§ 2. Галицько-волинське князiвство у боротьбi за збереження української державностi

Ще наприкiнцi XI ст. вiдбувається посилений процес кон­солiдацiї Галицької землi, де утверджу­ється династiя князiв-iзгоїв Ростиславичiв. Родо­начальник династiї – Рос­тислав Володимирович, онук Ярослава Мудрого – за звичаями родового права наслi­дування був позбавлений можливостi претендувати на київський стiл. Мабуть, дiд визначив йому у володiння захiднi окраїни Київської держави. Згiдно з лiтописною звiсткою, Ростислав був одружений з угорською княж­ною i мав трьох синiв. Рюрик отримав Перемишль, Володар – Звенигород, Василько – Теребовль.

Вже вiд початкiв свого незалежного iснування князi Галицької землi беруть участь у полiтичному життi Центральної Європи як його активний чинник. С. Томашiвський гiпотетично реконструював можливий перебiг подiй, пов’язаний з утвердженням Рюри­ка Ростиславича у Перемишлi. Рюрик – син угорської княжни – виявився втягнутим у вир боротьби двох ворожих партiй в Угорщинi (як, втiм, i в усьому тодiшньому като­лицькому свiтi) – прихильникiв iмператора Генрiха IV i римського папи Григорiя VII. Тут вiн мiг заручитися пiдтримкою пев­них полiтичних сил для розширення своїх володiнь. Саме в цей час Польща переживала внутрiшнi потрясiння, пов’язанi з вигнанням короля Болеслава II Смiливого, прихильника римського папи, i утвердженням iмператорської креатури Володислава Германа. Рюрик використав загальне замiшання у Польщi i захопив усе Посяння з мiстами Сяноком, Перемишлем, Ярославом i Лежайськом. Цi землi вiд часу iнтервенцiї Болеслава Смiливого на пiдтримку Iзяслава Ярославича, очевидно, залишалися пiд Польщею. Саме в Перемишлi Рюрик зробив нову княжу столицю. Пiсля смертi Рюрика (1092) князiвський стiл у Перемишлi посiв Володар. Обидва Ростиславичi докладали чимало зусиль для захисту захiдних українських земель вiд сусiдiв – Польщi та Угорщини. У 1099 р. брати завдали нищiвної поразки угорцям пiд Перемишлем i на тривалий час позбавили їх мiлi­тарних можливостей для вторгнення в Галичину. Ростиславичам доводилося проводити гнучку полiтику в умовах, коли київськi князi, що неохоче погодилися на передачу їм Галичини, пiдозрiло спостерiгали за їхнiм поступовим пiднесенням. Найближчою полiтичною метою галицьких князiв було не допустити об’єднання Волинi й Київщини i надмiрного зростання могутностi Мономаха та його дому. В цьому контекстi слiд розглядати короткотривалу участь Василька та Володаря у коалiцiї проти Мономаха, до якої було залучено угорцiв i полякiв. Проте, окрiм цiєї хвилевої спiлки з Польщею, Ростиславичi неодноразово ходили на неї походами, маючи своїми союзниками язичницьких слов’ян Помор’я i пруссiв. У боротьбi з Ростиславичами польськi правителi вдалися до пiдступного кроку. Вони пiдiслали до Володаря свого боярина Петра Власта, який, здобувши довiр’я князя, вивiз його у Польщу. За визволення князя, окрiм виплати великого викупу, галичанам довелося взяти на себе полiтичнi зобов’язання – зокрема, не допомагати бiльше поморянам. Напевно, без цих зобов’язань був би неможливим похiд Ростиславичiв пiд Володимир спiльно з Ярославом – найнебезпечнiшим суперником Володимира Мономаха. Пiсля смертi обох Ростиславичiв (1124) Галицька земля короткий час була подiлена на чотири князiвства – Пере­мишль­ське, Звенигородське, Теребовельське й Галицьке.

У 40-х роках XII ст. вона об’єдналася пiд владою енергiйного князя Володи­мир­ка Володаревича (1124-1153) i стала значною полiтичною силою у Пiвденнiй Русi, з особливими i складними стосунками iз захiдними державами. Саме Володи­мирко зробив столицею князiвства Галич над Днiстром, що стояв вiддалiк вiд кордонiв на важ­ливому торговельному шляху до Чорного моря, а отже лiпше забезпечував княже управлiння. Через якийсь час мiсто стало великим торго­вельним i культурним осередком.

Уклинившись мiж Польщею та Угорщиною, Галичина стала важливим учасником i, частково, об’єктом суперечок i зiткнень мiж цими двома впливовими в середньо­європейськiй полiтицi державами. На вiдмiну вiд iнших областей Київсь­кої держави, бiльш вiддалених вiд європейської полiтичної арени, Галицьке кня­зiвство стає безпосереднiм учасником подiй, що на нiй розгорталися.

Оточений сильними сусiдами (на заходi – Польщею, на пiвднi – Угорщиною, на пiв­ночi – Волинським, на сходi – Київським князiвствами), Володимирко про­водив над­зви­чайно обережну i гнучку полiтику, що мала єдину мету – посилити Галицьке князiвство.

