Місце Київської Русі та Галицько-Волинської держави в історії українського народу
Дослiдження мови, побуту, звичаїв та обрядiв русичiв 10–13 ст. на теренах Київщини, Чернiгiвщини, Галичини та Волинi – центральних земель Київської Русі та Галицько-Волинської держави – дають підстави називати їх давнiми українцями.
Коріння нашого народу – у східнослов’янських племенах, які протягом 5–7 ст. активно розселялися на нові землі.
Перша східнослов’янська держава – Київська Русь – була середньовічноюімперією.
Поряд із давніми українцями – державотворчим, панівним народом – у ній мешкали й інші – слов’янські, а також балтські, фінські, тюркські народи.
Українці від тісного співжиття в одній державі з ними отримали змогу ясніше усвідомити свою окремішність, неподібність до інших народів, що, зрештою, сприяло формуванню свідомості народу, або, як кажуть дослідники, національної самосвідомості.
Безпосереднім спадкоємцем Київської Русi стало Галицько-Волинське князівство.
Утворене у 1199 р. Романом Мстиславовичем, воно служило опорою українській державності протягом наступного століття і проіснувало до 1340 р.
Збережені Галицько-Волинським князівством українські державницькі традиції були сприйняті українською шляхтою, а згодом козацтвом, і відроджені в Українській козацькій державі.
Ось чому видатний український історик Михайло Грушевський стверджував, що Галицько-Волинське князівство безпосередньо успадкувало політичні та культурні традиції княжого Києва.
|
|
|
|
Отже, значення Київської Русі – держави, створеної українським народом на княжому етапі його історії, за словами того ж таки Михайла Грушевського, полягає в тому, що вона є першою формою української державності.
Міжнародне значення Київської Русі та Галицько-Волинської держави
Р
оль
Київської Русі у тогочасному світі
великою мірою визначалось її розташуванням
на найважливіших торговельних шляхах.Ідеться, зокрема, про шлях «З варяг у греки», що пов’язував Балтійське й Чорне моря.
Важливим також був суходільний шлях, що пролягав від Києва на захід, через Краків і Прагу в Південну Німеччину, до міста Реґенсбурґа на Дунаї.
Особливе значення мало торговельне партнерство руських земель із Візантією – найрозвиненішою тогочасною державою.
Про велику політичну роль Русі в тогочасній Європі красномовно свідчать розгалужені династичні шлюби руських князів.
Військова міць Київської держави давала можливість протягом сторіч успішно захищатися від нападів кочових народів, зокрема печенігів і половців.
Київська Русь стала своєрідним щитом для захисту народів Центральної та Західної Європи від монгольської навали.
Найбільший вплив на культуру руських земель мала Візантія.
Цьому сприяло й утвердження православного християнства.
Вчені наголошують на існуванні в Європі двох культурницьких зон – латинської та греко-слов’янської (візантійсько-руської).
Власне, провідним осередком останньої й були Київська Русь та Галицько-Волинська держава.
Виявом міжнародного авторитету Галицько-Волинської держави було коронування князя Данила Романовича.
Ця подія засвідчує європейську орієнтацію зовнішньої політики Галицько-Волинської держави.
Га́лицько-Воли́нське князі́вство, Королівство Русі (лат. Regnum Galiciae et Lodomeriae, Regnum Rusiae; 1199—1349) — південно-західне руське князівство династії Рюриковичів, утворене у результаті об'єднання Галицького і Волинського князівств Романом Мстиславичем. З другої половини 13 століття стало королівством, головним законним спадкоємцем Київської династії та продовжувачем руських політичних і культурних традицій.
Галицько-Волинське князівство було одним з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості Русі. До його складу входилиГалицькі, Перемишльські, Звенигородські, Теребовльські, Володимирські, Луцькі, Белзькі і Холмські землі, а також Поділля і Бессарабія.
Князівство проводило активну зовнішню політику у Східній і Центральній Європі. Його головними ворогами були Польща, Угорщина та половці, а з середини 13 століття — також Золота Орда і Литва. Для протидії агресивним сусідам Галицько-Волинське князівство неодноразово укладало союзи із католицьким Римом і Тевтонським Орденом.
Галицько-Волинське князівство занепало через відсутність міцної централізованої княжої влади і надмірно сильні позиції боярської аристократії у політиці. У 1340 році, у зв'язку зі смертю останнього повновладного правителя князівства, розпочався тривалий конфлікт між сусідніми державами за галицько-волинську спадщину. У 1349 році Галичина була поступово захоплена сусідньою Польщею, а Волинь — Литвою. Галицько-Волинське князівство перестало існувати як єдине політичне ціле.
