Учебное пособие(философия)

Більш позитивно оцінював модернізацію Е. Дюркгейм. Він вважав, що в результаті індустріалізації відбувається перехід від одного типу спільності до іншої, не менш природної.

У доіндустріальному суспільстві, де люди займаються приблизно однаковими видами діяльності, людська спільність базується на механічній солідарності – загальних моральних принципах, які регламентують життя людей та роблять їхнє світосприйняття та поведінку однаковими.

З модернізацією розподіл праці, за Е. Дюркгеймом, стає все більш вираженим. Виникає нова людська спільність – органічна солідарність, або взаємозалежність людей, які мають різну спеціалізацію. Інакше кажучи, сучасні суспільства об’єднує не подібність, а несхожість людей.

М. Вебер бачив в модернізації джерело заміни традиційного світогляду раціональним мисленням, яке піддає сумніву істини минулого. Модернізація створює суспільство, в якому буде домінувати бюрократія.

Необхідно зазначити, що існують суспільства, в яких має місце явно виражене співіснування традицій і сучасності. Типовим прикладом є Японія. Це одночасно і традиційна, і сучасна країна. Отже, модернізація не може повністю виключить традиціоналізм, особливо у сфері людських стосунків.

Теорія модернізації має дати відповіді на запитання: чи зажди соціальні зміни можна пов'язувати із прогресом? Яким чином країни, що запізнюються в своєму розвитку, можуть досягти сучасної стадії і увійти в світове співтовариство?

Критики цієї теорії вказують на те, що модернізація базується на досвіді розвитку західних суспільств і тому є моделлю розвитку, яка базується на етноцентризмі. А також модернізація не завжди веде до піднесення індустрії і рівномірного розподілу соціальних благ, оскільки є нерівномірним процесом, який може породжувати попадання суспільства у зовнішню залежність.

4.3.2 Урбанізація

Під урбанізацією розуміють процес підвищення ролі міст у суспільстві, який охоплює зміни у розміщенні виробничих сил, зміни соціальнопрофесійній, демографічній структурі населення, стилі його життя, культурі.

Перші міста з'явилися у дельтах великих рік (Ніл, Євфрат, Інд). Процеси урбанізації, пов'язані з виникненням перших міст, почалися в суспільстві приблизно за 4 тисячоліття до нашої ери. Виникнення міст було обумовлене низкою чинників: зростанням чисельності сільського населення та нестачею

91

сільськогосподарських земель; виокремленням ремесел в окрему галузь (з'являються люди, які спеціалізуються на ремісництві); розвитком торгівлі.

Починаючи з ХІХ ст. процес урбанізації набуває яскраво вираженого революційного характеру. Так у 1800 році доля міського населення щодо населення всього світу складала 5%, у 1850 р. – 6%, у 1900 – 13%, в1950 – майже 29%, у 1980 – 41%. За оцінками Співробітників Програми розвитку ООН, доля міського населення у 2000 році склала 48%, а в промислово розвинених країнах досягла 76%.

Розвиток суспільного виробництва нерозривно пов’язаний з поглибленням спеціалізації, кооперації та концентрацією праці. Способом організації людської життєдіяльності, який найкращим чином забезпечує саме такі умови, є місто.

М. Вебер вказував на існування цивілізаційних відмінностей у функціях та структурі міст, виходячи з яких може йтися про різні типи міст – «західні» й «східні».

«Західне» місто – центр торгівлі та ремесла, де формується власна нормативна система, а міська громада – самостійна спільнота, що протиставляє себе як дворянству, так і селянству. «Східне» місто – це місце, де концентрується в першу чергу державна влада, а потім торгівля й ремесло. Соціальна структура «східного» міста складалася з окремих фрагментів, не уявляючи із себе єдиного цілого. Щодо держави «східне» місто має підпорядковане положення.

Взагалі ж в різні історичні епохи актуалізувалися різні функції міст: захисна, торгова, виробнича, адміністративна, культурна, релігійна тощо. З часом стали з'являтися міста-музеї, міста-курорти, міста-наукові та освітні центри.

