Зміст

Вступ

Методи та принципи психології

Психіка як свідомість людини

Основні розділи психології як науки

Література

Вступ

З найдавніших часів знання самої людини, розуміння властивостей і механізмів її поведінки, законів її психічної діяльності, фактів і умов її розвитку та формування, складали і складають по сьогоднішній день одну з найбільш необхідних частин професійних знань учителя, одну з основ його педагогічної діяльності.  В розв'язанні цього важливого завдання велика роль належить психології.  Що таке психологія? Перш за все це наука, яка є найскладнішою, досить цікавою і важливою для людини наук. Тим більше, що вона є однією з найдивніших наук. Правда, в наш час здивувати людину чим-небудь не так вже й легко. Адже наше сьогодення наповнене вражаючими дивовижними відкриттями і звершеннями в соціальній, науковій, політичній та економічній сферах. І все таки, найзагадковіші далеко ще не вивчені до кінця таємниці знаходяться в самій людині і особливо в її психічній діяльності. Вдумаймось, наскільки дивні духовні сили людини, якій вдалося відкрити і обґрунтувати різноманітні закономірності людського буття, закономірності загадкового всесвіту. Мабуть, найбільш загадковим і надалі залишається мозок людини маленька крихітка в порівнянні з всесвітом, яка вміщує в собі весь цей всесвіт із усіма його чудесами, законами, властивостями і силами. Ось, чому ми кажемо, що зі всіх чудес, які нам відомі це сама людина. Тому заклик "пізнай самого себе", який був звернений до людей ще древньогрецьким філософом Сократом, залишається одним з найактуальніших

і для людей ХХІ століття.

"Психологія" вживається в повсякденному, життєвому розумінні. Психологом називають людину, яка завдяки життєвому досвіду може багато відчути, побачити, зрозуміти і навіть передбачити в інших людях. В такому розумінні кожний з нас є психологом і займається психологією. Адже ми постійно взаємодіємо з іншими в різноманітних сферах людського життя. При цьому ми так чи інакше змушені формувати для себе відповідні уявлення про внутрішній світ і особливості особистості цих людей, про їх ставлення до нас і оточуючого середовища, про їх наміри, думки та інше. Наше ставлення до інших людей, наші реакції на їхні дії, наші дії по відношенні до них визначається цим нашим тлумаченням внутрішнього, психологічного розуміння і змісту поведінки людей, з якими ми зустрічаємось на всьому життєвому шляху. І таке тлумачення, таке розуміння інших людей береться головним чином з набутого досвіду людських стосунків. Проте, від таких інтуїтивних узагальнень і висновків із власного особистого часткового досвіду ще далеко до справжньої науки.

Методи та принципи психології

Психологія - наука про загальні психічні закономірності взаємодії людини із середовищем.

Психологія вивчає, яким образом зовнішній вплив переходить до внутрішнього, психічного відображення і стає регулятором нашої діяльності. А також вона вивчає загальні закономірності психічних процесів і своєрідність їхнього протікання в залежності від умов діяльності і від індивідуально-типологічних особливостей людини.

Методи вивчення психології:

1) природний і лабораторний експеримент;

2) спостереження;

3) дослідження продуктів діяльності людини;

4) метод тестів і анкетування.

Для дослідження тієї чи іншої психологічної проблеми використовується відповідна система прийомів і правил дослідження - методика конкретного дослідження (висування гіпотези, вибір експериментального прийому і відповідного матеріалу, виділення контрольних і експериментальних груп випробування, визначення змісту серій експерименту, статистична і теоретична обробка експериментального матеріалу і т.і.).

Основні теоретичні принципи психології:

1) визнання детермінованості психічних явищ матеріальної дійсності;

2) генетичний підхід до психічних явищ, дослідження їх у розвитку;

3) вивчення психіки людини у взаємозв'язку біологічних і соціальних факторів;

4) визнання нерозривного взаємозв'язку психіки і діяльності.

Наукове розуміння психіки людини можливо лише при цілісному розгляді сукупності психічних явищ. Абсолютизація окремих сторін психіки приведе до помилкових концепцій і теорій.

Психологія вивчає властивість мозку, що полягає в психічному відображенні матеріальної дійсності, у результаті якого формуються ідеальні образи реальної дійсності, необхідні для регуляції взаємодії організму з навколишнім середовищем.

Психіка як свідомість людини

Основним поняттям психології є поняття психічного образа.

Психічний образ - цілісне, інтеграційне відображення відносно самостійної, дискретної частини дійсності; це інформаційна модель дійсності, яка використовується вищими тваринами і людиною для регуляції своєї життєдіяльності.

Психічні образи забезпечують досягнення визначених цілей, і їх зміст обумовлюється цими цілями. Найбільш загальною властивістю психічних образів є їхня адекватність дійсності, а загальною функцією - регуляція діяльності.

Психічне відображення світу людини зв'язано з його суспільною природою, воно опосередковується суспільно виробленими знаннями. Психіка, як здатність є й у тварин. Але вищою формою психіки є свідомість людини, що виникла в процесі суспільно-трудової практики. Свідомість нерозривна з мовою. Завдяки свідомості людина довільно регулює свою поведінку. Свідомість не фотографічно відбиває явища дійсності. Вона розкриває об'єктивні внутрішні зв'язки між явищами.

Змістом психіки є ідеальні образи об'єктивно існуючих явищ. Але ці образи виникають у різних людей по різному. Вони залежать від минулого досвіду, знань, потреб, інтересів, психічного стану і т.і. Інакше кажучи, психіка - це суб'єктивне відображення об'єктивного світу. Однак суб'єктивний характер відображення не означає, що це відображення неправильне; перевірка суспільно-історичної й особистої практики забезпечує об'єктивне відображення оточуючого світу.

Отже, психіка - це суб'єктивне відображення об'єктивної дійсності в ідеальних образах, на основі яких регулюється взаємодія людини з зовнішнім середовищем.

Зміст психіки містить у собі не тільки психічні образи, але і необразні компоненти - загальні ціннісні орієнтації особистості, змісти і значення явищ розумової дії.

Однак психіка людини, як вища форма, позначається ще і поняттям "свідомість". Але поняття психіки ширше, ніж поняття свідомості, тому що психіка включає в себе сферу підсвідомості і надсвідомості ("Поверх-Я").

Усі психічні явища, які підлягають вивченню психології, поділяються на три групи:

1) психічні процеси;

2) психічні стани;

3) психічні властивості особистості.

Психічний процес - це акт психічної діяльності, що має свій об'єкт відображення і свою регульовану функцію.

Психічне відображення - це формування образа тих умов, у яких здійснюється дана діяльність.

Психічні процеси - це орієнтовно-регулюючі компоненти діяльності. Вони підрозділяються на пізнавальні (відчуття, сприйняття, мислення, пам'ять і уява), емоційні і вольові.

Уся психічна діяльність людини - це сукупність пізнавальних, вольових і емоційних процесів.

Психічний стан - це тимчасова своєрідність психічної діяльності, обумовлена її змістом і відношенням людини до цього змісту.

