ЛЕКЦІЯ 3: ПРИРОДНИЧО-НАУКОВІ ОСНОВИ ПСИХОЛОГІЇ

1. Класичні напрями розвитку психології: біхевіоризм, психоаналіз, гештальтпсихологія.

2. Сучасні напрями розвитку психології:, гуманістична психологія, екзистенційна психологія, когнітивна психологія , генетична психологія.

3. Галузі сучасної психології.

4. Етапи становлення психології як науки. Виникнення і розвиток психології в Україні.

Основні поняття теми: біхевіоризм, психоаналіз, гештальтпсихологія, гуманістична психологія, екзистенційна психологія, когнітивна психологія, генетична психологія

1. Класичні напрями розвитку психології: біхевіоризм, психоаналіз, гештальтпсихологія.

Біхевіоризм. В основу біхевіоризму як послідовного метаріалізму, покладена ідея про людину як тварину, що додатково володіє словесною поведінкою. Тому головним зав­данням психології проголошується допомога людині в адаптації її до оточення, а відтак нехтується будь-яка духовність та творчість особи. Стосовно неї виправдовується використання маніпулятивних технологій. Система біхевіористського перепрограмування передбачає ставлення до людини як об’єкта, а не суб’єкта.

В основі біхевіоризму лежало твердження про те, що люди є свого лише машини-роботи. На думку Р.С.Вудворта, залишалося установити, що роботи могли виконувати все те ж саме, що і люди. Замість фантастичної, приховано релігійної, традиційної психології свідомості, біхевіоризм запропонував позитивістську психологію опису, прогнозування і контролю поведінки. Один з її авторів, Дж.Вотсон відкидав релігію і моральний контроль над поведінкою, ставлячи мету замінити їх наукою і технологічним контролем за допомогою бихевіористської психології.

Одним із соціальних чинників виникнення біхевіоризму був світ на початку ХХ ст., що змінився цілком і назавжди. На початку ХХ ст. ідея зростання, прогресу здобуває більше значення, ніж результат. Метою життя стала не досконалість як кінцева мета, а постійний процес удосконалення, дозрівання, очищення.

Філософською основою виникнення біхевіоризму були логічні позитивісти, які пояснювали, що наукова мова містить терміни двох типів. Ранній позитивізм підкреслював значення спостереження і наполягав на тому, що наука повинна містити тільки терміни спостереження. Основні терміни спостереження відносяться до властивостей природи, і безпосередньо спостерігаються: колір, довжина, вага, часу та ін. Логічні позитивісти погоджувалися з тим, що спостереження є підгрунтям науки, але також визнавали, що і теоретичні терміни служать необхідною частиною наукового словника, додаючи пояснення до описів природних явищ. Наука просто не може обійтися без таких термінів, як сила, маса, поле й електрон. Проблема полягала в тому, щоб зробити теоретичний словник науки легітимним, виключивши все метафізичне і релігійне. Потрібно було тісно пов'язати теоретичні терміни з термінами спостереження (операціоналізувати), і у такий спосіб гарантуючи їхню адекватність. Операціоналісти стверджували, що терміни, які не підлягають операціональному визначенню, безглузді в науковому плані. Науковим термінам можна дати операціональне визначення, з якими погодяться інші вчені.

Класична формула біхевіоризму S-R швидко виявилася не тільки не адекватною для пояснення поведінки людини, а навіть абсурдного. Схеми процесів опосередкування дуже швидко стали дивовижно громіздкими. Стався перехід до формули S-H-R. Щоб забезпечити строгість і точність (мова комп'ютерного програмування), прихильники теорії опосередкування залишили свій рятувальний пліт S-R заради того, щоб зійти на борт океанського лайнера переробки інформації. Б.Ф.Скіннер був останнім з великих теоретиків-бихевіористів. На його думку, наукова психологія повинна бути об'єктивною, а не суб'єктивною і випливати на поведінку, а не свідомість. Для Б.Ф.Скіннера люди не заслуговують ні похвали, ні докору за усе, що вони роблять або не роблять. Він вважав, що оточення контролює поведінку так само, як добро і зло, якщо вони існують.

