Йосип ЛОСЬ, м. Львів
Правда слова і
Найголовніше завдання журналіста – служити правді й справедливості. За Новим тлумачним словником української мови, “ПРАВДА – те, що відповідає дійсності; істина, труїзм; правильність, справедливість, чесність; докопуватися до правди – зрозуміти щонебудь; істинна правда – істина, що не підлягає ніяким сумнівам, тобто свята, суща, чиста, чистісінька, щира; стояти за правду – відстоювати справедливість” (1; 654-655). Таким чином, правда-справедливість випливає з кількох засад: а) жоден журналістський твір не може бути сумлінним, якщо обминає факти істотної ваги або значення, тобто повинна забезпечуватись повнота картини, б) адекватності, в) честі, тобто недопустимо відволікати споживача інформації від суті справи чи спрямовувати людей на манівці, г) чіткості викладу, щоб уникнути двозначності (“Платон мені товариш, але істина – дорожча”), д) прагнення зробити людей кращими через пробудження найблагородніших ідеалів.
Правда – найвищий етичний ідеал. Але з найдавніших часів вона зазнавала різних, іноді – суперечливих, тлумачень. Софісти, наприклад, жонглювали парадоксами і багатозначними словами, не дошукувалися істини, не переймалися думкою про добро, а виловлювали “у свої тенета нерозумних, постійно зваблюючи їх очікуваними великими насолодами” (2; 172). Натомість Сократ наполягав на доконечній потребі дошукуватися істини, бути справедливим у словах, застерігав від розпаскудженості душі. Пізніше, коли Христос сказав Пилатові: “Я на те родився і прийшов у світ, щоб свідчити істині. Кожен, хто від істини, слухає мій голос”, Пилат скептично зауважив: “Що таке істина?” (3; 18, 37-38).
Вже у новітні часи американець Вільям Джемс намагався довести, що правда має бути інструментальною чи функціональною: школа прагматизму навчала, що правда вимірюється її практичністю, корисністю, доцільністю. Оголошуючи у своїх працях “Наукові основи психології”, “Прагматизм” та інших усі предмети об’єктивної дійсності продуктом “чистого досвіду”, “потоку свідомості”, Джемс і його послідовники обґрунтовували такий розвиток модерних суспільств, який нині знайшов вираження у формулі: прогрес вимірюється нагромадженням об’єктів. Хибність цього постулату, до слова, розвінчав український публіцист О. Федорика ще у 50-х роках XX століття, коли вже намітилася виразна прагматична тенденція економізації всіх наших зусиль. У статті “Здеградований дух” він, аналізуючи наслідки масового виробництва і масового збуту, культу практичних осягів, рутинності зла, індиферентності щодо нього, конформізм, дух бізнесу, кар “єри, політиканство, комерціалізацію ЗМІ, виснував: “Щораз менше лицарського духа в житті, в наших взаєминах, зате щораз більше крамарського вирахування, навіть у приязні. І в міру того, як затрачуються між нами риси правдивої духовної великості, щораз більше громадських прав набирає духова малечість: жадоба слави, псевдовченість, професійна заздрість і акторсько-гротескове провідництво”(4; 3). Кожний з великих філософів минулого творив “свою” правду.
Скажімо, теорія “філософської герменевтики” Ганса-Георга Гадамера, учня видатного німецького філософа Мартіна Гайдеггера, піддала радикальній критиці позитивістське, сцієнтичне поняття пізнання, правди, традиції, досвіду, мови. Гадамер у своїй фундаментальній праці “Правда й метод”, що побачила світ у 1960 році, доводить, що правда відкривається поступово у процесі історичного розвитку. Тобто він розуміє правду процесуально; людина завдяки мовно визначеній традиції завжди знаходиться у світі пізнання (inter medias res), зберігаючи динаміку шляхом діалектики питань і відповідей. Водночас Гадамер стверджував, що за мету людства може служити лише життя, в якому панують культура і різноманітність форм (5; 131-135). Щодо наукової правди: незважаючи на усі досягнення науки і техніки, наше спільне існування технологічно, екологічно, соціально не стало назагал життєздатним. Сьогодні не можемо більше допускати морального нейтралітету щодо розвитку знань, незалежно від наслідків їхнього використання. Наука не може більше розглядатися як охоронець правди, бо не дає явної певності.
Отже, маємо справу з різними теоріями правди: кореспонденційною, або класичною (повідомлення чи судження збігаються з дійсністю), когеренційною (умовою правдивості є стислий зв’язок між твердженнями однієї теорії, системи), прагматичною (правдивість суджень узалежнена від їхньої інструментальної придатності у діяльності), семантичною (вона уточнює кореспонденційну теорію). Поза науково-філософським і поточним поглядом на цю проблему, докладніше з’ясуємо суть релігійної правди, радше –метафізичної, оскільки, по-перше, месіанський тип журналістики не завершився, можливо, він по-справжньому починається, адже слід рятувати людину як Особу, як Боготвірний феномен – бо вона здрібніла, спростачилася, збайдужіла, острахопудилася, по-друге, прогрес “невіддільний від моральності, від теологічного виміру життя. Коли ми ставимо запитання щодо поступу, то першим є запитання не “скільки?”, а “для кого?” (6; 8), А це означає, що з історії мусимо брати вогонь, а не попіл, продовжувати традиції тих журналістів різних часів і народів, які сповідували моральний тип мислення (людина людині – брат).
