ukrainoznavstvo

Культ Хати, Родини, Матері – це опора української сутності, і тому «Духовність Тараса Шевченка є найбільш українською з цього погляду», і такими ж органічно-українськими були його ідеї як «сім’ї вольної, нової», так і єдності обох начал на шляху до неї – еволюційного і революційного. Бо цими рисами відзначалось життя і українського суспільства упродовж віків, і кожного українця – толерантного, ввічливого, бунтівничого і водночас мирнорозсудливого, як те властиво класичному вираженню такої натури в особі козака-січовика.

Уцьому зв’язку домінуюча роль батька в родині: він – носій рис мужності

йгероїзму в обороні Родини, а тому добрий і чуйний в повсякденному житті та жорстоко-суворий, коли йдеться про обставини виняткові. Приклад – походи, війна: там батько і непоступливий диктатор, і – батько: для нього і найрідніші, й чужі – одна родина.

З цієї причини був Батьком і Б. Хмельницький, сивоусі полковники, і – навіть зовсім юні чотові чи сотники в рядах СС. Навіть статутні норми для них були підлеглими моральним законам Роду. І це пронизує собою як віковічний фольклор, українські міфи, так і найновішу мистецьку творчість (скажімо, «Прапороносці» О. Гончара, в яких брати Блаженки живуть за ієрархічною психологією і в час 2-ої світової війни). І та позірна консервативність не є ознакою відсталості: український консерватизм носить глибоко гуманістичний, культурницький, морально-етичний, а відтак і естетичний характер. А тому, зрештою, і політичний, національно-державницький. З цієї причини українці є поборниками особової свободи, але – не асоціального індивідуалізму. Скоріше вони – колективісти на засадах визнання самодостатності кожної людини, розуміння, що «я» існує лише тоді, коли є «не – я» і в правах, і в обов’язках.

І аналогічно: на засадах визнання того, що «я» є лише тоді, коли існують рід, нація і держава, мир, праця і військо.

Українець – натура багатогранна, а тому не проста в скеруванні її інтересу та волі. І тому: по-перше, її потрібно знати і розуміти; а по-друге – потрібно бути неординарною національній еліті.

Еліта має бути найвищого рівня свідомості, культури, професіоналізму. Патріотизму, моральності. Тобто – дійсно елітою. «Тому найвищий, найвеличніший провідник для українця провідник – це той, що найповніше висловлює собою моральну справедливість»; той, що повсякчас, в усьому і скрізь може і хоче бути прикладом для інших.

Тому ідея родинності в українців – це всеосяжна філософія солідарності і гармонії, як і вища форма патріотизму виражається в мріях про «тихі води і ясні зорі» Батьківщини та про те, що «Де згода в сімействі, де мир і тишина. Щаслива там родина, весела сторона»; де панують справедливість і свобода, а над усе шанують людину.

Тому – ОУН, а далі й УПА і ставлять цю філософію як основу власної програми.

401

Є ті, кому досі не хочеться (бо невигідно) бачити все зазначене й визнавати. Та проти їхнього нігілізму постають документи і факти.

І особливо після ІІ (римського) Великого Збору ОУН 1939 р., коли організація зазнала внутрішнього розламу й на основі тактичних орієнтацій поділилася на мельниківців і бандерівців, і її бандерівська частина оприлюднила постанови ІІ краківського Великого Збору ОУН.

У постановах робилися наголоси: «Ідея Суверенної Соборної Української Держави стала в нашому столітті основою українського світогляду та нового, політичного, руху націоналістичного, щоб в огні боротьби, проти наїзників оформився в окрему політичну організацію – в Організацію Українських Націоналістів. Перші почини надати українському націоналістичному рухові організованих форм сягають 1900 року, коли-то Микола Міхновський почав на Лівобережній Україні закладати гуртки для боротьби за державно-політичне визволення України з-під ярма царської Росії» .