Після смерті Романа Мстиславовича залишились його малолітні сини Данило і Василько, які пізніше розпочали боротьбу за престол на Волині, а потім уГаличині. У цю боротьбу були втягнуті іноземні правителі – угорці, пізніше – поляки. У 1237–1238 рр. Данило остаточно укріпився в Галичі, а Волиньзалишив Василькові. Правління у Києві Данило доручив тисяцькому Дмитрові, який керував обороною міста від орди Батия в 1240 р. Столицею князівства Данило обрав свою нову резиденцію – Холм. Він жваво ввів будівництво укріплень, міст, церков. За часів Данила Романовича було відбудовано зруйновані міста, споруджено нові (серед них Львів). Постійно Данило проводив боротьбу з непокірними боярами. У 1245 р. він здобув перемогу у битві з угорським військом поблизу міста Ярослава на Сяні, яка надовго зупинила агресію Угорського королівства.
У зовнішній політиці Данило Галицький намагався організувати міцний союз проти ординців, але ця спроба закінчилась невдачею. Князь їздив на переговори до хана Батия в його новозасновану столицю Сарай-Бату. Він пішов на підпорядкування орді (став васалом) , щоб виграти час для створення антитатарської коаліції.
Проте, у 1258 р. після походу війська Бурундая Данило і Василько змушені були розібрати укріплення найбільших фортець, доводячи свою прихильність орді.
У 1253 р. в місті Дорогочині на Підляшші відбулася коронація Данила Галицького короною від Папи Інокентія IV. Але стосунки Галицько-Волинського князя з Римом мали переважно політичний характер. Папа не дав Данилові реальної допомоги у боротьбі проти татар, тому їх взаємини не завершились стійким союзом. Данило Галицький помер в 1264 р.,він ввійшов в нашу історію, як найвидатніший князь, що продовжив і утвердив моноетнічну українську державу повернуту лицем до європейської цивілізації.
Наступники короля Данила зуміли ще десятки років втримувати стабільність своєї держави. Зокрема, син Лев Данилович /1264-1301/ приєднав Закарпатську і Люблінську землі, Юрій 1 /1301-1315/ стабілізував розвиток держави, іменував себе королем Русі, започаткував становлення Галицької митрополії /1303 р./. Сини Юрія – Андрій та Лев 11 /1315 –1323 /спільно правили на руських землях до початку експансії Литви та нашестя монголо-татар. Проте відсутність прямих спадкоємців династії Романовичів, боярські чвари і міжусобиці, втручання чужинців привели до закінчення історії Галицько-Волинської держави. В 1340 році князь Юрій 11 /Болеслав Тройденович/ син Марії - дочки князя Юрія Львовича і польського князя Тройдена Мазовецького трагічно /був отуєний боярами/ закінчив правління на галицькому княжому престолі.
Історичне значення Галицько-Волинського князівства полягає в тому, що воно на ціле століття продовжило існування державної організації і стало головним політичним центром для всієї України.Галицько-Волинська держава змогла подолати період поділів і зберегти тереторіальну єдність. Вона використала західні зразки в організаціїї держави, війська. Її культура розвивалась на основі синтезу давньоруських традицій та впливу західної культури. Галицько-Волинську державу слід розглядати як спадкоємця Київської Русі протягом майже півтораста наступних років. Це була перша держава, яка існувала лише на етнічних українських землях.
Замки України — одні з найцікавіших пам'яток історії в Україні. За даними історика Сергія Трубчанінова, в Україні було понад 5000 пам'яток фортифікації[1], проте від більшості з них сьогодні немає й сліду. З давніх пір замки мали дві головні функції
захисну (оборонну)
житлову (згодом - представницьку, репрезентативну).
На ранньому етапі замкового будівництва переважала захисна (оборонна) функція. До цього типу в Українських землях належать
Аккерманська (Білгород-Днестровська) фортеця
Кам'янець-Подільська фортеця
Невицький замок
Генуезька фортеця в місті Судак
Олеський замок
Барський замок тощо.
Проміжні позиції займають фортечні споруди, де захисні і житлові (представницькі) функції зрівнялися. Цей процес набув поширення з 17 століття. Тісний зв'язок обох функцій являють фортечні споруди з палацами на подвір'ї, це
Бережанський замок
Бродівський замок
Збаразький замок
Золочівський замок.
Виникають окремі зразки, коли фортечні споруди використовують як підмурки для розкішного палацу з садом бароко ( Підгорецький замок - палац, збережений, Вишнівецький замок-палац з садом бароко, де сад і бастіони зникли, а палац значно перебудований ).
Вже в 17 столітті виник замок, де житлові і представницькі функції переважали над захисними ( Жовківський замок, резиденція короля Яна ІІІ Собеського,палац з садом бароко ). В 18 столітті ця функція переважає в зв'язку з суттєвими змінами ведення війни і зменшенням оборонної функції замків. Виникають розкішні палацові споруди, на які лише переноситься назва замок через їх розташування на пагорбі з ровом, використанням башт, під'їздного мосту тощо. Найкращими зразками таких замків 18 століття в Україні є Корецький замок (Рівненська область, суцільна руїна, потребує збереження і відновлення) і палац Сангушків в м. Ізяслав (Хмельницька область; руїни). Аналоги цього типу замків-палаців збережені у Польші, Франції,Англії, Голландії, Чехії.
