Лекція 3 київська русь

1 Передумови утворення давньоруської держави та теорії її походження. 2 Політичний устрій та соціальна організація Київської Русі. 3 Соціально-економічний розвиток Київської Русі. 4 Основні напрямки зовнішньої політики Київської Русі. 5 Прийняття християнства.

1 Передумови утворення давньоруської держави та теорії її походження. Утворення Київської Русі – однієї з найбільших європейських держав середньовіччя – дослідники вважають результатом закономірних процесів соціально-економічного розвитку східних слов’ян.

У VІІ-ІХ ст. в суспільстві давніх слов’ян відбулися глибокі соціально-економічні зміни. Вдосконалення засобів виробництва, застосування нових технологій обробки ґрунту призвели до розкладу родоплемінних відносин. Проявом цього була поява сусідської общини, виникнення приватної власності і пов’язаного з нею майнового й соціального розшарування суспільства. Водночас відбулися і політичні зміни: вожді племен і старійшини родових общин поступово зосередили владу в своїх руках. Наслідком цих змін стало оформлення протодержавних об’єднань – полянського, дулібського, волинянського.

На кінець ІХ ст. дулібське і волинянське протодержавні утворення занепали, однак пережило розквіт і піднесення полянське, яке в кінці VІІ – на початку ІХ ст. у Середньому Подніпров’ї утворило Руську землю. До складу цієї держави увійшли землі полян, древлян, сіверян, політичним центром став Київ, розташований у вигідному географічному та стратегічному місті.

Пізніше, в середині ІХ ст. виникло протодержавне об'єднання ільменських словенів.

Злиття цих двох протодержав в результаті двірцевого перевороту , здійсненого князем Олегом у 882 р., стало вирішальним кроком на шляху створення східнослов’янської держави. Відбулося об’єднання південного і північного осередків протодержавності. Столицею новоутвореного князівства стало місто Київ. За цим першим державотворчим кроком йшли інші.

Олег підкорив владі Києва слов’янські племінні союзи словенів, кривичів, древлян, сіверян, радимічів і неслов’янскі – чуді й мері, а наступники його – Ігор, Ольга, Святослав і Володимир протягом Х ст. поширили державну владу, систему збирання данини і судочинство на основні східнослов’янські землі. Так склалася перша держава східних слов’ян, яку джерела називали Руською землею, з ХІІ ст. – Вкраїною, а історики – Київською Руссю.

Питання про обставини заснування Київської Русі були довготривалий час дискусійними. В історичній науці найбільш поширеними були норманська та антинорманська теорії.

Норманська теорія, розроблена всередині ХVІІІ ст. німецькими вченими, членами Російської академії наук Готлібом Байєром, Герхардом Міллером та Августом-Людвігом Шльоцером базувалася на “Повісті временних літ” Нестора.

В літописі розповідалося, що північні слов’янські племена (словени, кривичі) та фінські (чудь, меря, весь) запросили у 862 р. варягів. Прийшли брати Рюрик, Сінеус, Трувор. Старший брат Рюрик поклав початок династії давньоруських князів, які з тих пір називаються Рюриковичами. Антинорманісти (Михайло Ломоносов – засновник антинорманської теорії, Микола Костомаров, Михайло Грушевський) стверджують першочергову роль слов’ян у виникненні державності Русі.

Методологічною підвалиною двох теорій було уявлення про утворення держави як про одночасний акт – наслідок діяльності історичної особи. Тому аж до кінця ХІХ ст. у центрі уваги як норманістів, так і антинорманістів стояли питання етнічної належності літописних варягів, появи перших руських князів, походження назви “Русь”. Довготривалий час на фундаменті всієї різноманітності джерел (історичних, археологічних, мовних) встановилася думка про провідну роль скандинавів у політичному житті Східної Європи.

Розробка сучасної теорії виникнення держави внаслідок довготривалого соціально-економічного розвитку суспільства, праці істориків і археологів, які доводять, що східнослов’янське суспільство ще до літописного закликання варягів мало протодержавні утворення, – все це корінним чином змінило уявлення про роль норманів на Русі. Водночас сучасна наука визнає, що норманські князі з бойовими дружинами служили слов’янам, навіть очолили династію, але швидко слов’янізувалися й асимілювалися серед населення.

Таким чином, Київська Русь виникла внаслідок політичної, етнічної та культурної консолідації східнослов’янських племен.

2 Політичний устрій та соціальна організація Київської Русі. Київська Русь у своєму розвитку пройшла три основні періоди.

Перший період тривав з 50-х років IХ ст. до кінця Х ст. Це період виникнення і формування давньоруської держави, яку у візантійських та західноєвропейських джерелах називали “Рось” або “Русь”. На цей період припадає княжіння Олега, Ігоря, Ольги та Святослава. Саме за їх правління відбулася найбільша експансія Київської Русі, в результаті якої були значно розширені кордони, русичі укріпилася на Чорному морі, а всі чорноморські країни увійшли в сферу її впливу.

Другий період є періодом піднесення Київської Русі, її розквіту та найбільшої могутності. Хронологічно період охоплює кінець Х ст. – середину ХІ ст. В ці часи виділяються княжіння Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого.

Третій період, який триває з другої половини ХІІ ст. до першої половина ХІІІ ст., – це доба феодальної роздробленості та занепад держави. Найвидатнішими князями цього періоду були Володимир Мономах та його син Мстислав, які змогли на деякий час зупинити роздрібнення держави та востаннє її консолідувати.

