§ 4. Реформація і контрреформація. Їх прояви в україні

Криза феодалізму в Європі і початок нового часу супровод­жувалися зростанням опозицій­ного католицизмові руху. Вже у XIV і XV ст. католицька церква відчула рішучу світську опозицію, що набула політичного, національного і соціального характеру. Тиск католицької системи викликав протидію з боку гу­­ма­ністичного руху, який спирався на світську філософію, науку і літера­туру, від­стоював людські ідеали щастя і свободи, права громадян, станів, національну дер­жавність. Нарешті, всередині самої церкви час від часу виникали опози­ційні ру­хи, спрямовані на реформацію церковної орга­нізації, церковного життя в цілому.

Ці процеси поглибились в ході становлення націо­нальних держав та абсолют­них монархій, що поклика­ло будівництво національних церков, посилило рух за підпорядкування їх державі і за обмеження папської влади. Централізованій феодальній римо-католицькій церкві опозиційні сили прагнуть протиставити децен­тралізовану демократичнішу церкву. Європейські світські володарі бажають звільнитися з-під папської опіки, ліквідувати церкву як найбільшого земельного власника, секуляризувати церковне майно, відмінити церковну десятину тощо.

Тоді як світське суспільство дедалі розвивалося, католицька церква була не в силі реформуватися і зупинити свій занепад. Між теократичними устремлін­нями папства і феодалізацією церкви існував прямий зв’язок. Духовенство не хотіло відмовлятися від фео­дальної власності на землю, папство не погоджувалось віддати право призначення на церковні посади в руки національної світської влади. Церковне землеволодін­ня вело до інтеграції прелатів і монастирів в систему феодальної ієрархії, ставило їх в один ряд зі світськими володарями, змушувало перейматися цілком «земни­ми» інтересами. Папи у боротьбі з самодержцями вдавалися до тих самих засобів, що й їхні супротивни­ки. Внаслідок цього сама церква набувала мирських рис, які суперечили її теократичній ідеї і аскетичним ідеалам, просякнутим крайнім спіритуалізмом. У су­спільстві поступово розгор­тався рух, що ставив собі за мету повернути церкві її суто духовне призначення. І світське властолюбство пап, і користолюбство духовен­ства, і церковне землево­лодіння викликали гостре незадоволення не лише державців і світських станів, але й ревнителів релігійних ідеалів церкви. Тому морально-релігійний протест доповнювався заперечен­ням політичного і економічного підгрунтя могутності церкви – її землеволодіння і десятин. 0тже, реформаційний рух виник як протест проти церкви в ім’я самих релігійних засад; він був поєднаний не з прагненням секуляризації думки і життя, а з намаганням її пере­творення в дусі нових релігій­них ідей.

Початки могутнього реформаційного руху, що у XVI ст. розлився бурхливим морем по всій Європі, слід шукати в численних середньовічних єресях, сектах, братствах, у багатьох містичних і богословських вченнях, між носіями яких можна бачити попередни­ків протестантів і сектантів реформаційної епохи. Чи не найпершою була секта вальденсів, що виникла на півдні Франції одночасно з іншою сектою – альбігойців. Тоді як вальденси стали першими протестантами на заході Європи, альбігойці були останнім відгалужен­ням так званої «маніхейської єресі», що виникла у східних частинах імперії. Як уже зазначалося, після прийнят­тя болгарами християнства маніхейство проникло до них і лягло в основу так зва­ної «богомильської єресі», поширившись в Італію (патарени, катари) і в Пів­денну Францію. У XIII ст. проти цієї єресі було спрямовано хрестовий похід, який призвів до знищен­ня багатої культури Провансу.

Вальденси, громада яких сформувалася в середо­вищі міських бідняків, зазнавали постійних гонінь з боку церкви. Вони вірили лише в канонічні книги Святого Письма і пропагували вчення, що єдиним посередником між Богом і людьми є Ісус Христос, заперечували чистилище, меси, пости, обрядовість тощо. Вони критикували духовну владу за її світську спрямованість, називали священиків спадкоємцями митарів і фарисеїв, заперечували їхнє право христи­янського слу­жіння. Сувора моральність вальденсів за­лучила до них дуже багато послідовників. Саме в епоху боротьби з ними церква вилучає у мирян Біблію – головну «зброю» вальденсів, забороняє перекладати її на народні мови, засновує ордени фран-цисканців і домініканців.

Досить сильний релігійний рух проти римо-католицької церкви пов’язаний з ім’ям англійського бого­слова з Оксфорда Джона Вікліфа (1320–1384). Він виступив як рішучий ворог чернецтва і папства. Єдине джерело віри, згідно з його вченням, було у Святому Письмі, знайомство з яким було обов’язковим для всіх віруючих. Вікліф заперечував у церковному вченні і устрої все, що не грунтувалося на буквальному розу­мінні текстів Святого Письма. Євангеліє, як зауважу­вав він, не знає ні папи, ні кардиналів, ні архієписко­пів, ні єпископів, ні деканів, ні ченців; на тій. самій підставі він заперечував богослужбову обрядовість. Єдиним посередником між Богом і людьми ним визна­вався Ісус Христос. Проте в той період більшість англійського народу ще міцно трималася католицизму і не розуміла усієї глибини ідей реформатора. Англійці дивилися на його боротьбу з духовенством з політичної точки зору (як на вияв невдоволення посиленням впливу на папство французького двору). Всеосяжне релігійне відродження, про яке мріяв Вікліф, було чужим тодішньому суспільству. Послідовники Вікліфа отримали назву «лоллардів». Проте ця назва запозиче­на на початку XIV ст. з Фландрії, де нею йменувалися пантеїстичні сектанти, в Англії стосувалося не лише прихильників Вікліфа, а й цілої низки інших сект. Зі сходженням на престол ланкастерської династії (1399) розпочалося жорстоке переслідування вікліфістів. Ідеї великого оксфордця повернулися в реформаційну епоху у вигляді пуританізму і охопили найширші верстви населення Англії.

У певному зв’язку із вченням Вікліфа була реформаційна течія в Чехії, що грунтувалася на ідеях Яна Гуса (1371–1415). Так само як і Вікліф, Гус сміливо викривав усі вади тогочасного духовенства, вимагав повернення церкві її почат­кової чистоти. Питання про єретичність оксфордського реформатора стало пред­ме­том розходження чеських і німецьких членів Празько­го університету. Німці розпочали похід проти єресі Вікліфа, що її поділяв Гус, і чеських прибічників церковної реформи.