Пізнаючи та перетворюючи світ засобами науки, духовної культури, індивідуальної та суспільної практики, людина в усі часи намагалася з'ясувати свою власну природу, розкрити тайни свого внутрішнього світу, визначити рушійні сили свого розвитку, закони поведінки, заподій і спонуки актів, які здійснюються, сенс свого існування і своє призначення у світі.

Людське життя суперечливе у своїй сутності. Кожна людська істота так чи інакше самовизначається і самоутверджується в просторі й часі, відміряному їй на життя, знаходить собі на перетині біологічного й соціального, фізичного й психічного, індивідуального й універсального, внутрішнього й зовнішнього, суб'єктивного та об'єктивного, матеріального й духовного вимірів існування.

Психологія взагалі має давню історію, але як самостійна наукова дисципліна є досить молодою. Її вік налічує лише близько ста років. За цей короткий історичний період вона затвердилася як відносно автономна галузь наукового знання, що вирізняється тільки їй властивою теорією, методологією, методами дослідження.

Значення психології серед інших наук постійно зростає. Водночас і світ у своєму динамічному русі стає дедалі складнішим і загадковішим. Виникають нові проблеми людського існування, що вимагають нових наукових підходів, теорій, концепцій, нової методології і нових методів дослідження психічних явищ. Проте це не означає, що все надбане раніше психологією як наукою має бути відкинуто як застаріле і непотрібне. Адже існують одвічні проблеми людського буття, глобальні питання, відповідь на які сучасна наука не може дати без урахування попереднього досвіду.

Вітчизняна психологічна наука має свою історію, свої традиції, які формувалися не осторонь світової психології. Отже, важливим критерієм її сучасності й розвиненості є відповідність світовим досягненням, бачення свого місця серед психологічних напрямів, які визначають світовий рівень наукових досліджень у цій галузі.

У психології як науки висвітлюються принципові, загальнонаукові теоретико-методологічні положення, які характеризують психологію як самостійну галузь наукового знання. Як відомо, предмет і метод визначають специфіку будь-якої науки, а також окреслюють змістові та формальні межі, перспективи розвитку конкретного наукового знання. Історія психологічної думки та сучасний її стан демонструють “життєздатність” і перспективність психології як частки загальнолюдської культури та змістової складової суспільного життя в конкретний історичний проміжок години – сьогодення.

А також розкривається можливий осередок у побудові системи психологічних знань та основний принцип – вчинковий – у тлумаченні змісту психічного. Цей принцип дає змогу поєднати в розкритті змісту психічного не тільки власне загально-психологічні, а й вікові та інші характеристики тих чи інших психологічних феноменів. Використана пояснювальна модель не пропагується як єдино можлива, вона подається як варіант, що не виключає побудову інших – споріднених чи принципово відмінних, але спрямованих до більш глибокого і детального висвітлення змісту психологічних феноменів.

Сучасна психологія являє собою дуже розгалужену систему наукових дисциплін, що перебувають на різних щаблях формування, пов'язаних з різноманітними сферами практики.

Як же класифікувати ці численні галузі психологічних знань?

Психологічне пізнання – це пізнання психічного, опосередкованого багатогранними істотними конкретними зв'язками, у які включене життя людини, його природи, конкретного змісту, механізмів і закономірностей розвитку. Дане пізнання відбувається на різних рівнях узагальнення – від практичного до теоретичного і, навпаки, шляхом з'ясування особливостей ситуативних, мотиваційних. Дійових і післядійових психічних феноменів.

Становлення і розвиток психологічної науки, структури і взаємодії її різноманітних галузей, що на сьогодні перевищують сотню, уже неможливо подати в лінійному або двомірному плані. Як слушно зауважує відомий психолог К.К.Платонов, мова може йти лише про “дерево” психологічної науки.

Основні розділи психології як науки

Загальна психологія – галузь психологічної науки, яка вивчає психіку людини, її загальні закономірності, розробляє систему психологічних знань, виявляє її логічний осередок, з’ясовує методологічні основи психологічної дисципліни, відповідно тлумачить психологічні феномени.

Психологія особистості – галузь науки, яка вивчає закономірності формування людини як суб’єкта життєтворчості; механізми, форми і методи інтегрування всіх психічних процесів, станів, властивостей індивіда у системну якість, що опосередковує його взаємодію із соціумом через предметну діяльність, соціально-значущі взаємини, процес соціалізації.

Вікова психологія – галузь психологічної науки, що вивчає специфічні властивості індивіда, особистості, громадянина, його психіки в процесі зміни вікових стадій розвитку.

Акмеологія – галузь психологічної науки, що виникла на перехресті природничих, суспільних і гуманітарних дисциплін. Вона вивчає феноменологію, закономірності та механізми розвитку людини на щаблі зрілості, особливо за досягнення нею високого рівня в цьому розвитку.

Геронтопсихологія – галузь психологічної науки, яка вивчає явища і процеси, пов’язані зі старінням організму, властивими йому інволюційними тенденціями (притупленням окремих психічних функцій, затуханням окремих процесів, спадом активності особи). Предметом геронтопсихології є з’ясування психологічних аспектів старості і психологічної підготовки особистості до неї.

Психологія творчості (самотворчості) – галузь науки, яка вивчає обдарованість, креактивність або творчу діяльність як базові характеристики особистості і процес продукування творчого результату. Творчість – це відкриття себе, самовираження власного “Я”, самореалізація. Предметом психології творчості як науки є творча діяльність у контексті культури, тенденції формування національно-культурної еліти, творчість як форма діалогу культурних традицій.

Диференціальна психологія – це галузь психології, що вивчає психічні відмінності між окремими індивідами та групами, зокрема види та прояви цих відмінностей, їхні кількісні характеристики, причини та наслідки.

Психофізіологія – галузь науки, що вивчає закономірності співвідношення психічного й фізіологічного для встановлення психофізіологічних закономірностей та механізмів життєдіяльності, розвитку, навчання та праці людини.

Історія психології – галузь психологічних знань, що вивчає розвиток психіки і знань про неї в історичному і логічному аспектах з акцентом на першому із них. Вона показує історичне становлення психологічних знань, відшуковуючи зв’язок з духовною і матеріальною культурою народів світу, визначає пріоритетні напрями досліджень у зв’язку з “духом часу”.

Історична психологія – психологічні особливості становлення пізнання, світосприймання особистості, засвоєння людьми звичаїв та ритуалів у різні епохи (В.Вундт); специфіка етнічних стереотипів в умовах монокультури окремих регіонів; закономірності соціогенезу вищих психічних функцій у їхньому загальному історичному розвитку; специфіка побудови свідомості в різних суспільно-економічних формаціях.

Етнопсихологія – міждисциплінарна галузь знання, що вивчає етнічні особливості психіки людей, національний характер, закономірності формування і функції національної самосвідомості, етнічних стереотипів, механізми групової психології всередині етнічних спільнот, а також у стосунках між ними (народності, нації).