Вiн виявив себе як iнiцiатор складних полiтичних комбiнацiй i автор численних союзiв, найважливiшими з яких були союзи з Вiзантiєю та Суздалем. Цi союзи не були зумовленi якимись особливими провiзантiйськими настроями князя чи органiчною потребою спiлки близької до Заходу Галичини з пiвнiчною околицею Київської держави. Вони базувалися лише на полiтичнiй кон’юнктурi i не мали глибоких iдеологiчних чи будь-яких iнших пiдстав.

Пiд час мiжусобної боротьби Мономаховичiв i Мстиславичiв за Київ Володи­мирко став на бiк провiзантiйського суздальця Юрiя Довгорукого у його проти­­борствi з європеїзованим «книжником i фiлософом» Iзяславом II Мстиславичем. Це протистояння, як вже зазначалось, переплелося з гострим конфлiктом мiж Римом i Германською iмперiєю i стало, зрештою, вагомим фактором європейської полiти­ки. Київського князя, який прагнув церковної незалежностi вiд Вiзантiї, пiдтримали Рим, Вельфи, а також традицiйнi супротивники Ростиславичiв – католицькi Поль­ща, Угорщина й Чехiя.

Володимирко – як спiльник Юрiя Довгорукого – входить у тiснi зносини з Го­ген­штауфенами, якi вiдтодi стають традицiйними полiтичними партнерами галицько-волинських князiв. Раптова смерть Володимирка не перервала процесу змiцнення Галицького князiвства. Однiєю з найвизначнiших постатей давньорусь­кої iсторiї був син Володимирка – Ярослав Осмомисл (1153-1187), про якого автор «Слова про похiд Iгоря» говорив: «Галичкы Осмомысле Ярославе! Высоко седиши на своем златокованном столе, подпер горы Угорскыи своими железными пълки, заступив королеви путь, затвори к Дунаю ворота, мече бремены через об­ла­ки, суды рядя до Дуная, грозы твоя по землям текут, отворяши Києву врата, стреляеши с отня злата стола салтана за землями». Очевидно, Ярослав заволодiв мiстами по Дунаю та укрiпленнями, що зачиняли його гирло. Цi позицiї мали важ­­­ливе значення для розвитку торгових i полiтичних зв’язкiв Галичини з Вiзан­тiєю. В перiод його князювання галицька колонiзацiя поширилася вниз по Днiстру i Пруту, дiйшовши до Буга.

Ярослав остаточно утвердив Галич як перше мiсто в князiвствi. Вiн увiйшов у тiснi зносини з вiзантiйським iмператором з метою заснування галицького єпископства, оскiльки досi Галичина пiдпорядковувалася володимирському єписко­пату. У 1153 -1157 рр. князь закладає у Галичi величний кафедральний храм Успiння Божої Матерi, що став престольною церквою галицького єпископа. З метою утвердження за собою мо­наршого авторитету на зразок вiзантiйського, Ярослав вiдмовляється вiд традицiйної практики руських князiв – ходити на чолi дружини в бiй. Дивуючи всiх, вiн доручав виконувати цю функцiю своїм воєводам. У цьому видно свiдоме намагання вiдiгравати першу роль серед українських князiв, оскiльки галицький князь напевно бачив безпово­ротний занепад Києва. Ярослав прагне здiйснювати виразну загальноукраїнську полiтику, уклавши союз з волинсь­кими Мстиславичами i сприяючи противникам Андрiя Суздальського у бороть­бi за Київ. Вiн вiдiграв вирiшальну роль в опануваннi київського престолу Мстиславом II Iзяславичем (1167-1170) i пiдтримував його у боротьбi з по­ловцями. У фатальному 1169 р. Ярослав не брав участi в ганебному руйнуваннi столицi, а навпаки – галицькi полки й надалi пiдтримували Мстислава II.

Таким чином, Ярослав розiрвав з традицiйною полiтикою своїх попередникiв, якi у боротьбi проти київських i волинських князiв орiєнтувалися на Суздаль. Саме завдяки цiй переорiєнтацiї стали можливими наступнi консолiдацiя i об’єд­нання українських князiвств. Згодом Галичина стала тiєю серцевиною, з якої розвилося нове могутнє полiтичне об’єднання – Галицько-Волинська держава. Ось чому Ярослава Осмомисла, що зробив першi вирiшальнi кроки в цьому напрямi, можна вважати її творцем. Роман Мстиславич продовжив полiтику Осмомисла. I Володимирко, i Осмомисл зовсiм не дбали того часу про оволодiння київським столом, а намагалися збiльшити могутнiсть своєї землi та її столицi. В перiод свого найвищого пiднесення Галицьке князiвство володiло Бесарабiєю, частиною нинiшньої Румунiї, низкою придунайських мiст. Нинiшнiй Галац мав назву Галича, що перейшла вiд столицi цiєї української держави – Галича на Днiстрi. В той час мiж Галицьким князiвством та чорноморськими державами йшла жвава торгiвля i купцi з Галича й iнших мiст вивозили свої товари на цар­­го­род­ськi ринки. Цьому сприяли зручнi воднi шляхи по Днiстру, Пруту, Дунаю, що належали цiй державi. Всi цi економiчнi фактори сприяли швидкому економiчному i мiлiтарному пiднесенню Галицької держави.