У 1412 р. Гус виступив з проповіддю проти індуль­генцій, торгівля якими обу­рювала його релігійні почуття. Проте він не відкидав догматів і таїнств ка­то­­лицької церкви, зокрема причастя, поклоніння Святій Діві і святим. Спочатку Гус думав лише про легальну реформу, не бажаючи відділятися від римської церк­ви і залишаючись католиком. Однак мірою загострення стосунків із Римом його вчення набувало дедалі радикальнішого характеру. Головним мотивом пове­дінки людини Гус вважав пізнаний розумом «закон Божий»; при цьому влада, на його думку, могла належати лише тим, хто дотримувався цього закону. Єди­ним справ­жнім джерелом віри він визнавав Святе Письмо. Гус не тільки картав багатства церкви, а й виступав проти церковного землеволодіння і десятини як джерела моральної зіпсованості кліру. Таким чином, вчення Гуса не виключало можливості широкого виступу і проти існуючої католицької системи, і проти «непра­ведних властей». Саме на цьому вченні грунтувався революційний гусит­ський рух, який набув також характеру національно-визвольної боротьби чеського народу проти німецького засилля.

Поряд з такими реформаторами, як Вікліф і Гус, що вели за собою величезну кількість послідовників, важливу категорію опозиційних релігійних утворень становили містичні секти, які шукали спасіння поза вказаними церквою шляхами. Католицизм ставив необхідною умовою спасіння належність до видимої церкви, участь у громадському богослужінні і посеред­ництво священицького чину між Богом і людьми, тоді як сектанти трималися протилежних поглядів, вва­жаючи, що в католицькій церкві є лише марнослав’я і суєта. З Богом, на їхню думку, людина мо­же поєднуватись безпосередньо і врятуватися мо­жуть навіть сарацини і євреї, залежно від стану їх­ньої душі.

Виникнення цих опозиційних течій, вимоги рефор­мування церкви шляхом соборних рішень, літературні викриття папства, вищого і нижчого духовенства та чернецтва – все вказувало на те, що церква втратила свій колишній моральний авторитет і виявляла нездат­ність реформуватися власними внутрішніми силами. Реформ прагнуть цілі народи, монархи, суспільні класи, окремі особи.

Реформація розпочалась у Німеччині, де її ініціато­ром виступив Мартін Лютер (1483–1546), засновник першої протестантської церкви, яка й отримала його ім’я. Перебуваючи в августинському монастирі, він знайшов виправдання своїм сумнівам щодо можливості власного спасіння в думці блаженного Августина про «виправдання вірою» і через обрання Боже, якщо віра є правою і досконалою. Праведною, на думку Лютера, є саме людина, виправдана перед Богом своєю вірою, і правда Божа робить блаженними усіх віруючих у нього. Ці думки дали початок протестантській теології. Конфлікт Лютера з церквою почався у 1517 р., коли він рішуче виступив проти продажу у Віттенберзі індульгенцій для побудови храму Святого Петра у Римі. Засуджуючи грабіжництво торговців індульген­ціями, він заявляв, що у церкви, є лише один «справжній скарб, це – святіше Євангеліє про велич і благість Божу». Архієпископ Майнцський подав папі скаргу на Лютера, проте курфюрст саксонський, що підтримував протестанта, не погодився видати його на суд до Риму. Після певних вагань Лютер стає на шлях відвертої боротьби з папським престолом. Він закликає своїх співвітчизників «кинутись із зброєю на розбещу­вачів, кардиналів і пап, на всю шайку римського Содома і вмити руки їх кров’ю». По всій Німеччині гаряче відгукувалися на його слова. Гуманісти вбачали в Лютері реальну силу в боротьбі за просвітництво. Ульріх фон Гуттен – глава невдоволених своїм становищем імперських рицарів – пропонував йому як сховок свій замок, розпочав з ним переписку і об’єд­нався у боротьбі за права німецького народу. Своєю чергою, Лютер у низці невеликих книжок підіймає питання, що хвилювали все суспільство. Він закликає скликати собор, на якому папа – «жалюгідний, смердячий грішник» – має бути позбав­лений світської влади. Не повинно бути взагалі різниці між кліром і мирянами: «усі християни – священики». Громада сама має обирати своїх духовних керівників. Христия­ни мають бути вільними від зовнішніх постанов і обрядів, тому що «внутрішня сутність людини і Бог – одне й те ж».

Після драматичних подій, пов’язаних з виступом імперських рицарів і се­лян­ською війною, імперський сейм у Шпеєрі (1526) надав право чинам імперії, тобто окремим князям і містам, діяти в питаннях віри на свій розсуд. Реформатори почали із секуляризації майна духовенства і монастирів, що відбувалася здебільшого у Північній і Східній Німеччині. Лютер та його прибіч­ники – «єван­гелицькі» проповідники йшли в міста і села ліквідовувати католицьку обрядовість, скасовува­ти урочисту месу, пости, почитання мощей, вводити богослужіння рідною мовою, утверджувати вчення згідно з Біблією. Євангелісти, прагнучи по­вернутись до раннього, «чистого» християнства, багато в чому відхи­лялися від канонів католицького віросповідання. Піз­ніше Лютер був змушений погодитися з тим, щоб нові священники не обиралися вільно общинами прихожан, як він того вимагав у своїх перших радикальних тво­рах. Їх мали призначати князі, які після ліквідації єпископів перебрали їхню владу і самі стали на чолі місцевих церков.

Перехід реформованої церкви під владу князів не відповідав ідеї релігійної свободи, захисником якої виступав Лютер напередодні Селянської війни. Вождь німецької Реформації не утримався також на висоті цього принципу у ставленні до інших реформаційних течій, зокрема до вчення Ульріха Цвінглі, що пошири­лось у Швейцарії та Південній Німеччині. Цвінглі розійшовся з Лютером у трактуванні причастя, вва­жаючи цей обряд лише символом духовного спілкуван­ня людини з Богом, тоді як католицтво вчило – і з цим погоджувались лютерани, – що під час обряду куштування хліба і вина (тіла і крові Христа) відбувається дійсне єднання з Богом. Чимало реформаторів та їхніх світських прибічників хотіли досягти згоди між обома течіями, проте Лютер виявився непоступливим.