Психологія культури – галузь науки, яка вивчає механізми процесів психічного відображення та створення людиною культурних цінностей, особливостей прояву та формування особистісних якостей людини в процесі інкультурації та має за мету розглянути культуру з позиції суб’єкта культуротворчої діяльності, його потреб, цінностей, родових відмінностей.

Соціальна психологія – галузь психології, що вивчає закономірності поведінки і діяльності людей в умовах їх включення в соціальні групи, а також психологічні характеристики самих цих груп.

Психологія праці – галузь науки, що вивчає психологічні особливості трудової діяльності людини, психологічні аспекти наукової організації праці (НОП).

Економічна психологія – галузь психології, що вивчає психологічні явища, пов’язані з виробничими відносинами людей. Виникла вона на перехресті соціальної психології, психології управління, психології праці з економічною наукою.

Політична психологія – галузь психологічної науки, що вивчає закономірності засвоєння норм демократичного суспільства, стимуляції активного ставлення до своїх політичних і громадянських прав, участі в розвитку культури законодавчої діяльності.

Психологія релігії – галузь психологічної науки, яка вивчає релігію як психологічний та соціально-культурний феномен, механізм процесів творення релігійних цінностей, соціально-психологічні умови формування релігійних уявлень, світосприймання, світорозуміння.

Юридична психологія – галузь психологічної науки, що вивчає психологію державно-правових явищ як цілісність, в якій органічно поєднується психологічне і юридичне і виділяються юридична й психологічна підсистеми, що перебувають у русі, розвитку й нерозривному зв’язку.

Психологія управління – галузь науки, яка вивчає психологічні закономірності управлінської діяльності, психологічні основи добору та навчання управлінських кадрів.

Психологія наукової творчості – галузь психології людської діяльності, що вивчає наукової діяльності з метою підвищення її ефективності.

Педагогічна психологія – вивчає психологічні закономірності виховного та навчального процесів, становлення і розвиток індивідуальності, особистості й громадянина у педагогічному процесі.

Психологія обдарованості – це аналіз ресурсів особистості, її креативного потенціалу.

Медична психологія (патопсихологія, психотерапія, психогігієна) вивчає психологічні аспекти діяльності лікаря і поведінки хворого на різних етапах перебігу паталогічного процесу, психологічні фактори етіології та патогенезу хвороби; клінічні, реабілітаційні, профілактичні аспекти, що пов’язані з психологією лікувальних впливів.

Психологія аномального розвитку – галузь психології, яка вивчає психологічні особливості аномальних дітей, дефект яких зумовлений дифузним ураженням кори головного мозку (розумово відсталі), порушенням діяльності аналізаторів (глухі, слабкозорі, сліпі), недорозвиненістю мови при збереженні слуху (алаліки, афазики).

Радіоекологічна психологія – галузь науки, що вивчає вплив радіоекологічного забруднення та особливостей соцієтальної психіки в забруднених регіонах на сприйняття індивідом “Я – образу”, його фізичного, психічного, соціального та духовного компонентів; а також вплив змін у навколишньому середовищі на проектування людиною майбутнього життєвого шляху.

Психологія діяльності в особливих умовах – галузь науки, яка вивчає психологічні закономірності поведінки людей в організаційних та антропотехнічних системах в умовах підвищеної відповідальності за людські життя і збереження техніки спеціального призначення.

Психологія спорту – галузь психологічної науки, яка вивчає закономірності психічної діяльності індивідів і груп в умовах спортивної діяльності (тренування, змагання, відновлення).

Психологія соціальної роботи – галузь науки, яка вивчає психологічні особливості професійної діяльності, яка полягає у допомозі окремим особам, групам чи спільнотам і спрямована на розвиток чи відновлення здатності до соціального функціонування, а також на створення належно соціальних умов, які сприяли досягненню ними (тобто особами, групами, спільнотами) своїх цілей.

Консультативна психологія – це розділ знань, що містить систематичний опис процесу надання психологічної допомоги населенню, організаціям, установам, окремим людям.

Психодіагностика і прогнозування – це галузь психологічної науки, що розробляє методи виявлення і виміру індивідуально психологічних особливостей людини.

Психологічна реабілітація – це система медико-психологічних, педагогічних, соціальних заходів, спрямованих на відновлення, корекцію або компенсацію порушених психічних функцій, станів, особистісного й соціально-трудового статусу хворих та інвалідів, а також осіб, які перенесли захворювання, зазнали психічної травми в результаті ризької зміни соціальних відносин, умов життя і т.п.

Психофармакологія – галузь психології, що склалася на перехресті фармакології, медичної психології, патопсихології та нейрофізіології. Завдання фармакології – розробка і провадження ефективних лікарських засобів для лікування нервопсихічних розладів, галюцинацій, психомоторного збудження, порушень пам’яті, депресії тощо.

Отже, коріння цього дерева – філософські проблеми психології з такими розгалуженнями, як теорія відображення, рефлекторна теорія психіки, вчення про принципи психології, її методологія.

Основу системи психологічної науки становлять історія психології та загальна психологія. Кожна психологічна теорія або психологічний експеримент завжди ґрунтуються на певній філософській концепції людини, суспільно-політичній ідеології або етичній системі, які у психологічних побудовах знаходять свою конкретизацію та збагачення.

ЗАГАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ

Першим і найважливішим об'єктом психології є людина. Як і будь-який інший об'єкт дійсності, людина має нескінченний набір властивостей - ознак, що виявляються через його стосунки до нескінченно різноманітної дійсності, через способи дії дійсності на людину. Але коли, як в даному випадку, на відміну від категорії "об'єкт" ми користуємося категорією "предмет" і говоримо про людину як про предмет, ми тим самим ставимо перед собою завдання перейти від потенційно необмеженого набору ознак до кінцевої їх множини. Цей кінцевий набір ознак виступає як спосіб репрезентації об'єкту, як його модель. Розглянемо декілька варіантів модельного опису психічного вигляду людини.

Спроби певним чином структурувати ознаки, що характеризують психічний вигляд людини, в європейській культурі відомі з античних часів. Тут вони виступають у формі різних описів складу людської душі. Можна виділити три найбільш відомі варіанту трактування розмежування складових частин душі, що сформувалися в античній Греції. Авторами їх були Платон, Арістотель і Гребель. У одному випадку душу. розглядалася як космічний початок, структура якого відтворює будову універсуму, в другому - як біосоціальний початок, що зв'язує природу і культуру (суспільство), в третьому - як природний початок, диференційований відповідно до східців розвитку життя і поширюючий принцип ієрархії (субординації) на життєві функції.

