2.doc Украина 19 век

Особливо швидко змінювався соціальний і національний склад населення Слобожанщини й Півдня України. Відповідно до потреби регіонів у робочій силі царський уряд почав масово переселяти жителів сусідніх і віддалених районів Росії. Внаслідок цього відсоток росіян у складі населення України почав швидко зростати. Крім українців і росіян, робітництво України складалося з поляків, білорусів, волохів, угорців та представників інших народів 3 кількісним збільшенням робітництва Україна поступово набирала виразного індустріального вигляду.

4)!!!!!Формування національної інтелігенції. Тривало формування національної інтелігенції. На відміну від попередніх часів вона у першій половині XIX ст. дістала окремий соціальний статус, розширилися соціальні джерела її формування, підвищився інтелектуальний рівень. У межах Російської держави місце інтелігенції в соціальній структурі суспільства визначало Положення про міста 1785 р Згідно з ним вона звільнялася від тілесних покарань, мала право на володіння фабриками, заводами, могла в третьому поколінні клопотатися про присвоєння чину дворянина. Тобто з маси населення виділялися не окремі особи, а соціальна група людей з чітко визначеним соціальним становищем. Соціологічним же змістом термін «інтелігенція» почав наповнюватись у другій чверті XIX ст. У цей час так називали освічених людей, що займались інтелектуальною діяльністю, результати якої ставали товаром і мали духовну або матеріальну цінність: письменників, художників, артистів, викладачів, учителів, лікарів, інженерів, агрономів тощо. До рівня інтелігенції своїм інтелектом підносились окремі особи й без спеціальної освіти. Державні чиновники належали до розряду службовців, хоч багато з них мали ґрунтовну освіту.

Кадри української інтелігенції готувалися в основному через навчальні заклади. Високоосвічених спеціалістів випускали два місцеві університети. Якщо в 1805 р. у Харківському університеті навчалося 57, то в 1820 р. – 195 студентів. Усього ж протягом першої половини XIX ст. цей заклад закінчило 2800 чол. У Київському університеті студентський контингент протягом 1834–1841 рр. збільшився з 62 до 651 чол. До 1861 р. з нього вийшло 1500 вихованців.

Серед студентів університету переважали вихідці з дворянства Незначну кількість інтелектуалів давали Волинський (1818) та Рішельєвський в Одесі (1817) ліцеї. Ніжинська гімназія вищих наук (1820) тощо Випускників гімназій налічувалося 2000 осіб.

Більшість інженерної інтелігенції готували вузи Росії, що не могло не позначитися на її ставленні до української культури. Звідти виходили інженери цукрової, винокурної, паперової та інших галузей промисловості, інженери-картографи тощо.

Однією з елітарних груп української інтелігенції були викладачі вищих навчальних закладів, їхнє місце в соціальній структурі суспільства визначали «Табель про ранги» 1722 р. та інші законодавчі акти. Згідно з ними ректор був дійсним статським радником (IV клас), професор – статським радником (V клас) і т. д Місцеві власті не довіряли національним кадрам і тому при формуванні педагогічного контингенту віддавали перевагу випускникам петербурзьких і московських вузів або іноземцям Якщо в XVII – частково XVIII ст. Україна помітно впливала на становлення культури Росії, то тепер ситуація змінилася.

Ініціатор створення Харківського університету Василь Каразш закінчив Гірничий інститут у Петербурзі, а перший ректор Київського університету Михайло Максимович – Московський університет. У 1805 р. з 19 професорів Харківського вузу 13 були іноземними, а 6 – вітчизняними спеціалістами. Після розкриття в Київському університеті таємної польської організації уряд у 1839 р. замінив усіх викладачів-поляків. Із 10 професорів-медиків цього університету протягом 40-х – першої половини 50-х років шестеро захистили докторські дисертації в Дерптському університеті. Педагогічні кадри поповнювались і незначною кількістю випускників місцевих вузів. Абсолютна більшість викладачів походила з дворян, що не завжди адекватно позначалось на їхній соціальній позиції.

Кількість педагогічно-наукових кадрів була незначною. У Харківському університеті, наприклад, протягом 1832–1857 рр. працювало в середньому 28 викладачів з високим матеріальним статком.

Численний загін інтелігенції становили вчителі середніх і початкових навчальних закладів. Їх готували Київська академія до 1817 р., духовні семінарії, педагогічні інститути при Харківському (з 1811) і Київському (з 1834) університетах до їх закриття у 50-х роках. Всього в Україні в мі-ністерських школах у 1834 р. працювало 1459 вчителів. Найменшу їх кількість мали Волинська й Подільська губернії. Частину вчителів з метою русифікації краю направляли в Україну з числа випускників навчальних закладів Петербурга й Москви.