Порiвняно з iншими землями України, що значно потерпiли вiд княжих усобиць та наскокiв кочовикiв, Галичина виявилась найменше роздробленою i бiльше готовою виконати консолiдуючу функцiю серед українських князiвств у новому державотворчому процесi.

Одночасно вiдбувалося зростання полiтичного впливу Галицького князiвства в Центральнiй Європi, активно розвивалися його стосунки з Польщею, Угор­щиною, Нiмеччиною. У 1165 р. Ярослав, який брав участь у коронацiї iмператора Фрiдрiха I Гогенштауфена, визнав над собою його ленну зверхнiсть.

Проте, поряд зi змiцненням особистої влади галицького «самовластця», зро­стала полi­тична опозицiя боярства цiєї землi, яке дедалi сильнiшало в економiчно­му i полiтично­му вiдношеннi. Воно рано сформувалося в окрему мiцну верству i ревно охороняло свої кор­по­ративнi iнтереси вiд зазiхань князя. Далека вiд степу Галичина була краще убезпечена вiд наскокiв кочовикiв, нiж iншi українськi зем­лi. Це приваблювало туди населен­ня, сприяло пiднесенню хлiборобства, що вело до зростання значущостi землеволодiння. Прагнучи збiльшити свої маєтки, бояри почали захоплювати вiльнi земельнi простори, дiставали землю вiд князя, ску­по­вували, а то й силомiць забирали її у селян. Таким чи­ном в руках галицького боярства зосередилась величезна земельна власнiсть, що стала пiдвалиною його могутностi. Чимало бояр, на кшталт захiдноєвропейських феодалiв, мали власнi досить сильнi дружини, жили в укрiплених замках. На формування корпоративних особливостей галицьких бояр вплинуло сусiдство Угорщини та Польщi з аристокра­тичним норовом їхнього боярства, а також нечисельнiсть княжої сiм’ї, завдяки чому бояри ставали намiсниками навiть у головних мiстах князiвства. В руках бояр опинились i солянi промисли, якi мали велике господарське значення. На­магання галицької аристократiї вiдiгравати самостiйну полiтичну роль привели її до вiд­вертого протистояння з князем. Приводом став сiмейний конфлiкт Ярослава, скориставшись яким бояри вдалися до насильства: вони спалили на вогнищi невiнчану дружину князя Настасiю, а її сина ув’язнили в темницi. Ярослав був змушений погодитися з вимогами боярської опозицiї – повернути законну дружину (дочку Юрiя Довгорукого) Ольгу i сина Володимира. Пiсля смертi Ярослава Воло­димир потрапив у вир протистояння рiзних боярських угруповань. На його звернення про допомогу в Галичину вирушив угорський король Бела III, який, однак, не повернув Володимировi престолу, а посадив у Галичi свого сина Андрiя. Це була перша окупацiя Галичини Угорщиною. Лише з до­помогою нiмецького iмператора Фрiдрiха Барбаросси – протектора свого бать­ка – i поль­ського князя Казимира Справедливого Володимир повернув собi княжий престол.

Зi смертю Володимира Ярославича (1198) пе­рервалася династiя Ростиславичiв i Галич пере­йшов до рук волин­ського князя Романа Мсти­славича, який об’єднав Волинь i Галичину в єдине Галицько-Волинське князiвство. Водно­час Роман Мстиславич здобув Київ, чим фактично об’єднав етнiчнi українськi землi вiд Карпат i Дунаю до Днiпра (за винятком Чернiгiв­ського князiвства). Вiн здiйс­нив кiлька успiшних походiв проти половцiв i намагався змiц­нити свою вла­­ду на Київщинi, тримаючи тут залежних вiд себе помiчникiв i нейтралiзуючи спроби володимиро-суздальського князя Всеволода Велике Гнiздо утвердитись у Пiвден­но-Захiднiй Русi. Межi Галицько-Волинського князiвства були розширенi й на пiвночi – за рахунок Литви. Польський хронiст В. Кадлубек свiдчить, що Роман «за короткий час так пiднявся, що правив майже всiма землями i князями Русi». Нова сильна держава, володiючи значною частиною київської спадщини, спира­ла­­ся на мiцнi економiчнi пiдвалини – значну частину балтiйсько-чорноморсь­кої торгiвлi на шляху Буг-Днiстер, що замiнив занепалу днiпровську артерiю. Роман продовжував внутрiшню полiтику Ярослава Осмомисла, спрямовану проти ворожої йому частини галицького боярства, що сприяло зростанню його популярностi. Її вiдгомоном були згадки в галицько-волинському лiтописi про «царя в Руской земли, иже покори Половецкую землю и воева на иные страны все». Титулатура Романа як «самодержця усiєї Русi» пере­гуку­ється з титулатурою, даною захiдним хро­нiс­том, який називає його «rех Russiae», тобто королем Русi. Для європейських во­ло­дарiв стало звичним явищем застосування королiвської титулатури щодо за­хiд­ноукраїнських правителiв. Гербом i титулом короля Володимирiї (Володи­мир­щи­ни) користувалися угорськi королi вже на зламi XII та XIII сторiч. Ця тра­ди­цiя продовжилася монархами з нiмецьких династiй, якi сидiли одночасно на тронах Угорського королiвства та Священної Римської iмперiї. У 1204 р. папа римський Iнокентiй III пропонує галицько-волинському князевi королiвську корону.

