав: викривав сильних, докоряв слабким, приборкував непокірних, підтримував нестійких, доглядав за хворими – зцілював, повчав; роздавав милостиню; був гнаний і визнаний; обмовлений і прославлений… Проте… він ні на мить не припиняв постійної молитовної бесіди з Богом. Це надавало надзвичайної сили його учням і сподвижникам. Вони клопотали, добивалися, будували, розширювали – і влаштували, врешті, пречудову Лавру, самі сповнилися благодатних дарів, спасалися й спасали інших, відчуваючи себе у надійній ограді, зведеній теплими молитовними зітханнями святого старця Антонія» (А.Рогов та А.Парменов. «Святий Антоній Печерський»).

Світське ім’я Антонія Печерського, як відомо з патерика,– Антипа. Він походив з Любеча, що під Києвом, з християнської родини. У момент хрещення Русі йому було близько п’яти років (Антоній помер у 1073 р., у віці 90 років). Дитинство й юність прийшлися на епоху князювання рівноапостольного Володимира, на час високого духовного піднесення і героїчного пориву. Антипа був сміливим, самостійним, відданим Богові юнаком. Свідченням цьому стала його подорож до Візантії, здійснена у зовсім молодому віці. Він побував у Константинополі та на Святій Горі Афон, де у цей час розквітло чернецтво. Там же він побачив великі зразки чернечого спільножитного укладу та усамітненого життя. На Афоні він знаходився не менше десяти років і був пострижений з іменем Антоній на честь батька чернецтва Антонія Великого (251-356 рр.). Ці короткі відомості вказують на глибоко вкорінену жагу християнського подвигу.

Після повернення до Києва Антоній не знайшов жодного монастиря серед усіх влаштованих греками, у якому б він захотів залишитися. Тоді він оселився у печері, що викопали колись варяги, і перебував там у повній самотності, молитві та говінні.

Коли по смерті святого Володимира на Русі почалися міжусобиці, і літом 1015 року прийняли мученицьку смерть князі страстотерпці свв. Борис і Гліб, преподобний Антоній у скорботі покинув Русь. Він знову пішов на Афон для посиленої молитви за своїх співвітчизників і перебував там 13 років. Потім сорокап’ятирічний Антоній повернувся на Русь і приніс з собою благословення Святої Гори.

На цей раз Антоній оселився у печері, де до нього вже усамітнювався священик Іларіон – майбутній митрополит, сподвижник, духівник і наставник Ярослава Мудрого, автор «Слова о Законі і Благодаті». Антоній підготував Іларіона до прийняття чернечого подвигу і, за свідченням Нестора Літописця, постриг у мантію, а сам почав заглиблювати свою печеру.

Однак, на цей час йому не судилось усамітнення, необхідно було збирати обитель. До пори вона була прихована від людських очей. Спочатку ченці збиралися дуже повільно. У 1032 році їх було, за словами Нестора, лише «три світильники»: преподобний Антоній, блаженний Феодосій, великий Никон. Майже через двадцять років, незадовго до смерті князя Ярослава (1054 р.), Київ ніби вперше дізнався про святого подвижника. Як пише Нестор, «став відомий він як великий Антоній: почали ходити до нього за благословенням». Благочестиві люди просилися до нього в учні, і він приймав усіх, багатих і бідних, вільних і холопів.

Порушення спокою обителі князем Ізяславом і погрози ченцям карою призвели до того, що Антоній з братією залишили Київ, щоб не вводити правителя у гріх. Однак невдовзі, боячись гніву Божого, Ізяслав перепросив ченців і попрохав повернутися назад. У 1056 році кількість іноків збільшилася до дванадцяти чоловік. Було викопано велику печеру, влаштовано підземну церкву, келії. Так виникли Ближні печери, де преподобний залишався до кінця життя.

У 1060-х роках ченці, які зібралися біля святого Антонія (близько двадцяти чоловік), вийшли на поверхню і почали будувати монастир. Преподобний благословив їх, призначив ігумена, а сам знову усамітнився, викопавши собі нову печеру. Патерик зберіг розмову Антонія з братією:

– Кого хочете?