Метафізична правда – це і є Дух Божий. Правда як вартість абсолютна черпає свою могутність з віри. Августин на прикладі свого життя (книга “Сповідь”) доводить основоположне – “Бо Слово Твоє – вічна Правда” (7; 122). У цій велемудрій книзі знаходимо багато сенсожиттєвих орієнтирів для кожної людини, рівно ж – для творчої особистості. Назвемо кілька: “...звернений до нас Твій Дух доброти говорить нам так: “Сини людські, доки ж будете млявого серця? Чому ви любите суєту й шукаєте брехні?”; “Серце... воліє знаходити радощі в правді, а не в лицемірстві. Отже, воно буде блаженне тоді, коли без перешкод і прикростей радітиме єдиною Правдою, від якої походить усяка правда”; “...кожен не доведений до ладу дух стає карою для самого себе” (8; 153, 191, 14).
Ми, журналісти, повинні намагатися повніше відчувати моральну відповідальність, розвиваючи розуміння, що – добре, а що – погане, що – вічне, а що – дочасне. І тоді “мешканці світу навчаться правди” (9; 26, 9). Нагадаємо, що під словом “правда” Ісус Христос мав на увазі натхненну Богом інформацію, зокрема інформацію про Божу волю, яка збережена для нас у Біблії (10; 17,17). Людині ніколи не вдасться власними зусиллями віднайти цілісну правду життя. Необхідне якесь божественне відкриття. Уже сама книга природи показує, що є щось набагато вартісніше, ніж чисто матеріалістичне тлумачення життя. Власне, якби правда була недосяжна, чому б Ісус Христос говорив: “Пізнаєте правду, і правда визволить вас” (11; 8,32). До того ж, чому слово “правда” сотні разів трапляється у Християнському грецькому Святому Письмі у зв’язку з вірою? Бог є Словом, же дає нам життя. Але це слово треба пізнати, осмислити цю найвищу вартість, відкинути ілюзії та обман, поборювати байдужість, неясність та пристрасті; відтак правда зродить добро, воістину зробить нас вільними, дасть свободу і відчуття радісної надії. Правда, отже, стає джерелом постійного оптимізму.
Свого часу Женев’єва Табуї висловила цікаве судження: першими справжніми публіцистами були біблійні пророки. Напевно, тому, що вони стали аристократією істини, – досить уважно перечитати і емоційно ввійти у їхні повчання. Взявши за основу життя пошук і утвердження істини, Божої правди, яка має стати правдою людини, вони саме пробуджували оте сокровенне, що робить наше життя сенсовним, а душу – готовою до плодотворної дії. Там ми побачимо ідеал світла і справедливості. Можливо, вони поступалися нам у знанні дійсності, але не мають рівних за глибиною переконання і самовідданості. Засновує, веде за собою тільки це! Найкраще вираження кінцевої мети ідеалізму – царство Боже. Проповідь Ісуса на Горі – найдосконаліший закон цього царства: взаємна любов, смиренність, доброта, безкорисливість завжди будуть правилами досконалого життя.
З точки зору журналістського фаху заслуговують на увагу такі моменти. Перше: вони просвіщали не тільки розуми людей, але й їхні серця; навчати – не лише передавати інформацію, їхні правдиві слова викликали зміну розуму через вплив аргументів або моральних міркувань. За допомогою переконливих доказів Павло спонукував людей змінити їхній спосіб мислення. Друге: щира заангажованість у життя громад. Вміння слухати їх стало запорукою того, що люди висловлювали свої справжні почуття. Лагідні, але поставлені з розумінням питання часто можуть допомогти нам досягнути серця співрозмовників. Причому треба вислуховувати обидві сторони. Трете: простота пояснення. Ісус проповідував ясно й привабливо. У Нагірній проповіді він вживав просту мову. Але в ній знаходимо найглибші істини, які будь-коли були висловлені. Нам слід зосереджувати увагу на тому, що важливіше. І, зрозуміло, мусимо сповнюватися ентузіазмом, “Духом палайте”, – зазначає Павло (12; 12,11).
Щораз частіше й виразніше теоретики й практики журналістики, політологи, письменники, культурологи, релігійні діячі наголошують на тому, що правда – це “криниця живої води, з якої можна черпати все більше й більше; це означає глибше пізнавати Творця” (13; 22-23), що “свобода без істини – шлях егоїзму” (14), що “нічого кращого, ніж Біблія, особливо Новий Заповіт, особливо Нагірна проповідь Христа, не буде і не може бути створено” (15; 11), що “правда і свобода або існують разом, або разом гинуть” (16; 21).
Українська традиція акцентує увагу на тому, що правда – це насамперед втілення Божої та людської справедливості відповідно до слів Христа: “Я – дорога, істина і життя” (17; 14,7). Згадаймо Шевченкове: “Ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою”, “Учи... неложними устами сказати правду”, “Молітесь Богові одному, молітесь правді на землі”, “Мені ж, о Господи, подай любити правду на землі”, “Встане У країна... Світ правди засвітить”, “Борітеся-поборете: Вам Бог помагає; за вас сила, за вас воля і правда святая”.
Вічна жадоба правди, цей неодмінний примат її у творах і у всьому світогляді Шевченка дає нам право його самого поставити в ряди апостолів правди. Він постійно сповнювався непохитним оптимізмом, що “буде правда на землі”. Відтак вона стає гаслом відродження. Євген Онацький у своїй “Українській малій енциклопедії” особливо підкреслює: “До України він звертається з таким запальним словом:
“Скажи, що правда оживе,
Натхне, накличе, нажене.
Не ветхеє, не древлє слово
Розтленноє, а слово нове