Так само розійшовся Лютер з більш радикальними течіями реформації, що не обмежували вільну думку і вірування трактуваннями Святого Письма. Тих, хто відкидав писане одкровення і посилався на одкровен­ня внутрішнє, почали називати анабаптистами, тобто перехрещенцями. Насправді ж анабаптисти пропо­ві­дували не повторне хрещення, а хрещення лише дорослих, оскільки бачили в цьому сві­до­мий акт ду­ховного переродження людини. Анабаптисти висту­пали за соціальну рівність, спільність майна релігій­них громад, проти війни, клятви, присяги. Між ними були мирні будівничі братських громад (моравські брати, менноніти). Проте сильні утиски повсюдно в Європі викликали їх сутички з владою. Вчення ана­бап­тис­тів наклало свій ідеологічний відбиток на Селянську війну в Німеччині, що при­з­во­дило до невиправданих жорстокостей і кровопролиття з боку повсталих.

З кінця двадцятих років XVI ст. Реформація крокує з Німецької імперії до інших країн Європи. Найраніше реформа церкви відбулася у Швеції й Данії. Тут ініціа­тором секуляризації виступила королівська влада, яку підтримало дворянство, що бажало оволодіти церков­ними землями. В цих країнах відбувся розрив з Римом, король став главою церкви, йому підпорядковувались єпископи. У Швецію і Данію були допущені лютеран­ські проповідники, оголошено «свободу віри». За часів Генріха VIII (1509–1547) на шлях створення націо­нальної церкви (англіканської) стала Англія. Спочатку англійський король проголосив себе главою церкви, залишивши, проте, зачиненими двері для протестант­ського вчення. Більш того, прибічників євангелістського напрямку переслідували і спалювали на вогни­щах як єретиків. Поряд з ними карали тих католиків, що не хотіли визнати цер­­ковну зверхність короля. За його сина Едуарда VI було зроблено більш рішучі кроки в напрямку реформ. Відокремлена від Риму англікан­ська церква засвоїла протестантське вчення, проте зберегла, як і скандинавські країни, єпископальний устрій. Таким чином, протестантизм вже не був виключно німецьким національним явищем, а став фактором загальноєвропейським. Ця ситуація потребувала від реформаційного руху більш універсальних форм діяль­ності, тим більше, що лю­теранство в Німеччині почи­нало слабшати, оскільки пов’язало свою діяльність переважно з інтересами князів. З 40-х років католиць­ка реакція дедалі посилю­валась і, реорганізувавшись, перейшла до наступу. Отже, протестантизму необ­хідно було протиставити своєму супротивникові власну досконалу організацію, що надала б рухові бойового наступального характеру. Ці перетворення здійснив Кальвін (1509–1564) – французький вчений, який після звинувачення у протестантизмі втік з Парижа і став проповідувати в Женеві.

Одним з головних догматів кальвінізму є вчення про «абсолютне визначення наперед»: ще до створення світу Бог передбачив долі людей; таким чином, одні люди – вибрані (electi), інші – знедолені (damnati). Істинно віруючими, за Кальвіном, можуть бути лише вибрані, інші – засуджені вже наперед і жодні «добрі справи» не можуть змінити те, що вже накреслено Всевишнім. Оскільки людина не може знати, до чого вона призначена несповідним промислом, вона повинна турбуватися про те, аби бути достойною обрання і відганяти від себе будь-які сумніви щодо свого спасін­ня. Людина, йдучи шляхами Божими, повинна завжди усвідомлювати свою правоту і мати в собі силу здійснювати опір владі, яка йде проти волі Божої. Справжня церква, за Кальвіном, є сукупністю вибраних, і поза нею немає спасіння. Вона має турбуватися про те, щоб її члени були достойні спасіння, підтримувати серед них високоморальне життя суворою дисцип­ліною і карами за відступ від Божих заповідей. В основу церковного устрою було покладено демократичну рів­ність усіх членів церкви, республіканське само­вря­ду­вання і повне підпорядкування окремої особи церкві. Церковну ієрархію було ліквідовано. Керівну роль у кальвіністських общинах почали відігравати стар­шини (пресвітери) і проповідники, які утворювали консисто­рію, що відала релі­гійним життям громади. Майже всі зовнішні атрибути католицького культу були відкинуті; головне місце в богослужінні посіли читання й коментування Біб­­лії, співи псалмів. Згідно з Кальвіновими вимогами щодо підтримання монастирсь­кої тиші й суворості побуту женевський магістрат встановив дріб’язковий, прискіп­ливий нагляд за громадянами, які зобов’язувалися відбувати усі церковні служби. Церква Кальвіна в Женеві цілком зрівнялася за своєю нетерпимістю з католицькою.

Кальвіністи повели енергійну боротьбу проти рим­ської церкви і спрямували свої зусилля туди, де зовсім не було реформи – у Францію, Нідерланди, Шотлан­дію, або де вона була неповною – в Англію. Якщо лютерани майже скрізь пот­рап­ляли під захист влади і допускали визнання государів главами церкви, то кальвіністи переважно виступали самостійно або на­віть вороже до світської влади. Визнаючи за останньою безумовну зверхність над підданими, Кальвін, проте, допускав непідкорення державній владі в тих випад­ках, коли виникала супе­речка між найвищою владою і обраними державними чинами, поставленими для охорони народних інтересів, або коли государ вима­гав чогось супротивного велінням Божим. Ці застере­ження мали особливе значення для тих країн, де ста­ново-представницькі інститути вели боротьбу з королівською владою, або там, де католицькі госуда­рі переслідували протестантських підданих. Таким чином, кальвінізм давав своєрідну релігійну санкцію для політичної опозиції в низці країн Європи. Ще за життя Кальвіна і невдовзі після його смерті у Франції, Шотландії, Нідерландах розпочалася бо­ротьба підданих проти своїх монархів, яка знаходила опертя у Кальвінових застереженнях. Кальвінізм, таким чином, давав релігійну санкцію політичній опозиції.

Нетерпимість релігійних партій неминуче вела до різких зіткнень, які, починаючи з 40-х років XVI ст., переростають у релігійні війни. Ці війни велися не лише між державами, але й набували характеру внутрішніх усобиць, боротьби між станами. Запекла боротьба йшла між релігійними партіями, для яких питання про істинну віру поєднувалося із захистом своїх прав та майнових інтересів. Прапор віри, який при цьому підіймався, сприяв лише загостренню бо­ротьби.

