§ 3. Розвинутий феодалізм в україні

Включення українських і білоруських земель до складу Великого стану князівства Литовського, як уже зазначалося, на перший погляд не внесло істотних змін у їх суспільно-політичний устрій. Литовська великокнязівська влада залишила фактично недоторканими права місцевих феодалів на земельну влас­ність, а також відповідні соціальні та політичні інституції українських земель­князівств. Зберігалась і їхня політично-територіальна цілісність, закріплена устав­ними грамотами – гарантами продовження попередніх форм політичного життя та фактичного збереження елементів державної самостійності. Проте давніх удільних князів з дому Рюриковичів замінили представники литовської велико­князівської династії. Поряд з цим, з кінця XIV – на початку XV ст. відбувалися непомітні на перший погляд зміни у територіально-адміністративному поділі, що вели до поступової централізації Литовської держави.

Усі волості, що складали територію удільного князівства і роздавались у давньоруську добу в умовне держання князям-васалам, підпорядковувались удільним князям Гедиміновичам. Останні здійснювали фіскальне, судово-адміністративне та військове управління у волостях-повітах через своїх намісників або державців на Київщині і Волині, на Поділлі – через воєвод.

Юрисдикція державців або воєвод поширювалася виключно на військово-феодальний стан – службових князів, зем’ян, бояр, слуг дворних. Могутня ж феодальна знать, що володіла великими земельними наділами на підставах спадкової власності, зуміла забезпечити собі імунітет і звільнитися з підпорядку­вання місцевій владі.

Іншим аспектом розвитку феодалізму у Великому князівстві Литовському стало залучення до військової служби у небаченій досі кількості представників різних верств населення, що супроводжувалося відповідним роздаванням землі в умовне володіння. Причому, таке масштабне зростання дрібного служилого стану відбувалося не лише за рахунок феодальної верстви, а й «нижчих» категорій – двірських слуг та заможних селян.

Зростання чисельності дрібних феодалів супроводжувалось утвердженням різних форм умовного землеволодіння, яке надавалося за військову службу і чітко регламентувалось певним колом зобов’язань. Такими формами були: тимча­сове користування без чітко визначеного терміну, землекористування впродовж певного часу, довічне. Останнє стало перехідною формою до остаточного перетво­рення прекарного землеволодіння на спадкову земельну власність. Таке поєднання військової служби із землеволодінням лягло в основу так званої «державної» форми феодалізму, що певною мірою відрізнявся від «класичних» його західно­європейських зразків; відповідні відмінності мав і інститут васалітету. Служба більшості феодалів Великого князівства Литовського за отримання ленів чи бенефіціїв була все ж таки виконанням їхніх обов’язків перед державою, а не результатом договірних зобов’язань васала перед своїм сюзереном. Поряд з умовним землеволодінням існувала форма давнього отчинного володіння – приві­лейованого спадкового землеволодіння замкнутого кола старої знаті, входження до якої було надзвичайно утрудненим.

Перенесення у Литовську державу всієї давньоруської феодальної ієрархічної структури, поява нових прошарків у феодальному середовищі в результаті розвитку «державного» феодалізму зумовили специфіку української феодальної ієрархії XV-XVI ст. На її вершині були нащадки колишніх удільних князів – Рюриковичів і Гедиміновичів. Вони становили єдиний замкнутий стан, входження до якого було неможливим. І цьому не могли зарадити ні багатство, ні високі уря­дові посади. Саме князівська верства була носієм тих давньоруських політичних інститутів, що збереглися у Литовському великому князівстві і стали елементами реальної влади у новій державній системі.

Слід зауважити, проте, що князівська верства не була однорідною. У XV-XVI ст. княжі роди Острозьких, Гольшанських, Сангушків, Вишневецьких володіли тисячами підданих і, разом з тим, існувала значна кількість таких князів, чиї маєтки не перевищували мастка середнього шляхтича, а часом навіть дрібного.

