йцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсмитьбюйцукенгшщзхъчсмитьбюйцукенгшщзхъфывапролджэячсукенгшщзхъфывапролджэячс

Реферат на тему:

Образ і нормативний статус дитини у традиційних культурах

Скринник Тетяни

План

1. Вступ

2. Дитина в традиційних звичаях і віруваннях українців Закарпаття.

   1. Статус вагітної жінки.

   2. Народження дитини.

   3. Хрещення дитини.

   4. Годування і іграшки дитини

3. Висновок

4. Використані джерела

Вступ

Чим старші за віком були інформатори в досліджуваних селах, тим поетичніше вони розповідали про всі особливості в обрядах і звичаях, які пов’язані з дитиною. Деякі структурно - обрядові компоненти звичаїв пов’язані із життям вагітної жони, поводженням її під час пологів, оберегами всієї родини, де живе народжене, але ще не охрещене немовля, оберегами дитини до року, першим купанням подібні до інших етнографічних груп населення, які проживають на Закарпатті, але є і локальні особливості, притаманні лише українцям.

Адже Закарпаття - один з особливих історико-етнографічних районів Карпат. Закарпатські українці упродовж віків були відмежовані від інших земель України державним кордоном, край входив до складу різних держав, Угорщини, Австрії, Австро-Угорщини, Чехословаччини і лише в 1945р. возз’єдналися з Україною. Понад вісім століть розвивалася культура українців Закарпаття в умовах чужих державно-політичних, правових, ідейно-культурних, конфесійних та етнічних впливів, в оточенні панівних угорських, німецьких, румунських і словацьких етносів, що наклало відбиток на всі аспекти життя народів, визначило специфіку їх економіки, політичного життя, побуту і культури. Політика цих держав не сприяла їх національно-культурному розвитку і визнанню.

І лише народна мова, традиційна народна культура та збережений упродовж віків церковний східний обряд творили основу національної свідомості жителів низовинних і передгірських районів, лемків, гуцулів, бойків.

Коли молоді переконувалися у своїх почуттях і виваженості намірів, що хочуть одружитися і створити свою сім'ю, лише після цього вони повідомляли своїм батькам. У минулому більшу частину шлюбів формували батьки, адже вони завжди прагнули, щоб їхні діти жили " в ладу, як в меду", бо " в кого не ладиться, то й у печі не горить".

2. Дитина в традиційних звичаях і віруваннях українців Закарпаття.

1. Статус вагітної жінки.

У родинному колі зважали не тільки на економічний стан, а й на моральні цінності обраної родини - на працьовитість, привітність, мудрість, бо це продовження роду. Духовні якості роду завжди переважали матеріальну заможність у батьківському виборі.

Вагітну жону називали «груба» (Мукачівщина, Великоберезнянщина, Іршавщина), «товста» (Хустщина) в селі Чорноголова - «череватою». «На ту жону, що не від свого чоловіка зачереватіла казали «скопиличилася» [1].

Під час вагітності, щоб народити здорову дитину і самій бути здоровою, оберігали жінки себе по різному, наприклад, коли ходить вагітною, «жона мала сокотитися (оберігатися - Є.Г.), їй не мож було пройти посередині (межи двома людьми), коли вони стоять, перелазити через пліт, бо буде дитя мати щиць (астма), облизувати колотівку, бо у дитяти на лобі будуть залисини, не можна красти, бо буде злодій. Могла лем рвати свій горох і промовляти: «рву аби моє дитя було кучеряве. Аби кіть ся напудить (злякається), то не мож хапати себе за твар (обличчя), десь ди інде мож ухопитися, лем не твар, бо будуть на обличчі у дитяти плями».

Вагітну жінку ніхто не смів образити, посміятися з неї, їй навіть у церкві під час Служби Божої старші жінки поступалися місцем, до неї відносилися з повагою, бо вона продовжує рід людський.

