76. Поети нью-йоркської групи (е. Андрієвська, ю. Тарнавський, в. Вовк, б. Бойчук, б. Рубчак, п. Килина)

Нью-Йоркська група — українська літературна організація, заснована 20 грудня 1958 року в італійській кав'ярні «Павич» на Вест-стріт 4, біля парку Вашингтона в Нью-Йорку. Килина, Бойчук і Тарнавський, за кавою обговорювали своє майбутнє і вирішили видавати журнал-річник «Нові поезії» й називати себе та тих, хто до них пристав би, Нью-Йоркською Групою. Журнал вийшов десь у першій половині 1959 р. Брали в нім участь сім поетів — Емма Андієвська, Юрій Тарнавський, Віра Вовк (прилучилась у 1960 році), Богдан Рубчак, Женя Васильківська, Патриція Килина, Богдан Бойчук.

Річник Нові поезії виходив до 1971 р. Останнє, подвійне число, 12-13, було датоване роками 1970-71. Крім творів членів-друзів, журнал поміщав теж переклади, здебільшого творів поетів-класиків модернізму, та декого зі старшого покоління українських (Василя Барку, Вадима Лесича).

У шістдесятих-сімдесятих до групи прилучилися Роман Бабовал, Юрій Коломиєць, Олег Коверко, Марко Царинник, Юрій Соловій (оформив усі числа Нових поезій), та перекладач з іспанської та інших романських мов Вольфрам Бургардт. Останньою прийшла до Групи Марія Ревакович.

Після другої світової війни за межами України знову опинилася чимала когорта поетично обдарованих митців. Кажучи «знову», маємо на увазі Празьку школу, ціле гроно видатних поетів старшої й середньої генерації, які з різних (головним чином політичних) причин стали представниками української літературної думки у великому світі й, попри свою географічну відірваність від материзни, відіграли значну роль у розвитку її красного письменства.

Є. Маланюк, Б. Кравців, Т. Осьмачка, М. Орест, В. Барка, трохи згодом О. Зуєвський, О. Тарнавський, І. Качуровський, Г. Мазуренко, О. Ізарський, Л. Палій — без цих та інших імен історія української поезії XX ст. буде неповною. Особливої уваги набуває корекція дотеперішньої хрестоматійної картини віршованого слова у зв'язку з розвитком модерних ідейно-естетичних тенденцій, що вийшли з надр «мурівських» полемік і означили собою нові обрії жанру. Йдеться, насамперед, про рішучий поворот до власне естетичних критеріїв творчості, тим дивовижніший, що відбувся він в умовах духовно-інтелектуального протистояння радянській естетичній моделі в чужині, цілком байдужій до проблем власне національного мистецтва. Тобто в умовах, які, здавалося, мали б якнайбільше актуалізувати соціально-публіцистичні й пропагандистські акценти літературної творчості.

«Вежа зі слонової кістки», яка в просторі «партійного мистецтва» мала могутній протестаційний сенс (навіть попри наміри її творців), у вільному чужомовному світі могла виявитися просто непоміченою, — такою собі декоративною спорудою без прихожан. Однак цього не сталося, бо тільки власне художня якість є першим і неспростовним аргументом самоутвердження кожного національного мистецтва в єдиному історичному контексті. Це виразно відчули молоді поети, відкинуті за межі Вітчизни, і, склавши уклін дефензивній традиції, обрали інший шлях — шлях творення власне поетичних цінностей.

Актуалізація естетичних начал поетичної творчості на противагу яким завгодно благородним, але службовим його функціям і мотивам, є новим кроком у розвитку української поезії, як у зіставленні з літературними програмами МУРу, так і з пригніченим літературним процесом в Україні 50-х років. Себто, крок цей, здійснений плеядою талановитих митців, належить усій вітчизняній літературі. Інша річ, що означені тенденції на повну силу заявили про себе в Україні приблизно за десятиріччя, з появою «шістдесятників», а ще більше — їхньої «тіньової» естетичної іпостасі, що знайшла відбиття у маловідомій на той час і замовчуваній творчості І. Калинця, В. Стуса, поетів Київської школи та багатьох інших утікачів із «соціалістичного мистецтва».

Окреслюючи цей новий етап у розвитку української поезії як цілісності, мовимо, передусім, про творчість поетів так званої Нью-йоркської групи (Емма Андієвська, Богдан Бойчук, Женя Васильківська, Віра Вовк, Патриція Килина, Богдан Рубчак, Юрій Тарнавський).

Йдеться про гроно яскраво індивідуальних особистостей, творчість яких разом із певними спільними філософсько-естетичними засадами в стильовому плані є вельми відмінною й потребує окремої розмови. Зрештою, й суто географічно Нью-йоркська група не є нині власне нью-йоркською: Віра Вовк живе й працює в Аргентині, Емма Андієвська — в Німеччині, отож назва ця є більше символічною й відбиває один історичний момент, коли різні долі перехрестилися на терені творення нового поетичного слова. Кілька десятиліть життя присвятив останньому й лікар за фахом Роман Бабовал з Бельгії, О. Лапський із Польщі, С. Погутяк із Пряшівщини... Докладне вивчення яскравих пагонів єдиного древа української поезії у світі — це борг вітчизняного літературознавства, який, одначе, не так легко сплатити. Адже йдеться про явища на межах національної й світової поетичної традиції, несподівані ефекти поєднання й дифузії різних напрямів і стилів. І коли, приміром, до лірики Б. Рубчака можна з певними застереженнями застосувати вироблені досі критерії аналізу поетичного тексту, то вже лірику Ю. Тарнавського, Емми Андієвської чи Р. Бабовала поза новітніми тенденціями іспанської, американської й французької поезій годі збагнути. Першою спробою висвітлити цей пагін української літератури є подані нижче «малі» портрети деяких найвідоміших українських поетів у світі.