Учебное пособие(философия)

буквальному перекладі з грецької означає «народ» і «пишу» – народоописування) завжди враховує співвідношення між народжуваністю та смертністю, яке показує природній приріст населення.

Шлюбність як демографічний показник враховує всі ті процеси, що характеризують укладання та припинення шлюбів, тобто всі зміни шлюбного стану людей. Шлюбність – процес утворення подружніх пар, який включає укладання як перших, так і повторних шлюбів. Шлюб – це історична форма соціальних відносин між чоловіком і жінкою, за допомогою якої суспільство впорядковує і санкціонує їхнє статеве життя, встановлює їхні подружні та батьківські права і обов’язки.

Шлюбність пов’язана з процесами овдовіння та розлучуваності й впливає разом з ними на відтворення шлюбної структури населення.

На соціально-демографічній структурі суспільства позначається такий соціальний феномен як міграція. Під останньою розуміють усі види переміщень у просторі, що призводять до зміни географічного розміщення населення, його густоти та заселеності територій. Міграції супроводжуються збільшенням або скороченням чисельності населення, зміною його статево-вікового, сімейного, шлюбного та етнічного складу, соціальної структури територіальних спільнот як у місцях відпливу, так і в місцях поселення мігрантів.

Отже, народжуваність, смертність, шлюбність і міграція – це найбільш важливі чинники, які справляють вплив на стан демографічної структури суспільства та процеси, що відбуваються в ній.

Демографічну ситуацію в українському суспільстві згідно результатів всеукраїнського перепису населення 2001 р. можна представити наступним чином.

Дві третини жителів України проживають у містах. Найбільш населена область – Донецька, в якій проживає майже 5 млн. людей. До найбільш населених областей України також відносяться Дніпропетровську, Харківську, Львівську, Луганську, Одеську і Автономну Республіку Крим. Інші регіони України за кількістю жителів не дотягують до двомільйонного рубежу.

У вищеназваних областях домінує міський тип розселення. Наприклад, у Донбасі та на Дніпропетровщині частка міського населення складає від 83% до

90%.

Проте у західних областях України, а також на Волині домінує сільський тип розселення. Незаперечним лідером тут є Закарпаття: частка сільського населення досягає тут 63%.

121

Співвідношення чоловіків і жінок у всьому населенні України – 46% і 54%. У середньому в Україні на 1000 чоловіків приходиться 1154 жінки. За чисельністю жінки домінують у всіх регіонах країни, але найбільш помітно це проявляється на південному сході та в центральних областях України. Між іншим, в регіонах, де переважає жіноче населення, як правило, люди похилого віку живуть довше. Тривалість життя жінок у середньому на 10 років більша ніж чоловіків, тому переважання жіночого населення характерне головним чином для старших вікових груп.

Загальна кількість міст в Україні на дату перепису (грудень, 2001 р.) складала 454. Серед цих міст 37 мали від 100 до 500 тис. жителів. У 9 містах проживало більше ніж півмільйона жителів, а у 5 – більш ніж мільйон.

Результати аналізу соціально-демографічної структури свідчать, що однодітна сім’я в Україні набуває все більшого розповсюдження. Майже дві третини українських сімей (62,4%) мають сьогодні тільки одну дитину, тоді як лише кожна третя сім’я має дві дитини. Сім’ї, у яких є троє і більше дітей – велика рідкість, їх питома вага не перевищує 6,3%.

Кожна десята українська сім’я є неповною. У містах таких сімей більше (12%), у сільській місцевості – менше (6,9%). У більшості неповних сімей (88,5%) дітей виховує мати. Кожні три із п’яти українських сімей є бездітними.

Аналізуючи тенденції шлюбно-сімейних відносин в Україні, слід відмітити низку чинників, що визначають їх розвиток.

По-перше, на трансформацію сім’ї впливають тенденції, які загалом притаманні будь-якому індустріальному суспільству. Це, зокрема, зростання економічної незалежності жінок, їх активне включення до суспільно-трудової діяльності, перегляд традиційної структури сімейних відносин, еволюція поглядів на сексуальну мораль тощо.

По-друге, на сім’ю істотно впливають умови розвитку конкретного суспільства, особливо кризові. Саме вони ініціюють ті шлюбно-сімейні процеси яких не було б, якщо б вони не виявилися так виразно за умов інших конкретних форм суспільного розвитку. Саме тут велику роль відіграє виважена державна сімейна політика, яка діє в масштабах усієї країни.