З погляду біхевіоризму метою психології є аналіз поведінки шляхом локалізації специфічних детермінант специфічної поведінки і встановлення точної природи співвідношення між попереднім впливом і наступною поведінкою. Дослідник пояснить поведінку та прогнозувати її прояви тільки тоді, коли зможе маніпулювати незалежними змінними. Він заперечив існування розуму, відрікся від усіх попередніх психологічних теорій, кинувши їм виклик. Його заклики до наукового контролю над суспільством надихали одних людей, але жахали інших. Розум, вигнаний Дж.Вотсоном у 1913 р., повернувся в психологію зусиллями сторонньої людини – Ноама Хомскі. Акцент Н.Хомскі на керовану правилами природу мови допоміг формуванню пізніших теорій обробки інформації, що підпорядковується правилам вся поведінка в цілому.

Біхевіористи стверджують, що людина не керується жодними ідеями, а лише більшою чи меншою задоволеністю, яку викликають зовнішні чи внутрішні збудники.

Психоаналіз. Психоаналіз визначають як один з базових підходів в психології, і як теорію, як метод, як сфера психологічної практики, і навіть як релігію сучасного західного суспільства .З.Фройд повернув душу як об'єкт вивчення у психологічні дослідження, привернув увагу усіх думаючих людей до того, що ми не знаємо самих себе, що ми не господарі власних душ. Його ідеї протиставили психологію іншим наукам і, передусім, фізиці, як головній науці про зовнішній світ.

З. Фройд переслідував за мету створити психологію, яка б була такою же наукою, як і всі інші. Із самого початку йому хотілося бути академічним психологом як і Гельмгольц, але він зайнявся приватною медичною практикою. Сучасна З.Фройду психологія відставала від природних і інженерних наук. Розрив безперервно збільшувався. І навіть сьогодні психолог оснащений технічно значно гірше за фізика, хіміка, біолога і лікаря, що суттєво обмежує його можливості. Але це не заважало З.Фройду позиціонувати себе в одному ряду з природознавцями Коперником і Дарвіном. Саме ці вчені завдали найбільш значних ударів по колективному самолюбству і самоповазі людства. Про це ж мріяв і З. Фройд.

З. Фройд представив світові, психоаналіз як революцію, завдяки цьому він мав намір завоювати світ. Психоаналіз, як він стверджував, наносить третій великий удар по самооцінці людства. Перший удар був нанесений Н.Коперніком, який довів, що людство аж ніяк не живе у центрі Всесвіту. Другий удар був здійснений Дарвіном, який показав, що люди як і всі інші тварини є частиною природи. Третім ударом, за заявою З.Фройда, була демонстрація ним того, що людське Его аж ніяк не є господарем у своєму «власному будинку».

Можливо, найточніше його вклад оцінив лідер психоаналітичної герменевтики Ж. Лакан, що включив, разом з К. Марксом і Ф. Ніцше, 3. Фройда в партію ворогів середнього класу. Якщо К. Маркс розробив теорію пролетарської революції, яка повинна була знищити капіталізм, а Ф. Ніцше відкидав буржуазну мораль, що не підходить для надлюдини, то З. Фройд, третій лідер "Партії Підозри", розкрив глибини сексуальної розбещеності, що ховалися за ширмою респектабельності середнього класу (Лихи, 2003, с. 169) З.Фройд значно розширив межі людської психічної реальності. Поза сумнівом, його героїчні спроби тотального розширення моделі світу європейського мислення не завжди вдалі, але не завжди благородні і щирі. Пізнання глибинної психології виявилося можливим без всяких технічних пристосувань, якщо не враховувати кушетку, на якій розташовувався клієнт 3. Фройда.

Теоретичну основу класичного психоаналізу становить концепція несвідомого, вибудувана з позицій пансексуальності. Вона спирається на твердження про антагонізм між свідомим і несвідомим, між особистістю й суспільством.