Щодо політичного устрою Київської Русі, то протягом її розвитку він еволюціонував. Так, на першому періоді свого розвитку за формою політичного устрою Київська Русь була дружинною державою, тому що в ній дружинники князя збирали данину, вершили суд і правили від імені князя. Аж до князювання Володимира Святославовича в соціальному плані Київська Русь була надплемінною державою, тому що київський князь піднісся над племінною верхівкою.

За князювання Володимира Святославовича змінилася форма політичного устрою: родоплемінна держава трансформувалася у ранньофеодальну, а її дружинна форма – у монархічну. На чолі держави стояв монарх – Великий київський князь. Йому належала законодавча, виконавча, судова та військова влада. До повноважень князя також входило визначення податків, карбування монети та розпорядження скарбницею. Допомагали йому в управлінні боярська рада, яка складалася з удільних князів, старших дружинників, міської аристократії а з хрещення Русі – митрополита. Функції ради ніколи чітко не визначалися, однак князі завжди брали до уваги пропозиції ради.

Ще одним носієм влади у Київській Русі було народне віче –збори городян, чоловіків – голів сімей. Віче скликалося князем, митрополитом або городянами. Серед питань, які обговорювалися на вічі, були військові походи, скликання народного ополчення, укладання угод, розподіл посад у державі, престолонаслідування. Віче могло схвалювати або критикувати політику князя, однак не мало законодавчих функцій. У часи піднесення віча князь, який займав престол, укладав угоду, за якою зобов'язувався не переходити традиційно встановлених меж влади щодо віча, а воно в свою чергу визнавало над собою владу нового князя. Були випадки, коли віче виганяли або запрошувало князя.

У великих містах існували посади намісників (сини князя і старші дружинники), які мали у підлеглості урядовців нижчого рангу. Останні управляли у волостях. Така структура адміністрації повинна була зміцнити центральну владу.

Важливу роль в управлінні державою мали правові (юридичні) норми, які були записані в “Руській правді”, виданій Ярославом Мудрим у 1016 р.

В руках Великого князя були значні військові сили, які складалися з власної дружини князя та військ васальних (удільних) князів. В особливих випадках для захисту держави збиралося народне ополчення.

Будівництво державності в основному завершилося за Ярослава Мудрого.

У добу феодальної роздрібненості одноосібна монархія змінилася федеративною. В цей період існувала система колективного сюзеренітету, а усі рішення приймалися на з’їзді князів. Водночас виділяються періоди, коли державою управляли два найсильніші на той час князівські клани (дуумвірат). На цьому етапі бояри були активною політичною, а нерідко й навіть правлячою силою.

Соціальна організація Київської Русі була строкатою і базувалася на феодальних відносинах. Головним власником землі був Великий київський князь. За військову службу він наділяв своїх дружинників та родичів землями, але давалася не територія, а право стягувати данину. Так складалося умовне землеволодіння. З ослабленням князівської влади формується вотчинне (спадкове) землеволодіння.

Таким чином, на вершині суспільної піраміди знаходилися феодали – князі, старші дружинники, бояри.

Головну масу населення Київської Русі складали вільні селяни-общинники, яких називали смерди. Вони були юридично вільними людьми, мали власне господарство (поле, садибу, худобу), проживали в князівських селах. Смерди займались землеробством та сплачували на користь князя натуральний або грошовий оброк – полюддя. Вони також несли військову службу із власною зброєю і кіньми. З розвитком феодальних відносин у ХІІ ст. смерди потрапляють в залежність від феодалів і починають відбувати як відробіткову, так і натуральну ренту.

Окрему категорію вільних людей складало населення міст. Домінуюче становище займала міська аристократія (“кращі мужі”) – князі, вище духовенство бояри, заможні купці, власники ремісничих майстерень, фінансова еліта. В їхніх руках знаходилася влада у місті. До середнього класу міста (“молодших людей”) належали дрібні купці, рядове духовенство, крамарі, висококваліфіковані ремісники. На нижчому щаблі соціальної ієрархії міст стояла чернь – люди, які не мали засобів до існування й наймалися на будь-яку чорну роботу.

Існувала на Русі досить чисельна категорія напівзалежних людей. Селяни, які брали у феодала позику (купу) грошима, зерном, скотиною повинні були її відробити (відробіткова рента) і стали називатися закупами. В іншому випадку селяни складали договір (ряд) про оренду землі і називалися рядовичами. Нерідко закупи і рядовичі через невиконання угод потрапляли у залежність від феодала, хоча “Руська правда” це забороняла.

Були категорії залежного населення. За “Руською правдою” їх називали челяддю (люди, які працювали на подвір’ї феодала –ключники, кухарки, покоївки тощо) або холопами (це селяни, які втратили своє майно, були продані при свідках, військовополонені, втікачі-закупи). Ця категорія населення не мала власності і була безправною.

Окрему групу становили ізгої, які в силу певних обставин вибули зі своєї категорії, але не прилаштувалися до іншої. Питання щодо існування рабів є суперечливим. Рабів-військовополонених відпускали за викуп, інших – продавали на невільничих ринках., як прибутковий товар. Були випадки, коли раби ставали членами сімей. В цілому рабство не було поширеним у Давньоруській державі.

Таким чином, політичний устрій Київської Русі еволюціонував, але тісно перепліталися в управлінні три тенденції – монархічна (князівська влада), аристократична (боярська рада), демократична (віче). Соціальна організація суспільства Давньоруської держави базувалася на феодальних відносинах і була ієрархічною.

3 Соціально-економічний розвиток Київської Русі. Соціально-економічний розвиток Київської Русі базувався на трьох галузях господарства – сільському господарстві, ремеслі та торгівлі.