Прикметне уточнення! Адже досі не перевелися охочі або необізнані співвідносити бандерівський та мельниківський рух тільки із Західною Україною, трактуючи його самий лише як локально-крайовий (до того ж пропольський, проавстрійський чи про німецький; одне слово – «продажнозакордонний»), а не всенаціональний. Насправді ж дуже важливо, що після недовгочасної звуженості дії «ОУН розширила революційну акцію на всі українські землі», а також і на закордонні проукраїнські сили. Завдяки такому розширенню ОУН й повела «всі масові та всі одиничні протипольські акції» та «на українських землях під румунською займанщиною»; «На Закарпатті ділом ОУН були боротьба за Українську Державу, акт проголошення самостійності в 1939 р. й сама збройна оборона перед мадярськими наїзниками».

Красномовний факт, який свідчить, що ОУН була не вузько-ідеологічною групою, спрямованою лише проти імперського більшовизму, а таки дійсно політична організація загальнонародних інтересів.

Тяжким ударом для ОУН була смерть її вождя Є. Коновальця 1938 р. від рук агентів Москви.

Та в боротьбі викувались нові кадри й викристалізувалися принципи діяльності на новому етапі – фактично початку І-ї світової війни, коли Німеччина й СРСР розчленували Польщу й реально увійшли й в Українську Хату. Отже, коли стало очевидним: «2) Тільки вповні Суверенна Українська Держава може забезпечити українському народові свобідне життя й повний всесторонній розвиток усіх його сил. 3) Тільки шляхом революційної боротьби з наїзниками здобуде український народ свою державу».

Тому й оголошується принципова боротьба за суверенітет і справедливий суспільний лад, за «рівність усіх українців у правах і обов’язках супроти нації й

Українська суспільно-політична думка… – том ІІІ, Сучасність, 1983.

402

держави», що означає – за рівні права українських громадян, що мають інше етнічне походження.

У постанові краківського Великого Збору ОУН викладалася широка Програма дійсно демократичних суспільних перетворень як в народному господарстві, так і культурі.

Прагнучи об’єднання всіх українців у єдиний визвольний фронт, ОУН наголошувала, що «йде в боротьбі за здійснення заповіту Великого Пророка України – Тараса Шевченка, революційним шляхом Коновальця, шляхом Святослава, Володимира Великого, Хмельницького, Міхновського й Петлюри, шляхом боротьби за славу й велич.

Шляхом Золотого Тризуба… Шляхом до осягнення наших цілей є Українська Революція в московській імперії СРСР в парі з визвольною боротьбою поневолених Москвою народів під гаслом: «Свобода народам і людині». А водночас «для здійснення своїх планів ОУН організовує й вишколює власну військову силу… Завданням Військового Штабу… ОУН в часі зриву є організувати збройну силу Революції та керувати військовими акціями на землях… Українська воєнна доктрина, опираючись на аналізі духовних прикмет українця, історичні традиції, геополітичних умов України та узгляднюючи воєнні модерні засоби, має дати Українській Армії своєрідну стратегію й організацію, що в свою чергу дадуть змогу якнайкраще й найдоцільніше використати всю силову натугу Української Нації…»

Своєрідну стратегію виявила організація УПА: ведучи і відкриту, й партизанську боротьбу, вона за умов терористичних дій гітлерівської армії оголосила війну і німецькій імперії! А спиралася на загальнонаціональну підтримку.

Подібного світова історія не знала, не знала вона й того, щоб загнані у криївки та в глибоке підпілля організація і збройна сила вели боротьбу з найсильнішими арміями Європи понад 10 років. І склали зброю, лише коли загинув у криївках чи в концтаборах останній підрозділ, не зрадивши, одночас, ні присяги, ні нації.

Висновок очевидний: воювала і не могла загинути вся українська нація, підтвердивши: демократично-гуманістичний націоналізм є її органічним світоглядом і не може бути ворожим ні своїй, ні іншим націям. Ворожими є антинаціональні режими.

– То що, – часом грізно запитують опоненти, – ви заперечуєте, що українські націоналісти часом вдавалися до терору, а УПА знищувала польських і радянських громадян?