Психоаналіз З. Фройда ґрунтується на двох теоретичних засадах: на концепції мотивації, зокрема, теорії інстинктів, і на концепції психології несвідомого. З. Фройд не першим, хто побачив у сексі глибинну причину людських досягнень, трагедій та проблем. Поети-романтики і філософи, наприклад Шопенгауер, говорили про сублімації сексуальності у вищі форми. Але лише З. Фройд включив феномен сублімації у загальну теорію інтелекту і поведінки людини, а також розвитку суспільства. За З. Фройдом те, чи стане людина здоровою, невротичною чи сексуально «стурбованою», залежить від сексуальних переживань у дитинстві і, що ще важливіше, від розв’язання едіпового комплексу.

З. Фройд явно перебільшив значення сексуальної сфери у житті людини, зокрема, в мотивації її активності. Але люди будують собори, малюють картини, пишуть романи, створюють філософію і займаються наукою, що не задовольняє безпосередньо ні однієї з біологічних потреб. Вони мають особливі мотиви, що ведуть до релігії, мистецтва, філософії і науки. З. Фройд, прийнявши біологічно редукціоністський і спрощений погляд на мотивацію, прийняв і короткий список спонукань людини. Йому потрібно було показати, що поведінка, безпосередньою причиною якої що б то не було, насправді опосередковано викликані цими спонуканнями. Це дозволяло критикам обґрунтовано звинувачувати це вчення у біологічному редукціонізмі й перекреслювати його право на справжню науковість.

Згідно із З. Фройдом, кожне психічне явище має бути розкрите в трьох аспектах: 1) динамічному (як результат взаємодії різноспрямованих сил); 2) енергетичному (енергетичні співвідношення в реальному психічному процесі); 3) структурному (місце і роль свідомого, передсвідомого і несвідомого). Психоаналіз запропонував дві онтологічні моделі психічного життя: перша - «Несвідоме», «Підсвідоме» і «Свідоме»; друга - «Воно», «Я» і «Над-Я». Перша підструктура – це місце зосередження несвідомих сил і тенденцій. Друга психічна структура - "Я", формується як відображення зовнішньої реальності та початкової сукупності потягів і імпульсів. "Я" формується, на думку З. Фройда, під впливом механізму ідентифікації, як посередник між "воно" і зовнішнім світом, потягом і задоволенням. "Я" керується принципом реальності, за допомогою захисних механізмів витіснення, проекції, регресії, реактивної освіти, ідентифікації, інверсії стримує несвідомий натиск "воно". Третя психічна структура - "над-Я" формується в результаті інтроекції соціальних норм, виховних табу і заохочень та виступає джерелом моральних настанов особистості. "Над-Я" функціонує переважно несвідомо, проявляючись у свідомості як совість (але у трактуванні З.Фройда – М.С.), напруга, що викликається ним, у психічній структурі і сприймається як почуття страху, провини, депресії, неповноцінності.

У процесі проведення досліджень З.Фройд допускав значні відхилення від загально-прийнятих наукових процедур: активно та цілеспрямовано шукав дані, які підтверджували б його теорію, і свідомо відкидав усе, що йшло з нею всупереч, демонстративно уникав статистичної перевірки гіпотез, черпав упевненість у своїй інтуїції та апелював в конфліктних ситуаціях до свого віку. Сьогодні багато конкретних положень теорії З.Фройда спростовано, деякі ставляться під сумнів, проте його підхід без обладнання і пристроїв залишається ще привабливим.

На відміну від інших корифеїв психології, мало відомих за її межами, З.Фройду вдалося здобути популярність серед найширших сфер читаючої публіки . Після опублікування 3. Фройдом своїх праць "Трактування снів" (1900), "Тотем і табу" (1913), "Лекції зі вступу в психоаналіз" (1916-18) поширилися приватні розмови на най­різноманітніші сексуальні теми. Якщо модельєр Ренуар "виплеснув" на вулиці Парижу тисячі своїх моделей, то З. Фройд вивів "з підпілля" людину, що усвідомлює на мові психоаналізу, свою особу з безліччю інших особистостей - "своїх дітей не за кров’ю, а за ментальністю"