На етапі індустріального розвитку домінуюча роль належить функції матеріального виробництва, в постіндустріальному суспільстві на перший план виходять функції міста як адміністративного, наукового та культурного центру.

В залежності від того, яким чином місто пов’язане з міжнародною системою відносин, визначають п’ять різновидів міста. Місто штаб-квартира є осередком великих транснаціональних корпорацій. Місто інноваційний центр – це місце, де концентруються науково-дослідні установи, які розробляють передові технології. Третій різновид – це місто, де сконцентроване

модульне виробництво. Четвертий різновид – це місто транзитний пункт для країн «третього світу», в ньому збігаються міграційні потоки. Нарешті, міста пенсіонерів: для західних країн типовою є ситуація, коли пенсіонери

92

переїжджають у місця із сприятливими кліматичними умовами. Розселення пенсіонерів має міжнародний характер.

Загалом процес урбанізації має дві фази. На першій фазі відбувається акумуляція економічного та культурного потенціалу суспільства в містах, що створює передумови для нарощування досягнень матеріальної та духовної діяльності. На другій фазі ці досягнення транслюються на неурбанізовану територію і освоюються периферійними поселеннями.

Отже, урбанізація виконує подвійну функцію: з одного боку, організаційно-інтегруючу функцію щодо всього простору життєдіяльності людини, яка полягає у поширенні міського способу життя та міської культури від центру до периферії. З іншого боку – функцію диференціації, сутність якої полягає у збільшенні кількості окремих ареалів, де у процесі освоєння досягнень матеріальної та духовної культури, що транслюється містом, концентруються специфічні та унікальні види діяльності.

Сучасному етапу урбанізації, який розпочався у середині ХХ ст., властиві специфічні риси. По-перше, зростання чисельності міського населення випереджає зростання чисельності населення Землі у цілому.

По-друге, це розвиток конурбацій і мегаполісів. Конурбація – агломерація великих та малих міст, об'єднаних у цілісне середовище. Мегаполіс – найбільша конурбація, до складу якої входять декілька великих та надвеликих міст.

Третя риса – це формування специфічного міського способу життя, його поширення за межі міст. На думку американського соціолога Л. Вірта, для міського способу життя характерна висока ступінь формалізації соціальних ролей, збільшення соціальної дистанції, відчуження людей один від одного, відносини конкуренції між людьми.

Четверта риса – виникнення «глобальних міст». Масштаби впливу деяких міст, наприклад, таких, як Нью-Йорк, Токіо, Лондон стають планетарними. У «глобальних містах» концентруються штаб-квартири ТНК, перетворюючи ці міста на центри управління та формування політики світової економіки. Вони зосереджують в собі передові технологічні розробки, світові інформаційні, фінансові та міграційні потоки. «Глобальні міста» стають осередками фінансових фірм та компаній спеціалізованих послуг, які більше ніж саме виробництво, впливають на економічний розвиток.

Розгортання процесу урбанізації супроводжується цілою низкою протиріч, зокрема: нерівномірністю розвитку центральних і периферійних міст; забрудненням навколишнього середовища; зростанням стресів та психічних

93

захворювань через стрімке збільшення соціально-інформаційної щільності простору життєдіяльності людей.

Вивченням закономірностей розвитку міста займається окрема галузь соціологічного знання – соціологія міста. Основою теорії та досліджень соціології міста стали декілька теорій урбанізму, які були розроблені протягом ХХ ст..

Широкої відомості набув екологічний підхід до аналізу міського життя, який розроблявся представниками Чиказької школи в соціології у 20-х – 40- х рр. ХХ ст., зокрема Р. Парком. Пізніше ідеї екології міста були підхоплені та розроблені Е. Холі.

Даний підхід застосовує біологічний принцип – у світі природи організми систематично розподіляються на поверхні землі так, щоб при цьому досягався баланс різних видів – для розуміння розташування міських поселень та розподілу різних кварталів у їхніх межах. Міста зростають не стихійно, а як наслідок сприятливих умов довкілля.

