- •Тема 4. Верховний Суд України. Конституційний Суд України
- •§1. Історія становлення Конституційного Суду
- •§2. Порядок формування Конституційного Суду України
- •§3. Правові основи діяльності Конституційного Суду України
- •§4. Форма роботи. Форми звернення до Конституційного Суду
- •§5. Структура Конституційного Суду України
- •§5.1Голова Конституційного Суду України
- •§5.2 Заступники Голови Конституційного Суду України
- •§5.3 Постійні та тимчасові комісії
- •§5.4 Колегії Конституційного Суду України
- •§5.5 Апарат Конституційного Суду України
- •§6. Функції та повноваження Конституційного Суду України
Тема 4. Верховний Суд України. Конституційний Суд України
Розділ 4.КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ
§1. Історія становлення Конституційного Суду
Конституційний Суд України – єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні, завданням якого є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України.
Конституційний Суд України розпочав діяльність 18 жовтня 1996 року.
Інститут конституційного правосуддя існує в переважній більшості сучасних країн. Це пов'язано зокрема з тим, що загальновизнаною стала ідея правової держави, однією з визначальних рис якої є верховенство права і його головного джерела – конституції. Верховенство конституції означає підпорядкованість їй як усіх інших джерел права, так і усіх гілок влади, у тому числі законодавчої. Світовий досвід підтверджує, що найбільш ефективною правовою гарантією верховенства конституції є судовий конституційний контроль.
Конституційний контроль як особливий вид державної діяльності виник у 1803р.у США, коли Верховний Суд цієї держави оголосив, що федеральна конституція – найвищий закон країни і будь який закон Конгресу, що протирічить конституції, може бути визнаний судом неконституційним. З часом такий порядок був запроваджений в низці держав американського і європейського континентів (Бразилія, Уругвай, Норвегія, Греція). Вже після першої світової війни у Європі сформувався новий підхід до здійснення конституційного контролю, який досить активно став поширюватися і на інших континентах.
У різних державах (залежно від політико - правових умов, традицій державотворення, рівня правової культури населення) дану проблему пробують розв'язати по-різному. Здебільшого вдаються до використання досить поширених систем правової охорони Конституції, центральними елементами якого виступають органи конституційного нагляду або органи конституційного контролю.
На теперішній час існують дві системи конституційного контролю:
1. Американська система, яка історично склалася першою, полягає у тому, що конституційність законів та інших нормативних актів у процесі розгляду конкретних справ мають право перевіряти суди загальної юрисдикції, які можуть визнавати певний закон неконституційним. Якщо у подальшому така справа доходить до розгляду у Верховному Суді країни, рішення останнього щодо відповідності спірного закону конституції стає обов'язковим для всіх судів у державі. У разі підтримки Верховним Судом рішення про неконституційність закону його застосування судами припиняється, а парламент такий закон відміняє.
2.Європейська система передбачає вилучення повноважень про конституційність законів і підзаконних актів з компетенції загальних судів і створення в межах даної держави єдиного спеціального органу конституційного контролю (конституційної юрисдикції). Цей орган може мати різне найменування : Конституційний трибунал (Польща), Вищий Конституційний суд (Єгипет), Федеральний Конституційний Суд (ФРН). Встановлення Конституцією України і Законом України "Про Конституційний Суд України" від 16 жовтня 1996р. єдиного органу конституційної юрисдикції - Конституційного Суду - означає, що в нашій державі склалася європейська система конституційного контролю і в ній не може існувати будь якого іншого органу, уповноваженого давати висновки щодо відповідності чи невідповідності конституційним принципам законів і підзаконних актів, а також дій тих чи інших учасників суспільних відносин.
В Україні за часів радянської доби Конституцією УРСР 1978 року був передбачений Комітет Конституційного нагляду. Проте робота цього органу була неефективною, оскільки він існував як «додаток» до з'їзду народних депутатів УРСР, а після змін республіканської Конституції (1989) взагалі не був сформований. Натомість, після змін Конституції 1990 року, було передбачено формування нового органу правового захисту Конституції — Конституційного Суду УРСР. Члени суду повинні були обиратись Верховною Радою УРСР, але цей орган так і не був сформований.
Вже після здобуття Україною незалежності, 3 червня 1992 року Верховна Рада України прийняла закон «Про Конституційний Суд України», котрий визначав порядок формування та функції цього органу.
У період 1992 - 1996 років робота суду була малоефективною: Верховна Рада призначила лише Голову Конституційного Суду (Леоніда Юзькова), спроби обрати заступника Голови та решту суддів виявились безрезультатними. Тому у цей період охорону Конституції здійснювали Президент та Верховна Рада України.
З прийняттям чинної Конституції (28 червня 1996), а також закону «Про Конституційний Суд України» (16 жовтня 1996) було чітко визначено систему захисту Конституції України та початок реальної діяльності Конституційного Суду.