Незважаючи на глибокий вплив ідей З.Фройда, він залишається неоднозначною і суперечливою фігурою. Одні вважають його героєм, а інші – лідером помилкового культу. Найсерйознішу атаку на науковий статус психоаналізу здійснив К. Поппер, який вважав психоаналіз лженаукою. Критика філософа ґрунтувалася на сформульованому ним принципі фальсифікування як демаркаційний критерій, що розділяє справжні наукові погляди і ті, котрі усього лише претендують на науковість. Відповідно до цього принципу, для того щоб теорія була гідною звання науки, вона повинна робити прогнози, недвозначну спрямованість яких можна було б довести. К.Поппер прийшов до висновку, що психоаналіз завжди брався пояснювати будь-яку поведінку, при цьому неважливо, наскільки суперечливою вона здається психоаналізові. Психоаналітики (як і астрологи) готові пояснити найскладніший випадок психоаналізу. Стверджувалося, що добрий аналітик, так само як і добрий астролог, завжди зможе дати йому нову інтерпретацію у світлі аналітичної теорії. Досліджувана З.Фройдом істерія є соціально сконструйованим паттерном поведінки, а не природну хвороби, відкриту психологією. Істерія як захворювання не існувала доти, поки не була відкрита психіатрією. Це соціальна роль, запропонована психіатрією й узята для себе пацієнтками, що вибрали її як спосіб знайти сенс у своєму житті.

Психоаналіз значною мірою є терапевтичним міфом, хоч має терапевтичну цінність. Значущими у психоаналізі є відкриття світу несвідомого, захисних механізмів особистості, феноменів трансферу та ін. Психоаналіз пропонує пацієнтові деякий алгоритм самоаналізу, набір понять і образів, що дозволяють виразити його неусвідомлені травмуючі переживання, що сидять, як заноза, в несвідомому, і роблять доступними свідомості, а їх осмислення дозволяє вижити. Замість того щоб "піднімати" з глибин несвідомого заблокований матеріал, звільняти з нього емоції, він став працювати з перенесенням неврозу і аналізом цього перенесення.

З. Фройд розгдядав причину усіх неврозів не просто в сексуальності, а в дитячій сексуальності. Він переконував інших психологів, що без дитячих сексуальних потягів не було б едіпового комплексу, щасливе або нещасливе розв’язування якого таїть у собі ключ до подальшого нормального стану або неврозу. Вчений поширив біогенетичний закон на психологічний розвиток. Стадії психосексуального розвитку він розглядав як рекапітуляцію сексуального життя наших предкових видів, у тому числі латентний період як повторення льодовикового періоду. З.Фройд розвинув свою теорію розвитку, натхненну ідеями Геккеля. Так, щоб у дитини розвився страх кастрації, дівчинці чи хлопчику зовсім не обов'язково побачити, що люди протилежної статі відрізняються генеталіями, бо це знання записане в генах.

З.Фройд запропонував два основних аргументи на користь несвідомого. Першим «незаперечним доказом» був успіх психоаналізу, бо тільки терапія, заснована на справжній теорії, здатна зціляти. Другий аргумент захисту несвідомого ґрунтувався на філософській проблемі інших розумів, поставленої ще Р.Декартом. Він обґрунтував висновок про існування несвідомого усередині нас, використавши аргумент Декарта про те, як ми передбачаємо існування свідомості в інших людей на підставі «висловлень або дій, що спостерігаються». Так само конкретна людина переконується про існування у неї несвідомого. У випадку із самими собою «про усі вчинки і прояви, що я в собі зауважую, слід міркувати точно так само, як якби вони ніби належали комусь іншому усередині мене».

Психоаналіз стверджує, що вся суспільна діяльність, соціальні інститути і цінності існують для того, щоб здійснювати й у той же час приховати владу хворобливої системи цінностей (як правило, капіталізму) і гідної осудження еліти (як правило, білих чоловіків). Психологія З.Фройда була спрямована на аномальний розум і описувала свідомість людини, у тому числі і нормальну, як схильну до самообману маріонетку, керовану первинними, стадними імпульсами, які вона не насмілюється визнати.