На думку Р. Парка, місто виступає як «великий сортувальний механізм», який безпомилково обирає тих індивідів, які найкраще пристосовані до конкретного середовища, які є найбільш конкурентноздатними. Між мешканцями різних кварталів міста відбувається боротьба за місце проживання, змагання за здобуття більш зручних територій.

Е. Холі, на відміну від своїх попередників, сконцентрував увагу не на конкуренції за ресурси, а на взаємозалежності різних районів міста. Професійна спеціалізація груп є головним засобом пристосування людей до свого довкілля. Соціальні групи, від яких залежать багато інших груп, посідатимуть домінантне становище, що позначатиметься на їхньому місці розташування: воно буде найбільш зручним. Ієрархію міських кварталів відбиває і часовий розпорядок повсякденного життя людей.

Концепція урбанізму як способу життя розроблялася іще одним представником Чиказької школи Л. Віртом. На його думку урбанізованість сучасного світу визначається не тільки сукупною частиною населення, яка мешкає в містах. Місто – це дещо більше, ніж місце проживання та роботи людей. Це управлінський центр економічного, політичного та культурного життя, що втягає у свою орбіту найвіддаленіші куточки світу.

Л. Вірт до особливостей способу життя у великих містах відносить: поперше, близькість розташування одних груп людей відносно інших поєднується з тим, що більшість людей не знайомі із своїми сусідами.

94

По-друге, більшість контактів між жителями міст є побіжними, випадковими, обмеженими, нездатними задовольнити потребу у спілкуванні. Контакти відбуваються не заради самих контактів, а заради прагматичних цілей.

По-третє, люди, що проживають у великих містах, відрізняються високою мобільністю. Це стає причиною поверховості та відносної слабкості міжособистісних зв’язків. Конкуренція переважає над співробітництвом.

Наступна риса – відмінність «темпу життя» в містах від темпу життя в сільській місцевості. Міські жителі щодня беруть участь у різних видах діяльності, опиняються у різних ситуаціях.

Незважаючи на вказані риси, через високу щільність суспільного життя в містах формуються квартали, що за своїми характеристиками наближаються до невеликих громад з їхніми тісними родинними і міжособистісними стосунками.

На думку ще одного автора, який працює у руслі даної концепції, К. Фішера, великомасштабний урбанізм тяжіє до сприяння різноманітним субкультурам. Жителі міста можуть взаємодіяти з людьми із подібним походженням або подібними інтересами, а можуть будувати відносини із представниками інших субкультур цих груп. В невеликих поселеннях, як правило, таких можливостей немає.

Провідними авторами найновітніших теорій урбанізму вважають Д. Гарві та М. Кастельса. Вони наголошують на тому, що: по-перше, урбанізм не є автономним процесом, потребує аналізу у взаємозв’язку із головними напрямами політичних та економічних змін. По-друге, місто – це штучне середовище, яке відображає соціально-економічну систему влади.

На думку Д. Гарві, капіталізм породжує штучне середовище. Одним із аспектів цього середовища є урбанізм. Межа між містом і селом стає розмитою, стирається відмінність у стилях соціального життя селян і городян. За Д. Гарві, в сучасному урбанізмі відбувається постійна реструктуризація простору (через переміщення офісів, підприємств в різні частини міста). Щоб зрозуміти міське життя необхідно усвідомити процеси утворення і трансформації просторових форм. Планування і архітектурний стиль міст та приміських зон відображають боротьбу і конфлікти між різними соціальними групами.

М. Кастельс розглядає місто не тільки як окреме місце проживання, але й як складову частину процесів колективного споживання, які породжуються промисловим капіталізмом. Матеріальна форма міста є результатом дії різних суспільних сил – не тільки заможних і впливових груп, але й непривілейованих

95

груп, які борються за поліпшення умов свого життя. Але так чи інакше міста є майже повністю штучним, рукотворним середовищем.