На те є документально підтверджена відповідь: так, окремі представники ОУН виявляли терористичні замашки; а от ні теоретичний, ні практичний націоналізм тероризму не схвалював; і аналогічно щодо УПА: вона не знищувала польських, радянських чи німецьких (загалом з числа окупантів) городян, а боролася з представниками ворожих українським національним

403

інтересам сил. Варіант з польсько-єврейською армією і Б. Хмельницьким, з французьким чи італійським, бельгійським рухом опору, з норвезькими квіслінгами: скрізь воювали з ворогами, як в Іспанії воювали між собою іспанці, які по-різному бачили майбутнє країни; як говорив Власов, що воює не з російським народом, а зі сталінізмом; і квіслінгівців судили не як представників етносу, а як помічників гітлеризму. З цих же міркувань італійці повісили свого дуче догори ногами на площі…

ОУН і УПА воювали не з українцями – «східняками», бо в їхніх лавах навіть командний склад, а тим більше ідеологи походили, як те визнавали бандерівці, з східних регіонів України. Воювали з тими, хто піднімав руку (і зброю) на ідеали, спосіб життя людей, котрі жили на своєму Терені й хотіли жити за своїми законами, в своїй Свободі.

Більше того, воювали не з окремими енкаведистами та групами чи рядовими функціонерами – «квінслінгівцями»: коли за наказом Гітлера було заборонено проголошене 1941 року відновлення української державності (перший акт у Львові, другий планувався здійснити у Києві), ОУН оголосила себе в стані війни з Німеччиною…

Загинули мало не всі родичі Бандери, роки війни він провів у гітлерівському концтаборі, скоординованими зусиллями сталіністів, гітлерівців, їхніх польських, мадярських, румунських сателітів було замордовано і вбито сотні тисяч ідейних борців, – але їхня воля, як і воля народу, не була зломлена.

Національна ідея, націоналізм на межі ХХ-ХХІ століть. Історія довела:

стратегія ОУН і УПА була прогресивною. Інша справа – її виконання: бували тактичні помилки, і не тільки у веденні бойових операцій. Достатньо нагадати, що ще на початку І світової війни диференціювалися шляхи до мети майбутніх бандерівців і мельниківців. А коли взяти до уваги ще й розходження між УНРівцями та гетьманцями, петлюрівцями і українськими комуністами – явними переслідувачами українських патріотичних сил, то стане зрозуміло катастрофічно згубна сила розбрату в стані різної ідеологічної орієнтації еміґрантів та еміґрантів і громадян УРСР. І не лише в минулому. Досвід успішної антиукраїнської політики руками самих українців широкомасштабно використовується і на межі ХХ-ХХІ століть. І, що особливо печально, не завжди безуспішно. Україну знову ділять мовою і культурою, партіями і конфесіями, реґіонами та ідеологічними міфами, сподіваючись, що вона знову стане іграшкою ненаситних сусідів та власних україножерів.

Особливо фанатично лякають українців націоналізмом.

І враховується лише те, що прихильники демократично-гуманістичного націоналізму самі краще за інших розуміють причини та ціну розриву між практичним та теоретичним націоналізмом та між свідомою й замореною елітою й масами. У тому числі й масами та елітою, хворими на пасивний, однак регулятивний антипатріотизм.

404

Одним з переконливих доказів – стаття Євгена Маланюка середини ХХ ст.. «Малоросійство» та праця Григорія Ващенка «Хвороби в галузі націоналістичної пам’яті».

Малоросійство, зауважимо одразу, не в значенні реалії ХVII-ХІХ ст.., коли українці офіційно іменувалися малоросами (або хахлами), а як ідеологічно моральна та біопсихічна категорія, тип характеру.

Сам Є. Маланюк і починає із зауваження: «Поняття малоросійства, в тім сенсі, в якім тут ужито, не мало б обмежуватися лише українським світом». Це

– феномен по-своєму інтернаціональний (властивий і іншим націям). Бо «кожна многонаціональна держава, не виключаючи навіть найбільш національноупорядкованих імперій, в процесі свого історичного існування витворювала своєрідний пересічний тип імперської людини. Згадаймо ще донедавна пам’ятний нам тип, наприклад, австрійця, який без особливих перешкод міг бути одночасно чехом чи хорватом, поляком чи русином-українцем».