Розмежування складу, душі, наявне у Платона, зв'язується їм, з одного боку, з різною локалізацією цих частин в людському тілі, а з іншою, - із становим розмежуванням суспільства. Платон виділяв в душі три частини (три види душі) : раціональну, емоційну і хтиву, асоційовані їм відповідно з головою, грудною і черевною областями людського тіла, з одного боку, і із станами вартових-філософів, воїнів і ремісників-землевласників, з іншою. Арістотель "вилучив" душу з мережі соціальних обусловленностей і розмежував в ній три здатності: "поживну", "чутливу" і "поетичну" (розумну, інтелектуальну). Перша властива рослинам, перша і друга - твариною, усе три тільки людині. У Гребля душу - посередник між безтілесним світом, якому вона належить, і чуттєвим світом, який вона творить, виконуючи як би функції деміурга. Людська душа як мікрокосм аналогічна світовій душі. Звернувшись вгору, вона сходить до активності нуса, в якому об'єкт і суб'єкт невиразні, звернувшись вниз - через дискурсивне мислення і чуттєве сприйняття - сходить до практичної діяльності.

Не зупиняючись на історичних перипетіях цих ідей, пов'язаних з диференціацією психічних функцій (механізмів), звернемося до сучасних представлень. При цьому спочатку - до тієї моделі, яка може бути побудована на основі аналізу загальновживаної мови.

Лінгвістична картина психічного вигляду людини . В мовній картині людина з'являється як істота, що протиставляється твариною, і передусім якісно відмінне від них за такими ознаками (психічним функціям), як мислення. мораль, воля, мова. Буття людини включає матеріальну частину (тіло) і нематеріальну (душу). При цьому в семантичному оточенні слова "душа" частіше вживаються слова: безтілесна. нематеріальна. внутрішня, а в семантичному полі слово "тіло" - слова, що вказують на його выделенность в просторі, : довжина, ширина, простір, поверхня, межа, частина. Згідно з одним з сучасних авторів (Апресян Ю. Д. Образ людини за даними мови: спроба системного опису // Питання мовознавства. 1995, №1. С. 37-67). у російській мовній картині світу людина з'являється як істота діяльна, динамічна. Його активність виражається в троякого роду діях (актах) : фізичних (коли спостерігаються зовнішні, просторові, переміщення органів тіла), розумових (здійснюваних в ментальному просторі) і мовних. Разом з формами активності, ініціатором яких виступає сама людина, виділяються форми активності, ініційовані зовнішніми діями, - реакції. Цьому розмежуванню відповідає опозиція "акції - реакції", "імпульси (імпульсивність) - стимули (реактивність)". При цьому характер реакцій не зумовлений цілком зовнішнім стимулом. а опосередкований станом, в якому знаходиться людина (зокрема, розмежовуються умовні і безумовні рефлекси). Усі форми активності людини так чи інакше локалізуються в певних органах тіла (морфологічно помітних структурах організму). Вони ж сприймають зовнішні дії, приходять або знаходяться в певному стані, формують необхідну реакцію.

Розмежування стимулів (від латів. stimulus - жалило, погонялка) і імпульсів (внутрішнє спонукання, поштовх до чого-небудь) посилюється вживанням словосполучення "внутрішні стимули", як які виступають бажання, наміру, прагнення. Вони виробляються і реалізуються за допомогою особливого механізму - волі. Воля в мовній картині психічного вигляду людини асоціюється з твердістю, натиском, агресією (сильна, залізна, непохитна, непохитна, всесокрушающая).

Окрім сили воля характеризується спрямованістю. Воля може бути доброю або злою. Це якість вона придбаває залежно від наміру, мети. Механізмом, душевним органом, який здатний урівноважувати нестримність волі або, навпаки, зміцнювати її, є совість. Совість в мовній картині представляється субстантивований, як деякий внутрішній суддя, завжди орієнтований на добро (відповідати перед своєю совістю, прислухатися до голосу, велінь совісті). Як всякий суддя, совість може карати (якщо людина поступає проти совісті, вона його мучить, не дає спокою, гризе). Совість - початок невигубний : якщо людині і вдається заглушити в собі її голос, то через деякий час вона знову може прокинутися (пробудитися) і заговорити. Властивістю совісті є її безсторонність: усім без виключення в однакових ситуаціях совість диктує однакові рішення, в усякому разі сумлінний вчинок утихомирює, очищає, перед його обличчям пробуджується моральний початок.

Аналізуючи лексичні опозиції (наприклад, хвалити - лестити, обіцяти - обіцяти, дивитися - підглядати, слухати - підслуховувати, сміятися над ким-небудь - глумитися, свідок - спостерігач, допитливість - цікавість, розпоряджатися - зневажати, попереджувальний - підлесливий, гордитися - чванитися, критикувати - чорнити, домагатися - домагатися, скаржитися - ябедничати), можна виділити і засадничі етичні установки, закріплені в мовній практиці людини. Зокрема, недобре: переслідувати узкокорыстные цілі (домагатися, лестити, обіцяти), вторгатися в приватне життя людей (підглядати, підслуховувати, спостерігач, цікавість), принижувати гідність інших людей (зневажати, глумитися), забувати про своїх честі і гідності (плазувати, підлесливість), перебільшувати свої достоїнства і чужі недоліки (хвалитися, малюватися, чванитися, чорнити), розповідати третім особам про те, що нам не подобатися в поведінці і вчинках наших ближніх (ябедничати).

При детальнішому розгляді виділяються 8 систем - інгредієнтів психічного вигляду людини. Вони відповідають певним семантичним полям, елементи яких у ряді випадків можуть бути загальними. При цьому фундаментальною дихотомією є дихотомія "тіло - душа". Ці системи наступні:

1.                 сенсорно-перцептивна система: зір, слух, нюх, дотик, смак;

2.                 система фізіологічних станів : голод, спрага, статевий потяг, велика/мала нужда, біль..

3.                 система фізіологічних реакцій : бліднути, червоніти, кидати в тремтіння (у холод, в жар), відчувати серцебиття (запаморочення, нудоту, слабкість), зображувати гримасу жаху (відрази, злість)..

4.                 система фізичних дій : працювати, відпочивати, йти, стояти, рубати, різати, ламати, робити..

5.                 система бажань : хотіти, прагнути, стримуватися, спокушати..

6.                 система інтелектуальних дій : уявляти, представляти, вважати, вважати, усвідомлювати, вірити, здогадуватися..

7.                 система емоцій : боятися, радіти, гніватися, любити, зневірятися, відчувати..

8.                 система мовних дій : говорити, повідомляти, просити, вимагати, лаяти, скаржитися..

Аналіз різноманіття мовних засобів, використовуваних при описі людини як носія психічної реальності, дозволяє виділити певну систему координат, яка може бути використана для характеристики цієї реальності в цілому.

Оскільки психіка людини певним чином протиставлена психіці тварин, тому, зокрема, характеристика психічної реальності має бути иерархизирована залежно від приналежності феномену відповідному рівню психічної організації. Тріумфувати і торжествувати можуть тільки люди, радіти - усі вищі тварини, побоюються тільки люди, бояться і тварини. Хотіти можуть і тварини і люди, мріяти, жадати помсти можуть тільки люди, обуритися і розсердитися може тільки людина, розлютитися і розсердитися можуть і тварини і люди.