Наймогутніші княжі роди Острозьких, Заславських, Сангушків, Гольшансь­ких, Збаразьких, Вишневецьких, Чарторийських, Четвертинських, Корецьких називалися у документах «княжатами головними», решта мала назву «княжат-повітників». Підвалиною землеволодіння «головних княжат» у XVI ст. були службові уділи їхніх предків кінця XIV ст., що закріпилися за даною гілкою роду на частині територій колишніх династичних уділів цього ж таки роду. Отже, «головних княжат» поряд з великою земельною власністю характеризує безперервність спадкового землеволодіння – на відміну від «княжат-повітників», які були власниками отчин-вислуг, наданих свого часу великим князем за межами їхніх родових гнізд. У межах території князівського землеволодіння і князі-отчинники, і князі-власники вислуг користувалися суверенними правами, що полягали у праві видання власних розпоряджень та жалуваних грамот своїм підданим, наданням їм земель на певних умовах служби, встановлення незалежно від держави податків, повинностей, пільг тощо, суду над підданими. Удільні князі-династи були повними суверенами свого володіння, тоді як князівський суверенітет у службових уділах мав обмежений характер, оскільки ці уділи могли бути відібрані великим князем за протиправні вчинки. У першій половині XV ст., якщо службовий князь подавався до Московської держави, його володіння не конфісковувалось, а переходило до інших представників роду; удільні ж князі-династи могли вийти зі складу держави разом зі своїм володінням. Саме такі переходи у підданство великому князю московському здійс­нили представники князівських удільних порубіжних династій – Більські, Трубецькі, Одоєвські, В’яземські та ін.

«Головні княжата» не підлягали юрисдикції місцевої адміністрації, оскільки мали імунітетне право особистої підсудності виключно великому князеві. Проте це право не поширювалося на «княжат-повітників». За «головними княжатами» було закріплено право участі у великокнязівській раді лише завдяки давності і знатності їхніх родів. Крім того, збройні загони «головних княжат» виступали під час воєнних дій окремими самостійними формуваннями з родовими гербами, а не у складі повітового ополчення.

Наступну сходинку в українській феодальній ієрархії Великого князівства Литовського посідали пани. Ця не зовсім чітко визначена категорія відрізнялася від решти нетитулованих феодалів насамперед давністю роду, отчинним характе­ром землеволодіння і певними імунітетними правами відносно великих князів та значних князів удільних. Верхній прошарок панів являв собою велике боярство, чимало представників якого входили до складу панів-ради і за своїм політичним та економічним впливом поступово зрівнялися з князями, позбавленими уділів.

Середній прошарок бояр-шляхти, або зем’ян, складався з представників війсь­ково-служилого стану, які прагнули розширення своїх прав на землю і виходу з-під юрисдикції великих феодалів. Поняття «боярин» прикладалося не лише у давньому традиційному контексті для визначення найвищої і близької князеві фео­дальної верхівки, а й до будь-якої військової людини. Тобто на певному етапі сталося соціальне заниження цього терміну. Часом важко було навіть провести пев­ну межу між нижчими верствами боярства – так званими «боярами путними» чи «панцирними» – і селянством. Упродовж усього XV ст. відбувалося поступове зближення давньої родової знаті, сформованої за княжо-дружинницької доби, з новим військовослужилим станом. Останній дедалі більше закріплює за собою цілу низку майнових і особистих імунітетних прав, які фактично ставлять його в один ряд з давньою феодальною елітою. В результаті формується єдиний приві­лейований стан – шляхта, аналогічний західноєвропейському дворянству.