Впродовж 30-40 років від свого початку реформа­ційний рух зазнав істотних змін. Народився він з Лютерових заяв на захист свободи сумління і прав розуму. Проте помірковані реформатори з часом поба­чили небезпеку для свого авторитету з боку послідов­них прибічників ідеї вільного розвитку людської думки. Більшість учасників реформаційного руху становили сектанти, які бажали здійснити певні пере­творення церкви й віри, щоб зупинитися на нових непохитних догматах. І для Лютера, і для Кальвіна теологічний авторитет зрештою виявився вищим за людську думку, і звинувачення в раціоналізмі стало одним з найбільш сильних в очах реформаторів.

Прибічники релігійного раціоналізму опинилися ніби між двох вогнів, зазнаючи нападів як з боку католицької церкви, так і протестантів. Найсильніше раціоналістичний погляд на основні засади християн­ства виявився в антитринітаризмі (запереченні троїс­тості Бога). Найбільше послідовників він зібрав в Іта­лії, де провідним діячем цього напрямку був Фауст Социн. Визнаючи Святе Письмо єдиним авторитетом, Социн, проте, трактував його дуже широко, піддаючи критичному аналізу все неістотне і алегоричне, в тому числі догмат про троїстість Бога, не знаходячи його буквально сформульованим у Святому Письмі. У 1579 р. він приїхав до Польщі, де намагався об’єднати всіх польських антитринітаріїв, що були того часу поділені на кілька течій.

Хвиля Реформації, що прокоти­лася впродовж XVI ст. над усією Європою, не зупинилася й на кордонах католицької Польщі. З несподіваною швидкістю поширилася вона на тере­нах Речі Пос­политої, пробуджуючи до життя різні рухи – від лютеранських, кальвіністських, гуситського віровизнання і до різноманітних антитринітарських сект. Занепад католицької церкви, її світоглядна криза і переоцінка духовних вартостей у тогочасній Західній Європі не могли не зачепити польської, а за нею – української і білоруської шляхти, що зазнавали силь­них духовних впливів з Європи.

Усі реформаційні рухи – як у католицькому світі, так і в православному – зароджувались на тлі мораль­но-побутового занепаду церковної ієрархії. Так було в країнах Західної Європи за часів Лютера і Кальвіна, так було і в Польщі в першій половині XVI ст. Про це переконливо свідчить меморіал, підготовлений на синод у Пйотркові (1551) представниками краківської капітули М. Кромером, П. Мишковським та С. Гурським. «Усі нещастя та все горе навістило церкву та її слуг справедливим присудом Бога —не через що інше, як за гріхи та скандальне життя і зіпсовані звичаї священства і... єпископів,—через їх зарозумілість та страшне лакомство... Вони забули про своє становище, забули присягу та свій пастирський обов’язок, забули Бога та страшний його суд, і позбавлені й тіні соро­му – немов оглухли на людські нарікання та поговір, проводять розпусне життя серед виставності та пировання... Віддавшись розпусті, тілесній похоті та гидким помислам – занедбують свій архієрейський обов’язок і клопочуться брудними зисками, займають­ся купецтвом. І зовсім не диво, що такі єпископи,— коли це неуки, що не знають ні Святого Письма, ні канонічного права, переховують у себе єретиків, проте­гують їм...» Цей суворий присуд тим більше справед­ливий, що вийшов з-під пера бездоганних польських католиків, яких важко запідозрити у властивій «чу­жинцям» суб’єктивності чи схильності на кшталт «єре­тиків» «чорнити» католицьку церкву. У меморіалі далі зазначається, що ці католицькі єпископи глузували з церковних постанов, не дотримувались ні свят, ні постів, визнавали лише три таїнства, висвячували у ксьондзи своїх родичів, недосвідчених юнців та непись­менних слуг.

Така знаменна оцінка стану католицького кліру у Польщі перегукується з «жа­ліб­ними» висловами у славнозвісному «Треносі» визначного українського цер­­ков­ного діяча і письменника Мелетія Смотрицького. Вони фіксують фактично те саме становище у православному церковному середовищі, що вимагало істот­ного реформування української церкви. «Ще самі силабізовать не навчились, а ми їх до слова Божого на проповідь послали, – саркастично писав Смотрицький про кризо­вий стан українського кліру, – ще своїми домами не займалися, а ми вже їм цер­ковне управління доручили». Причиною такого стану православної ієрар­хії стали польські впливи, особливо після Люблінської унії, коли більшість українських земель увійшла до складу корони. Вище духовенство православної церк­ви, прагнучи наслідувати польських єпископів, проймалося і їхніми вадами. Дуже часто польські королі, надаючи «хліби духовні», на владичі престоли при­значали осіб, що не мали нічого спільного з церквою, проте вміли різними шляхами досягати королівської милості. Духовні бенефіції стали вважатися винаго­родою за різного роду військові та інші світські заслу­ги. Купівля і продаж єпископських кафедр і архімандритств, узурпація світськими особами вищих духов­них посад, розпусне життя духовних владик, безсо­ромна гонитва за наживою, ігнорування і порушення церковних канонів та релігійної етики стали характер­ними рисами поведінки вищого православного духо­венства на Україні після Люблінської унії. Внаслідок цього і нижче духовенство починає морально занепада­ти, недбало ставитися до освіти, зазнає загальної куль­турної деградації. У «Палінодії» – творі іншого українського письменника тієї епохи Захарія Копистенського – зазначалося, що «пресвитерове... сметья било людское... отколь ся до него самыи толко голодныи и неукове так натиснули, же юж розознати не было, гдh был частшій пpecвитepъ – в корчмh, чили въ церквh?». Такі висловлювання засвідчували, що і українська православна церква переживала таку саму кризу, що й католицька. Однією з причин тако­го становища для обох кон­фесій була так звана «пор­ча духовенства і церковного життя», що створювало об’єктивні передумови для оновлення українського православ’я і початку в Україні того процесу рефор­мування, який охопив країни Західної і Центральної Європи.