Роман виступає з чисто європейською iдеєю запровадження нового порядку формування центральної влади на Русi, схожого з германською традицiєю виборiв iмператора. Згiдно з його планом, великий князь київський мав обиратися шiстьма найбiльш впливовими удiльними князями (подiбно до обрання iмператора нiмець­кими курфюрстами) – чернiгiвським, галицьким, полоцьким, смоленським, суз­даль­ським i рязанським. У межах кожного удiльного князiвства влада мала пере­ходити не до старшого в родi, а вiд батька до сина. Проте цей задум не був реа­лi­зований внаслiдок спро­тиву Всеволода Юрiйовича суздальського, i Русь так i не розробила життєздатної системи престолонаступництва.

Iз занепадом Києва як центру Пiвденно-Захiдної Русi, вiсь її полiтичного життя змiщується на захiд. Центром держави Романа Мстиславича стає не Київ, значною мiрою зв’язаний з Вiзантiєю, i навiть не Володимир-Волинський, а Галич, який постiйно пiдтримував тiснi зв’язки з країнами Заходу.

Саме Галицька Русь стає спадкоємницею полiтичної ролi Київської держави у її взаєминах з державами Центральної Європи. Про розмаїтий характер взаємо-вiдносин Галицько-Волинського князiвства iз захiдноєвропейським свiтом свiдчить запис в синодику монастиря Святого Петра в Ерфуртi: «Romanus rex Ruthenorum debit nobit XXX marcas», тобто «Роман король руський дав нам 30 марок». Роман втягується в гостру боротьбу мiж Гогенштауфенами i Вельфами, що точи­лася у тодiшнiй католицькiй Європi, на боцi перших. У цьому зв’язку становить значний iнтерес звiстка французького хронiста середини XIII ст.: «Король Русi на iм’я Роман вийшов за межi своїх кордонiв i бажаючи пройти через Польщу в Саксонiю по волi Божiй вбитий двома братами, князями польсь­кими Лецiком i Конрадом, на рiчцi Вiсла». Можна припустити, що похiд Романа пов’язаний з його зобов’язаннями перед Гогенштауфенами у наданнi їм мiлiтарної допомоги. Отже, пройшовши через Польщу в Саксонiю, Роман мав завдати удару Оттоновi IV, її володарю. Вiдомо також, що з часу, коли союзник галицько-волинського князя Лешко Бiлий здобув Кракiв, стосунки мiж ними значно погiр­шились. Не виключено, що причиною було суперництво у боротьбi за Люблiн, оволодiти яким весь час прагнули володарi Галицько-Волинського князiвства. Пiд час воєнних дiй у Польщi Роман загинув у битвi пiд Завихвостом 1205 року. Його дiяльнiсть вiдiграла важливу роль у консолiдацiї Пiвденно-Захiдної Русi, яка не перервалася з полiтичним занепадом Києва. Мiрою того, як у XI-XIII ст. послабли зносини Русi-України з балканськими країнами, Вiзантiєю, Малою Азiєю, зносини iз Захiдною Європою i, насамперед, з нiмецькими землями набирали дедалi бiльшого значення.

Змiцнення Галицько-Волинської держави i занепад Києва наприкiнцi XII ст. означали переважання захiдних впливiв над комбiнацiєю вiзантiйських i схiдних, що домiнували в процесi формування Київської держави. Захiдна Україна, зосере­дивши в собi головнi прояви полiтичного i нацiонально-культурного життя Русi, поступово входить у захiдноєвропейський свiт як його органiчна складова.

Створення Галицько-Волинського князiвства на чолi з «самодержцем усiєї Русi» Романом Мстиславичем стало важливим етапом в iсторiї української держав­ностi. На вiдмiну вiд полiетнiчної Старокиївської держави вона розвивається вiдтепер на єдиному українському грунтi. Це дало пiдстави українському iсторику С. Томашiвському назвати Романа «творцем першої, нацiональної української держави», яка проiснувала як окремий полiтичний органiзм до кiнця XIV ст.

