3. Вільний рух осіб.

Право на вільне пересування на території Європейського Союзу мають насамперед громадяни держав-членів, котрі: є найманими працівниками, створюють компанії, користуючись свободою підприємництва, або надають послуги на території Співтовариства.

Свобода руху працівників включає права на:

• прийняття запропонованої праці,

• вільне пересування з цією метою територією держав-членів Співтовариства,

• перебування в одній з держав-членів Співтовариства з метою знайти там роботу,

• поселения на території однієї з держав-членів Співтовариства після знаходження роботи.

Наймані працівники, працівники вільних професій, особи, що займаються підприємництвом або надають послуги, а також їх сім'ї мають право на працю, поселения, проживания, соціальний захист та мінімальну допомогу для інтеграції в суспільство обраної ними держави-члена.

Проте, вищезгадані права не поширюються на зайнятість у державній адміністрації. Іноземці не мають права керувати державними органами і виконувати функції публічно-правового характеру.

Право на вільне пересування та проживания на території держав-членів мають не лише економічно активні особи (ті, що працюють або шукають працю) та їх сім'ї, але також і студенти, пенсіонери та інші громадяни держав-членів, за умови, що у них є достатньо засобів на утримання (з пенсій чи інших джерел доходу) та медичне страхування. За мінімум засобів на утримання вважають такий розмір доходу, нижче якого громадянам приймаючої держави належить право на соціальну допомогу

Громадяни інших держав-членів мають право на таке саме ставлення, що й місцеві робітники, право на рівну винагороду та доступ до освітніх закладів. Правові акти ЄС гарантують також право на всі соціальні послуги у сферах освіти та охорони здоров'я (пільги, допомоги, стипендії і т.д.), а також взаємне визнання дипломів. Усе це означає ліквідацію будь-якої дискримінації працівників держав-членів Співтовариства, що застосовувалась з огляду на їх громадянство у сферах зайнятості, оплати та інших умов праці.

Починаючи з 1992 року свобода пересування для громадян ЄС розглядається в контексті громадянства Союзу. Ст.18 Договору спеціально передбачає, що всі громадяни ЄС наділені правом свободи пересування і проживання, оскільки це передбачено Договором.

Ст.39 Договору гласить: «Свобода пересування веде до скасування будь-якої дискримінації на підставі державної належності працівників держав-членів у питаннях зайнятості, оплати праці та інших умов праці й зайнятості».

Регламент №1612/68/ЄЕС і директива Ради №68/360/ЄЕС «Про відміну обмежень на пересування і проживання робітників із держав-членів та їх сімей» наділяють аналогічним правом і членів сімей працівників.

Т.ч., нормативні акти Сп-ва надають працівникам, громадянам ЄС, усі можливості для працевлаштування в інших державах-членах і прирівнюють їх в усіх правах і обов’язках до робітників цих держав-членів. Крім того, нормативні акти Сп-ва забезпечують таким робітникам право на отримання пенсії по досягненню пенсійного віку в тій державі-члені, де вони працювали, а також право на проживання в цій державі після виходу на пенсію.

Законодавство ЄС дає визначення поняття працівника-мігранта. Його обов’язковими ознаками мають бути: наявність громадянства ЄС та здійснення роботи за наймом. До працівників не відносяться лише особи робота яких настільки незначна, що може розглядатись виключно як допоміжна і несуттєва. Крім того, до працівників не відносяться особи, які здійснюють підприємницьку діяльність, та особи які приїхали до держави-члена з метою навчання.

Обмеження свободи пересування. Вони містяться в п. 3 і 4 ст. 39 Договору. В п.3 визнається можливість введення обмежень, виправданих необхідністю забезпечення громадського порядку, громадської безпеки чи охорони здоров’я.

Принципово важливим в розумінні цих обмежень було рішення Суду у справі Van Duyn v. Home Office. По-перше, Суд визнав, що участь у певній організації, визнання її мети і завдань може бути підставою для обмежень з метою підтримки громадського порядку і безпеки. По-друге, принциповим положенням в рішенні Суду по цій справі є визнання Судом неможливості абсолютної рівності в підході до своїх громадян та іноземців при застосуванні обмежень на право пересування працівників. Дійсно, держава-член не може застосовувати до своїх громадян депортацію чи забороняти їм в’їзд на свою територію. По-третє, обмеження свободи пересування працівників є вимоги до державної служби (п.4 ст. 39 Договору). Зазначена стаття гласить, що правила свободи пересування працівників, не застосовуються до працевлаштування на державну службу. Поняття державної служби розповсюджується на службовців поліції, військовослужбовців, державних чиновників, які наділені владними повноваженнями, а не просто фінансуються з бюджету. Проте, якщо держава-член допустила громадянина іншої держави до державної служби, вона не може до нього відноситися інакше, як до своїх громадян на тій же службі.

Свобода підприємницької діяльності. Це варіант свободи пересування, але не для фізичних осіб, а для юридичних осіб. Свобода підприємницької діяльності складається із двох компонентів:

а. свобода пересування підприємців;

б. свобода засновувати юридичні особи й інші форми, які не є юридичними особами.

Основні положення, які визначають свободу підприємницької діяльності містить ст.43 Договору: «… заборонено обмежувати свободу підприємницької діяльності громадян однієї держави-члена на території іншої держави-члена. Цим також заборонено застосовувати до громадян будь-якої держави-члена обмеження на створення представництв, філій чи дочірніх підприємств на території будь-якої держави-члена. Свобода підприємницької діяльності також охоплює право започатковувати та вести самостійну трудову діяльність, а також створювати підприємства й керувати ними, зокрема товариства, на умовах, встановлених для своїх громадян».

Обмеження свободи підприємницької діяльності. Їх декілька. Перше обмеження міститься в ст.43 Договору. Ця стаття вимагає від осіб, які користуються свободою підприємницької діяльності, щоб їх дії не суперечили умовам глави, присвяченої капіталу. Друге обмеження міститься в ст.45 Договору. Ця стаття встановлює, що дані правила не застосовуються, якщо ця діяльність пов’язана із здійсненням державної влади, навіть тимчасово. І нарешті в ст.46 Договору говориться про те, що здійснення підприємницької діяльності не повинно суперечити застосуванню положень, закладених у законах та підзаконних актах держав-членів, що обумовлюють окремий режим для іноземних громадян з огляду на громадський порядок, громадську безпеку та здоров’я.