Психіка існує як цілеспрямована, целеориентированная активність. "Зжитися", "адаптуватися", "акліматизуватися" використовуються для характеристики біологічного процесу пристосування до нових умов існування, "пристосуватися", "приладнувати", "примірятися" припускають умисність зусиль. За критерієм цілеспрямованості відрізняються: прикидатися (хворим), симулювати хворобу у відмінність "виявитися хворим". Синоніми "відвідувати", "відвідувати", "відвідати", "навідатися" припускають тонке диференціювання цілей. Якщо мета - знайомство з культурними цінностями (відвідувати музей), виконання службових обов'язків (прийом відвідувачів), використання об'єкту (відвідування їдальні), то віддається перевага "відвідувати", якщо мета - підтримка людських контактів (дізнатися про самопочуття), то "відвідувати", "відвідати", якщо мета відвідування неожиданна або неприємна для тих, до кого приходять - "навідуються". "Пишуть картину" з метою створення витвору мистецтва, "малюють" для власного задоволення, "виконують" для публіки, в офіційних умовах, "співають" для себе. "Критикують" з метою усунення недоліків, "викривають" з метою показати, що об'єкт викриття має корінні недоліки, "порочать", наслідуючи непристойну мету.

Психічно регульована активність завжди мотивована. Але при цьому, наприклад, "нарікають", коли є бажання поділитися з ким-небудь інформацією сподіваючись на, розуміння, але без очікування конкретного результату. "Обіцяють" і "пхикають", коли хочуть, щоб небажаний стан речей був виправлений. "Хваляться", коли хочуть підвищити свою значущість в очах співрозмовника, "хваляться", будучи не в змозі стримати порив самовдоволення.

Окремий психічний процес, функція завжди так чи інакше опосередковані зв'язком з іншими інгредієнтами психічної реальності, що надає їм те або інше забарвлення (додатковий обертон). "Радіти" може будь-яка людина, а "торжествують" (з приводу своєї правоти) люди, схильні до злорадності. "Захоплюватися" може будь-хто, а "захоплюються" люди, схильні до екзальтації, "соромитися" може будь-хто, "бентежаться" і "знічуються" частіше боязкі, соромливі люди. "Здається" найчастіше пов'язане із слухом (чу, чується тупіт), а "увижається", частіше пов'язане із зором (привиділося). "Тріумфування" зазвичай супроводжується руховою активністю, "радість" може переживатися тихо, про себе. "Образитися" можна без всяких (принаймні виразних) мімічних проявів, "дутися" частіше припускає надуті губи. "Попередження", "застереження" можуть не супроводжуватися жестами, "загроза", "благання" частіше супроводжуються жестикуляцією. "Розраховуючи" і "покладаючись" на кого-небудь, ми виступаємо як істоти розсудливі, "сподіваючись" або "сподіваючись" - як істоти емоційні. "Переживання сорому" супроводжується або грунтується на раціональній оцінці свого вчинку, в "зніяковінні" і "конфузі" переважає безпосередня емоційна реакція.

Людська поведінка завжди особово орієнтована, містить в собі (імпліцитну) оцінку партнера, співрозмовника, адресата. "Пиляти" і "гризти" (у значенні лаяти) можна тільки людини, "ганьбити", "крити", "критикувати" - людей і соціальні інститути, "лаяти" можна і погоду. "Докоряють" і "вимовляють" за конкретний вчинок, "лають" і "лають" людину. "Дорожать" об'єктом в цілому, "цінувати" можна і за окремі властивості ("я ціную Вашу завзятість"). "Сподіваються" на звичайних людей, стандартні обставини, "сподіваються" на могутніх людей і вищу силу. "Скаржаться" конкретно комусь з надією на щось, "ремствують", не маючи на увазі конкретного адресата. "Скаржаться" і "плачуть" зазвичай тим, кого вважають такими, що знаходяться в кращому положенні, "нарікати" можна товаришам за нещастям. "Радити" можна будь-кому, "консультує" зазвичай фахівець. "Розлучаються" з близькими, "розходяться" з друзями, "розпрощатися" можна з підлеглими. "Гніваються" зазвичай на тих. хто займає вище становище в соціальній і віковій ієрархії, "відчитують" підлеглих.

Лексична номінація психічних феноменів передбачає виділення в них параметрів частоти настання, інтенсивності протікання, ширини, глибини, масштабу охоплення. психічній реальності в цілому, тривалість існування, швидкості протікання. "Мріяти" інтенсивніше, ніж "хотіти"; "чекати" інтенсивніше, ніж "мріяти"; "тріумфувати" інтенсивніше, ніж "радіти"; "пристрасть" інтенсивніша, ніж "любов". "Вподобати", "приохотитися" - прагнути до частішого повторення яких-небудь переживань. "Радіти" глибше, ніж "тріумфувати"; "любов" глибша, ніж "пристрасть"; "захоплення" глибше, ніж "захват". "Помилка" може бути дрібною, несерйозною, випадковою; "помилка" припускає глибоке відхилення від істини. "Обмірковувати" порівняно з "придумувати" припускає велику широту, тоді як останнє - велику глибину. "Чекати" можна усе життя, "очікувати" - зазвичай в певний момент часу. "Схоплювати" порівняно з "розуміти" вказує на прискорення осмислення, а "доходити", "допирати" на уповільнення порівняно із звичайними параметрами.

Чотирьохаспектна модель психіки Б. Г. Ананьева . Інший порівняно з викладеним варіант структуризації складових елементів модельного опису психічного вигляду людини міститься в роботах Б.Г.Ананьева. Їм запропонований певний варіант концептуалізації психічної реальності, що спирається на результати наукового вивчення людини. Для нього безліч ознак, що характеризують психічну організацію людини, може бути розбита на 4 підмножини. Ці підмножини іменують людину як індивіда, особа, суб'єкт і індивідуальність. Початкове розмежування між цими поняттями може бути вироблене таким чином: індивід - це людина як типовий представник свого роду, носій типових, природно обумовлених властивостей; особа - це людина як типовий представник суспільства, що сформувало його, соціуму; суб'єкт - це людина як типовий носій видів людської активності; індивідуальність - це людина, охарактеризованый в аспекті його неповторності, унікальності, несхожості на інших людей. У усіх чотирьох аспектах ми маємо на увазі, звичайно, характеристики психічного вигляду людини. Тому із самого початку приймаємо розмежування психічних механізмів з точки зору їх природної, соціальної або интропсихической обумовленості, або що відбивають неповторність життєвого шляху кожної окремої людини. Тим самим ми наслідуємо певний підхід до декомпозиції елементів цілісного опису психічного вигляду людини. Конкретизація виробленого розмежування може бути зображена за допомогою структурних схем, кожна з яких включає по 9 ознак. При цьому кожен з виділених аспектів і відповідні йому поняття можуть бути охарактеризовані як форми інтеграції включених в них понять - властивостей.