5.2.5 Соціально-етнічна підструктура суспільства

Соціально-етнічна підструктура включає до свого складу такі історичні спільноти людей, як рід, плем’я, народність, нація, етнос. Вони виникли як результат об’єднання людей проживанням на певній території, економікою, культурою, звичаями, традиціями, психологічними особливостями.

122

Особлива актуальність дослідження питань з національних та етнічних проблем зумовила виникнення в сучасних умовах спеціальної соціологічної теорії – етносоціології. Вона є галуззю соціології, яка досліджує сутність, функції і ґенезу різних етносів (націй, народностей, груп споріднених племен, окремих племен) з метою виявлення загальних закономірностей їх взаємодії та вироблення механізмів «вписування» в систему існуючих соціальних відносин. Адже відомо, що характер розвитку національних відносин має суперечливий зміст, який включає і національну згоду, і міжнаціональні конфлікти.

Міжнаціональне протистояння закладено в самій природі етносів. На побутовому рівні воно проявляється через усвідомлення опозиції «ми – вони», «люди нашої національності і люди не нашої національності». Це об’єктивний закон самовираження етносу і його ніяким чином не можна ігнорувати. Аналізуючи природу і механізм міжнаціональних конфліктів, необхідно звернути увагу на те, що на ґрунті деформованих національних цінностей можуть сформуватися два типи етнічної поведінки – етнічна замкнутість і етнічна підозрілість. А такі процеси є вже симптомами етнічної напруги. Саме тому виявлення основних аспектів національних, етнічних процесів, що протікають у країні, важливо не тільки в пізнавальному, але, насамперед, у практичному відношенні.

Український Енциклопедичний Словник наводить наступне визначення етносу: «група людей, що історично склалася і зв’язана спільністю

території, де вона формувалась, спільністю мови, культури, побуту та особливостями психологічного складу. Етнічна спільність – поняття широке: воно охоплює нації, народності, групи споріднених племен, окремі племена». Можна використати й інше визначення, запропоноване навчальним словником-довідником «Соціологія: терміни, поняття, персоналії»: «Етнос –

особливий вид спільноти людей, яка утворилася історично і є особливою формою їхнього колективного існування. Основні якісні характеристики етносу – мова, специфічні елементи матеріальної та духовної культури (звичаї, обряди, норми поведінки), релігія, самосвідомість. Основними формами існування етносу, ідентифікованими на сьогоднішній день, є плем’я, народність, нація».

Якщо проаналізувати зміст етносу, то можна знайти те спільне, що присутнє нації, народності, племені. Це певна культура, мова, побутові особливості, наявність одної самосвідомості, особливості психологічного складу.

123

Для соціології важливим в розумінні етнічності є визнання вирішальної ролі етнічної ідентичності. Етнічна ідентичність – відчуття взаємної тотожності, історичної, соціальної та культурної спільності у представників однієї етнічної групи. Для того щоб ясніше зрозуміти, що означає ідентичність, можна самому собі задати питання: «Хто Я?». Для виявлення значимості етнічності у самосвідомості особистості нерідко використовується «тест Куна», коли респондента просять п’ять разів відповісти на питання «Хто Я?». Самовіднесення індивіда з певною етнічною спільністю, усвідомлення належності до неї підкреслює значимість етнічної ідентифікації. Етнічна ідентичність формується у процесі соціалізації індивіда.

Констатуючи складність та багатогранність національних явищ і процесів, особливо слід відмітити наявність у них такої характерної риси, як етнічні властивості, які містять в собі те національно-специфічне, що проявляється насамперед в побутовій культурі, в особливостях психологічного складу і, в тому числі, в ціннісних орієнтаціях.

Велике місце в психології етносу займають етнічні стереотипи, які акумулюють колективний досвід. Етнічні стереотипи – це приписування, наділення певними рисами народу. Вони можуть бути як вірними, так і невірними. Так, наприклад, згідно з етнічними стереотипами, французам властивий гумор, німцям – пунктуальність, а японцям – незворушність перед небезпекою. І тут виникає питання – а чи достовірні ці риси? Етнічні стереотипи відображують у самосвідомості індивідів як дійсні, так і уявні риси. Кожна етнічна спільнота має свої стереотипи поведінки.

Найбільш важливо, що необхідно зрозуміти аналізуючи проблему етнічних стереотипів, – це те, що їх достовірність відносна, вони можуть відтворювати об’єктивні особливості етносу, ті чи інші його реалії, але їх не можна вважати об’єктивною характеристикою народу.