– Кого хоче Бог і ти.

– Хто з вас найбільш слухняний, смиренний, лагідний за Феодосія, той хай буде ігуменом.

Як бачимо, Антоній не нав’язує своєї думки, а ніби підказує ченцям правильний вибір.

За часів ігуменства Феодосія обитель швидко зростала і в кінці 1060-х років об’єднувала вже більше ста чоловік. На подарованій князем Ізяславом землі було зведено Великий Печерський монастир, і світові відкрився «град верху гори стоя»(Мф. 5,14). Молитва св. Антонія була невидимим духовним фундаментом створеного монастиря, який прийняв Студитський спільножитний статут, який з часом поширився по інших обителях Русі.

Володіючи великим даром цілительства й прозорливості, св. Антоній передбачив багато історичних подій, зокрема, страшну поразку князів біля річки Альти, після якої половці розсіялися по всій Руській землі.

У кінці свого життя Антоній заклав велику Печерську церкву Успіння Богоматері, чудесно визначивши її місце та вигляд. У патерику детально описано явлення Богородиці святому Антонію, а також чудеса й видіння, пов’язані з устроєм церкви, що стала окрасою Русі, тлумачиться їх символічний зміст.

10 липня 1073 року святий Антоній Печерський скінчив свої земні подвиги. Збереглися Ближні печери, благодатне місце служіння преподобного. Тут покояться нетлінні тіла тих, хто укріплювався прикладом святого і його молитвами і «…як зерна, кинуті у землю, вони принесли великі плоди, зростивши не тільки себе – нове янгольське людство…але й сотні обитилей тисячі послідовників, мільйони духовно і тілесно зцілених».

У Печерському патерику згадується вислів Аристотеля, написаний на вівтарі, спорудженому своєму вчителю Платону: «Той, кого істинно всі мають звеличувати і славити». Так можна виразити вдячність і преподобному Антонію Печерському.

За 1000 років свого існування Києво-Печерська Лавра не припиняла свого молитовного життя. Лише у другій половині XX ст. майже на сорок років діючий монастир було закрито, натомість відкрито музей, де святині перетворилися на «експонати», «атрибути часу», «історичні реліквії» і перестали сприйматися як могутні джерела духовної енергії, свідки вічного життя. Часи міняються, сьогодні чернече життя у Лаврі відновлене, піднесена з руїн Свято-Успенська церква, відбудовуються й реставруються інші церкви, келії монахів і т.і. Лавра й усе, що з нею пов’язане, повернули свій статус – животворної святині. Про значення для повноцінного життя народу святинь надзвичайно глибоко висловився видатний російський поет О. Пушкін:

Два чувства дивно близки нам –

В них обретает сердце пищу –

Любовь к родному пепелищу,

Любовь к отеческим гробам.

(На них основано от века,

По воле Бога Самого,

Самостоянье человека,

Залог величия его...)

Животворящая святыня!

Земля была б без них мертва…

Серед обставин, які роблять людину гідною, автор називає «любовь к отеческим гробам». Святий Антоній є тією життєдайною святинею, без якої земля наша «была б … мертва…».

Натхнення щодо устрою святої обителі на Русі св. Антоній передав своєму учневі – преподобному Феодосію, котрий здійснив величезний вплив на чернече життя. На основі життя св. Феодосія склався ідеал інока більш широкий і доступний для сприйняття – «земного янгола і небесної людини». У ньому все відповідає людським можливостям. Нестор Літописець не був очевидцем подій, пов’язаних із життям Феодосія, втім, добре засвоївши грецьку науку та літературну традицію склав перше на Русі житіє преподобного. Св. Феодосія називали руками св. Антонія і серцем Печерської Лаври. «Невтомний трудівник, обдарований ієрей, сильний молитовник, суворий аскет, прекрасний організатор і твердий керівник – він перетворював у зримі образи й форми молитовне служіння свого старця, будуючи келії, церкви, монастирі, будинки для бідних, майстерні» («Энциклопедия православной святости»).