Таких формував ще мудрий Рим: він не намагався деетнізувати своїх громадян. Вони формувалися автоматично способом життя.

Інша справа в царській імперії чи в СРСР (зазвичай Росії): там імперія, її державний устрій «не знав, на знає і знати не хоче жодної особовості: ані особистої, ані суспільної, ані національної, ані навіть релігійної чи класової. Тому-то «це був брутальний, масово-механічний в и р і б, виконував терористично-поліційною машиною тотально-зцентралізованої держави» . Подібне практикувалося і в сфері національних відносин: «В умовах характеристичної мішанини понять «нація-етнос» і «держава-імперія» державна машина в практиці механічно поглинала старі національні організми під етнічний рівень московської маси з метою, розуміється, творити єдинонеділимий народ – руський, російський чи сов’єтський, вірніш, «народ» – в специфічно-російськім розумінні цього слова. Результатом такої наполегливої й планової чинності державної машини – було з’явлення типу не росіянина, а лише: малороса, малополяка, малогрузина і навіть малосибіряка».

Українські інтернаціоналісти не тільки вітали, а й стимулювали той процес. Але ще гірше, що тип «малороса» був продуктом і певного роду байдужості частини суспільства: він не зустрічав активного відчуження навіть з боку частини інтелігенції, бо вона й сама піддавалася спокусі зажити життєвих благ, купованих ідейних колаборанством. А націоналізм не одразу знайшов ефективні ліки проти душевної отрути. Це й стало однією з причин історичного

відступу української державності. «Що ж таке малорос?

Це – т и п н а ц і о н а л ь н о – д е ф е к т и в н и й , скалічений психічно, духовно, а – внаслідках, часом – і расово.

Крисаченко В.С. Українознавство. Хрестоматія. – Книга 2. – К., 1996.

405

На нашій Батьківщині, головнім історичнім родовищі цього людського типу, він набрав особливо патологічного і зовсім не такого простого характеру, як на перший погляд здавалося б».

Цей тип, зазначає Є. Маланюк, століттями планово, навіть науково готувався в Москві.

Однак не варто покивувати лише в бік сусідів. «Малоросійство-бо – наша історична хвороба (В. Липинський називав її хворобою бездержавності), хвороба многовікова, отже хронічна». Причини? І природне багатство України і зникнення історичної пам’яті та зумовлений цим «очевидний параліч національно-державній волі, а – дедалі – аґентуру й п’яту колону Москви», а також – часом просто ганебна поведінка чільних представників нашої еліти, інтеліґенції – від Брюховецького до Тетері та Пушкаря; Кочубеївщина також була плодом довгих десятиліть.

Ось чому «малоросійство то не москвофільство і не ще якесь фільство (польськофільство чи туркофільство, германофільство, – П. К.). То – неміч, хвороба, каліцтво внутрішньонаціональне. Це – національне пораженчество. І так само – «малоросійство – це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція.

Капітуляція ще перед боєм.

Аналогічно безпідставно всіх зараховувати до малоросійства. Діячі Центральної Ради малоросами не були». Але їм не рідко бракувало п о л і т и ч н

ої в о л і».

Ав повсякденному житті мас – самоповаги й рішучості захищати свої святині. Всі народи пишаються своїми національними святинями, малороси ж (саме малороси, а не українці!) – насправді психічно скалічені скоморохи, норма поведінки яких – то «систематичне висміювання, анекдотизування й глузування зі звичаїв, обичаїв, обрядів, національної етики, мови, літератури…», витворених віками. Отже – з самих себе, із свого майбутнього. Малороси спроможні забувати навіть своїх геніїв – як М. Остроградський, С. Тимошенко, Богомолець, Бортнянський, Боровиковський, Гоголь, Мечников, Куїнджі, Самокиш, Курбас і його театр, Ю. Нарбут… з волі «малоросів» (і найвищих посадових осіб) навіть «Київську Всеукраїнську Академію Наук перетворено в провінційну філію московської з публікаціями «на общепонятном»…».