Фройдизм як біологізаторська концепція особистості, точніше як один із різновидностей біологізаторського редукціонізму, розглядає вроджені інстинкти й потяги як головні детермінанти психіки, визнає головну роль несвідомого у розвитку особистості, в детермінації психічних та особистісних про­цесів і поведінки в цілому. Але, як стверджує Г.Олпорт, потяги керують тільки нездоровими людьми. Несвідомі тенденції - „улюбленці” основних напрямів психодинамічних теорій. „Отожнення мотиваційної структури з простими потягами і біологічними потребами зовсім неадекватне”. Він ви­ходив із спрощених уявлень про детермінанти розвитку людини, надаючи переваги її потя­гам та тілесним відчуттям над духом. Тому Ф. Достоєвський, на думку З.Фройда, є художник, невротик, мораліст та грішник. Психо­аналіз розглядає соціального суб'єкта як високоорганізовану особистість, в якої переважає сексуальність та агресивність, яка прагне тіль­ки задоволення і протистоїть світу, адже той блокує досягнення нею всезростаючих задо­волень.

Як зазначає Г.Олпорт, „у порівнянні з більшістю психологів З.Фройд занурився у несвідоме глибше, залишився там довше і піднявся звідси найбруднішим. Я надіюся, що психологія майбутнього буде занурюватися ще глибше, залишатися ще довше, досліджувати ширше, але спливати з правдивішим уявленням про людську природу в цілому”

3. Фройд не залишив і найменшого місця у структурі особистості для духовності, адже був войовничим атеїстом, стверджуючи, що "релігія - це масове безумство". Психоаналітична процедура вивчення внутрішнього світу людини тільки віддалено і зовнішньо нагадує сповідь християнина, бо в ній немає ні каяття, ані Бога.

Психоаналіз не довіряє людині, бо зайнятий прослідковуванням її в минулому, тоді як вона живе в теперішньому і (що найконструктивніше і найперспективніше – М.С.) спрямована в майбутнє

Мандрівка у внутрішнє минуле є досить небезпечного затією, бо в будь-який момент здатна завести в тупік чи призвести до катастрофічного вибуху протилежностей, що в нормі з’єдналися. Але одночасно не слід загороджувати шлях до кращого. Життєві плани - це рушійна сила розвитку особистості. Наші прагнення завжди пов'язані з майбутнім.

Інший психоаналітик, А.Адлер запропонував альтернативну модель психічного, відібравши суб'єктну функцію у «несвідомого» і віддавши її індивідові, його «Я». Він не погоджувався з теорією двох факторів, згідно з якою ця активність визначається, з одного боку, біологічними, а з іншого, соціальними чинниками. Соціум і природа утворюють лише коридор можливостей для індивіда, в межах якого він вільний обирати свою лінію життєдіяльності, «згідно з особливостями своєї творчої сили». Тому вчення А. Адлера має назву індивідуальної психології.

Намагаючись здолати створену 3. Фройдом прірву між індивідуальним і соціальним, А. Адлер кладе в основу системи психіки «соціальний інтерес» - притаманну індивідові потенцію кооперації із соціумом. Соціальне почуття, зазначає він, не є вродженим, а є «вродженою потенційністю, що має бути свідомо розвинута». Другим системотвірним фактором його концепції психічного було уявлення про роль свідомих цілей у житті й розвитку індивіда. Не минуле, а майбутнє визначає активність людини. Крім того, А. Адлер заперечував диференціацію психіки та особистості на частини та обстоював принцип цілісності психічного життя. Інтегратором системи психіки він вважав прагнення людини подолати свою недосконалість.

Ще один видатний представник психоаналізу К.Юнг у своїх дослідженнях і роботах не ігнорував негативну, погану пристосувальну сторону людської природи. Основні його зусилля були спрямовані на з'ясування вищих людських досягнень і спрямувань. Одне з центральних понять К.-Г. Юнга – індивідуація як процес розвитку людини включає встановлення зв'язків між его-центром свідомості, і самістю - центром душі в цілому, що охоплює свідомість і несвідоме. Для К.-Г. Юнга свідомість і несвідоме знаходяться в постійній взаємодії; це не дві окремі системи, а два аспекти однієї системи. Юнгівска психологія займається в основному урівноваженням свідомих і несвідомих процесів та оптимізації динамічної взаємодії між ними .