Іншим важливим етнічним показником виступає мова, яка виконує роль консолідуючого фактора у збереженні етнічної групи. Вона реалізує свої головні функції – комунікативну та культурну. Мова є втіленням культурноісторичного досвіду, що містить в лексиці основні моменти культури етносу: історичний шлях, умови життя народу, соціально значущі об’єкти.

Мова є однією з найважливіших цінностей в самосвідомості етносу і, між іншим, ціннісне відношення до мови зберігається навіть тоді, коли реальне функціонування її досить обмежене. Але ось соціально-психологічне, консолідуюче значення вона втрачає негайно, якщо частина населення етнічної групи не володіє рідною мовою.

124

На сучасному етапі суспільного розвитку найбільш стійкою етнічною спільністю є нація (лат. – плем’я, народ). Згідно Українському Енциклопедичному Словнику, нація – це стійка спільність людей, що

історично склалася на основі спільності економічного життя, території, мови і психічного складу, що виявляється в особливостях культури та побуту.

Важлива роль у формуванні нації належить державі. Сутність нації та її специфічні особливості знаходять свій прояв у наступному:

–по-перше, для нації як етнічної спільноти людей вирішальну роль відіграють економічні фактори та відносини (на відміни від родових, племінних та інших донаціональних утворень нація являє собою якісно іншу спільноту людей, що виникла в результаті розвитку капіталістичних відносин);

–по-друге, утворення нації відбувається на основі достатньо розвинутих економічних відносин, що характеризуються спільним ринком на базі товарних відносин та утворенням національної держави;

–по-третє, на основі соціально-економічних чинників нації і в безпосередньому зв’язку з ними формуються національні особливості духовної культури нації: національна мова, національний характер, національна самосвідомість;

–по-четверте, нація як етнічна спільнота людей виражає певну єдність, цілісність даного суспільства протягом його історичного розвитку.

Проаналізувавши сутність нації та її специфічні особливості, важливо звернути увагу на те, що мова, територія, господарські зв’язки, культура виступають не стільки ознаками нації, скільки умовами її формування та розвитку. Етнос набуває форми нації лише тоді, коли у нього виникає постійна потреба у політичному, культурному, господарському і психологічному самовизначенні. Таким чином, нація уявляє собою політично, державно організований етнос, а не просто спільність економічного життя, території, мови та культури.

Будь-який соціальний суб’єкт (індивід, соціальна група, етнос і т. п.) завжди знаходиться в певних соціальних зв’язках, відносинах, що безпосередньо витікає з самої логіки людської життєдіяльності. Ця логіка зумовлює і ті соціальні ролі, які виконує той чи інший суб’єкт. Суб’єкти національних відносин, зокрема, титульні нації і національні меншини, відіграють першорядну роль в досягненні певної гармонізації міжнаціональних відносин, миру і злагоди у суспільстві.

125

До титульних націй належать такі, що компактно проживають на певних територіях і дають відповідну назву тій чи іншій державі (українці в Україні, естонці в Естонії, білоруси в Білорусії). До національних меншин відносять етнонаціональні групи, що не належать до титульних націй (російське населення в прибалтійських країнах, німці в Поволжі). Існують і багатонаціональні держави, в яких питома вага нетитульних націй не менша порівняно з основним населенням (Швейцарія). В етнічному відношенні населення України, що складає близько 47 млн., дуже різноманітне. Тут проживає понад 100 націй та народностей, провідними серед яких є українці та росіяни, і досягнення національної злагоди виступає як одна із гарантій незалежності держави.

Розглядаючи точку зору українських вчених-істориків, етнологів на зміст сучасної національної політики української держави, можна виокремити наступні моменти.

По-перше, українську державу необхідно будувати як державу української нації. Тут зміст нації треба розглядати як співдружність людей різних національностей в одній державі. Корінна («титульна», саме вона дає ім’я державі) нація опікає кількісно невеликі етнічні групи, беручи їх під свій захист.

По-друге, від української нації багато в чому буде залежати і етнокультурний і правовий розвиток національних груп України. Яким в Україні буде відношення до національних груп, таким же може бути відношення до українців, які розсіяні по всьому світі, до України як демократичної держави.

По-третє, для консолідації українського суспільства з метою об’єднання його етнічних груп необхідна єдність національної самосвідомості, національних символів та національних ідей.

По-четверте, дотримання у сфері національних відносин принципів пріоритетності прав і свобод людини та громадянина, нерозривності прав людини і прав національностей, орієнтація як на національні, так і на загальнолюдські цінності.