Централізація Великого князівства Литов­сь­кого не мала такого послідовного характеру, як це було у провідних країнах Західної Європи, які у своєму розвитку від станових монархій прямували до утвердження абсолютизму і погли-нання майже самостійних у минулому герцогств і графств. Від самого початку формування Ли­товсько-Руської держави великий князь зв’язував свою владу численними харті­ями, що видавались як для окремих областей держави, так і для шляхетсько-маг­нат­ського стану. Цими документами феодалам гарантувались особиста та май­нова свобода і недоторканість, численні вольності і звільнення від виконання певних повинностей, а також інші станові переваги і політичні права. Силою цих хартій великий князь литовський на кінець XV ст. вже не був самодержавним во­ло­дарем, а істотно обмежувався у своїх прерогативах панами-радою, що згідно з привілеями 1492 і 1506 рр. поділяла з ним права ведення дипломатичних відносин, видання законів, призначення на уряди. До цього слід додати, що великий князь сходив на монарший престол на змішаних засадах наслідування – обрання, проте виключно з дому великого князя. З кінця XV ст. великий князь поділяє свою владу не лише з панами-радою, а й з литовсько-руським сеймом.

Князівська влада впродовж існування Литовської держави пройшла певну еволюцію. Привілеї 1413, 1434 і 1447 рр. встановили межі великокняжої влади щодо особистого майна, державних повинностей, а також влади над князями, панами, боярами, духовенством та міщанами. Проте з часом розвиток подій при­звів і до формального обмеження великокняжої влади панами-радою – гуртком найбільших магнатів, які в цьому органі зосередили значну частину державного урядування. Політичне зміцнення цього інституту відбулося одночасно зі сформу­ванням литовсько-руського загального сейму. Привілеї великих князів Олександра (1492) і Сигізмунда I (1506) закріпили за радою роль головної політичної інституції в країні, що поділяла з великим князем його владу у найважливіших державних справах. Усі закони і розпорядження загальнодержавного характеру мали видава­тися лише після обговорення з панами-радою, з її відома, за її участі і згоди. Проте всесилля панів-ради поступово нейтралізується дедалі активнішою участю шляхти у суспільному житті держави, що сприяло політичному піднесенню загаль­ного сейму.

Подолання роздробленості у Великому князівстві Литовському увінчалося остаточним сформуванням загальнодержавного представницького інституту – литовсько-руського сейму як зібрання представників усіх областей держави. Він склався шляхом еволюції різних національних інституцій як корінної Литви, так і українсько-білоруських князівств. Такими були, зокрема, і з’їзди князів та представників боярства (вони називались у літописах також «снемами» або «сейма-ми») в Західній Русі і власне литовські сейми. До 1492 р. належить перше без­сумнівне свідоцтво про скликання литовсько-руського сейму як загальнодержав­ного органу. Він відбувся після смерті великого князя Казимира Ягайловича і мав на меті обрання йому наступника. Таким чином, Україна як складова частина Великого князівства Литовського, увійшла в епоху станових монархій і станово-представницьких установ; ця епоха охоплює в західноєвропейській історії XIV і ХV сторіччя.

Головним поштовхом до формування литовсько-руського сейму була зовнішня небезпека, пов’язана з активізацією наступальних дій Москви і Крим­ського ханства проти Литовської держави. Саме вона змусила державу зосередити всі сили на завданнях оборони. Зовнішня небезпека значною мірою зумовила і склад сейму, що сформувався остаточно у XVI ст.: до нього увійшли особи, причетні до захисту держави.

Чільне місце в сеймі, безперечно, посідав великий князь литовський. Далі йшли урядовці і представники вищого духовенства: католицькі і православні єпископи, воєводи, каштеляни і пани, урядники двірські, маршалки, хорунжі, старости, державці і намісники, тіуни і городничі. Всі вони були причетні до оборони держави як урядовці, а також і як землевласники, що надавали в ополчення певну кількість ратних людей – залежно від величини маєтку – і сплачували воєнні податки. Слід зауважити, що більшість посадових осіб були вихідцями з Литви та Жмуді. Кількість сеймових урядників з українсько-біло-руських областей скорочувалась ще й тому, що вони через напружену воєнну обстановку на кордонах держави мусили залишатися на місцях. Найчисленнішу групу на литовсько-руських сеймах становили обласні князі, пани і шляхта. Усі вони у випадку небезпеки могли із зброєю в руках виступити на захист держави. Водночас слід зауважити, що якогось однозначного порядку чи правил представ­ництва в цьому органі до сеймової реформи 1565 р. не існувало. Лише в трьох повітах – Більському, Дорогицькому і Мельницькому – існував чіткий і постій­ний модус представництва: від кожного повіту місцевою шляхтою обиралося по два депутати. Непредставленими на сеймі були міщани та волосні селяни. Разом з тим, представники цих станів могли виступати на сеймах і звертатися поза сеймами до великого князя з клопотаннями і скаргами щодо місцевих і станових потреб та відносин.