Дедалi активнiшу роль в економiчному i суспiльному життi Галицько-Волинської держа­ви вiдiграють мiста. Мiрою зростання мiської торгiвлi та збагачення мiст влада феодалiв става­ла обтяжливiшою для городян. У Захiднiй Євро­пi вони намагаються цiлком звiльнитися вiд сеньйорiйної залежностi. Це прагнення викликало так званi «комунальнi революцiї» (XII-XIII ст.). В Iта­лiї великi торговельнi мiста добилися повного визволення вже в XI ст., пiвденно-фран­цузькi мiста – у XII – на початку XIII ст. Дещо пiзнiше на шлях боротьби за визво­лення стали мiста Пiвнiчної Францiї i Нiмеччини. В XII-XIII ст. у багатьох мiстах Захiдної Єв­ро­пи утворилося чимало мiст-комун або мiських республiк, що цiлком звiльня­лися вiд влади сеньйорiв i отримували повне само­врядування. До вiдання мiст переходили управ­лiння й суд, збирання податкiв, вiйськова повиннiсть, догляд за мiською тор­­гiв­лею тощо. Серед таких республiк особливо видiлялися iталiйськi мiста, на­сам­перед Вене­цiя, Генуя i Флоренцiя, якi захопили багато земель i стали великими купецькими державами.

Там, де феодали зберiгали свою могутнiсть, боротьба мiст набувала надзви­чай­ної гостроти й тривала iнодi впродовж десятирiч. Далеко не всiм мiстам Захiдної Європи вдалося звiльнитися з-пiд руки феодалiв. Бiльшiсть мiст певною мiрою залишалася їм пiдвладною i в кращому разi дiставала грамоту, що визначала роз­мiр виплат сеньйору i гарантувала громадянам особисту свободу. Такi мiста на­зивалися «вiльними мiстами». Вони нiколи не досягали прав мiста-комуни; управ­лiння й суд там залишалися в руках сеньйора, проте права та обов’язки їхнiх пред­став­никiв – так зване «прево» – точно визначалися, щоб убезпечити мiське насе­лення вiд зловживань.

У XIII ст. сформувалося феодальне мiське право – «магдебурзьке право», яке вста­новлювало порядок виборiв i функцiї органiв мiського самоврядування, суду, ку­пець­ких об’єднань, цехiв, регулювало питання торгiвлi, опiки, спад­ку­вання тощо. Окремi юрисдикцiї, що базувалися на нормах магдебурзького права, iснували в деяких мiстах Галицько-Волинської держави вже у XIII ст. (в колонiях нiмецьких поселенцiв у Львовi, Володимирi, Луцьку).

На Українi перiод XII-XIII ст. – це також час економiчного i полiтичного змiцнення середнiх верств, насамперед мiщанства, зумовленого швидким ростом мiст. Прагнення деяких володарiв змiцнити свою владу в державах-князiвствах, що постали пiсля розпаду Київської держави, знаходило активну пiдтримку мiсь­кого населення. Цi процеси, через якi пройшла бiльшiсть країн Захiдної Європи, на її Сходi найбiльш виразно виявились у Галицько-Волинськiй державi, що була тiснiше за iншi руськi землi пов’язана iз Заходом.

У добу хрестових походiв починається розквiт iта­лiйських мiст, а також нi­мець­ких над Рейном, якi з часом засновують Ганзейський союз. До цього союзу згодом приєдналися мiста Пiвнiчної Європи та Балтики. До ганзейської торгiвлi залучається низка мiст Галичини, Новгород, Псков, Полоцьк, Смоленськ. Київ, який опинився поза цим рухом, дедалi бiльше втрачав своє колишнє економiчне, а разом з тим i полiтичне значення. Бiднiють його князi, боярство, мiщан­ство, тодi як посилюються цi верстви у мiцнiючiй Галичинi i Волинi. Головними адресатами українського експорту стали Вроцлав i Гданськ; за посередництвом цих торговельних центрiв на схiд Європи поширюються захiднi впливи.

Як i в країнах Захiдної Європи, на Гали­­чи­нi мiщанство ставало активним учасником полiтичного процесу, беручи участь у бо­роть­бi партiй, що виступали виразниками тих чи iнших тенденцiй полiтичного розвит­ку. Досить згадати про сильну партiю галиць­­ких бояр Кормильчичiв, якi протидiяли змiц­ненню влади князя Романа Мстиславича. Їм протистояло iнше боярсько-патрицiанське угруповання, що пiдтримувало утвердження волинського князя в Галицькiй землi. Пев­ною мiрою це протистояння нагадує проти­борство гвельфiв i гiбелiнiв в Iталiї у XII-XIII ст., хiба що у менших масштабах.