К.-Г. Юнг і З. Фройд не лише по-різному розуміли зміст несвідомого і його структуру, але і по-різному інтерпретували співвідношення свідомого і несвідомого. У З. Фройда це дві самостійні суті, що постійно конфліктують між собою. К.-Г. Юнг спробував здолати методологічну обмеженість З. Фройда введенням поняття "настанова" у функціонуванні психіки. З позицій настанови К.-Г.Юнг зробив припущення, що свідоме і несвідоме не протистоять один одному, а взаємно доповнюють і зумовлюють.

Юнгівський термін „аналітична психологія” є перевернутий варіанту терміну З.Фройда „психоаналіз”. К.Г.Юнг зазначав, що душа («жива істота») є найвищим проявом тілесного життя, а дух є вищим проявом душевної істоти. Водночас саме завдяки «реакції душі» ідея (дух, духовне) може стати «автономним комплексом» і панувати над душею. Розуміння природи людини К.-Г.Юнгом є гармонійнішим і не таким механістичним, як у З. Фройда. Він вважав, що глибока роздвоєність розуму і тіла, свідомого і несвідомого, природи ("воно") і культури ("Я" і "Сверх-Я"), фізичного і духовного є лише певною стадією розвитку людини, яка не є постійною і незмінною.

У концепції К.-Г.Юнга фундаментальними утвореннями несвідомої сфери є архетипи як елементи колективного несвідомого, що означають суть, форму і спосіб зв'язку успадкованих несвідомих первинних людських прототипів і структур психіки, що забезпечують основу поведінки, структуризацію особистості, розуміння світу, внутрішню єдність і взаємозв'язок і взаєморозуміння людей У найузагальненішому сенсі архетип є згустком енергії колективного несвідомого, формою енергії, що несе в собі протосценарій типових життєвих ситуацій. Архетип немовляти – це те, як поводиться немовля в усіх можливих ситуаціях життя і проявляється в усіх людських традиціях. Це і поява на світ, первинна чистота, нерозчленованість, вразлива юність, невинність сприйняття, це слабкість і чистота духу. Багатоаспектність архетипу виражається на мові метафор і емоційно насичених праобразів, що проявляють первинні протосценарії людської свідомості.

Архетип, за К.-Г.Юнгом, сам по собі ні добрий, ні поганий, а морально індиферентний. Визначеним, з суперечливою двоїстістю він стає лише через зіткнення зі свідомістю. Навмисний чи ненавмисний цей вибір добра або зла, виходить з настанови особистості .

Архетипи проявляють себе з допомогою глибоких процесів індивідуальної психіки. Вони не виникають в людській думці і не є її породженнями, а, навпаки, у деякому розумінні керують розумом і функціонують як його організуючі принципи. Згідно К.-Г. Юнгу, потужні архетипи можуть навіть впливати на хід історичних подій і на цілі культури. "Колективне несвідоме", те місце, де, згідно К.-Г. Юнгу, перебувають архетипи, є спадщина історії культури усього людства, набута ним упродовж усіх історичних епох .

З інтеграцією змісту свідомості архетипи виражають себе складнішим чином. "Чим більше ми усвідомлюємо себе з допомогою самопізнання, тим більше пласти особистого несвідомого, що накладаються на колективне несвідоме, зменшуються. Розширена свідомість - це вже не той дратівливий клубок особистих бажань, страхів, надій і амбіцій, функція стосунків зі світом об'єктивності, що вводить індивіда в єднаюче і нерозривне спілкування з широким світом". На його думку, кожен індивід має тенденцію до індивідуації, або саморозвитку, причому індивидуація є, за К.-Г. Юнгом, синонімом терміну "самореалізація". Індивідуалізація - це процес руху до цілісності, більшої свободи, відсутність яких може привести до неврозів. Цей процес включає розвиток самості через інтеграцію різних частин душі, архетипів: его, персони, тіні, аніми або анімуса та ін.