Час, коли мала народжувати кожна жона вираховувала собі «по цвіту», відтоді як не стало «цвіту» відраховувала дев’ять місяців. «А в жони, котра вже не має цвіту – не є і дітей, вона вже не народить, бо не цвіте». Почути дитину в собі могла в чотири з половиною – п'ять місяців, «кіть перша дитина. Дівчаток родили на два тижні скоріше, ніж 9 місяців,а хлопчика носила 9 місяців

Ходячи вагітною жона старалася нікому про це не говорити і приховувала час народження. Бо вірила, якщо багато людей буде знати, то за кожного треба відмучитися при родах. «Щоби лем легко було розстатися із дитям (народити) і тогди і тепер кожна іде до сповіди, причащається, просить Божу Матір, та й то допомагало завжди. Жеби діти били (народжувалися) тримала свою честь, не гуляла. Кіть мала хлопця то трималася його єдного і не спала до одруження із ним, як з ґаздом» [4] .

Щоб легко було родити треба було по вівторках дотримуватися посту. В селі Золотареве існував ще такий звичай. Коли після вінчання молоду заводили до хати, то вона переступивши поріг била яйце, проказуючи при тім: «Аби м легко родила, як ся курка легко знесла». Щоб майбутня новостворена сім'я мала дітей, а особливо більше народжувалося хлопчиків ніж дівчаток, то дотримувалися таких звичаїв. Коли молоді сідають вперше за весільний стіл, то на коліна молодій садять хлопчика і примовляють: «Аби лем родила» або кладуть на голову молодій чоловічу шапку (на кілька хвилин).

Дівку, що «найшла собі» (народила неодружена) називали по різному. В більшості на Закарпатті таку дитину називали - копил і ще сьогодні мені старші жінки говорили: «найшла собі копила» (нагуляла). «Копилкою» називали ту жінку, яка народила дитя без батька, вона найшла собі копила або копилка копила має. Фамілія йому материнська була»[5].

2. Народження дитини.

Купали дитя зразу ж після народження «нараз». Перший раз купав той, хто приймав роди – в дерев’яному кориті, в теплій водичці, дно якого покривали полотном, додаючи туди свяченої води, тричі хрестячи купельку. На Хустщині «вармацька» бабка тиждень купала дитину, двічі на день - вранці і ввечері.

Перше купання особливе. При опитуванні кожна жона виділяла і підкреслювала його особливості. В ньому закладали старші дитині зібрані традиційні вікові найкращі оберігаючи мотиви. Виражено це в кожній місцині по своєму.

На Великоберезнянщині хлопчику у першу купіль клали мед, молоток лили молоко, свячену воду, «жеби знав майструвати. Дівчинці клали іглу, а воду із-під купелі лляли під солодку яблуньку, лем була людям, хлопцям солоденька і добра»[10].

На Хустщині, Свалявщині, Мукачівщині в першу купіль додавали у воду мед або цукор «аби було такоє солодкоє, добре для свого роду і всіх людей; додавали гроші, щоб було багатим; додавали «косиці» (квіти) різні, щоб було красноє, як квіти; додавали свяченої води і шматочок освяченої дури (паски), метали (кидали – Є.Г.) в купіль і грань з печі (гарячу вуглину), щоб було здоровим».

Після купелі повивали дитя у прядивні пеленки на столі, щоб багатим і любимим було, бо стіл в хижі (хаті) всі люблять, щоб і дитя всі так любили.

Воду для купання підігрівали лише в одному, виділеному горниці (горщик), так його на Хустщині і називали «дитинський» горнець, був «єден горнець, єдне дерев’яне корито для купелі, в нім нич не робили»[11]. На дно корита клали пеленку.

Купаючи щодня двічі: рано і ввечері до заходу сонця, або один раз – під вечір, дотримувалися певних традиційних обрядів. Перед тим, як класти дитя в купіль її завжди було тричі перехрестять, щоб дитятко було здорове, багато опитаних жінок розповідали, що ротик і язичок кожен раз змащували ряндочкою тією, що купали, щоб не мало підязичницю.

