[Ред.]Економіка

Економіка Галицько-Волинського князівства була переважно натуральною. В її основі лежало сільське господарство, що базувалося на самодостатніх угіддях — дворищах. Ці господарчі одиниці мали власні ріллі, сіножаті, луги, ліс, ловища та рибні озера. Головними сільськогосподарськими культурами були переважно овес і жито, менше пшениця і ячмінь. Окрім цього було розвинуте тваринництво, насамперед конярство, а також вівчарство і свинарство. Важливими складовими господарювання були промисли — бортництво, мисливство і рибалка.

Серед ремесел були відомі ковальство, гончарство, обробка шкіри, зброярництво, ювелірна справа і ливарництво. Оскільки Галицько-Волинське князівство знаходилось у лісовій і лісостеповій зоні, що була густо вкрита лісом, особливого розвитку набуло будівництво і обробка деревини. Одним з провідних промислів князівства було солеварництво. Галицько-Волинське князівство, поряд з Кримом, було єдиним регіоном, який постачав сіль як на Русь, так і у країни Західної Європи.

Торгівля у Галицько-Волинських землях не була розвинута належним чином. Більшість виготовленої продукції йшла на внутрішнє споживання. Відсутність виходу до моря і великих річок, заважали веденню широкої міжнародної торгівлі та, відповідно, збагаченню скарбниці. Основними торгівельними шляхами були сухопутні. На сході вони зв'язували Галич і Володимир з Київським і Полоцьким князівствами та Золотою Ордою, на півдні і заході — з Візантією, Болгарією, Угорщиною, Чехією,Польщею та Священною Римською імперією, а на півночі — з Литвою і Орденом. До цих країн Галицько-Волинське князівствоекспортувало переважно сіль, хутро, віск, зброю, а інколи збіжжя. Товарами імпорту були київські художньо-ювелірні вироби, литовські хутра, західноєвропейська вовна, сукно, зброя, скло, мармур, золото та срібло, а також візантійські і східні вина, шовк таспеції.

Торгівля проходила в містах Галицько-Волинськомого князівства, яких наприкінці 13 століття було понад вісімдесят. Найбільшими з них були Галич, Холм, Львів, Володимир, Звенигород, Дорогочин, Теребовля, Белз, Перемишль, Луцьк і Берестя. Князі заохочували міжнародну торгівлю, зменшуючи мита і податки з купців на торгових шляхах і міських площах. ^[21]

Державна скарбниця поповнювалася за рахунок збору данини, податків, мит з населення, війни і конфіскації володінь неугодних бояр. На теренах Галицько-Волинського князівство ходили руські гривні, чеські гроші і угорські денарії. З літопису відомо, що князі відливали також монети власного виробництва, проте їх ще не знайдено археологами. ^[22]

[Ред.]Управління

Головою і найвищим представником влади у Галицько-Волинських землях був князь. Він об'єднував у своїх руках законодавчу,виконавчу, судову гілки влади, а також монопольно володів правом вести дипломатичні відносини. Намагаючись стати абсолютним «самодержцем», князь постійно перебував у конфлікті з боярським оточенням, яке прагнуло зберегти свою незалежність і перетворити монарха на власний політичний інструмент. Посиленню князівської влади також заважали дуумвірати князів, дроблення удільних земель та втручання іноземних держав. Хоча монарх мав право приймати рішення одноосібно, він інколи скликав боярські ради «думи» для вирішення важливих політичних питань. Ці ради набули постійного характеру з початку 14 століття, остаточно заблокувавши «самодержавство» князя. Це стало визначальними у поступовому занепаді князівства.^[23]

Княжа центральна адміністрація складалася з призначеним ним бояр. Вона була досить диференційована, мала ряд спеціальних звань, таких як урядник княжого двору — «дворський», оберігач княжої печатки — «печатник», головний секретар — «писець», управляючий княжими угіддями — «стольник» та інші. Проте це були радше титули ніж посади, оскільки їх обіймачі часто виконували доручення князів не пов'язані з їхніми прямими адміністративними обов'язками. Тобто, у Галицько-Волинському князівстві не існувало ефективного чиновницького апарату, а спеціалізація в управлінні не була ще послідовно проведена. Це було характерною рисою більшості середньовічних держав Європи.

До кінця 13 століття регіональна адміністрація була доручена удільним князям, а з початку 14 століття, у зв'язку з перетворенням удільних князівств Галицько-Волинської держави на волості, княжим волосним намісникам. Більшість намісників добиралися і призначалася князем з бояр, а інколи — з духовенства. Окрім волостей, княжі урядники направлялися до міст і крупних міських районів.

Устрій міст у 12 — 13 століттях був такий самий, як і в інших землях Русі, — з перевагою боярсько-патриціанської верхівки, з розподілом на одиниці оподаткування — сотні і вулиці, з міською радою — вічем. В цей період міста належали безпосередньо князям чи боярам. У 14 столітті, з проникненням до руських земель магдебурзького права, ряд міст, серед яких Володимир і Сянок, прийняли новий напів-самоврядний устрій на чолі з війтом.

Судова влада була поєднана з адміністративною. Вище суддівство проводив князь, а нижче — тивуни. Основним законом залишались положення «Руської Правди». Міське судочинство часто базувалося на німецькому праві.^[24]