Складне повернення в Україну

Винниченко – один з найвизначніших прозаїків і драматургів XX ст. Так склалася його доля, що тільки творчість першого періоду широко оціню-валася українською критикою як одне з неповторних явищ нашої прози й драматургії. Тоді його твори видавалися й перевидавалися, вивчалися в се-редній і вищій школі.

Про Винниченка писали за кордоном і в 30 – 40-ві роки. В Україні ж виростали цілі покоління, які нічого не знали про талановитого майстра сло-ва, про його внесок у рідну і всесвітню літературу. Якщо ж і згадувалося при-нагідно ім'я Винниченка в якомусь науковому виданні, то тільки в негатив-ному плані.

З гіркотою Винниченко зазначав у «Щоденнику» в липні 1942 року: «А сьогодні... 62 роки мого народження. Шістдесят два! І разом з тим сорока-річний ювілей... І з того часу ніхто, ніколи, ніде не те що не святкував, але й не відзначав мого ювілею, ні десятирічного, ні двадцятирічного...»

Можна уявити внутрішній стан славетного письменника – і тоді, і піз-ніше, коли він переживав свою ізольованість від світу, від рідного краю. Вин-ниченко розумів, що цю відгородженість вибудувала тоталітарна система, що панувала в Україні. Усвідомлював також і те, що й українська діаспора не хо-тіла заглиблюватися в перипетії його нещасливої долі політика і митця.

Останнім часом в Україні перевидано кілька збірок прози Винниченка, зокрема роман «Сонячна машина», том драматичних творів, опубліковано публіцистично-філософський роман «Слово за тобою, Сталіне!». З'явилися перші неупереджені розвідки про письменника. Окремі його п'єси побачили світло рампи.

Одне слово, Винниченко почав повертатися в Україну. Будемо спо-діватися на те, що український читач невдовзі ознайомиться з усією худож-ньою спадщиною талановитого письменника і полюбить цього непересічного митця.

Викриття фальшивого народолюбства лібералів в оповіданні «Малорос-європеєць» (1907)

В оповіданні відчувається добре знання теми, бо автор використовує власний життєвий досвід, набутий у ті часи, коли заробляв на прожиття репетиторством у панських маєіках. Там він набачився і наслухався різних панків, їхніх дітей та лакеїв, які й стали персонажами цього та інших оповідань. Уже з першої сторінки читач під магічним впливом письменницького слова переймається повною довірою до оповідача-репетитора й на все дивиться його очима: і коли їде в Бідненьке, і коли перебуває в панському будинку, в господарстві панка Корсетенка. Просто фізично відчуваєш, як голодний, стомлений дорогою репетитор усім своїм єством чинить опір нескінченному «огляду цих сіялок, віялок, жаток, плугів, телефонів, електричних дзвінків, конюшень, амбарів, водопроводів…». Ми бачимо всю фальшивість пози Коростенка, його балаканини про бажання «малоросів-європейців» сказати «нове слово старій нашій неньці Україні». Позиція письменника в оповіданні однозначна: святій справі національного відродження, плеканню таких високих почуттів, як національна гордість, честь, завжди завдають найбільшої шкоди ті підлі, мізерні люди, що задоволення потреб власного черева намагаються видати за невтомну патріотичну діяльність. Чи не тому й прізвище для свого героя Винниченко добирає з відвертою прямолінійністю.

Панок Коростенко ладен зі шкури пнутися, аби тільки співрозмовник повірив у його прогресивність: метушиться, приязно всміхається, дошукується солодких слів, у зливі яких просто топить «господи-на учителя». Водночас панок час від часу короткими фразами перемовляється з довіреним лакеєм Грегуаром: «Нічого з села не чути?», «У випадку чого-небудь «дать мені звістку». Навіть коли лакей поспішає, щоб повідомити про поданий обід, реакція та ж: «Что такое? Беспокойно в деревне? Да?» На подіях у селі зосереджується вся внутрішня увага дволикого балакуна та його оточення, тому ніяких вагань у сприйманні весільної юрби ні в кого з них не виникає. Замість «гілля з червоними хустками і стьожками» побачено «флаги», крики й помахи рук збуджених селян підтверджують нав’язливу думу, що увесь час крутиться в голові панка: «Збираються громить мене дядьки… Приходиться буть насторожі». Умить спадає з господарів маска добродійності, і вони ігнорують поради свого гостя не вдаватися до зброї. Плаче в нестямі панич, непритомніє пані, а кулемет в руках господаря не змовкає і після того, як перелякані люди розбіглися в різні боки: «Куда? Не смей!! А!! – ревів Коростенко й знов за цим розлягалось кілька вйстрілів».

Оповідач-учитель відчуває страшну огиду до малороса-європєйця», перекреслює всі свої сподівання на заробіток і, так і не відпочивши з дороги, того ж дня їде з маєтку геть. Таку ж огиду відчуває і читач. А як лицемірно-фальшиво Коростенко виголошував гасла: «крестья-нина треба піддержувать, треба помагать йому, перш усього – як людині…», «Я сам цоділяю погляди тої партії, яка вимагає землі селянам». На деякий час оповідач навіть проймається симпатією до «Ніколая Анрєїча».

З усіх сил цей «малорос» намагається показати і свою любов до української мови, хоч з його вуст невтомно ллється потворний суржик, а в спілкуванні з членами своєї сім’ї він не допускає .вживання жодного українського слова.

Саркастично закінчується оповідання: «Слово «ма-лороса-європейця» «машинним робом» (тобто кулеметною чергою) було сказано «старій нашій неньці Україні».

Читаючи твори Володимира Винниченка, ми заглиблюємося не стільки в минуле, скільки в загальнолюдське, а отже, і в сучасне. Слушно зауважив з цього приводу автор передмови до збірки оповідань письменника Степан Крижанівський: «…Коли тепер ставиш питання: що найбільше застаріло в оповіданнях Виккиченка, що назавжди відійшло в минуле, з подивом переконуєшся, що сам побут…» Людська ж душа, тонко розкрита майстром у всіх Ті складних проявах та порухах, спонукає до глибоких роздумів над сутністю життя. Оповідання Володимира Винниченка «Студент» – хвилююча розповідь про драматичний епізод часів революції 1905 року Володимир Винниченко не залишався осторонь складних революційних подій 1905 року – сам писав листівки, видавав брошури, намагаючись розбудити національну і класову свідомість селян. Не раз він з товаришами вирушав у села для роз’яснювальної роботи на місцях. Траплялося на якийсь місяць-два влаштуватися репетитором панських дітей. Це використовувалося не тільки як можливість заробити, а й вести підпільну революційну роботу.