Можна констатувати, що поєднання поглядів представників Чиказької школи та Д. Гарві й М. Кастельса дають більш вичерпне уявлення про процеси урбанізації, які відбуваються у сучасному суспільстві.

4.3.3 Інформатизація

Інформатизація – один із найважливіших напрямків розвитку сучасного суспільства, який базується на широкому застосуванні мікроелектронної обчислювальної техніки, засобів зв’язку, автоматизованих банків даних в таких важливих сферах, як виробництво, управління, фінанси, наука, освіта, медицина, сфера послуг, навіть побут.

В процесі інформатизації створюється єдине інформаційне середовище, яке дозволяє надавати різноманітні «інформаційні послуги», робить можливим доступ до інформаційних ресурсів суспільства, знімає обмеження у циркулюванні інформації.

Основна робоча сила в умовах інформатизації – робітник, який обслуговує інформаційний сектор економіки. Найбільш важливою категорією таких робітників вважають менеджерів, експертів з питань організації та управління.

Головним продуктом в умовах інформатизації стає інформаційний продукт. Його особливість полягає у тому, що інформація може багаторазово перепродаватися на ринку і при цьому не втрачати своєї споживчої вартості й не відчужуватися від власника.

Результатом впровадження інформаційних технологій стає посилення суспільного розподілу праці, поглиблення та ускладнення спеціалізації.

Креативність, розвинене уявлення є обов’язковим елементом створення інформаційних технологій. Тому за таких умов вже не може йтися про занадто жорстку регламентацію трудової діяльності, як це було в суспільстві, де більшості робітників було притаманне виконання рутинних функцій (наприклад, робота на конвеєрі).

Отже, інформатизація передбачає виробництво і застосування передових інформаційних технологій з метою вдосконалення та підвищення ефективності всіх інших форм виробництва, що може забезпечити нову якість економічного росту, оптимізувати життєдіяльність суспільства в цілому.

Деякі наслідки цього процесу мають скоріше негативні оцінки. Так, наприклад, поширення Інтернету загрожує, якщо користуватися термінологією

96

Е. Дюргейма, аномією, оскільки світова мережа не надає людині моральних орієнтирів, орієнтирів на те, яка інформація варта уваги, а яка ні, що може бути об’єктом пізнання, а що ні.

Іще одним наслідком поглиблення інформатизації є підвищення ролі інформаційної боротьби та її складової – інформаційної війни. Інформаційна війна так чи інакше пов’язана із руйнуванням, викраденням, позбавленням доступу до інформації її законних власників, що в свою чергу може загрожувати безпеці як окремої людини, так і цілих країн, навіть світовому співтовариству.

Із запровадженням новітніх технологій вплив інформації від ЗМІ багатократно посилюється, викликаючи трансформації суспільної свідомості, змінюючи соціально-психологічний клімат в суспільстві в бік соціальної напруженості або політичної нестабільності. Розширюються можливості ЗМІ маніпулювати й індивідуальною свідомістю, впливати на емоційно-вольову сферу особистості, чинити прихований або явний тиск з метою викликати поведінку, яка відповідає інтересам певних осіб, соціальних груп, організацій.

Всезагальна комп'ютеризація викликає руйнування спільнот, що базувалися на безпосередньому спілкуванні та контактах. Типовою стає ситуація, коли студент в студмістечку, оснащеному єдиною комп’ютерною мережею, щоб з'ясувати щось у свого сусіда із кімнати поруч, робить це не спілкуючись «наживо», а з використанням електронної пошти.

Але заради справедливості зазначимо, що виникнення комп’ютерних технологій породжує нові способи взаємозв’язку між людьми, нові форми спілкування.

Швидкість, з якою відбувається розвиток інформаційних технологій, не залишає сучасній людині часу на те, щоб осягнути їх. Тому навіть в країнах, що перебувають на передовій інформатизації, існує до неї неоднозначне ставлення.

