Заперечення 1:

Справді, якщо існує Бог-Творець і він є Всемогутнім і Всеблагим, то Лейбніц був правий: Бог мусив створити світ найкращим з усіх логічно можливих.

Проте ми не можемо “знати апріорно”, що це справді так, бо існування Всемогутнього Всеблагого Бога якраз і є предметом нашої дискусії. Тож нам слід поставити питання: чи ми можемо погодитися з твердженням, що наш світ – найкращий з усіх можливих (що співвідношення між добром і злом у ньому найкраще)?

Якщо ми вважаємо, що наш світ – найкращий з усіх можливих, то ми визнаємо існування Всемогутнього Всеблагого Бога.

Якщо ж ми так не вважаємо; якщо ми вважаємо, що світ міг би бути кращим, що в ньому могло б бути більше добра і менше зла, то мусимо визнати, що Всемогутнього Всеблагого Бога не існує.

На моє переконання, світ, у якому відбуваються події, подібні до тієї, яку описав Достоєвський, світ, у якому бувають Освенцими, ГУЛАГи й голодомори, не може бути “найкращим з усіх можливих світів”. Твердження про те, що такі явища “потрібні для виховання людства” (і тому Бог їх допускає), звучить як блюзнірство.

Тому я згодний з А.Шопенгауером, який писав:

“Для мене оптимізм, якщо тільки він не є бездумним базіканням тих, під чиїми тупими лобами не буває нічого, окрім слів, є не лише безглуздим, але й глибоко аморальним способом мислення, як глузування з невимовних страждань людства.”⁶¹

Заперечення 2 – Аргумент від Бертрана Рассела:

“Ляйбніців розв’язок проблеми зла … логічно можливий, але не дуже переконливий. Маніхей⁶² міг би заперечити, що цей світ – найгірший з усіх можливих світів, бо добро, яке в ньому є, тільки сприяє збільшенню зла. Світ, може сказати він, створений нечестивим деміургом, що надав свободу волі, яка є добром, на те, аби мати певність, що буде гріх, який є злом, і це зло переважує добро свободи волі. Деміург, вестиме далі маніхей, створив декого з людей праведними, щоб їх могли карати нечестиві; покарання праведних – таке велике зло, що воно робить світ іще гіршим, ніж якби в ньому не існувало жодного доброго чоловіка...”⁶³

Заперечення 3 стосується твердження 5):

Якщо страждання і досвід зла справді необхідні для формування духовно повноцінної людини, то Бог чинить несправедливо, допускаючи смерть малих дітей, які помирають так і не набувши досвіду зла і, отже, залишаються – на всю вічність – духовно неповноцінними.

Заперечення 4 – головне:

З тверджень 4)-6) слідують ті ж самі морально неприйнятні висновки, що й з твердження 3).

Суть позиції, яку ми тут обговорюємо, можна сформулювати так: світ створений добрим Богом, який допускає зло лише тому, що без нього не може бути добра, але зрештою, обертає зло на добро. Але це – все одно, що сказати, що зло не є злом, а є добром. Те, що ми називаємо злом, лише видається поганим в обмеженій людській перспективі, але насправді, у перспективі вічності, Бога, оскільки воно слугує вищому благу і є необхідним для його досягнення, є добрим.⁶⁴

Виправдання Бога в контексті проблеми зла перетворюється на виправдання зла як нібито необхідного для вищого добра. Але якщо ми виправдовуємо зло, то ми вже не можемо його всерйоз розглядати як зло, і не маємо причин боротися з ним і засуджувати тих, хто його чинить. Ми повинні дійти висновку, що усе, що відбувається, завжди є добром.

Якщо правда, що після смерті невинно вбитих і замучених очікує вічне блаженство, що незмірно перевершує їх страждання, то нам не слід жаліти дитину, яку розірвали собаки, й за матір, на очах якої це відбувається, за мільйони жертв геноцидів, голодоморів та інших злочинів проти людства. Нам слід порадіти за них – адже вони отримають винагороду в раю. Озброївшись такою теорією можна знищувати й катувати людей, стверджуючи, що цим самим ми робимо їм не зло, а добро, – як це свого часу і робила католицька інквізиція, спалюючи на вогнищах єретиків, щоб урятувати їх або інших людей від вічного пекельного вогнища.

Якщо “наш світ – найкращий з усіх логічно можливих світів”, – а він не може бути іншим, якщо існує всемогутній всеблагий Бог, – то все, що в ньому відбувається, насправді є виправданим, веде до вищої божественної мети, а тому воно не є справжнім злом. Розрізнення між добром і злом, які роблять люди, з цієї точки зору, є лише ілюзією. У “найкращому з усіх логічно можливих світів” не може бути справжнього зла. “Зло”, яке слугує вищому добру – це вже не зло, а частина добра, яка лише виглядає злом у обмеженій, помилковій людській перспективі. Для того, хто це зрозумів, тобто подолав обмежену людську перспективу і піднявся до божественної перспективи sub æeternis (вічності), ніякого зла не існує. Як казав Гегель: все розумне – дійсне; все дійсне – розумне.