Після кожної купелі жона кожен раз бувало поплює тричі проказуючи, щоб було здорове і спокійне. Мастили свяченим перетопленим маслом, яке святили на Великдень, сметанкою, тричі свяченою водичкою мастили голівку і повивали на постелі в тепленькі прядивні (полотняні) пеленки, «тоди дитина красно спала». Пупик, який відпадав зберігали, а потім на день народження, коли виповнювалося 7 років давали дитині аби розв’язала його «щоб розв’язала свій розум».

Вечірню воду після купелі ніколи не виносили після заходу сонця з хати, а залишали до ранку «сон піде вон, як воду виляти, купіль мав спати з дитиною» або ще перевертали корито в якому купали до стіни, щоб сон не втік. «Хлопчачий купіль лляли під ясень, лем був здоровий, як це дерево». Купіль виливають на то-то місце, де челядь не ходить, бо як хто стане в те місце, де вилитий купіль, то сон дитинин на себе перебере і дітвак не буде спати. Воду після купелі кожен розумів, що лляти хоть де не мож, її лляли не під сонце, не на схід, а в запад, в тінь» [ 12].

Доки не охрещена в церкві дитина, доти пеленки сушили лише в хижі «юж на вечір не лишали пеленки, уночі може зайти щось нечистоє, аж як сонце сходило, лише тоді їх вивішували сушитися. А дівочкини пеленки не прали до 18 тижнів на поточині (гірській рікі), бо то тогди, в 18 років вона матиме «свій час» (менс матиме в цей вік, у 18 років)» [13].

Коли виливали воду з - під купелі, то інколи «вгору ляли, щоб дитя йшло ввись (росло). Воду все сь ми старалися лити під черлену (гарну) ружу, щоб гарне було, а в зимі лляли на те місце, де ружа росла; влітку – де чистоє місце, за загороду, де люди не ходять» [14].

Колиску («бельчів») в хижі прив’язували до фульовки над постіллю, в основному вони були дерев’яні, на дно клали парнюшок з отави аби м’яко було. Завжди в колисці були освячені предмети: водичка в пляшечці, вербова гілочка, пшеничка, сухі васильки, часник. «Біси полудені і полуночні можуть напасти, коли немає свяченого поблизу» [15].

В парнюшок дитині замотували кусочок свяченої дури (освячена паска – Є.Г). В с. Лалове Мукачівського району Машейко Марія Василівна розповіла: «Коли з дитям лем виходила із хижі, то у повивач клала освячений ніж». На більшій відстані дитятко носили в гайтці (довгий вишитий рушник). Гайтки допомагали жінці носити дитя аж до 50-их років ХХст. Один кінець гайтки обмотували навколо подушечки з дитиною, а другий кінець жінка перекидала собі через ліве плече і обмотувала його навколо загорнутої дитини. Таким чином у матері були завжди одна рука вільна і тягар тримався не на руках, а на обгорнутому плечі.

Від «вроків», нечистих сил і жону, і дитя до хрещення оберігали на Мукачівщині, обвиваючи постіль великою «писаною плахтою» (рядно шилося з трьох прямокутних полотнищ, прикрашалося затканими червоними смугами, орнаментом у вигляді шести чи восьмираменних зірок, скісних хрестів, ромбів), така плахта є в інтер’єрі хати із с. Медведівці в Національному музей народної архітектури та побуту НАН України в м. Києві ( автор інтер’єру Гайова Євгенія).

Плахту прикріпляли до стіни і відгороджували постіль у хижі, за якою знаходилася породілля з не охрещеним ще немовлям, адже в цій же кімнаті жило до 10-12 людей. Коли жона виходила із хижі і дитя залишалося одне, то біля дитини мама клала навхрест ложки – Х, щоб погане не чіпалося дитини.

В хату, де було новонароджене не охрещене дитя сусіди старалися не дуже ходити. «Жона, яка мала на собі (очищалася) не могла йти до хижі, бо дитя на голівці матиме струпи. Не слобідно було нести огень з хижі (не позичали жар з печі ( – Є.Г). Для чужих людей давали знати, що в хаті є мале дитя таким способом. Клали черлений машлик (стрічку) біля дверей. Чужі гойкали (кликали – Є.Г.) лише біля хати, а в хижу не йшли» [17].