4.3.4 Глобалізація

Для характеристики сучасних економічних, політичних, соціальних, торгових, фінансових, транспортних, міграційних, інформаційних, комунікативних та інших всеохоплюючих процесів соціологи та представники інших суспільних наук використовують термін «глобалізація».

Деякі дослідники вважають, що термін «глобалізація» прийшов на зміну таким поняттям, як «взаємозалежність» та «інтернаціоналізація», і характеризує принципово новий етап розвитку міжнародних відносин в економічній, політичній та соціальній сферах.

97

П. Скотт застерігає, що глобалізація – явище відмінне від інтернаціоналізації, її не можна розглядати як більш високу стадію інтернаціоналізації. Він пояснює це у першу чергу тим, що з інтернаціоналізацією пов'язана домінуюча роль національних держав, а глобалізація заперечує їх і навіть ставиться до них вороже. Глобалізація передбачає інтенсивне співробітництво у галузі всесвітнього розподілу праці між дешевим масовим виробництвом та забезпеченням послуг і високими технологіями та інноваціями. Державні кордони в умовах глобалізації виглядають чимось архаїчним.

Термін «глобалізм» вперше з’явився у словниках на початку 60-х рр. ХХ ст. і на сьогоднішній день однозначного визначення глобалізації в науковій літературі немає.

Російський дослідник М. Чешко у своїй книзі «Глобальне бачення і нова наука» зазначає, що термін «глобальність» означає широку сукупність процесів і структур, яка відбивається у процесі взаємозалежності, взаємопроникнення, взаємообумовленості різноманітних компонентів світового співтовариства. У сучасному світі створюється таке єдине ціле, де будь-яка локальна подія визначається подіями в інших локусах і навпаки.

Глобалізація – це історичний процес зближення націй та народів, між якими поступово зникають традиційні кордони і людство перетворюється в єдину взаємозалежну економічну, фінансову, комерційну, електронну систему.

Тенденція до інтеграції у світі мала місце завжди. Вона проявлялася в об’єднанні етносів, націй та держав. Новий потужний поштовх інтеграції (тепер вже суспільств) у світі надав капіталізм завдяки процесам концентрації та вивозу капіталу, утворення монополій, розвитку науки, техніки, культури. З другої половини ХХ ст. інтеграція суспільств приймає глобальний характер.

Суспільства, які раніше поділялися відстанями та кордонами, в наш час стають полікультурними.

Глобалізація робить неможливим для окремих націй підтримувати незалежні економіки, форми правління і соціальні структури. Відбувається підвищення ролі транснаціональних корпорацій (ТНК), які інтегрують економічну діяльність у світовому масштабі і на долю яких зараз припадає приблизно третина виробництва промислової продукції і 40% світового товарообігу. Підвищується мобільність капіталу, робочої сили, інформації та ідей. Як результат утворюється планетарний інформаційний простір зі світовим виробництвом, що функціонує глобально, формується глобальне (наднаціональне) суспільство.

98

Глобалізація, якщо її розуміти як інтеграційний процес взаємодії різних суспільств у світовому масштабі, складає об’єктивну тенденцію, яка вказує на те, що у світі багато чого уніфікується, стандартизується. Підсумовуючи, можна сказати, що якщо суспільство у традиційному розумінні є продукт взаємодії людей в їх національних та державних кордонах, то глобальне суспільство (надсуспільство) уявляє собою результат взаємодії множини суспільств, що існують у світі.

У другій половині ХХ ст. матеріалізувалося поняття «глобальна політика». Це відбулося, коли в орбіту міжнародних відносин були втягнені майже всі держави світу. Нині національні держави ще залишаються головними акторами на міжнародній політичній арені, але під впливом економічної інтеграції виникають різноманітні форми глобальних політичних об'єднань і союзів.