Низка ідей та принципових засад західноєвропейської Реформації, а саме – вільнення з-під влади Риму, демократизація церкви і наближення її до народу, переклад Біблії та богослужбових книг на національні мови, заснування шкіл – знайшли широкий розголос в Україні. Православне населення одержало важливі засоби протидії поширенню като­лицизму на українських землях, пристосовуючи ідеї Реформації для власних потреб. Разом з тим, бороть­ба протестантів з католи­цькою церквою стала зраз­ком для православних в оновленні власної церковної організації. Цей вплив виявився, зокрема, у намаган­нях братств взяти під контроль діяльність духовен­ства.

Братські діячі критикують не лише католицьку, а й православну церкву, її ієра­рхію, паразитичний роз­кішний спосіб життя кліру, беруть справу віри у свої руки. Від протестантів запозичується в Україні практи­ка шкільництва та полемічної літератури. Вводячи в церковну службу українську мову, братчики-реформатори вбачали в цьому необхідний елемент утвердження свободи сумління і громадянських свобод, засіб бороть­би проти полонізації і покатоличення. Право кожного на віль­не тлумачення Біблії, яке відстоювалось рефор­маторами в Україні, перетворювало його на важливий засіб критики тогочасних суспільних порядків, церковних ієрархів і можновладців. Цьому ж завданню слугу­вала ідеалізація ранньохристиянських громад, що сповідували бідність і спільність майна, чим виража­лося прагнення до соціальної справедливості і духовно­го оновлення у тогочасному суспільстві.

Під впливом Реформації національно-визвольний рух в Україні став під гасло боротьби за віру. За цим гаслом, як і в інших країнах, що вели релігійні війни, приховувалась антифеодальна спрямованість і праг­нення здобути незалежність.

На ранньому етапі реформаційного руху великокня­зівська і королівська влада як у Литовсько-Руській державі, так і в Польщі намагалася не допустити поширення нової віри. Вже після виступу Лютера у 1520 р. з’являється грамота Сигізмунда I, яка під загрозою ув’язнення й конфіскації майна забороняє ввозити з-за кордону його книжки. Проте невдовзі трапилася подія, що докорінно вплинула на долю реформаційного руху не лише в Литовсько-Руській державі й Польщі, а й в усій Європі. Йдеться про секуляризацію Тевтонського (Прусського) ордену, тоб­то утворення з нього світської держави із спадковим монархом. Останній великий магістр ордену Альбрехт Бранденбурзький з роду Гогенцолернів (1490–1568) прагнув звільнити орден від васальної залежності від польського короля і великого князя литовського Сигіз­мунда I Старого, свого дядька (батько Альбрехта був одружений з донькою Казимира IV Ягелончика). У 1519–1521 рр. він вів війну з Польщею, але зазнав поразки і змушений був укласти перемир’я. Альбрехт сподівав­ся отримати допомогу від імператора Карла V та німецьких князів, проте марно, що й кинуло його в обійми реформаторів. Познайомившись з Лютером та Меланхтоном і сприйнявши їхні ідеї, герцог вирішив здійснити реформацію на землях ордену. Підтримку в цьому йому надав Сигізмунд I Старий. 8 квітня 1525 р. у Кракові був укладений договір, згідно з яким Пруссія перетворювалась на герцогство, васальне щодо Польщі і спадкове в сімействі Альбрехта. У Кенігс­берзі було скликано ландтаг, проголошено секуляризацію Тевтонського ордену і введення в Пруссії лютеранства. Після цього реформацію в країні було проведено без особливих труднощів. Альбрехт відкрив по всій країні школи, в Кенігсберзі – гімназію і університет. Він особисто опікувався виданням книг німецькою, а також литовською мовами з метою поширення люте­ранства. Заснувавши з цією ж метою друкарню, Альбрехт мав намір наблизити до свого двору Франциска Скорину, книги якого були одним з джерел рефор­маційних перекладів Біблії. У 1530 р. Скорина якийсь час перебував у Кенігсберзі. Від герцога він отримав реко­мендаційну грамоту до віденського воєводи Альб­рехта Гаштольда, в якій першо­друкаря названо «видат­ним і багатовченим мужем». Від цього часу і у Ве­ли­­кому князівстві Литовському, і в Польщі швидко по­ширюються найрізно­манітніші реформаційні течії, що істотно послабило позиції католицької церкви в обох державах.

Територіальна близькість Пруссії, де реформатор­ське віросповідання стало пануючим, до Литовського великого князівства і Польщі, постійні і розмаїті контакти між ними сприяли поширенню нової віри в імперії Ягелонів, в тому числі і в її українських та білоруських землях.

Незважаючи на низку гострих синодальних по­станов у Ленчиці і Пйотркові (20–30-ті рр.), королів­ські заборони виїздити на навчання за кордон, пока­рання за переховування протестантських магістрів зупинити стрімке поширення нової віри було немож­ливо. Річ Посполита, за висловом сучасників, стає «asylem haereticom» – притулком єретиків. У реляціях папського легата Фульфія Руджієрі до Риму зазна­чалося, що у ній зійшлися «всі секти та й відбудували давню вавілонську вежу... ті, що прогнані за сектан­тство не лише з Італії, а й з Німеч­чини, і навіть з самої Женеви, мають захист в тім королівстві, як у останньому безпечному пристанищу». І дійсно, під кінець правління Сигізмунда I Старого Річ Посполиту заливає справжній потоп найрізноманітніших сект: социніан (аріян, або антитринітаріїв), анабаптистів, іудаїстів тощо. Після смерті Сигізмунда I реформаційна гарячка зростає. На з’їздах і сеймиках, у магнатських палацах і шля­хетських загуменках палко і пристрасно обговорюються питання віри, церковно-релігійного жит­тя. Але якщо на заході Європи реформаційний рух супроводжувався го­стрим протистоянням сторін і часто переходив у криваву боротьбу, у Ре­чі Пос­политій протестан­ти отримали повну свобо­ду розвитку.

Україна й Білорусія не могли не відчути впли­ву реформаційної хвилі, грунт для сприйняття якого був підготовлений місце­вими «єресями». Однією з них були так звані «жидовствуючі», які, зазнавши репресій у сусідній Московській державі, знайшли собі притулок у Білорусії, а згодом на Україні. Низка положень віровчення жидовствуючих мала багато спільного з різними напрям­ками європейської Реформації. Це стосується від­мови від культу Богородиці, поклоніння іко­нам, низки християнських настанов, таїнств, а також твердження, що Бог є один і не має ні Сина, ні Духа єдиносущних і співпрес­толь­них йому. Ця остання теза жидовству­ючих пояснює, зокрема, чому саме на Україні «прийня­лися» антитринітарські течії.