Поєднання різних способів служіння Богові складає неповторну особливість устрою Києво-Печерської лаври. Вони доповнюють і продовжують один одного, завдяки чому Печерський монастир завжди був найвпливовішим центром особливої, глибокої молитви і подвижництва, давав приклади служіння Богові і ближнім, а також став найзначнішим осередком освіти, мистецтва, книжної і правової, культури, господарчої діяльності.

У загальнокультурному плані функція Лаври полягала в збереженні християнських догматів, правил, чеснот. Через службу Божу,соціальну, просвітницьку, наукову, мистецьку діяльність, благочестиву поведінку монахи передавали християнські цінності широкому загалу безпосередньо або у опосередкованому вигляді .

Релігійна обдарованість, самостійність, потяг до знань, смирення, лагідність і водночас уміння й сила волі йти своїм шляхом проявились у Феодосія дуже рано. Він був родом з шанованої, багатої і благочестивої родини. На прикладі його життя показано, якою обтяжливою може бути безтямна, «понад усе» любов матері до своєї дитини. Мати Феодосія була вольовою і навіть деспотичною жінкою. Вона прагнула повністю підкорити сина собі, піклуючись більше про його зовнішнє життя: щоб носив гарний, чистий одяг, спілкувався з однолітками, ходив на свята, жив у сім’ї і був її окрасою.

Однак, дитячих забав син уникав, «одежда же его бяше исплатана». У 13 років хлопчик втратив батька і почав разом із своїми холопами ходити «на село делати со всяким смирением». Всім цим Феодосій викликав гнів матері, який ще більш посилювався, коли він декілька раз тікав з дому в пошуках духовного подвигу. Мати переслідувала його, знаходила, повертала, нещадно била, навіть саджала на ланцюг або заковувала у кайдани. Вмовляла, плакала, просила його змінитися. Феодосій при цьому не чинив опору, все смиренно зносив, був радісним і лагідним і тільки ревно молився.

У юнацькому віці, бажаючи посилити випробування, він почав таємно носити вериги (тісно накручені навколо тіла металеві ланцюги), які впивалися у тіло і завдавали немало болю. Це було не якесь фанатичне дивацтво, а боротьба з плотськими спокусами і прагнення приборкати сильне молоде тіло.

Коли Феодосій все ж таки вирвався з дому і прийшов до преподобного Антонія у печеру, прохаючи прийняти його, він відчув виключно доброзичливе ставленням до себе великого подвижника. Антоній смиренно показав йому свою крихітну печерку і розповів про те, з якими труднощами пов’язане чернече життя. Як прозорливий старець, він знав не тільки те, як вчинить Феодосій, але і те, ким він стане у майбутньому. Антоній хотів, щоб рішення, яке прийматиме юнак, було свідомим і зваженим. Сила духу юного Феодосія, вміння переконати, його чисті прагнення, сповнені любові й поваги до інших розкриваються в момент зустрічі з матір’ю, яка віднайшла його у Антонія і намагалася вкотре повернути додому. Однак, Феодосій не тільки проявив непохитність, але довів їй необхідність послідовного і відданого служіння Христу і важливість прийняття постригу для спасіння. Пізніше ставши черницею і переживаючи духовне єднання з сином, мати Феодосія близько двадцяти років провела в одному з Київських монастирів.

Літопис розповідає, які суворі випробування пройшов Феодосій у перші роки печерного життя, підкоряючи плоть і борючись з пристрастями. Подвиги молодого подвижника, його бадьорість і сила, смирення і покірливість викликали подив у святого Антонія і блаженного Никона.

Життя Феодосія вражає повною відсутністю зовнішніх ефектів. Він прагне до суворого аскетизму, але приховує його. Як вже говорилося, він носив «худий та сплатаний одяг», не бажав нового вбрання, а коли отримував його – віддавав жебракам. І у ігуменстві Феодосія вирізняють «худы ризы», під якими він носить власяницю. Це свідоме «опрощення» і «зубожіння», глибоко символічне за своїм змістом. Воно було способом приборкання гордині. Християнська аскетика доводить неймовірну складність боротьби з матеріально тілесним. Іноді від подвижника вимагалася винахідливість, щоб не відлякувати людей і не вступати у кричущий конфлікт з дійсністю.