Сейми розглядали питання обрання великого князя, військової повинності, податків, повинностей замкових, шляхових, підводних тощо, державних позик, воєнних союзів і державних уній, законодавчої діяльності. У своїх взаємовідно­синах великий князь і стани сейму були двома рівносильними сторонами, які потребували одна одну і, як правило, шляхом взаємних поступок доходили згоди. В державі не було створено правового механізму, який визначав би прерога­тиву сторін. Проте фактичним регулятором була часта воєнна небезпека, що змушувала їх відшукувати компроміси у конфліктах.

У складі сейму пани-ради являли собою коло осіб, що багато в чому відрізня-лися від решти сеймових чинів. Радні пани – здебільшого литовці-католики – мали виключне становище в державі, їхні маєтки були розміщені по всій території князівства, що зумовлювало їх майновий зв’язок з різними місцевостями; вони постійно перебували у віданні найголовніших державних справ як члени велико­княжої ради, обласні управителі; їх відрізняли економічна могутність і привіле­йоване становище у державі, особливо в галузі судової справи. Усе це виділяло їх в особливу впливову групу, що вирішувала всі питання під кутом специфічних корпоративних інтересів. В результаті сейм поділився на дві палати: «лавицю», або «коло» панів радних, і «коло» рицарства-шляхти.

Така форма станового представництва мала істотні відмінності від західно­європейських станових інститутів. Англійський парламент у першій половині XIV ст. отримав таку організацію, яку зберігав впродовж шести століть – до но­вого часу, а на середину XV ст. міцно утвердилась і його компетенція. Саме англійський парламент з усіх європейських установ такого типу найбільше відповідав поняттю станово-представницького інституту, оскільки в ньому були представлені три стани, що складали англійську націю: духовенство, барони й громади. Корінна відмінність англійських вищих верств від континентальних полягала в тому, що вони не перетворилися на замкнуті стани з особливими привілеями, що їх ізолю­вали від нижчих верств. Палата лордів була простим продовженням королівської великої ради, яка складалася з прелатів і великих баронів. Ця структура цілком відповідала «колу» панів радних литовського сейму, польському сенату та іншим подібним установам Європи.

Найбільш самобутнім органом англійського парламенту була палата громад, в якій злилися дрібне баронство з рицарством і городянством. Англійське рицар­ство не було замкнутим станом. До його складу вливалися вільні власники, городяни, що набували рицарських маєтків; поступово рицарство перетворилося на відкритий для всіх помісний клас – джентрі. До джентрі приєднався також прошарок фрігольдерів, тобто дрібних вільних власників нерицарських маєтків (як результат закону про ценз у 40 шилінгів). До нижньої палати входили 74 рицарі від 37 графств – по 2 від кожного – і 226 городян від міст Англії.

У верхній палаті звання пера (тобто члена палати лордів) поступово стало незалежним від феодального землеволодіння, оскільки королівська влада мала право запрошувати до неї кого їй було потрібно. Таким чином, англійська аристо­кратія істотно втрачала свій феодальний характер. В англійському парламенті поєднались принципи утвердження державної єдності і місцевого самоврядування, елементи феодальні і громадянські, земські і міські.

Нижня палата литовського сейму, як ми бачили, сформувалася одностановою і конгресовою, що найбільше відрізняло її від англійської палати громад. Усе прибрала до своїх рук магнатерія і шляхта, виключивши з сейму городян та інші стани. З іншого боку центральному сейму не вдалося підпорядкувати собі місцеві сеймики, що часто діяли всупереч загальнодержавним інтересам. Такий характер станового представництва у Литовсько-Руській державі після її об’єднання з Польщею значно посилив вплив аристократично-шляхетського елементу в суспільстві і паралізував спроби королів зосередити у своїх руках загально­державну владу.