Протестантські громади на території Укра­їни у 30–40-ті роки XVI ст. з’являють­ся, як правило, у великих панських маєтках або у містах, що належали магнатерії.

Лютеранство, що поширилося здебіль­шого на землях Західної Великопольщі, не мало вагомого політичного впливу. Очевидно, польські феодали вбачали у лютеранстві засіб зміцнення влади монар­ха (як це сталося у Пруссії) і перешкод­жали його поширенню у країні. І все ж чимало молодих ук­раїнських і білоруських шляхтичів, що навчалися в Німеччині, були, за свідченням українського історика О. Левицького, слухачами Меланхтона і на­віть самого Лютера.

Інакше складалося утвердження кальвінізму, який зібрав чимало прихиль­ників як серед шляхти, так і серед магнатів. Шляхті імпонували демократичні заса­ди кальвінізму (що стосувалися, звичайно, лише шляхетського стану), які давали змогу посилити опо­зицію абсолютистським тенденціям королівського двору. Саме ця реформаційна течія створювала ідеоло­гічні підстави для встанов­лення залежності державної влади від суспільного представництва і надання остан­ньому права опору зловживанням монарха. Ці ідеї були дуже близькими шляхті і ставали ідеологічним обгрун­туванням їхніх політичних аспірацій.

В середині XVI ст. кальвінізм швидко поширився серед шляхти в Малопольщі і Литві. До нього прилу­чилося також чимало магнатів. Серед покровителів каль­вінізму в Польщі були такі представники магнатерії, як Ян Ласький – племінник великого канцлера коронного, архієпископа гнєзненського і прімаса Польщі, Станіслав Замойський, Ян і Станіслав Собєські та інші. На Україні досить тривалий час послідов­никами кальвінізму була родина Потоцьких. Саме вони побудували школи у Кам’янці-Подільському, Панівцях, Хмельнику. Скандального розголосу набув пере­хід до кальвінізму київського католицького єпископа Миколи Паца. На початку 50-х років кальвіністом став литовський канцлер князь Микола Радзивіл Чорний, власник багатьох маєтностей в Білорусії (Несвіж) і Україні (Олика на Волині). У зовнішній політиці він був прибічником союзу з Габсбургами, рішуче виступав проти поглиблення державної унії між Польщею і Великим князівством Литовським. Під його опікою у Бересті було створено друкарню, видання якої сприяли поширенню Реформації на Україні і Білорусії. Серед них – славнозвісна Берестейська або Радзивілова Біблія, зразком для якої була гугенотська Біблія французькою мовою.

Впливи братів Радзивілів особливо посилились, коли у 1548 р. на польський престол зійшов Сигізмунд II Август, який був одружений з їхньої сестрою Варварою. За прикладом Радзивілів до нової віри прилучи­лося чимало представ­ників знатних православних родів – Вишневецьких, Кишок, Фірлеїв, Ласоцьких, Морштинів, Воловичів, Гойських, Сапіг, Ходкевичів та інших. За ними пішли більш дрібні шляхетські роди.

Поширенню протестантизму на Україні і в Білорусії сприяла видавнича діяльність вихованця Краківського університету Симона Будного. Він домагався ведення протестантської пропаганди «руською мовою», чому сприяли його несвізь­кі видання – «О оправданіи грhшного человhка перед Богом» і «Катыхизисъ» для простых людей языка руского». У присвяті видання дітям Радзивіла вислов-лювалася радість з приводу друкування книги слов’янською мовою й сподівання, що княжата любитимуть свою рідну мову.

Тоді як Радзивіли, підтримувані частиною право­славних можновладців, намагалися використати нову релігію для зміцнення незалежності Литовської держа­ви, в коронних польських землях відбувалися проти­лежні процеси. Тут кальвіністи виступили з проектом створення польської національної церкви, сподіваю­чись таким чином підпорядкувати її державі і одночас­но створити передумови для посилення інтеграційних процесів у Речі Посполитій. На їхню думку, національ­на церква мала об’єднати всі християнські віровизнан­ня включно з православ’ям. За прикладом Англії планувалося зберегти церковну ієрархію і більшість обрядів, проте головою церкви мав стати король, а найвищою владою – національний собор. Кальвіністи розпочали підготовку до об’єднання протестант­ських церков, над чим активно працював письменник-гума­ніст Ян Ласкі (1499–1560) – приятель Меланхтона, прибічник Реформації, який активно діяв впродовж багатьох років в Англії, Фризії і Німеччині. У 1555 р. депутати сейму виступили з пропозицією скликання національного собору, що мав би ліквідувати релігій­ний розкол. Пропозиція була підтримана королем і католицькими єпископами. Сигізмунд-Август відря­див до папи посла із завданням домагатися дозволу на скликання собору, відправлення служби Божої поль­ською мовою, причастя під обома видами і ліквідації целібату. Проте ці вимоги були відкинуті Римом, після чого король відмовився від дальших кроків в цьому напрямку.

Намагання створити національну церкву загалом були позитивним явищем в контексті самої Реформа­ції. Вже у 1551 р. єпископи були змушені відмовитися від юрисдикції у справах віри, яку з часом формально прийняв король. Нарешті, як уже зазначалося, в 1563–1565 рр. у Польщі й Великому князівстві Литовсь­кому офіційно утвердилась релігійна віротер­пимість, послабилася залежність польської церкви від римського папи.

Юридичне закріплення рівності конфесій було уні­кальним явищем у тогочасній Європі; типовими за часів Реформації були швидше криваві зіткнення на релігійному грунті як всередині європейських держав, так і між ними. Станови­ще в Литовсько-Руській держа­ві й Польському королівстві свідчило, що в європей­ському суспільстві, розколотому на дві великі партії – католиків і протестантів, пройнятих фанатизмом і закликами до міжусобної боротьби – визріла третя сила, що не бажала ні переслідування реформаторів, ні підтримки їх зброєю, а домагалася національної згоди шляхом утвердження віротерпимості. Україна, яка завжди демонструвала релігійну толерантність, була сприятливим середови­щем для такої політики. Ось чому у багатьох випадках українська православна шляхта виступала солідарно з протестантами у бороть­бі за свободу віри, проти будь-яких релігійних утисків.