Подiбно до гвельфiв, якi об’єднували пат­рi­отичнi сили промислових i торговель­них верств iталiйських комун i, пiдтримуванi папа­ми, виступали проти влади iмператора, галиць­кий патрицiат – прибiчник мiцної кня­зiвської вла­ди – протистояв боярськiй вiйсь­ково-фео­дальнiй олiгархiї. До речi, Роман Мсти­сла­вич також виявився втягнутим у про­­ти­стояння Вель­фiв i Гiбелiнiв, щоправда, на боцi Го­ген­­штауфенiв. У своїй боротьбi з боярст­вом спи­рав­ся на мiське населення i Данило Романо­вич. «Це володар наш, Богом даний», – гово­рили про князя мiщани мiста Галича, коли вiн остаточно повернувся у свою сто­ли­цю. Здiйс­нюючи вiйськову реформу, Да­ни­ло ор­га­нiзував пiшi полки з мiщан i селян, що неодно­разово сприяли йому у здобуттi перемоги.

Галицько-волинськi князi протегували мiстам i мiському патрицiату, серед якого було чимало iноземцiв. До часу князювання Романа Мстиславича вiдно­сяться згадки про появу нiмецької колонiї у Володимирi-Волинському, а також пов’язану з нею юрисдикцiю нiмецьких єпископiв.

Розширення прав мiського патрицiату тривало впродовж усього перiоду прав­лiння Романовичiв. Так, лiтописець зазначає, що Володимир Василькович «лiп­шим» мужам володимирським дав таку свободу, як колись Роман Мстиславич. Збереглася лiтописна звiстка про близькiсть до Володимира володимирського пат­рицiя нiмця Марколта, який «приймав князiв обiдом». Лев Данилович надав нiмець­кому вiйтовi Бертольду млин у Львовi та села поблизу мiста – Малi Винники та Пiдберезцi. Саме до часiв його князювання вiдносяться вiдомостi про практику застосування норм магдебурзького права. У грамотi князя на вiйтiвство, надане якомусь Iоану, визначалося коло його повноважень; «а мистичи никто не имееть судити токмо войт по немичьскому праву». Визначався також порядок порушення позову проти самого вiйта: «никто самого не имеет звати на суд лише пред кня­зя, а оний князь самого имеет судити с войтами по войтовскому праву». За­хiднi ко­ло­нiї, насамперед нiмецькi, вiдiгравали роль провiдникiв європейських впливiв i посередникiв у торговельних i культурних зв’язках з країнами Європи.

З листа «бурмистрiв i громади мiста Володимира», надiсланого у 1324 р. мiща­нам мiста Торуня, видно, що Володимир вже органiзував своє життя на нiмець­кому правi, яке стало формою самоврядування мiської верхiвки. У 1334 р. Юрiй II дозволив створити вiйтiвство на магдебурзькому правi у мiстi Сяноку. Вiйтiвському суду мали пiдлягати усi його жителi незалежно, «чи це буде нiмець, поляк, угорець i русин».

У 1356 р. магдебурзьке право отримує Львiв – важливий центр культурного й економiчного життя краю. З цього часу життя мiста органiзується на захiдно­євро­пейський взiрець. Ремiсники мiста, об’єднанi в цехи, щоб стати майстром того чи iншого ремесла, мусили обов’язково здiйснити подорож до захiдно­євро­пейських мiст.

Утiм, слiд зауважити, що галицько-волинськi володарi не були послiдовними у своїй пiдтримцi мiщанства. Збереглося чимало свiдчень про надання Данилом низки мiст боярам не лише для тимчасового, а й для постiйного управлiння. Князi зверталися до городян по допомогу лише в часи напруженої боротьби з боярством, i мiське населення активно пiдтримувало князiвську владу. Проте постiй­ного союзу з мiстами за прикладом захiдноєвропейських монархiв галицько-волинськi володарi не створили. Причиною цьому була занадто велика суспiльно-полiтична роль боярства, що негативно позначилося на полiтичному устрої Галицько-Волинської держави i, зрештою, призвело до лiквiдацiї нацiональної династiї i втрати державностi.

Пiсля смертi Романа внутрiшнє становище Пiвденно-Захiдної Русi значно загострилося. Знову розгорiлася боротьба за Київ. У Галицько-Волинськiй землi настав тривалий перiод зако­лотiв. Рання смерть Романа Мстиславича й малолiтнiсть його дiтей давали Польщi й Угор­щинi зручну нагоду для втручання у справу спадщини галицько-волинського князя. Угорськi королi здавна були претендентами на Галичину; того ж прагнули й польськi князi, намагаючись вiдiрвати собi принаймнi Забужжя. На завадi цим планам сусiдiв могло стати сильне галицьке боярство, проте воно провадило вузь­­ку станову полiтику, не рахуючись iз загальнонацiональними iнтересами. Якщо Роман Мстиславич намагався на випадок своєї смертi забезпечити синам спад­щину шляхом угоди з угорським королем, то галицьке боярство прагне пере­дусiм задовольнити свої корпоративнi iнтереси навiть цiною втрати державою суверенностi. Воно iз заздрiстю поглядає на земську аристократiю Польщi й Угорщини, яка дiстала вiд монархiв значних прав i привiлеїв. У Польщi це був лен­чиць­кий привiлей 1180 р., в Угорщинi – «золота булла» 1222 р. Проте галицьке боярство не зумiло пiднестися до усвiдомлення правного забезпечення своїх взаємо­вiд­носин з князем, як це робилось у Захiднiй Європi мiж монархом i вiдповiдними станами.