Чи дивно, що в СРСР вже не фігурує український народ, а тільки «народ України». Йде тотальна війна з українськими героїчними постатями. І закономірно, бо, скажімо, «мазепинство… є яскравою протилежністю, яскравим запереченням, народним демаскуванням і найрадикальнішим ліком саме на малоросійство». А лікувати українську хворобу її ворогам невигідно: інакше вона перестане бути рабою, а далі й державно-національною руїною.

406

Вихід? Відродження животворних сил національної ідеї, нації і Держави – як процесу відродження сім’ї і роду, державної еліти і волі, демократії, свободи і гуманізму.

Питання лише: хто і як це буде робити?!. З чого починати і до чого йти?.. Нагадаємо: саме цих питань у 20-х роках болісно торкався Микола

Хвильовий. І найперше – проблеми психології як окремого індивіда, так і цілої маси.

«Рабство річ ганебна, але рабська психологія на свободі гідна зневаги», – ставив він епіграфом слова Ф. Шіллера до памфлета «Україна чи малоросія?» І цей мотив пронизував мало не всі його художні твори від «Я (романтики)» до «Вальдшнепів». На повну силу він вибухнув у памфлеті «Україна чи малоросія?» Вибухнув як протест проти лицемірства у трактуванні національної революції, національного відродження та національно-державного будівнитства

– з одного боку (особливо в підрозділі «Колонія чи держава»), і проти психічного бомбування мільйонів, перетворення їх на «малоросіян» – з другого.

Причину виказав сам Хвильовий: Україна мала найбагатші Землю й Природу, героїчну минувшину, невичерпні економічні ресурси, могутні таланти не лише у минулому, а й у ХХ ст. – як, наприклад, Тичина, Рильський, Курбас, – одночас знову опинилася в статусі колонії.

Чого забракло їй для реалізації історичних національно-державних прагнень? – ставив питання мужній письменник-громадянин.

І відповідав: звичайно ж, і економічно-військової потуги для протистояння фальшивим «інтернаціоналістам», метою й ідеологією яких (починаючи з Леніна) були месіанізм та імперський фаталізм, а державою – Україна.

У цьому зв’язку він рішуче протестує проти злоносного шовінізму як В. Бєлінського, так і О. Пєшкова (Горького). А особливо – більшовицької верхівки, з вини якої «Московський месіанізм житиме в головах московської інтелігенції, бо вона й сьогодні виховується на тому ж самому Бєлінському».

Однак особливу зневагу чи й ненависть викликає у ньому зафіксовані ще Катериною ІІ «черкасская шатость», психічна роздвоєність та нестійкість «малоросів» (як Карамазова у «Вальдшнепах»), їхня інтелігентська м’якотілість та аморфність бажань, ідеалів, волі до боротьби (як у редактора Карка). Навіть Україну вони люблять хворобливо, боязко й потаємно, наче соромлячись, бо, за їхнім визнанням, не знають за що…

Звідси непевність у питаннях суверенітету й честі та гідності, нездатність відстоювати чітко-патріотичну позицію в штучно нав’язаній полеміці про боротьбу двох мов і культур в Україні, нікчемне плаксійство й рефлексивна самозневага та безхарактерність.

А в підсумку – примітивно низький рівень українськості в почуттях, світорозумінні, мисленні, політичний боротьбі, державному будівництві. Сповідування психоідеології: «Якось воно та буде…» Нездатність піднятися до розуміння як внутрішніх, так і ґеополітичних та ґеостратегічних

407

природовизначень України (і в Європі, і в Азії, й на інших континентах планети).

Проблему етно – та біопсихіки як фундаментальну в системах національної ідеї та нації закономірно (бо традиційно) розробляють і Ю. Липа в 30-ті та Г. Ващенко в 40-60-ті роки ХХ ст. Це віднаходимо в працях останнього «Виховний ідеал», «Виховання волі і характеру», «Хвороби в галузі національної психіки».