Процес становлення єдиного взаємозв’язаного, взаємозалежного світу, тобто становлення глобального суспільства, потребує управління глобальними зв’язками та процесами, утворення всесвітнього (наднаціонального, наддержавного) уряду. Таких структур управління, які не належать жодній країні та функціонують згідно власним соціальним законам, вже досить багато. Їх значення в усіх сферах міжнародного життя є настільки істотною, що важко взагалі уявити світ без ООН, НАТО, ЕС, ВБ, МВФ, ЮНЕСКО, СОТ тощо.

Такими є природа та зміст глобалізації, яку породжують інтеграційні процеси, що відбуваються у суспільствах, між суспільствами, в усьому світі.

Треба зазначити, що історична форма глобалізації проявляється в різних формах, відомих чи ще невідомих. В наш час такі процеси відбуваються на цінностях конкурентної боротьби за доступ до загального доходу, індивідуалізму, раціоналізму, прагматизму, пріоритеті приватного над суспільним. Правила гри у світі встановлюють найбільш розвинені і могутні країни, вимагаючи від інших добровільно чи примусово підкорятися.

Тобто ті процеси, що ведуть до інтеграції, водночас породжують нові форми нерівності, світового панування, поляризації світу на багаті та бідні суспільства, на країни «золотого мільярду» на чолі з США та периферію. Зараз «золотий мільярд» споживає за оцінками вчених 75% всіх світових ресурсів. Доходи 20% найбагатших і 20% найбідніших співвідносяться як 60:1.

Зрозуміло, що глобалізація є далеко неоднозначним і суперечливим процесом, що містить глобалізм і антиглобалізм, інтеграцію і суверенізацію, світове панування і національний, релігійний радикалізм, співпрацю і протистояння одних суспільств у відношенні до інших.

99

Серед багатьох наслідків глобалізаційних процесів, що досліджують фахівці з даної проблематики, слід звернути увагу на маргіналізацію особистості. Глобалізація викликає не лише стрімке переміщення капіталу, інформації, ідей, а й людей (як окремих особистостей, так і великих соціальних груп), тобто спостерігається активізація міграційних процесів у світовому масштабі. Формування об'єднаних регіональних ринків праці, пошук кращої долі, війни та конфлікти, природні лиха стимулює значні потоки іммігрантів. Наприклад, тільки Канада щорічно приймає понад 200 тис. легальних іммігрантів із різних країн світу, а США – близько мільйона. За період з 1992 р. по 2000 р. кількість біженців з районів війн та конфліктів складала за офіційними даними приблизно 300 млн. осіб. На думку фахівців, міграційний процес має тенденцію до зростання.

Маргінальне становище особистості в суспільстві породжується переходом у нові культурні, морально-психологічні, соціально-правові, економічні умови та труднощами адаптації до них (труднощі освоєння нових норм, цінностей, пристосування до нового способу життя, проблеми професійного самовизначення). Маргіналізація відбивається на свідомості особистості, призводячи до зміни і навіть втрати ідентичності.

Як зазначає Л. Сохань, сучасні міграційні процеси, які всіляко активізує глобалізація, приховують у собі небезпеку для особистості, спричиняють маргіналізацію великих мас людей, нерідко руйнують особистість, її внутрішній світ.

Проблему збереження релігійної та національної ідентичності відносять до числа найскладніших питань, що обговорюються у контексті глобалістики. Більшість дослідників визнають, що у ментальній сфері порівняно з іншими сферами процес глобалізації плине найповільніше, але це не виключає соціокультурної уніфікації, яку спричиняє глобалізація.

Глобальною стає загроза екологічної катастрофи, яка за прогнозами «Грінпіс» може статися ще до того, як буде реалізована концепція сталого розвитку, стрижнем якої є примирення економіки та екології.

Створення глобальної інформаційної мережі принципово змінило уявлення про закономірності часово-просторового переміщення інформації. Країни, що відстають від цих технологічних інновацій, опиняються на позиціях світових аутсайдерів.

Глобалізація суттєво вплинула на процеси виробництва, проведення досліджень та наукових розробок, що, у свою чергу, привело до структурних та організаційних змін у системі вищої освіти, до виникнення «ринково

100