Правними документами в Українi забезпечувалися здебiльшого надання, закрiплення чи розмежування помiсть, та й то не завжди. Вiдсутнiсть правових норм у стосунках мiж боярством i князем, що являла собою рудимент родового ладу, iстотно вiдрiзняла українське суспiльне життя вiд захiдноєвропейського, незважаючи на рецепцiї елементiв захiдного права.

Галицьке боярство, прагнучи поставити себе над княжою владою, iнспiрувало iноземне втручання у внутрiшнi справи князiвства. Спочатку воно визнало князем трирiчного Данила при регентствi його матерi. Проте досить швидко галицькi можновладцi змусили вдову Романа та її дiтей Данила i Василька залишити Га­лич i податися до Володимира, а згодом шукати притулку у Польщi й Угорщинi. На деякий час, вiдповiдно до угоди з боярською партiєю, в Галичинi й на Волинi утверджуються сини вiдомого своїм походом на половцiв у 1184 р. Iгоря Свято­сла­ви­ча Сiверського – Володимир, Роман i Святослав. Iгоревичi спробували зло­ми­ти мiць боярської знатi, знищивши 500 представникiв аристократичних родiв Галичини. Проте цей терор – своєрiдна предтеча Варфоломiївської ночi – не дав бажаних результатiв. Удаючи, що вони прагнуть мати князем законного спадко­єм­ця, бояри з допомогою угорцiв повернули на князiвський стiл малолiтнього Данила, захопили й повiсили усiх трьох Iгоревичiв. Пiсля того знову почалися на­ма­гання боярської олiгархiї позбавити матiр князя регентства. Дiйшло до вiд­вертих спроб голови боярської партiї боярина Володислава Кормильчича утвер­дитись на престолi. За свiдченням лiтописця, вiн «въеха в Галичь и вокняжися и седе на столе».

Настав повний занепад княжої влади. Бояри, керуючись своїми вузькими становими iнтересами, фактично сприяли активному втручанню Угорщини й Польщi у справи Захiдної Русi. В результатi у 1214 р. мiж польським князем Лешком Бiлим i угорсь­ким королем Андрiєм було укладено договiр про розподiл галицько-волинської спадщини. В Галичi мав утвердитися п’ятирiчний угорський королевич Коломан, якого вирiшено було одружити з дворiчною дочкою Лешка Соломiєю. Лешко отримував Перемишль, Бе­рес­тейську землю i частину Холмщи­ни. Угорський король звернувся до папи Iнокентiя III з проханням надiслати Ко­ломану королiвську корону, запевняючи, що князi й народ галицької землi готовi прийняти латинський обряд. Проте ця ситуацiя не була трив­кою. Боярська олiгархiя час вiд часу запрошувала нових кандидатiв на князiвський стiл у Га­ли­чi (серед них – Мстислав Мстиславич Удалий), органiзовувала проти них змови, знову i знову вiддаючи землi Захiдної Русi на поталу iноземним загарбникам.

Закрiпившись на Волинi, Данило разом з Васильком розпочали боротьбу за вiд­будову Галицько-Волинської держави. В цiй справi вони спиралися на широкi верст­ви волинського населення, в тому числi на волинських бояр. У 1219 р. Дани­ло вiдбив у полякiв Берестя та мiста Забужжя. З початком усобиць в Польщi по смертi Лешка (1227) Данило активно втручається у польськi справи. У 1229 р. вiн здiйснив далекий похiд у глибину Польщi. Вiйська князя дiйшли аж до Старограда у Великопольщi, Мiлiча в Сiлезiї й околиць Вроцлава. «Нiякий iнший князь не входив у Лядську землю так глибоко, окрiм Володимира Великого, що охрестив країну», – писав лiтописець. Одночасно Данило вiв боротьбу з тими волинськими князями, якi ворогували з Романовичами. У 1230 р. Волинь була повнiстю в руках Романовичiв. Найбiльш жорстоко точилася боротьба з угорцями, вибивати яких з Галича Даниловi довелось у 1230 i 1233 рр. Лише напередоднi татаро-монгольської навали у 1238 р. Данило Романович остаточно оволодiв Галичем. Того ж року вiн знову здобув Київ i посадив у ньому свого воєводу Дмитра. Проте монголо-татарська навала стала на завадi здiйсненню широких полiтичних планiв галицько-волинського князя.

На початку XIII ст. татаромонголи пiд проводом Чiнгiс-хана (1155-1227) розпочали небачено обширнi i швидкi завоювання в Китаї, Середнiй Азiї, Персiї. Десятки держав i тисячi квiтучих мiст лягли в руїнах. У 1222 р. татари вдерлися в чорноморськi степи i розгромили половцiв на Сiверському Донцi. Безпосередня загроза нависла над князiвствами Русi. Половецький хан Котян звернувся за допомогою до руських князiв. Прийнявши рiшення про спiльний виступ i зiбравши величезне вiйсько з полкiв київських, галицьких, чернiгово-сiверських, смоленських, курських, володимиро-суздальських та поло­вецьких загонiв, союзники пiд проводом Мстислава Удалого, з яким пiшов i князь Данило Романович, рушили на заднiпрянський Низ. Проте внаслiдок неузгод­женостi дiй руських князiв i половецьких воєначальникiв у вирiшальнiй битвi на Калцi (1223) їхня армiя зазнала цiлковитого розгрому.