Загалом у результаті психологічних досліджень, проведених у межах психоаналізу, виникла нова картографія психіки, що складається з трьох сфер: 1) (фройдового) особистого і біографічного несвідомого; 2) трансперсонального несвідомого (яке включає і вужчі уявлення К.-Г. Юнга про архетипічну або колективному несвідомому); 3) перинатального несвідомого, такого, що є з’єднувальною ланкою між особистим і трансперсональним несвідомим і наповненим символізмом та конкретними переживаннями смерті і породження. Ця сфера несвідомого несе в собі найбільший трансформуючий потенціал.

Е. Фромм спробував поєднати вчення 3. Фройда з марксизмом, сподіваючись у такий спосіб розв'язати суперечність між індивідуальним і соціальним.

Отже, в основі класичного психоаналізу ортодоксально покладені наступні ідеологеми:

1. дисгармонійне і механістичне розуміння психіки, редукція психічного до біологічного, констатується про нездоланний антагонізм свідомого і несвідомого, соціального та індивідуального в людині, перебільшується роль лібідо в житті та переживаннях людини;

2. у структурі особистості З.Фройд не залишив і найменшого місця для духовного, а підструктура Над-Я, що пов’язується з моральними табу, фактично зумовлює переживання почуття страху, провини, депресії, неповно­цінності;

3. минуле (переживання дитинства) людини є важливішим, ніж майбутнє, що є деструктивним, констатується ідея-міф про латентний період розвитку сексуальності від шести до тринадцяти років;

4. у діагностичному плані розроблено справді фундаментальні процедури діагностики хворобливих станів несвідомого, але одночасно і формулюється комплекс неповноцінності клієнта, бо стверджується, що він не є господарем власної душі;

5. гуманізація та одухотверення позицій психоаналітичної концепції відбувається у напрямі констатації більшої ролі соціального (А.Адлер) та духовної сфери [

Гештальтпсихологія. Цей напрям в західній психології, що виник в Німеччині в першій третині XX ст. висунув програму вивчення психіки з точки зору цілісних структур (гештальтів), первинних щодо своїх складових. Гештальтпсихологія виступила проти висуненого структурною психологією (В. Вундт, Е.Б. Тітченер та ін.) принципу розчленовування свідомості на елементи і побудови з них за законами асоціації або творчого синтезу складних психічних феноменів.

Онтологічним стрижнем гештальтпсихології слугувала ідея щодо притаманної людині здатності пов'язувати, структурувати різноманітні відчуття, враження і, зрештою, створювати, цілісні образи. Гештальтпсихологія заперечувала «атомізм» у психології. Так, М. Вертгаймер дослідним шляхом встановив, що до складу свідомості входять цілісні утворення (гештальти), які не можуть бути розкладені на сенсорні першоелементи. Вважалося, що психічні образи не є комплексами відчуттів, що свідомість активно вибудовує образи зовнішнього світу, спираючись на певні зразки (гештальти), що вона має їх у собі від самого початку.

Уже у працях Д. Дункера визнається роль минулого досвіду в мисленні, розв'язанні завдань (що, зокрема, дало поштовх для проведення цілого циклу спеціальних досліджень, спрямованих на вивчення феномену функціональної фіксованості у розв'язанні інтелектуальних завдань), знаходять відображення операційні і мотиваційні характеристики мислення [Творче мислення, згідно Секею, не лише включає дії і операції суб'єкта, але і є інтимно-особистісним процесом, що безпосередньо пов'язаний з розв'язанням особистісних конфліктів, має свідомі і несвідомі фази і протікає на різних рівнях.

Дещо піжніше К. Левін розробив нову методології психології, що передбачає перехід від арістотелівського способу мислення до галілеївського, про що йшлося вище. Гештальтпсихлологи нейтрально ставляться до проблем моральності та духовності особистості. Вони фактично не досліджують зміст основних спонукань особистості.