Потреби і здібності як інгредієнти внутрішнього світу людини . Загальний сенс поняття "потреба" вказує в першу чергу на деяку нужду, на те, що вимагається для повноцінного здійснення функцій, розвитку, життя взагалі. У повсякденному спілкуванні семантичне поле поняття "потребу" утворюють слова "нужда", "бажання", "намір", "прагнення", "інтерес"; "мотив". Можна сказати, що потреби - це те. чого ми потребуємо, те, що ми маємо бажання і намір задовольнити, чого ми прагнемо досягти або уникнути, це те, що представляє для нас інтерес, складає мотив, рушійну силу нашої активності. Ми, зокрема, відчуваємо потребу мати здібності, бути право-и дієздатними. Для регулювання міжособових стосунків ми прагнемо зафіксувати і захистити найважливіші наші потреби за допомогою права, тобто представити їх проголошеною силою держави системи цінностей, що охороняється.

Різноманіття потреб припускає виділення параметрів - ознак, за допомогою яких потреби можуть бути охарактеризовані і на основі яких може бути проведена їх класифікація. Серед параметрів, використовуваних для опису потреб, в першу чергу слід назвати ознаки їх якісної визначеності (модальність) і сили. Особливо сильні потреби ми зазвичай кваліфікуємо як пристрасті (пристрасні бажання, всепоглинаюча пристрасть), як метафора при цьому часто використовується найменування однієї з конкретних потреб - спрага (жадання слави, жадання діяльності, "духовною спрагою томіти"). Для класифікації потреб використовуються різні підстави.

Арістотель, наприклад, ділив блага на тілесних (здоров'я, сила), зовнішніх (багатство, честь, слава), душевних (гострота розуму, моральні доброчесності), схиляючись при цьому до ідеї метриопатии (умереннострастие) в протилежність тезі стоїків про апатію (безпристрасності). Список мотиваційних чинників, складений сучасним американським психологом Гилфордом, включає наступні види:

a.                 чинники, відповідні органічним потребам, : 1 - голод, 2 - сексуальне спонукання, 3 - загальна активність;

b.                 потреби, що відносяться до умов середовища, : 4 - потреба в комфорті, приємному оточенні, 5 - педантичність (потреба в порядку, в чистоті), 6 - потреба в пошані до себе з боку оточення;

c.                  потреби, пов'язані з роботою, : 7 - честолюбство, 8 - завзятість, 9 - витривалість;

d.                 потреби, пов'язані з соціальним положенням, : 10 - потреба у свободі, 11 - незалежність, 12 - конформізм, 13 - чесність.

e.                 соціальні потреби: 14 - потреба знаходитися серед людей, 15 - потреба догоджати, 16 - потреба в дисципліні, 17 - агресивність;

f.                   загальні інтереси: 18 - потреба в рисці або, навпаки, в безпеці, 19 - потреба в розвагах.

Типовою рисою поширених варіантів класифікації потреб є те, що вони, як правило, орієнтовані лише на один полюс реально існуючої системи. виділяючи або те. що оцінюється негативно як засуджувані спрямування, або те, що оцінюється позитивно як позитивні (схвалювані) спрямування. Досить згадати спроби класифікації гріхів (спрямувань, що несуть в собі руйнівний потенціал відносно ідеалу, що ясно зрозумів), або, навпаки, благ. Так, католицькою церквою була встановлена наступна ієрархія гріхів : гординя (зарозумілість), жадність (скупість, користолюбство), владолюбство (марнославство, пристрасть до розкоші), заздрість, обжерливість (обжерливість), озлобленість, смуток. Спроби зняти (нейтралізувати) оцінні моменти призводять до вживання іншої номенклатури найменувань. Як приклад може розглядатися номенклатура найменувань, використана Б. И. Додоновым при класифікації емоцій. Згідно з цим підходом можна говорити про наступні види потреб : (1) акизитивные (потреба в накопиченні, придбанні), (2) альтруїстичні (потреба здійснювати безкорисливі дії), (3) гедоністичні (потреба в комфорті, безтурботності), (4) гло-рические (потреба у визнанні власної значущості), (5) гностики (потреба в пізнанні), (6) комунікативні (потреба в спілкуванні), (7) праксические (потреба в результативності зусилля), (8) пугнические (потреба в діяльності змагання), (9) романтичні (потреба в незвичайному, незвіданому), (10) естетичні (потреба в прекрасному).

У прийнятій нами моделі опису психічного вигляду людини передбачається розмежування потреб на 4 класи: біогенні, социогенные, психогенні і духовні (часткою злучаємо яких у рамках використаної моделі виступають потреби в самореалізації). Біогенні потреби - це те, що вимагається для нормального розвитку людини як індивіда (організму). Социогенные потреби - те, що вимагається для нормального розвитку людини як особи. Психогенні потреби - те, що вимагається для нормального розвитку людини як носія психічних механізмів регуляції його активності. Духовні потреби - те, що вимагається для нормального розвитку людської індивідуальності. Останнє вказує також і на те, що потреба - це не лише щось, таке, що знаходиться поза людиною, але і що належить йому, його конституює. Людина потребує того, щоб те, чого він потребує, було не нав'язано йому ззовні, а було встановлено ним самим. Людина потребує того, щоб його потреби були натхненні, щоб те, чого він потребує, принаймні, способи задоволення його потреб, були санкціоновані ним самим, виникали з підстав, його самого що конституюють. Людина не може звільнитися від потреб, від своєї залежності від його довкілля, але він може і хоче иерархизировать наявні у нього потреби, слідувати визначеною, покладеною їм самим, мірі їх задоволення. Потреби не фіксовані раз і назавжди в структурі внутрішньої організації людини. Вони міняються з віком, в процесі розвитку. Їх зміна, переструктурирование є сутнісним аспектом розвитку. Напрям духовного розвитку людини визначається підвищенням його потреб. Механізмом цього розвитку є механізм сублімації. Механізмом деградації людини є процес руйнування ієрархії системи його потреб.

Проблематика, багато в чому аналогічна тій, яка встає у зв'язку з категорією "потреба", розгортається в психології і у зв'язку з категорією "здатність". У обох випадках гостро стоїть проблема знаходження адекватних підстав класифікацій і здійснення самих класифікаційних описів. Але якщо у зв'язку з проблемою потреб на перший план виходить завдання інтерпретації співвідношення усвідомлюваних і неусвідомлюваних мотивів діяльності, то у зв'язку з проблемою здібностей на перший план переміщається завдання діагностики і прогнозування успішності діяльності.

У історії психології здатності протягом тривалого часу розглядалися як особливі властивості душі, сили (потенції), спочатку властиві людині, передавані йому природно. Цей погляд на здібності як природжені сили був підданий критиці вже Дж. Локком і особливо французькими матеріалістами XVIII ст. Одне з них. Гельвеций, вважав, що здібності цілком залежать від зовнішніх умов життя в тому сенсі, що, довільно і цілеспрямовано міняючи умови життя, їх можна формувати. Принципова теза, прийнята в радянській психології, свідчила: для того, щоб індивід зміг розвинути, реалізувати свої здібності, потрібні певні соціальні умови (Маркс К., Енгельс Ф. Німецька ідеологія // Соч. 2-е видавництво Т. З). Згідно з цією тезою, здатністю. які має людина, ув'язнені (закумульовані) не лише усередині його організму, але і розподілені в соціальних умовах його життєдіяльності. Для того, щоб реалізувати свої здібності, людині вимагається асимілювати їх з його довкілля.