Подібні тенденції міжконфесійної політики майже водночас виявили себе у Франції, де їх речником висту­пив визначний державний діяч канцлер Мішель де Лопіталь. Він примусив королеву Катерину Медічі прийняти його політичну концепцію, згідно з якою Франція мала жити власним державним життям і не могла бути поглинутою ні «революцією Півночі», ні «реакцією Півдня». За Лопі­талем, віра мала бути терпимою, закон мав захищати, а король – бути неуперед­женим. Під впливом канцлера 13 губернаторів Франції і представники від двох світських станів – дворянства і буржуа­зії – на своєму спільному засіданні в серпні 1561 р. у місті Понтуазі чітко висловилися за надання протестантам повної свободи віросповідання. Як зазначав французький історик О. Тьєрі, «відбулось дещо неба­чене у Франції – відокремлення церкви від держави; поряд із старовин­ними храмами відкрились під охоро­ною закону молитовні будинки людей, релігія яких досі визнавалась єретичною». Проте Франції довелося пережити тривалу і кровопролитну громадянську війну, аж поки 13 квітня 1598 р. було прийнято Нант­ський едикт, який гарантував повну свободу совісті і право реформатам обіймати громадські посади не даючи присягу, що суперечило їхній вірі. Від часу прийняття едикту Франція майже сто років жила в умовах рівності громадянських прав католиків і про­тестантів, визнання повної свободи двох віросповідань.

Річ Посполита тривалий час уникала збройних кон­фліктів на релігійному грунті. Проте міжконфесійне протистояння не було остаточно подолане, оскільки католицька церква намагалася повернути собі втрачені позиції і посісти виключне місце в державі. Ці наміри польської церкви стимулювалися новою тенденцією в суспільно-релігійному житті Західної Європи.

Реформаційний рух підштовх­нув наміри католицької церкви здійснити реформацію у самій собі і нейтралізувати таким чином впливи єретичного протестантизму у всіх його різновидах. З цією метою необхідно було консолідувати рішуче налаштованих адептів католицизму, підпорядкувати їхню діяль­ність єдиній меті. Католицька церква мусила дисцип­лінувати клір, відвернути папство від надто світської політичної поведінки, створити нові інструменти бо­ротьби за зміцнення католицизму, зблизитись із католицькими монархами, протиставити «єретич­ній» реформації свою власну, католицьку. Усі ці кроки по­ча­ли здійснюватися з 40-х років XVI ст., коли було створено новий орден – єзу­їтів, введено інквізицію і сувору книжкову цензуру і, нарешті, проведено Тридентський собор, що заклав підвалини Контрреформації в Західній Європі.

Видатну роль у проведенні реформи всередині като­лицької церкви та у вихованні європейського світсько­го суспільства в дусі непримиренного католициз­му відіграв орден єзуїтів. Він спирався на ті кола в католицьких країнах, яких не зачепила ні Реформація, ні гуманістичні течії – на ортодоксальних католиків, відданих інтересам церкви. На відміну від численних католицьких орденів, які також створювалися на цих засадах з певними спеціальними завданнями (пропо­відь серед простолюддя, піднесення рівня освіченості духовенства тощо), діяльність єзуїтів відразу набула універсального характеру і поширилася на всі європейські країни і поза їхні межі. Причому середньовіч­ний аскетизм і самозречення були замінені вишуканим дипломатичним мистецтвом, яке спиралося на найно­віші досягнення у засобах політики, що надавало онов­леному католицизмові життє­здатності, сприяло новим надбанням.

Засновником ордену був іспанський дворянин Ігнатій Лойола (1491–1556), однак справжнім його орга­нізатором став наступник Лойоли – Дієго Лайнес, за якого було остаточно прийнято написаний Лойолою статут з коментарями но­вого лідера ордену. Лойола у юнацькі роки був пажем при дворі іспанського короля Фердінанда Католика, згодом брав участь у війні Карла V з Франциском I, під час якої був поранений у ногу і залишився кульгавим. В період тривалого ліку­­­вання він дійшов переконання, що має служити церкві як духовний рицар. Лойола та його однодумці розпо­чали активну місіонерську діяльність, яка дуже швидко набула розголосу. У 1540 р. папа Павло III після деяких вагань затвердив орден під назвою «Societas Jesu» («Товариство Ісуса»), члени якого повністю віддавали себе у розпорядження папи як намісника Бога на землі. Першим довічним генералом ордену, підвладним лише самому папі, був обраний Лойола.

Вже після його смерті єзуїти були звільнені від монастирського життя і перестали бути звичайним чернечим орденом, набувши характеру розгалуженої міжнародної духовно-політичної корпорації зі своєрід­ною організацією і дисцип­ліною, метою і засобами діяльності, моральними настановами і політичними вченнями. Усіма можливими засобами єзуїти сприяли відродженню у католицизмі його середньовічних засад, організації боротьби з єрессю, повертали у лоно като­лицької церкви тих, хто відпав від неї, поширювали свою діяльність і на позаєвропейський світ. Їхній полі­тичний вплив був надзвичайно сильним, оскільки вони обіймали ключові посади в церкві та державі. Єзуїти виступали в ролях духовників і радників монархів, політичних і дипломатичних агентів, світських пропо­відників, вихователів юнацтва, організаторів шкіль­ництва, вчених і письменників, християнських місіо­нерів. Орден дуже швидко поширив свої установи і навербував собі членів у різних країнах Європи. Насам­перед, єзуїти утвердилися в Італії, Іспанії, Португалії – незважаючи на те, що і Карл V, і навіть Філіп II зустріли їх не дуже дружелюбно. Досить міцні позиції посіли вони у католицьких землях Німеччини, особли­во у Баварії та Австрії. У Франції під час релігійних війн вони були заангажовані партією фанатичних като­ликів. Разом з тим, єзуїти поширили свою діяльність і на некатолицькі країни. Наприкінці XVI ст. вони проникають в Англію, Швецію, інші протестантські країни. Москов­ську державу і навіть Туреччину. Водночас надзвичайно активною була їхня місіонер­ська діяльність поза європейським світом – в Ост-Індії, Японії, Китаї, Абіссінії, Мексиці, Південній Аме­риці; єзуїтами було навіть засновано цілу державу – Парагвай.