По-п’яте, головний механізм захисту від міжнаціональних конфліктів – держава, яка через систему законів повинна забезпечити стабільність, гармонійний розвиток суспільства. Все буде залежати насамперед від спрямування правової системи: адже держава може виступати не лише гарантом стабільності, але й однією з найважливіших причин виникнення конфліктів, в тому числі і міжнаціональних.

126

Таким чином, досягнення національної злагоди у суспільстві, реалізація ідеї національно-культурного відродження і національної державності можливі тільки на основі принципів демократії і гуманізму. Реалізація цих принципів у практичній діяльності держави – найважливіша умова природного процесу відродження нації у повному обсязі її атрибутів.

5.3 Соціальний інституту як елемент соціальної структури

Для стабільного функціонування суспільства життєво важливо забезпечити організацію і регулювання спільної діяльності людей на основі загальної системи цінностей. Конкретним механізмом, що забезпечує соціальний порядок, інтеграцію, стійкість і стабільність суспільства, механізмом, від якого залежить буття соціальних груп і соціальних спільностей, є соціальні інститути. Вони виступають як важливий елемент соціальної структури суспільства.

В навчальному словнику-довіднику «Соціологія: терміни, поняття, персоналії» вказується, що соціальний інститут (лат. іnstitutum – установлення, установа) – форма організації та засіб здійснення спільної життєдіяльності людей. Цей термін широко використовується для опису регулярних і довготривалих соціальних практик, які санкціонуються і підтримуються за допомогою соціальних норм і мають важливе значення в структурі суспільства.

Проблема вивчення соціальних інститутів бере початок із часу становлення соціології як самостійної науки. Вже для О. Конта характерний інституційний підхід до вивчення соціальних явищ. О. Конт розглядав основні соціальні інститути (сім’ю, державу, релігію) як елементи суспільства, що дають змогу забезпечити соціальну інтеграцію та порядок.

Інституційний підхід до дослідження суспільних явищ має місце і в працях Г. Спенсера, який також вважав, що саме через той чи інший соціальний інститут забезпечується організація та регулювання сумісної діяльності людей, сталість соціальних відносин. Він першим в соціологічній науці безпосередньо застосував поняття «соціальний інститут» і розрізняв такі їх види: інститути спорідненості (шлюб, сім’я), економічні (розподільні), регулюючі (релігія, політичні організації).

Дослідження соціальних інститутів здійснював Е. Дюркгейм, який розглядав їх як найважливіший засіб самореалізації людей. Розглядаючи

127

соціальну солідарність як найвищу цінність суспільства, він обґрунтовував ідею створення особливих інститутів підтримки солідарності – професійних корпорацій, тобто інститутів впливу професійних організацій.

М. Вебер вважав, що соціальні інститути (держава, релігія, право тощо) подібні до груп індивідів, які виконують окремі важливі для розвитку суспільства функції.

П. Сорокін розглядав соціальні інститути як механізми соціального тестування, селекції і розподілу індивідів у суспільстві.

Т. Парсонс саму соціологію визначає як науку про інститути. Соціальні інститути трактуються ним як особливим чином організована низка соціальних відносин.

Аналіз названих підходів до визначення соціальних інститутів дає можливість стверджувати, що соціальні інститути виконують функцію налагодження суспільного життя і забезпечення соціального порядку на основі сукупності норм і цінностей. Діяльність соціальних інститутів спрямована на задоволення конкретних соціальних потреб людей.

Інституціоналізація – процес виникнення і становлення соціальних інститутів як елементів соціальної структури суспільства.

Інституціоналізація, або утворення соціального інституту, передбачає, на думку сучасного російського соціолога С. Фролова, декілька послідовних

етапів, а саме:

–виникнення потреби, задоволення якої вимагає від індивідів спільних організованих дій;

–формування спільних цілей;

–поява соціальних норм і правил у ході стихійної соціальної взаємодії, яка здійснюється методом спроб і помилок;

–виникнення процедур, пов’язаних з нормами і правилами;

–прийняття, практичне застосування норм і правил, тобто власне інституціоналізація ;

–встановлення системи санкцій для підтримки норм і правил;

–створення системи статусів і ролей, які охоплюють всіх без виключення індивідів, які долучені до функціонування інституту.

Соціальні інститути виникають разом з суспільством. Отже, без соціальних інститутів суспільство не існує. Найдавнішим соціальним інститутом є сім’я. Цей інститут регламентував статеві відносини і забезпечував разом з родом як фізичне, так і духовне існування суспільства. У подальшому розвитку історії людства відбувався і відбувається постійний

128

розвиток соціальних інститутів – виникнення нових і вдосконалення старих, вже діючих.