Напрямки дослідження та світоглядні акценти помічаємо в самих назвах книжок: у «Виховному ідеалі» увага зосереджується на ролі національногуманістичного ідеалу у вихованні української людини-громадянина і патріота. У «Вихованні волі й характеру» Г. Ващенко на передній план виносить формування психічних якостей і мислячої та почуттєво розвинутої людини, і сильного волею та яскравого характером борця за суспільні й національнодержавницькі ідеали, ферментом яких виступає національна ідея, а резервуаром дії – нація.

У праці «Хвороби в галузі національної пам’яті» Г.Ващенко концентрує увагу на ролі душевної та досвідно-інтелектуальної пам’яті людей, без якої вони не розвиваються ні внутрішньо, ні в громадянській зрілості та активності, психічно зачахають на рівні рослинно-тваринного існування.

Біди українців Григорій Ващенко пояснює втратою з боку частини громадян вольової і характерної сконцентрованості на меті та засобах її досягнення, а як на причині – на зникненні історичної пам’яті.

Вина за це лягає і на батьків, і на освіту, науку, культуру, і, особливо, на політичну та урядуючи еліту: вони стратили жагу пошуку істини й правди, причин життя і смерті, добра і зла, краси і потворності – а тому змирилися з фальсифікацією історії та ідеалів, а як наслідок – упали в рабство. Найгірше рабство, – з яким змирилися, бо й русичі були в монголо-татарському рабстві, і ляхи та москалі насаджували рабську систему, – однак тогочасні українці боролися! Вони були людьми нормальної психіки й волі, гідними славного майбутнього.

Частина українців капітулювала, зреклася минулого й тим самим втратила право зватись людьми.

«Психологія, стисліше психіатрія, – зазначає Г. Ващенко, – знає декілька …неформальностей в галузі пам’яті», і зокрема: гіпермнезію, амнезію, парамнезію .

Гіпермнезія – це загострення якихось окремих спогадів з минулого (і є «станом психіки людини, коли вона більше живе спогадами про минуле, ніж подіями сучасного і думками про нього».

Протилежністю є гіпомнезія (різкими формами якої є амнезія) – це коли «людина забуває і не може згадати якийсь … період свого життя». Ці своєрідні

Ващенко Г. Хвороби в галузі національної пам’яті. – К., 2003. – С.6.

408

хвороби трапляються в окремих людей, – але по-своєму ними можуть бути охоплені і групи та маси.

У цьому аспекті особливої ваги набуває парадиґма: нація і окрема людина. «Зрозуміло, – слушно зауважує вчений, – що нацією не можна розглядати як особистість і переносити на неї всі властивості окремої людини. Але разом з

тим націю не можна трактувати як абстракцію або як випадкове об’єднання людей». Тому допустима аналогія між організмами людини і нації: вони взаємозалежні. У тому числі і в царині психіки. Зокрема, коли йдеться про пам’ять роду й традицій, мови й культури, природи і праці, нації і держави, досвід та історичні уроки.

І нації хворіють гіпермнезією та амнезією й парамнезією, що підтверджується й станом українського життя: не можемо не помічати, що в ньому існують рецидиви «забуття минулого, забуття або непошана до національних, політичних і культурних діячів. Відмовляння або презирливе ставлення до національних звичаїв, зречення своєї рідної мови», – що відносити на карб лише політики колонізаторів неправомірно.

Кожен для себе законом є він сам! Межа влади, як гадав Сивоок, герой «Дива» П. Загребельного, – вільна людина. «Художнику немає скутих меж, він

– норма сам» (І. Драч).

Чи усвідомлюють усе те українці і чи докладають адекватних силі зла волелюбних зусиль?!.

Отож і висновки: «З огляду на те, що здорова пам’ять є одною з важливих передумов нормального розвитку як окремої людини, так і цілої нації, українці мусять дбати про те, щоб зберегти здорову національну пам’ять». А тим більше

–умножати її й плекати.