В 19 столітті починають будувати замки в історичних стилях, часто великі за розмірами, з розкішними інтер'єрами і використанням зовнішніх форм історичних замків. Це загальноєвропейський процес, свідоцтвом якого є побудова замків, наприклад, у Чехії (Глубока, Ледніце тощо), Словаччині(Жинкови, Бойніцє), Баварії (Ліндерхоф,Нойшванштайн тощо).
о цього типу в Україні належать:
замок в місті Василівка (Садиба Попова), Запорізька область
замок Даховських, село Леськове
палац Шувалова
Воронцовський палац, Алупка, Крим
Палац Мсциховського, Луганська область
садиба Сергія Кеніга, Шарівка, Харківська область.
Замок Шенборн
Сучасний стан
Арсенал, м. Київ.
116 Твердинь — або лише їх руїн — збереглося до нашого часу. Найвідомішими є замки Львова, Кам'янця-Подільського, Хотина, Мукачевого та інших міст на заході України.
До добре збережених та найбільших за розмірами фортечних споруд України належить Старий Арсенал, місто Київ, що став зразком урядової фундації під назвою Мистецький арсенал . Будівля розмірами 168 x 135 м зведена за проектом архітектора Йогана Міллера в стилі класицизмнаприкінці 18 століття .
Збереження пам'яток залежить не тільки від державних заходів, але й від рівня культури наших людей, часто байдужих до своєї історії. Необхідно припинити руйнування наших середньовічних замків, що є визначними пам'ятками європейської цивілізації, адже їх збереження може сприяти поверненню України до європейської спільноти, до якої вона завжди належала. [2]
2010 Рік – рік популяризації та збереження українських замків, фортець та палаців[3] [ред.]Галерея
Аккерманська (Білгород-Дністровська) фортеця
Кам'янець-Подільська фортеця
Меджибізький замок
Підгорецький замок
Олеський замок
Пнівський замок
Поморянський замок
Жовківський замок
Китайський палацЗолочівського замку
Руїни Селезнівського замку
Свірзький замок
Вежа Луцького замку
Мукачівський замок«Паланок»
Хотинська фортеця
Дубенський замок
Невицький замок
Замок в Василівці,садиба Попова
Палац Даховських у Леськовому
Садиба Кеніга,Шарівка
Бережанський замок
Золотопотіцький замок
Суспільство
|
|
|
Герб Галицького князівства
|
|
|
|
Герб Перемишльського князівства
|
|
|
|
Герб Волинського князівства
|
|
|
|
Герб Белзького князівства |
Князь вважався сакральною особою, «володарем, Богом даним», властителем всієї землі і міст князівства, та головою війська. Він мав право надавати підлеглим угіддя за службу, а також позбавляти їх земель та привілеїв за непослух. У державних справах князь покладався на бояр, місцеву аристократію. Вони поділялись на «старих» і «молодих», яких також іменували «луччими», «великими» або «нарочитими». Великі старші бояри складали управлінську верхівку і «старшу дружину» князя. Вони володіли «батьківщинами» або «дідитцвами», давнішніми родинними землями, і жалуваними від князя новими уділами та містами. Їхні сини «отроки», або молодші бояри, складали «молодшу дружину» князя і служили при його дворі в якості наближених «дворних слуг». Керівництво духовенства було представлено шістьма єпископіями у Володимирі, Перемишлі, Галичі і Угровську (пізніше в Холмі),Луцьку і Турівську. Ці єпископії володіли великими угіддями поблизу цих міст. Окрім них існувала низка монастирів, що контролювали значні землі і населення, яке проживало на них. Після утворення у 1303 році Малоруської митрополії, залежної від Константинопольського патріархату, головою церкви у галицько-волинських землях був Галицький митрополит.
Окремо від князів і бояр існувала група міських адміністраторів «ліпших мужів», які контролювали життя міста, виконуючи накази князів, бояр чи священнослужителів, яким це місто належало. З них поступово сформувався міський патриціат. Поряд з ними у місті жили «прості люди», так звані «горожани» або «містичи». Вони були зобов'язані сплачувати податки на користь князів і бояр[20]
Найчисельнішою групою населення у Галицько-Волинському князівстві були «прості» селяни — «смерди». Більшість з них були вільними селянами, які жили общинами і сплачували владі натуральну данину. Інколи через надмірні побори, смерди покидали свої домівки переселяючись на фактично безконтрольні землі Поділля і Придунав'я.