Лише Англії вдалося знайти середину між принципом крайньої централізації, що з часом утвердився у Франції, і принципом крайньої децентралізації – на зразок Литовсько-Польської держави. Англійський парламентаризм зумів піднятись як над одностановістю, що знайшла своє втілення у монопольному шляхетсько-магнатському представництві, так і над чисто механічним поєднанням на кшталт французьких генеральних штатів трьох станів, які постійно сперечалися за свої станові привілеї. Завдяки цьому Англія змогла уникнути і французького королів­ського деспотизму, що піднявся над становою розрізненістю генеральних штатів, і шляхетської анархії, яка негативно впливала на розвиток Польської держави.

Слід мати на увазі, що, об’єднавши цілу низку державних організмів, великий князь литовський взяв у свої руки тільки найважливіші урядові справи, поділяючи управління не лише з литовськими можновладцями, але й з місцевими земськими князями й боярами. Останні й після ліквідації удільної системи продовжували відігравати вирішальну політичну роль на місцях, складали ради при литовських намісниках, збиралися на місцеві сейми для судочинства й у справах місцевого законодавства.

Україна, таким чином, ставала складовою частиною європейського правового простору, в якому забезпечувались майнові й особисті права станів (зрозуміло, насамперед феодалів).

Цілком на протилежних засадах складалася Московська централізована держава, яка придушувала усі прояви самобутнього розвитку захоплених земель. Усі стани, в тому числі й найвища аристократія, вважалися «государевыми холопами». «Аз холоп твой» – стало звичайною формою звертання феодала до свого сюзерена в Московській державі. Тут панувало безправ’я усіх верств і не­об­­межена влада монарха, який вільно розпоряджався життям і майном своїх підданих, що не мали ні станових, ні корпоративних, ні особистих прав.

Завершення середньовіччя і перехід до епохи нового часу на заході і сході Європи – за всіх відмінностей розвитку обох її частин – виявив і схожі соціально-політичні процеси. Так, спільними були, насамперед, тенденції до остаточного подо-лання феодальної роздробленості і створення централізованих станових монархій. В Литовсько-Руській державі великокняжа влада намагалася подолати сепаратизм великих феодалів і підпорядкувати їх своїй владі, спираючись на середнє дворянство-шляхту, як це було і в Західній Європі. Саме Вітовт зробив рішучі кроки в на­прямку централізації Литовської держави, позбавляючи місцеві династії своїх спадкових князівств-земель, переміщуючи їх в інші місця. Згодом наступ на стару феодальну аристократію здійснював його молодший брат Сигізмунд Кейсту­тович. Літописна хроніка Биховця фіксує, що він переслідував князів і намагався «піднести рожай (рід – авт.) хлопський, псю кров». Саме як виразник інтересів середніх верств феодального стану Сигізмунд був убитий змовниками-аристо­кратами, між якими були і великі українські феодали.

Проте і на заході, і на сході Європи феодальна знать не хотіла примиритись із втратою свого становища. Добре відомі переходи французьких васалів зі сво­їми володіннями до англійського короля і від нього – знову до короля Франції, що відбувалися впродовж XV ст. Аналогічні явища мали місце на порубіжжі Литовської і Московської держав, де українські князі здійснювали переходи від одного монарха до іншого. І в одному і в другому випадках службово-васальний договір супровод­жувався переходом володінь від однієї державної підпорядкованості до іншої: від Франції до Англії, від Литовської держави до Москви і навпаки.