У психологічній літературі можна зустріти різні варіанти класифікації здібностей. Як один з прикладів можна привести класифікацію сучасного американського психолога X. Гарднера. У цій класифікації здатності диференціюються відповідно до розмежування областей діяльності, в заняттях якими люди демонструють різну успішність: 1 - лінгвістичні (письменник, перекладач), 2 - музичні (композитор, виконавець), 3 - логіко-математичні, 4 - просторові (архітектор, хірург, льотчик), 5 - телесно-кинестетические (танцівник, механік), 6 - міжособові (здатність розуміти інших : учитель, актор, продавець), 7 - внутрішньоособові (здатність розуміти себе : психіатр, поет).

З позицій прийнятої нами моделі опису психічного вигляду людини природним представляється розмежування 4 типів здібностей - потенціалів людини : природно обумовлені потенціали (завдатки), соціально обумовлені потенціали, психічно обумовлені потенціали (власне здібності) і духовні потенціали.

Особливості психології як науки. Значення психологічних знань для людини

Є багато шляхів пізнання світу, світу людей, світу конкретної людини. Серед цих шляхів є безпосередній, а також культурно обумовлені: міфологічний, художній, науковий, релігійний, практичний та ін. Кожен з культурно обумовлених шляхів існує у суспільно інституціоналізованих формах. Науковий шлях дослідження людини і світу спирається на інститут науки. Цей шлях є досить жорстко формалізованим, з чітко визначеними вимогами. Дослідник-науковець менш вільний у власній професійній пізнавальній діяльності, ніж дослідник-художник, але той шлях пізнання буття, яким іде він, має свої переваги. Ці переваги стосуються характеру отримуваного знання - обґрунтованого, логічно обумовленого.

Усі науки разом утворюють спільність, яка базується на застосуванні наукового методу для пізнання певної сфери дійсності. Відрізняються науки передусім за тією областю буття (сутнього), на яку вони спрямовані і яка дає предмет вивчення, а також за методом - тим різновидом наукового методу, який є найбільш спорідненим з досліджуваною реальністю.

Психологія - складне й багаторівневе наукове утворення, воно існує у науковій діяльності багатьох шкіл, між якими не завжди наявна згода відносно ключових питань.

Найперше, висхідне, традиційне, найбільш адекватне назві і, зрештою, найпростіше визначення психології формулюється так: Психологія - це вчення про душу. Дійсно, у перекладі з давньогрецької «псюхе» - це душа, «логос» - слово, пізнання, наука. Це найбільш загальне визначення психології є базовим для створення інших визначень, певна частина яких конкретизує його, певна частина - заперечує. Оскільки існування душі не є наочним, таке визначення викликає невдоволення у певних представників сучасної психології, вони вважають, що традиційне визначення не є науковим. У пошуках наукового визначення психології дослідники вибудовують більш складні конструкції, наприклад: психологія - це наука про закономірності функціонування психіки як особливої форми життєдіяльності. Це формулювання є більш подібним до наукового, проте має суттєві недоліки. По-перше, воно якесь «обірване»: не зовсім ясно, про чию життєдіяльність іде мова (мабуть, про життєдіяльність організму - але чи належить біологічний організм до предмету психології?). По-друге, якщо досліджується якась особлива форма життєдіяльності, то її особливість слід порівнювати з іншими («не особливими») формами того ж самого, тобто знаходити щось спільне у психічному і непсихічному. По-третє, психіка - це не лише форма життєдіяльності. Це цілий світ, який взаємодіє із тим -оточуючим - світом, що його вивчають природничі науки, але взаємодіє на засадах власної автономності як світу.

Особлива складність завдання дослідника-психолога полягає у тому, що об'єкт, який він вивчає і той інструмент вивчення, який він застосовує, в певному розумінні є одне й те саме. Психолог вивчає психіку за допомогою психіки. Зрештою, без застосування психіки не можуть відбуватися пізнавальні дії в жодній науці, але якщо представники природничих наук можуть звести суб'єктивний момент у знанні до припустимого мінімуму, то психологи від цього моменту вивільнятись не можуть і не повинні.

Психологію не можна вважати природничою наукою, хоча метод, завдяки якому вона отримала самостійність, запозичений нею саме з природничих наук. Не можна її вважати й соціальною наукою, хоча соціум не лежить поза її науковою увагою. Психологія існує на перетині природничих і соціальних наук, але має власне неповторне поле дослідження -психічну реальність (так само і людина не є ані суто біологічною, ані суто соціальною істотою, а являє собою передусім окремий світ - а саме світ психічний).

Отож, особливості психології як науки обумовлені передусім особливостями психічної реальності. З того, що психічна реальність має особливий статус в людському житті, витікає й непересічне значення психологічних знань для людини. Кожна людина є світом і цей світ - психічний. Він має певні закономірності, що їх вивчає психологічна наука. Орієнтуватися в цьому світі - тобто в самому собі - не менш важливо, ніж орієнтуватися у світі зовнішньому. Людина і оточуючий світ - це дві безодні, пізнавати їх можна без кінця. Коли хтось гадає, що він знає себе досконально - це лише свідчення того, що ця людина зіткнулася із певними перешкодами у самопізнанні. Великий шар несвідомого, в якому зберігаються не тільки власні психічні таємниці людини, але й вселюдські, кожної миті може цю людину здивувати. Цей подив може бути приємним або неприємним.

Шлях життя людини ніколи не нагадує рівну лінію, яку можна накреслити зарані. На цьому шляху людина зустрічається із життєвими кризами. Ці події для людини мають більшу вагу, ніж соціальні, економічні, чи політичні кризи, які впливають на її психічне життя лише опосередковано. Вміння вийти переможцем із власної життєвої кризи (а воно потребує володіння своїм внутрішнім світом, покладання на себе відповідальності за внутрішні наслідки своїх вчинків) є складним утворенням, у якому пізнавальний аспект відіграє не останню роль.

2.1. Загальні відомості про будову нервової системи людини

Усі функції людського організму — рухова діяльність, робота внутрішніх органів, тканинні процеси регулюються нервовою системою. Результатом фізіологічної діяльності головного мозку є психічна діяльність людини, її розумова робота.

Нервова система (як і серцево-судинна, м’язова, дихальна і т. ін.) є фізіологічною системою. Фізіологічна система — це сукупність об’єднаних організацією та управлінням живих структур і елементів, які характеризуються певними властивостями та функціями, що відрізняють їх від інших структур і елементів. Діяльність системи характеризується проявами її основних функціональ­них властивостей, тобто специфічними реакціями.