Одна з найголовніших умов появи соціального інституту – це виникнення відповідної соціальної потреби. Прикладом потреб, що стимулювали виникнення соціальних інститутів можуть слугувати потреба в комунікації (мова, освіта, зв’язок, транспорт), потреба у виробництві продуктів і послуг, потреба у розподілі благ і привілеїв, потреба безпеки громадян, захисту їх життя і благополуччя тощо. Таким чином, соціальні інститути, як підсистема соціального цілого, безпосередньо пов’язані з реалізацією життєво важливих потреб суспільства, яка здійснюється через виконання певних функцій.

Соціальні інститути багатогранні та різноманітні. Кожний індивід користується їх послугами і працею. В реальному житті соціальні інститути уявляють собою сукупність осіб, установ, які наділені певними матеріальними засобами та ресурсами і здійснюють конкретні соціальні функції.

Соціальні інститути класифікують на основі різних критеріїв, зокрема, щодо мети і завдань їх можна поділить на:

–економічні інститути (розподіл праці, власність, податки тощо), які забезпечують виробництво і розподіл суспільного багатства, регулюють грошовий обіг;

–політичні, пов’язані з установленням, підтриманням та виконанням влади (держава, партія, армія);

–інститути культури та виховання, пов’язані з утворенням, зміцненням, розвитком та поширенням духовних цінностей (освіта, наука, сім’я, релігія тощо);

–інститути спорідненості (шлюб, сім’я);

–інститути, що організовують добровільні об’єднання, регулюють повсякденну соціальну поведінку людей, міжособистісні стосунки.

Соціальні інститути поділяють на формальні і неформальні. Критерієм цього поділу служить спосіб регулювання поведінки індивідів у суспільстві.

Формальні соціальні інститути регулюють поведінку членів суспільства завдяки встановленим законам або іншим правовим актам. Вони здійснюють управлінські й контрольні функції на підставі санкцій – засобів заохочення і покарання. До таких інститутів належить держава, армія, школа тощо. Як правило, такі інститути юридично оформлюються.

Неформальні соціальні інститути – це ті, діяльність яких юридично не оформлюється, вони не мають чіткої нормативної бази, а діяльність їх регулюється моральними нормами, звичаєм та іншими подібними засобами. До

129

них відносять різні культурні і соціальні фонди, об’єднання за інтересами тощо. Так, наприклад, інститут дружби є неформальним, бо за порушення дружніх стосунків ніхто юридичної відповідальності не несе.

Кожний соціальний інститут виконує характерну для нього соціальну функцію. Сукупність цих соціальних функцій формує загальні функції соціальних інститутів. Основоположними і найбільш значущими серед них є наступні:

Функція закріплення та відтворення суспільних відносин. Вона полягає у соціальному контролі, що забезпечує дотримання системи правил та норм поведінки, які закріплюють та стандартизують поведінку членів інституту

іроблять її передбачуваною. Тим самим інститут забезпечує стійкість соціальної структури суспільства. Соціальний контроль тут можна розглядати як контроль, що здійснюється цілим колективом (сім’єю, друзями, трудовим колективом чи спеціальним інститутом) за соціальними діями окремих індивідів.

Регулятивна функція полягає в тому, що функціонування соціальних інститутів забезпечує регулювання відносин між членами суспільства шляхом вироблення шаблонів поведінки. В процесі своєї життєдіяльності людина включається в мережу різних соціальних інститутів. Виконуючи різні соціальні ролі, вступаючи в контакти і соціальні відносини з іншими індивідами, людина дотримується певних правил і норм, знаючи, чого можна очікувати від такої взаємодії. Саме за допомогою інститутів регулюється спільна діяльність людей

іїхня поведінка.

Інтегративна функція – це функція забезпечення стабільності суспільного життя шляхом згуртування, взаємозалежності та взаємної відповідальності членів соціальних груп, що відбувається під впливом інституціоналізованих норм, правил, санкцій і систем ролей. Інтеграція людей в інститути включає консолідацію (об’єднання зусиль), мобілізацію кожною людиною своїх ресурсів для досягнення спільної мети і конформність, приведення у відповідність особистих цілей з цілями інших членів групи.

Транслююча функція. Кожний соціальний інститут передає соціальний досвід новим людям, що приходять до інститутів. Це дає можливість соціалізуватися новому поколінню людей, засвоюючи цінності, норми та ролі конкретного соціального інституту, що забезпечує його нормальне функціонування. Так, виховання дітей в сім’ї спрямоване, як правило, на дотримання сімейних традицій, церква залучає якомога більше людей до

130