Так, у 1427 р. князі Одоєвський, Новосильський, Воротинський піддалися зі своїми землями великому князеві литовському Вітовту. Наприкінці XV століття кілька князів цих уділів один за одним переходять від Казимира до Івана III. Вільна комендація феодала на Заході і на Сході не являла собою загальновизна­ного явища. Згідно з феодальним правом васал міг залишити свого сюзерена лише відмовившись від наданого йому феоду. Феодали переходили із землями до нових сюзеренів лише тоді, коли останні були досить сильними, щоб захистити землю і самого васала. Варто зауважити, що такі переходи здійснювали, як правило, на порубіжних землях дрібні удільні князі.

Великі землі-князівства, якими управляли Гедиміновичі впродовж XIV-XV ст., зберігали свою цілісність. Це такі землі, як Жмудська, Полоцька, Вітебська, Смо­ленська, Київська, Волинська, Підляшшя і Поділля. Державно-правовий статус цих земель, за виключенням Поділля, визначався їхніми земськими привілеями, що почали надаватися Вітовтом, а його наступниками підтверджувались і розши­рювались. Хоча ці землі в різні часи позбавлялися статусу князівства, проте во­ни зберігали свою територіальну цілісність й багато своїх традиційних політич­них прав. Так, у привілеї Казимира Ягайловича Київській землі зазначалось: «А городки и волости Киевские Кияном держати, а никому иному». В цьому Литовсько-Руська держава становила повну протилежність Московському князівству, де приєднані землі і володіння швидко втрачали свої колишні особливості, з центру роздавалися в управління і кормління кня­зям та боярам, не зважаючи на місцеві традиції тощо. Якщо у Московській дер­жаві і збереглися колишні кордони і певні межі між землями та володіннями, що її колись склали, то вони мали чисто адміністративне, а не політичне значення. Зовсім іншу ситуацію спостерігаємо у Великому князівстві Литовському, де пануючий етнос сформував таку систему адміністративного управління областями-анексами, за якої в них зберігалося чимало політичних структур попереднього періоду і ці області користу­валися значною самостійністю у своїх внутрішніх справах.

І Вітовт, і Сигізмунд, і Казимир неодно­разово здійснювали походи на українські і білоруські землі з тим, щоб утримати їх у покорі. Кожного разу князівства підкорялися Литві, поступаючись силовому тискові. Умо­ви, на яких вони визнавали владу великого князя литовського, визначалися так званими уставними земськими грамотами. Ці грамоти були результатом компромісу між литовським урядом і населенням приєднуваних областей. Причому переможена сторона брала активну участь у визначенні умов договору. Про це свідчить зміст грамот і відповідні конкретні вка­­зівки на самому їх початку: «били намъ чо­лом всі князи и бояре и слуги ветебссти, и войт и мещане мhста витебского и вся земля Витебская; били нам чолом слуги наши, князи и панове и бояре и земяне, вся шляхта киевс­кая; били нам чоломъ духовныи и свhтсти, владыка володымерскій й владыка луцкій, и князи и панове и земяне и вся шляхта Boлынcкoh земли». У багатьох грамотах чимало положень виходило від місцевого населення і лише отримувало санкцію литовського уряду. Так, на вимогу саме земель в грамотах наголошувалося на факті добровільного приєднання до Великого князівства Литовського, а не силою зброї. Те саме стосується, наприклад, умови, щоб Київська земля мала управлятися лише місцевими боярами, або що великий князь литовський не може направляти литовський гарнізон у Полоцьк без згоди полочан тощо. Уставні грамоти включали значну кількість норм фінансового, кар­ного, цивільного і процесуального права. Ці норми не встановлювалися литовсь­кими князями, а лише визнавалися і санкціонувалися ними. Вони здавна існували у місцевому праві. Місцеве населення цінувало свої традиційні правові норми і намагалося зберегти їх у нових умовах політичного життя.

Зміст багатьох уставних грамот віддзеркалював властиве середньовічному суспільству уявлення про великокняжу або королівську владу, яка мала бути гарантом справедливості і дотримання давніх традицій. Говорячи словами відомого французького дипломата XV ст. Жільбера де Лануа*, призначення монарха полягало в тому, щоб «охороняти добрих і мирних людей від гноблення, злопід­ступності і насильства з боку сильних і брехливих... нищівно карати лиходіїв у відповідності із законами і звичаями країни».