Нервова система людини складається з двох великих відділів:

● центральної нервової системи (ЦНС), яка включає головний і спинний мозок;

● периферійної нервової системи, яка складається з нервових воло­кон, що відходять від головного і спинного мозку. Збираючись у пучки різної товщини, нервові волокна утворюють нерви, які зв’язують головний і спинний мозок зі всіма органами та системами організму.

За функціями нервову систему поділяють на соматичну і вегетативну. Соматична нервова система іннервує опорно-руховий апарат і всі органи чуттів, а вегетативна нервова система регулює процеси обміну речовин та роботу всіх внутрішніх органів (серця, нирок, легень та ін.).

Нервова система людини являє собою складне утворення і виконує різноманітні функції.

Спинний мозок розміщений у хребтовому каналі. В ньому розріз­няють сіру речовину, в якій переважають нервові клітини різного розміру та форми, і білу речовину, утворену відгалуженнями нейронів довжиною 1 м і більше. Зі спинного мозку виходить 31 пара змі­шаних нервів, які своїми тонкими гілочками обплітають всі части- ни тіла.

Головний мозок заповнює порожнину черепа і включає мозковий стовбур у складі продовгуватого, середнього, проміжного мозку й мозочка та передній, або великий мозок, поділений на дві півкулі.

Стовбур мозку зверху покритий білою речовиною, а сіра речовина всередині утворює ядра, від яких відходять 12 пар черепно-моз­кових нервів. У сірій речовині мозкового стовбура містяться дихальний, серцевий, судинно-руховий центри, а також центри, які регулюють скорочення м’язів, обмін речовин, потовиділення. Мозочок виконує функції координації рухів, регулює м’язові скорочення та діяльність внутрішніх органів. В центральній частині стовбура мозку міститься ретикулярна формація у вигляді сітчастого утворення, так звана неспецифічна. Призначення її — за допомогою імпульсів регулювати збудливість центральної нервової системи (підвищувати або пригнічувати).

Великі півкулі головного мозку також складаються із сірої і білої речовини. Біла речовина утворена нервовими волокнами і розміщена всередині. Сіра речовина складається з нервових клітин і глії, розміщена зверху і утворює кору головного мозку. Товщина кори 2—3 мм, у ній налічується 15—18 млрд нервових клітин, 140 млрд міжнейронних елементів і понад 1000 млрд зв’язків між нейронами.

Глії — це допоміжні клітини, які є опорою для нервових клітин, виконують функцію їх живлення і зосереджують резервні енерге­тичні речовини. Періодично ці речовини виходять із депо і надходять до нервових клітин.

Нервові клітини кори головного мозку за допомогою відгалужень зв’язані між собою та нервовими клітинами, розміщеними в різних ділянках тіла.

Кора головного мозку є вищим відділом центральної нервової системи і функціонує у взаємодії з нижніми відділами. Вона забезпечує взаємодію організму із зовнішнім середовищем, регулює і контролює всі функції організму.

Центри регуляції різних функцій організму локалізовані в певних зонах кори. Розрізняють сенсорні, моторні та асоціативні зони. Сенсорні зони — це мозкові відділи різних органів чуттів (зорового, слухового, больового і т. ін.). Моторні зони кори управляють рухами.

Сенсорна і моторна зони займають невелику частину поверхні кори. Основна її частина являє собою асоціативні зони, які здійснюють зв’язок між всіма сферами кори. Діяльність асоціативних зон лежить в основі вищих психічних функцій — пам’яті, логічного мислення, уяви, навчання.

Головною структурною і функціональною одиницею нервової системи є спеціалізована нервова клітина — нейрон (неврон). Вона складається з тіла і відгалужень: одного довгого — аксона і багатьох коротких — дендритів.

Аксон простягається від центральної нервової системи до того чи іншого органа. З аксонів складаються нерви і нервові волокна. Функція аксона полягає у проведенні нервових імпульсів до інших нейронів або виконавчих органів — м’язів, залоз, кровоносних судин тощо.

Дендрити здійснюють зв’язок між окремими нервовими клітинами і, як правило, не виходять за межі центральної нервової системи.

Тіло клітини виконує функцію живлення відгалужень.

Основними властивостями нервової тканини, а також м’язової є збудливість і провідність. Збудливість — це здатність розвивати збудження у відповідь на подразнення; провідність — це здатність передавати збудження від одних клітин до інших. Передача збудження з одного нейрона на інший, на м’яз чи інші периферійні органи здійснюється за допомогою спеціального механізму — синапса. Аксони утворюють синапси на тілі іншої нервової клітини або на її відгалуженні. На кожному нейроні може бути 15—20 тис. синапсів.

Функціями нейронів є сприймання подразнень, їх перероблен- ня, передавання інформації (імпульсів) і формування відповідної реакції.

За функціями розрізняють три групи нейронів:

● аферентні (чутливі, сенсорні), які сприймають, переробляють і передають інформацію до центральної нервової системи;

● проміжні, або вставні, які здійснюють контакт між нервовими клітинами;

● еферентні (рухові, моторні), які посилають імпульси до робочих органів, забезпечуючи ефект діяльності.

Нервові волокна (відгалуження нейронів, покриті оболонкою) поділяються на два види:

● аферентні (доцентрові), які передають інформацію від периферійних тканин і органів до центральної нервової системи;

● еферентні (відцентрові), які передають команди від центральної нервової системи до робочих органів.

Швидкість передачі інформації залежить від товщини аксона і коливається від 1 до 120 м/с.

Доцентрові нерви мають особливі сприймальні апарати в усіх органах і тканинах організму — рецептори.

Рецептор — нервово-фізіологічний апарат, який сприймає подразнення із зовнішнього або внутрішнього середовища і перетворює його на нервовий імпульс. У рецепторах різні види енергії перетворюються на нервовий процес — збудження.

Рецептори, які сприймають подразнення із зовнішнього середовища, називаються екстерорецепторами. Сигнали від органів і тканин самого організму сприймають інтерорецептори. Подразниками клітин, які мають особливо важливе значення в життєдіяльності організму, є нервові імпульси. Вони виникають в рецепторах тканин і розглядаються як природні подразники. Особливу підгрупу серед останніх утворюють рецептори, розміщені в м’язах і сухожиллях, — пропріорецептори. Вони сигналізують про рівень напруження м’язів чи позу, дозволяють людині орієнтуватися у просторі.

Аналіза́тори — складні нервові механізми вищих тварин і людини, що здійснюють сприймання й аналіз подразнень з зовнішнього і внутрішнього середовища.

Поняття аналізаторів, запроваджене в фізіологію І. П. Павловим, ширше, ніж термін «органи чуття».

Аналізатор — єдина функціональна система, до якої, крім периферичного чутливого утвору (рецептора), що сприймає певні подразнення, входять нервові волокна, які передаютьзбудження до центральної нервової системи, а також центр в корі головного мозку, в якому збудження перетворюється у відчуття.

Аналізатору властива здатність сприймати й розрізняти різноманітні щодо своєї сили й характеру подразнення.

Діяльність аналізатора людини й тварин нерозривно зв'язана з синтетичною діяльністю їхнього мозку.