Для аскетики неприпустимі надуманість, свавілля, фанатизм, штучне самоприниження. Постійними випробуваннями плоть не знецінюється, тому що ці випробування не є самоціллю, а тільки засобами наближення до мети, визначеної Євангелієм. Тіло, за християнським вченням, – цінність, Божий дар (а не покарання як, наприклад, у буддизмі). Людина відповідає за його збереження. Однак аскеза, яка передбачає строгі утримання, не зневажає тіло, а лише «визначає його місце» у ієрархії складових людини (дух, душа, тіло) і ставить не на найвищий щабель, а підпорядковується духовним домінантам, допомагає одухотворитися. Християнство не ґрунтується на стереотипах і виходить з того, що у кожної людини є своя міра можливостей, на основі яких вона веде боротьбу зі злом у собі і має здійснити свій подвиг.

Отже, зовнішнє «зубожіння» Феодосія було продиктоване його внутрішнім спогляданням приниження Христа. Тому він відчував потребу бути соціально приниженим, одягати «худі ризи» і у фізичному, і в духовному плані. Розповідь Нестора Літописця містить багато свідчень смирення Феодосія. Спить він «не на ребрах», а сидячи. Ночі проводить у молитвах і навіть приховує це від ченців. Коли до нього вночі стукають, а він стоїть навколішках на молитві, то відповідає не зразу, а через деякий час, вдаючи, ніби тільки прокинувся. Він багато працює і за себе, й за інших, але щоразу каже, що вільний для праці. Замість того, щоб посилати ченців на роботу, він сам смиренно носить воду і дрова, меле зерно, і постійно при цьому перебуває у молитві, у стані лагідності. Ніколи не проявляє гніву, завжди веселий, з сяючим обличчям.

Милосердя Феодосія вражає навіть ченців. Нестор пише, що братія любить його «зело». Проте, коли ігумен бачив неправду, то без страху, незважаючи на соціальний стан тих, хто чинив неподобство, викривав їх, дорікаючи за непристойні вчинки. Феодосію небайдуже все, що відбувається у місті, серед різних верств населення. Він буває на бенкетах у князів та бояр, а то у єврейському кварталі намагається навернути людей на віру Христову. У всіх випадках його вирізняє духовна мудрість і та «дитячість» й «розумова простота», які входять у християнський ідеал. Прикладом може бути епізод з візницею київського князя, котрий не признав Феодосія, і прийнявши його за «вбогого», зігнав з візка (якого дав князь, щоб довезти преподобного до монастиря), впряг в нього Феодосія і примусив везти себе. Той з радістю все виконав.

Лагідність, м’якість та смиренність не заважали преподобному правити монастирем. Ігумен не любив покарань. Він доводив все необхідне власним прикладом і через це між братією була велика любов.

І ще одна характерна риса приваблює у образі Феодосія – це великий потяг і любов до знань, книжної науки. З дитинства він отримав хорошу освіту і проніс любов до книги впродовж всього життя. Саме при Феодосії лавра стала центром знань і просвітництва. Преподобний мав дар учительства. Безпосередньо його духовне опікування відчували автор книги «О Законе і Благодаті» преподобний Іларіон, який писав «вдень і вночі» книги в келії Феодосія, преподобний Никон та інші трударі духовної ниви. Святим Антонієм було покладено початки вивчення медицини, він передав свій дар преподобному Агапіту Печерському, лікарю-безсрібнику, який відкрив у лаврі першу на Русі лікарню. Аліпій – «світлий іконописець», нестяжатель, поклав початок образотворчому мистецтву. Він роздавав зароблене, а фарби його, за літописними переказами, зцілювали. Мудрий Нестор закладав підвалини історичної науки. Цей ряд можна було б продовжити, однак у будь-якому разі, над усіма височітимутьдва духовних велетні – святі преподоб