Незначним був прошарок технічної інтелігенції. Поряд з освіченими інженерами траплялося чимало талановитих винахідників без спеціальної освіти. Серед них і механік О. Варфоломєєв, який в 50-х роках винайшов парову машину, що нічим не поступалася зарубіжним.

Частину медичних працівників поставляли Україні навчальні заклади Москви, Петербурга, а також міста Західної Європи. Медиків з вищою освітою вперше почав готувати в Україні Харківський університет. Професія лікаря була такою популярною, що в окремі роки половина його студентів училася на медичному факультеті. Тільки за 1835–1863 рр. з університету вийшло 717 лікарів. Але основним центром підготовки медичних кадрів з 30-х років став Київський університет. Із 1845 р. він щорічно випускав у се-редньому по 48 лікарів. Підготовка місцевих лікарів була гіршою, ніж випускників західноєвропейських навчальних закладів.

Підготовку ветеринарних лікарів започаткував Харківський університет. Починаючи з 1805 р. при ньому діяла кафедра ветеринарії, а з 1835 р. – ветеринарна школа. До 1873 р. їх закінчило 200 осіб, діставши досить ґрунтовні знання. Майже 80 % випускників походило з дворян, купців і міщан.

Відбувалось активне формування творчої інтелігенції. Центром музичної культури став Харківський університет, де тривалий час працювали талановиті педагоги І. Вітковський та І. Лозинський. Всі врочисті й наукові зібрання супроводжувалися грою на різноманітних музичних інструментах. Композиторами та музикантами виступали переважно самі студенти, змінювалося ставлення властей до музики й музикантів. Якщо спочатку на них дивилися як на людей, котрі мали тільки розважати аристократію, то приблизно на середину XIX ст. у них почали вбачати й носіїв національної та світової культури. Серед плеяди українських музикантів важливе місце посідав композитор і поет-перекладач Петро Ніщинський, який із 1857 р. працював у Петербурзі. Після здобуття музичної освіти в Києві й стажування в Італії Семен Гулак-Артемовський виступав на сценах Петербурга й Москви. Він став автором першої української опери «Запорожець за Дунаєм» (1862), класичного зразка української музичної культури. Крім них, було чимало інших талановитих композиторів і музикантів, чиє мистецтво пробуджувало в народу прекрасні почуття й любов до національної культури.

Формувалась і театральна інтелігенція. Багато акторів, співаків, музикантів не мали спеціальної освіти, але успадкували найкращі професійні досягнення своїх попередників. У 1828 р. уряд заборонив купувати кріпаків для театрів. Соціальне становище акторів не було закріплене законодавче. Театральну освіту оперні артисти могли здобути тільки в Московській театральній школі та в Петербурзькому театральному училищі. Але відсутність власних театральних закладів компенсувалася добре поставленою художньо-естетичною й музичною освітою в університетах і гімназіях.

У Східній Галичині, Північній Буковині та на Закарпатті не існувало істотних відмінностей у формуванні національної інтелігенції порівняно з аналогічним процесом на тих землях, що перебували в складі Російської імперії. Більшість інтелектуалів була іноземного походження; польського, ні-мецького, угорського тощо. Відповідно їхня інтелектуальна діяльність часто спрямовувалася на нав’язування українському населенню інонаціональних духовних цінностей та одночасно применшення здобутків української культури. До того ж серед освічених людей переважало духовенство з його природним консерватизмом і відданістю властям. Сільські священики за своїм культурно-освітнім рівнем ледве піднімались над масою селянства й не могли виконувати роль духовного лідера народу.

Найкращі сили української інтелігенції перебували в опозиції до царських властей і піддавали їх критиці. Інтелектуали першої половини XIX ст. не одразу відійшли від своїх попередників у ставленні до захисту інтересів народу. На початку століття у їхній діяльності ще спостерігається прагнення відновити місце та роль у суспільстві козацької старшини. Але з плином часу інтелігенція дедалі більше переймалася інтересами не окремих верств, а всього суспільства, хоча на певних етапах переважали інтереси тих чи інших соціальних груп населення. Незважаючи на малочисельність і роз’єднаність, українська інтелігенція першої половини XIX ст. справила визначальний вплив на піднесення національної свідомості українського народу.

1.адміністративно-тереторіальний розвиток українських земель

2.криза середньовічних та розвиток нових соціально-економічних відносин.

3.суспільно-політичні рухи та національне відродження України.

4.особливості розвитку освіти й культури в українських землях