Землi Русi лежали вiдкритими i беззахисними перед татарським вiйськом. Поразка у битвi на Калцi значно послабила руськi князiвства, посiяла панiку i зневiру. Проте татари, обмежившись спустошенням Заднiпрянщини i Поволжя, повернули на схiд. Невдовзi помер Чiнгiс-хан (1227) i це вiдстрочило катастрофу для Русi та iнших країн Європи на десять рокiв.

У 1236 р., зiбравши величезне вiйсько, онук Чiнгiс-хана Батий рушив походом на Європу. Пiд ударами татаро-монгольської орди першою впала волзько-камська Болгарiя, завоювання якої було завершено навеснi 1237 р. Восени цього ж року загони Батия вторглися у Рязанське князiвство. Пiсля п’яти­денної облоги впала Рязань, було пограбовано всi цiнностi, спалено мiсто й знищено його жителiв.

З лютого 1238 р. монголи оточили Володимир i 7 лютого, пробивши у кiлькох мiсцях стiни, увiрвалися в мiсто. Вони спалили соборну Успенську церкву – перлину пiвнiчного зодчества, де знайшли останнiй притулок великокняжа сiм’я, «множество бояр и народа». Мiсто було розорене, населення знищене. Невдовзi бiля рiчки Ситi зазнали поразки вiйська володимирського князя Юрiя Всеволо­довича i його брата Святослава.

Дiйшовши до Новгорода, загони монгольської кiнноти повернулися до табору з головними силами, оскiльки для здобуття такого укрiпленого i багатолюдного мiста самої лише кiнноти було недостатньо. Повернувши на пiвдень, татаро-монгольськi вiйська пройшли схiдними околицями Смоленської i Чернiгiвської земель. Навеснi 1239 р. Батий рушив на лiвобережне Поднiпров’я. 3 березня 1239 р. пiсля короткотривалої облоги був взятий Переяслав. «Татарове взяша Пере­яс­лавль Рускыи и епископа убиша и люди избиша, а град пожгоша огнем», – заз­­начає лiтописець. Восени така ж доля спiткала Чернiгiв. Його захисники вiд­чайдушно оборонялися, проте пiсля запеклого бою татари увiрвалися у мiсто, «град пожегше и люди избиша й монастыре пограбиша». Були розоренi мiста по Деснi i Сейму – Путивль, Глухiв, Вирь, Рильськ та iншi. Вся Чернiгiвщина i Переяс­лавщина лежали сплюндрованi ворогом.

Восени 1240 р. Батий, який пiдiйшов до Києва «въ силh й тяжьцh, многомъ множьством силы своей», оточив його з усiх бокiв. Татари увiрвалися в мiсто з пiвдня через Лядськi ворота. Оборонцi зумiли зачепитися за наступну лiнiю укрiплень. Однак поблизу Софiйських ворiт ворог прорвався до центральної частини мiста. Заключним актом трагедiї стало зруйнування Десятинної церкви, де зiбрались останнi захисники Києва на чолi з хоробрим воєводою Дмитром, поставленим Данилом Галицьким.

Татари пiддали мiсто страшенному руйнуванню. Францисканський монах Плано Карпiнi, який проїздив через Київ у 1246 р., свiдчив, що пiсля погрому в ньо­му залишилося лише 200 дворiв. Проте продовжували дiяти Софiйський i Ми­хайлiвський собори, Видубецький i Печорський монастирi. Плано Карпiнi пише про iноземних купцiв, яких вiн бачив у Києвi вiдразу пiсля розгрому. Життя у мiстi не припинилось, але вповнi воно вiдродилося лише через багато десятирiч.

Мiж тим, татаро-монгольськi загони рушили вглиб Волинської землi i далi в Галичину. Один за одним пiд ударами ординцiв падали захiдно­українськi мiста – Володимир, Галич, Звенигород та iншi. Проте рiшучий опiр вчинили вороговi жителi Кремiнця, Холма, Данилова; цi мiста Батий так i не спромiгся здобути. Саме у добре укрiплений Холм було перенесено столицю Галицько-Волинського князiвства.

Наступним етапом завойовницького походу Батия було вторгнення в Польщу, Угорщину, Чехiю, Словаччину та Трансильванiю. Однак продовжувати просування вглиб Європи орда була не в силi, оскiльки її знекровили бої на Русi. У 1242 р. пiсля звiстки про смерть великого хана Удегея Батий вивiв свої вiйська у пониззя Волги, де заснував нову державу – Золоту Орду.