Якщо ж ми, усе-таки, розрізняємо добро і зло, сприймаємо зло всерйоз, як щось, що існує насправді, а не лише уявляється обмеженому людському розуму, то ми не можемо виправдовувати зло. А отже, не можемо виправдовувати і Бога.

Можна прийняти ту або іншу позицію. Але не можна сидіти водночас на двох стільцях.

Не можна всерйоз сприймати ідеї добра і зла як протилежностей і водночас сповідувати теорію про те, що добро і зло – “дві сторони однієї медалі” і необхідні одне для одного. Ми можемо займати моральну позицію, лише якщо віримо, що можна зменшувати кількість зла у світі, не зменшуючи кількості добра, і збільшувати кількість добра, не збільшуючи кількості зла. А отже, аргумент Лейбніца слід визнати хибним.

******

Існують і інші аргументи проти вчення про Бога як Всемогутню Всезнаючу Всеблагу Істоту.

1) Це вчення несумісне з християнським вченням про пекло або загибель грішників. Слід визнати слушність вчення Орігена, за яке Церква піддала його анафемі (відлученню). Нагадаю, що Оріген вчив, що не лише усі люди, але й повсталі проти Бога ангели, в тому числі сам Сатана, спасуться.

Справді, якщо Всемогутній і Всеблагий Бог створив людей і ангелів задля того, щоб вони досягли духовної досконалості, то неможливо, щоб хтось із творінь, створених задля цієї мети, не досяг її, а загинув. Якщо всемогутній Бог хоче, щоб усі люди досягли спасіння, то ця мета не може не здійснитися. Свобода волі людини не може бути перешкодою для здійснення цієї мети: якщо всемогутній Бог хоче врятувати людину, то він знайде можливість направити людину (адже це – його власне творіння!) на правильний шлях, не порушуючи її свободи. Можливо, гріхопадіння й досвід зла справді є необхідними, але лише як тимчасове “блукання в пітьмі”, яке раніше чи пізніше кожного виведе до світла.

Отже, або усі люди й повсталі ангели врешті-решт досягнуть спасіння (тобто, пекла, як місця вічних мук, немає), або Бог не хоче, щоб усі вони врятувалися (в такому разі він не є добрим і люблячим, – він створює людей, задля розваги, одних для вічного блаженства, а інших – для вічних мук, як вчили Августин і Кальвін).

Віруючі католицької Церкви можуть заперечити, що у них (на відміну від усіх інших напрямків християнства) цю проблему розв’язано завдяки ідеї чистилища – місця, в якому грішники тимчасово страждають, очищаючись від гріхів, після чого потрапляють до раю. З цим можна було б погодитися, якби в католицькому віровченні йшла мова лише про два місця посмертного перебування людей – чистилище і рай. Але католицьке віровчення говорить ще й про третє – пекло – місце вічних мук.

2) Ідея про Бога як Всеблагу істоту суперечить ідеї про Бога як особистість, яка має волю, свободу вибору. Справді, якщо Бог є всеблагим, то він завжди мусить діяти у найкращий (за співвідношенням добра і зла) з усіх можливих способів. (Він не може помилитися, бо він є Всезнаючим.) Зокрема, він може створити лише один з усіх можливих світів – найкращий, і спрямовувати його розвиток лише в один – найкращий з усіх можливих – спосіб. Результат цього розвитку також може бути тільки один – найкращий – спасіння усіх людей і ангелів. Отже, Бог не має свободи як можливості вибору, він “автоматично” діє у той єдиний спосіб, у який він лише й може діяти.⁶⁵

4. Блез Паскаль: “мислячий очерет”, доводи серця та аргумент-парі

Блез Паскаль (1623-1662 р.) – знаменитий фізик, математик і релігійний філософ, що представляє некласичний тип філософування: його головною філософською працею є збірник під назвою “Думки”, написаний у афористичному стилі. Паскаля часто називають “предтечею” філософського напрямку релігійного екзистенціалізму, про який ми будемо говорити в подальших лекціях. Поки що відзначимо лише характерне для нього намагання зрозуміти й виразити драматизм людського буття та глибоке переживання кризи релігійної свідомості.

Наука, видатним представником якої був Паскаль, підірвала традиційну віру в Бога й вчення Церкви – віру без сумнівів і роздумів. Паскаль висловлював жаль за цією наївною “вірою вугляра”, проте усвідомлював, що вже не може до неї повернутися. Він намагався осмислити цю ситуацію і знайти в ній місце для релігійної віри. Окреслимо, деякі найбільш важливі напрямки цього осмисленя.