Для європейського середньовічного суспільства ліквідація династії чи її за­міна не означала ліквідації національно-державного життя чи радикальних змін місцевого традиційного укладу. Досить згадати близьке цій добі перебування на угорському престолі Анжуйської династії, в Чехії – династії Люксембургів, Габсбургів – в Нідерландах тощо. Зрештою, були і претензії українських волода­рів на австрійську спадщину, польський престол, литовське князівство. Тому українські князівства XIV-XV ст. під егідою Гедиміновичів цілком вписуються в західноєвропейський політичний контекст, для якого об’єднання чи просто перебування під владою спільного династа різних політичних організмів було цілком нормальним явищем.

Можна говорити про тривале існування Київського князівства як самостійного політичного організму на чолі з династією Ольгердовичів – від 1362 до 1470 рр. І хоча час від часу київські князі заміщалися великокняжими намісниками. Київське князівство зберегло свій статус значною мірою незалежного державного організму. На відміну від удільних князівств Чернігово-Сіверщини, що виявляли тенденцію до подальшого подрібнення. Київське князівство демонструвало спільну для європейського процесу тенденцію до об’єднання і національно-політичної консолідації. Його суспільно-політичний розвиток свідчив про продовження державотворчого процесу на українських землях, який не обірвався з ліквідацією Галицько-Волинської держави.

Проте такий стан справ у провінціях суперечив загальнодержавній тенденції розвитку Великого князівства Литовського, що, подібно до більшості країн Захід­ної Європи, тяжіло до подолання феодального сепаратизму. Ми бачимо, як у Фран­ції королівська влада прагне ліквідувати самостійність васалів короля, де ними бу­­ли герцоги бургундський, нормандський, бретанський та інші, а їхні воло­діння збе­рі­гали й етнічні особливості розвитку. Такими ж васалами великого кня­зя литовського були князі київські, волинські. Наміри київських Олельковичів зберег­ти цілісність Київської держави можна порівняти з протидією бургундського герцога Карла Сміливого французькому королю Людовикові XI. Проте форми про­ти­стояння в обох випадках були різні. Олельковичі (Олександр і Семен) не нава­жилися на збройний виступ проти великокняжої влади. Це зробили їхні наступ­ники – вже позбавлені князівських уділів, втративши більш зручну для цього нагоду.

XIV-XV ст. були добою гострих феодальних усобиць, що набирали також характеру боротьби за перевагу в Литовському великому князівстві польсько-литовських (католицьких) елементів з українсько-білоруськими (православними). У цій запеклій боротьбі стара українська феодальна аристократія – носій поперед­ньої державницької традиції – зазнала істотних втрат. Чи не найбільшим ударом для неї була поразка у битві під Вількомиром (1435), де польсько-литовські війська розгромили цвіт українсько-білоруської воєнної потуги. Лише князів було взято в полон або вбито 42, що викликало тріумфально-переможні настрої в Польщі. Чимало представників старих українських аристократичних родів було знищено під час так званих «князівських заколотів», значна їх частина була позбавлена своїх посілостей, багато емігрувало у Московське князівство. В результаті зміцнилася позиція литовських автономістів, які вже не вважали за потрібне рахуватися з українсько-білоруськими феодалами, відсунувши їх на другий план у державно-політичному житті Великого князівства Литовського.

Якщо на Заході ліквідація феодальної опозиції вела до зміцнення одно-національних держав, то на Україні подолання литовським урядом самостійниць­ких устремлінь української князівської аристократи на тривалий час позбавило її державницьких аспірацій. У Франції й Англії середнє дворянство підтримало королівську владу і тим відіграло позитивну роль у зміцненні національної державності. На Україні боярство-шляхта у своєму прагненні добитися для себе вольностей на зразок польської шляхти не підтримало князівську опозицію і тим різко звузило соціальний грунт боротьби за державність.