Орфографічний практикум (пунктуація): пряма і непряма мова.

Пряма мова — це чуже мовлення, передане дослівно, без змін:

Хтось із дитям удвох бродить різдвяним садком. Каже дитятко: «Я — Бог», трусить сніжком (І. Малкович).

Пряма мова супроводжується словами автора, що вказують, кому належить пряма мова, за яких обставин вона висловлена тощо. Тому речення з прямою мовою складаються з двох частин: слів автора і прямої мови. Ці частини об'єднуються за змістом та інтонаційно, без допомоги сполучників. У складі слів автора є спеціальні слова, що вводять пряму мову, певною мірою з'ясовують її особливості: говорити, казати, повідомляти, відповідати, запитувати, зазначати, натякати, порадити, попросити, пояснювати, підкреслювати, зауважити, буркнути, думати: «Земля найкраще пахне восени», — говорить сам до себе Тимофій (М. Стельмах). Уводити пряму мову можуть не лише дієслова, а й іменники: питання, відповідь, пропозиція, команда, шепіт.

Слова автора можуть стояти перед прямою мовою, у середині прямої мови, після неї, а також включати в себе пряму мову.

Пряма мова завжди береться в лапки. Уживання інших розділових знаків залежить від місця прямої мови і слів автора в реченні.

Після слів автора перед прямою мовою ставиться двокрапка:

Він має повернутися. В хатину,

де на порозі — сивий чоловік.

Той сивий старець прошепоче: «Сину...»

Старий і сивий, як двадцятий вік.

К. Герасим'юк

Після прямої мови перед словами автора ставиться кома і тире або, якщо пряма мова є питальним чи окличним реченням, знак питання (знак оклику) і тире: «Не клопочися дарма, жінко», — хитали сивими бородами діди. «А знаєте, чому півники подружилися?» — підійшов до дітей тато. «Дідусю, струмок висихає!» — схвильовано повідомили хлоп'ята (В. Чухліб).

Якщо слова автора стоять у середині прямої мови, то можливі такі варіанти розстановки знаків:

1) слова автора в середині прямої мови з обох боків виділяються комою і тире: «У вигляді мови, —сказав Олесь Гончар, — дано людині великий дар» (Л. Бортняк);

2) слова автора містяться в середині прямої мови, що складається з двох речень. У цьому випадку перед другим реченням прямої мови ставиться крапка і тире:

«Так воно і є! — мовив дідусь, заглянувши в криничку, — Джерело замулилось». «Нічого, згодяться кошики, — мовить Овдій. — Руки в людини для того, щоб роботу ними робити». «Чому це ви радієте? — запитує Тетян-ка. — Сонця ж нема. Хмарно» (В. Чухліб);

3) слова автора містяться в середині прямої мови і вказують на те, що пряма мова буде продовжуватись. У такому разі після них вживається двокрапка і тире:

«Писанка ще мало досліджена, — говорить учений і додає: — Але є переконливі докази, що вона була відома ще задовго до нашої ери» (В. Скуратівський).

Непряма мова — це чуже мовлення, що передається не дослівно, а зі збереженням лише основного змісту висловлювання. На письмі непряма мова в лапки не береться.

Речення з непрямою мовою є складнопідрядним із підрядним з'ясувальним, яке приєднується за допомогою сполучників що, ніби, щоб, чи і сполучних слів де, куди, коли, як тощо. Вибір способу зв'язку залежить від таких умов:

— якщо чуже висловлювання, передане непрямою мовою, було звичайним розповідним реченням, уживається сполучник що:

Василь Касіян розповідає, що в основу його малюнка покладено епізод із життя Тараса Шевченка (Із журналу);

— якщо мовець, що передає зміст чужого висловлювання, хоче виразити сумнів щодо його достовірності, вживається сполучник ніби:

Ліхтар розхвастався, ніби він міг би засліпити сонце (В. Симоненко);

— якщо висловлювання було спонукальним реченням, уживається сполучник щоб: Софія Петрівна благала Аркадія, щоби він заспокоївся (М. Коцюбинський);

— якщо висловлювання було питальним реченням без питальних займенників або прислівників, уживається сполучник чи: Маруся питає, чи дружу я з Тимком Степурою (О, Донченко).

Коли ж такі слова були, вони стають сполучними словами у підрядному реченні: Хлопчик запитав, куди зникає вночі сонце. Вишлевич зупинив пана Юзефа і запитав, де Юлія. Головацький запитав Вишлевича, яка ідея в нього найсвятіша (В. Іваничук).