Ітут на передній план має виступити національне виховання, і особливо – в аспекті об’єктивного розгляду дилеми: органічний націоналізм чи насильно нав’язуваний інтернаціоналізм.

Інтернаціоналізм, зауважує Г. Ващенко, московські ідеологи вважають найважливішим рушієм поступу, адже «марксисти визнають націю за тимчасове явище», оскільки вони виникли у ХVІІ ст. з розвитком капіталізму, а коли зникнуть класи – зникнуть й капіталізм та нації; настане «безкласове інтернаціональне суспільство».

Сьогочасні «інтернаціоналісти» геть чисто присоромлені історією за своє конструювання майбутньої картини людства, бо окрім апріорних суджень та абстрактних уявлень є ще й закони природи. І – уроки історії.

Ті уроки очевидні: українці і на початку ХХ ст. зазнали невдачі в державотворенні, бо їхніми вождями були соціалісти, а «Для українських соціалістів на першому місці стояла не самостійна Україна, а соціалізм…

Подібне явище можна [було] спостерігати в серед інших народів світу. Особливо у Франції та Італії. П’яті колони, розкидані про всьому світі, скрізь діють за вказівками Кремля на шкоду своєму народові й своїй державі…»

409

На чиєму боці правда: поплічників новоімперських прожектів, – чи прибічників одвічних законів Природи, котрі орієнтуються на віковий досвід. Той досвід, що говорить: інтернаціоналізм – безплатна оболонка вигаданої теоретичної «єдності» всіх на основі зречення кожним власної сутності та покликання; націоналізм – аналог патріотизму, породжуваного всім універсумом природи, виробництва, традицій, сільського, промислового чи технологічного способу життя.

Інтернаціоналізм – уніфікація і знищення людської, соціальної, національної, культурно-мистецької, світоглядної особовості; націоналізм – навпаки: індивідуальний розквіт, що неминуче веде до взаємо пізнання і взаємозбагачення. Це – дійсний поступ, бо дійсна сутність світу в його безмежній різноманітності та взаємодоповнюваності.

Одвічний рух у природі – диференціація й інтеґрація. Зведення до єдиного веде до знищення природної диференціації та поглинання одним – усіх. Чи можливий проґрес там, де пануватиме одна система, ідеологія, мова, культура?.. Абсолютно немислима й абсурдна й ідея «інтернаціональної людини», оскільки це неможливо ні біологічно (різні типи природи, клімат, харчування, праця зумовлюють природну різницю в фізичній і світоглядній парадиґмах людей), ні психічно та культурно, «бо психіка людини формується під впливом різних чинників біологічних, соціальних й історичних…

Тому національні властивості залишаться доти, поки існує на світі людство».

Не все національне (отже, й націоналістичне) підлягає фетишизації та ідеалізації. Націоналізм аґресивних асоціацій, партій, держав є реальною загрозою людству. Тому необхідно аналітично-диференційовано підходити й до націоналістичної теорії та практики.

Однак необхідно враховувати й те, що, по-перше, не все аґресивне походить від націоналізму як патріотизму; а по-друге, що одна справа – аґресія шовінізму, і зовсім інша – самозахист і оборона природних прав та цінностей людини і нації з боку уярмлених і спраглих свободи. Нація, що бореться за своє життя і свою Батьківщину, мову, культуру, – бореться й за вселюдську цивілізацію та будучину.

У цьому ключі має розвиватися й погляд на українську націю та історію: «На полях України вимішуються долі народів планети». І це мають засвоїти насамперед українці і утверджувати той погляд, починаючи з маминої усмішки та пісні над колискою і продовжують чи всією системою виховання та державно-політичної життєдіяльності.

За такого підходу вияскравиться правда і про СВУ та УВО, ОУН та УПА: їхній націоналізм був не аґресивним, а цивілізаційно-творчим, спрямованим на захист інтересів усіх захисників рівноправності, демократії, свободи та гуманізму.

410