Головними засобами, що ними користувалися єзуї­ти, були педагогічна діяльність і дипломатія. Ними була заснована величезна кількість шкіл, з якими не могли суперничати протестантські. Вся шкільна систе­ма єзуїтів сприяла засвоєнню найрізноманітніших знань, які слугували, однак, утилітарним завданням ордену. Розроблена єзуїтами система моралі давала широкі можливості залежно від ситуації довільно трактувати основні релігійно-етичні вимоги, нехтувати клятвою, здійснювати будь-які злочини в ім’я «вищої мети» – «вящої слави Божої». Цікаво, що єзуїти – подібно до кальвіністів – виявилися своєрідними прибічниками ідеї народовладдя і поставили питання про право не підкорятися нечестивим правителям і «чинити опір тиранам» – якщо папа міг позбавляти корони єретичних государів. Ця концепція набула особливої популярності у Франції під час релігійних війн і поєдналась із закликами до царевбивства, що зрештою і було здійснено стосовно Генріха III і Генрі­ха IV. Зовні демократичне, єзуїтське політичне вчення насправді відстоювало теократичну тенденцію, яка провадилась у життя незалежно від суспільного устрою країни, де єзуїти мали вплив. Єзуїти та їхня система були спрямовані на відновлення пануючого ста­новища церкви стосовно особистості і суспільства. Універса­лізм, що приду­шу­вав прояви національних засад, тео­кратичні принципи, які вимагали підпоряд­кування державної влади папству, намагання поставити світ­ське суспільство під опіку духовенства були характер­ними особливостями здійснюваної єзуїтами політики контрреформації; таке саме ставлення католицизму до народів можна було спостерігати в епоху середньовіч­чя.

Важливу роль у розгортанні контрнаступу католи­цизму відіграв Тридентський собор, який з перервами тривав з 1545 по 1563 рр. Його значення полягало в утвердженні суворо папістського напряму, зміцненні папського главенства в католицькій церкві і спробах повернути панівну роль церкви у державі. Собор пере­глянув усю церковну догматику в напрямку поглиблен­ня розбіжностей католицького віровчення і протестан­тизму, причому саме тоді, коли Карл V намагався послабити протистояння обох віросповідань у своїй імперії. Було визначено, у що повинні вірувати като­лики, а також вжито ряд заходів для того, аби зробити духовенство більш освіченим, моральним, дисципліно­ваним, відданим інтересам церкви і вилучити з церков­ного життя все, що могло вводити у спокусу (як, наприклад, торгівля індульгенціями). Під час роботи собору папа Павло IV – енергійний і здібний діяч – запровадив в Італії суди іспанської інквізиції, активно підтримав діяльність єзуїтів і організував цензуру. У 1559 р. був складений горезвісний «Index, librorum prohibitorum», до якого потрапили не лише протестант­ські твори, а й усі книги, що не відповідали духові суворого католицизму. Розпочалися гоніння і страти через спалення на вогнищі, від яких рятувалися втечею. Світському гуманізмові, релігійній толерант­ності, взагалі всій італійській культурі було завдано страшного удару. З передової країни, яка започаткува­ла Ренесанс, Італія перетворилася на країну неприми­ренного католи­цизму, що стояв на перешкоді живим і незалежним культурним і суспільним рухам, нищив здобутки Відродження і Реформації.

На Тридентському соборі католицька церква за­мість багатьох суперечливих положень віровчення отримала догмати і консолідувалася навколо папи, причому незаперечність його авторитету була головним пунктом усіх постанов. Наслідками цієї консолідації стали посилення впливу у внутрішній і зовнішній політиці цілої низки держав католицької реакції та утворення великого міжнародного союзу, ворожого до протестантських країн. Головними силами цього союзу були Іспанія, Австрія, а згодом Польща, що стала опорою католицької реакції на сході Європи. Супер­ництво Габсбургів з французькими королями позбави­ло контрреформістів можливостей оволодіти Фран­цією, яка постійно шукала союзів з протестантськими німецькими князями і навіть брала участь у Тридця­тилітній війні на боці про­тестантських країн. Като­лицька реакція активізувалася саме тоді, коли реформа­ційний рух почав ширитись на периферії реформа­торства – у Шотландії, Франції, Нідерландах. Мас­штабність обох суспільних течій не могла не призвести до міжнародних ускладнень і, з іншого боку, до збли­ження єдиновірних держав.

Реформація в Нідерландах супроводжувалась зага­льнонаціональним повстанням проти Іспанії, і була підтримана англійським урядом та французькими протестантами. З іншого боку, Франція неодноразово зазнавала втручання з боку Іспанії під час релігійних війн, а в Шотландії перебіг Реформації визначала боротьба французьких та англійських впливів. Проти­стояння католицизму і протестантизму нерідко супро­воджувалося боротьбою абсолютизму з прибічни­ками політичної свободи, як, скажімо, в Нідерландах. Проте ці тенденції не зав-жди збігалися: наприклад, в німець­ких протестантських князівствах домінував абсолю­тизм, а Польща демонструвала найвищу ступінь полі­тичної свободи – щоправда, в межах одного стану – саме в період католицької реакції. При цьому необхід­но зауважити, що протестантизм протистояв відродже­ному і войовничому католицизму з не меншою нетер­пимістю і реформістським ригоризмом.

Разом з тим, говорячи про контрреформістський рух в Європі, було б невірно цілком ототожнювати його з католицькою реакцією. Контрреформація була також своєрідним виявом потреби релігійного оновлення всередині католиць­кої церкви, якого вона прагнула досягти в межах традиційних церковних інсти­тутів, догм і обрядів. Католицька церква в період Контрре­формації багато взяла від протестантизму і гуманізму, творчо пристосувавши їхні досягнення до своїх мети і програми. Це позначилось і на певному оновленні культу старих святих, наповненні новим змістом ко­лишніх таїнств і обрядів, піднесенні змісту релігійних проповідей, пристосуванні до своїх потреб художньо-мистецьких досягнень Відрод­ження і бароко, народної культури, інтелектуальної творчості. Завдяки створен­ню широкої мережі шкіл, наближенню до народного розуміння християнства, активному місіонерству, пристосуванню до місцевих особливостей політичного, економічного і культурного життя контрреформаційний католицизм істотно оновився і зміцнів. Отже, Контрреформація була важливим соціально-культур­ним явищем в житті Європи нового часу, що органічно доповнило народжені ним гуманістичний і реформацій­ний рухи.

Тоді як у Західній Європі кон­фронтація като­лицизму і Рефор­мації розливала ріки крові, Польща переживала найсприятли­віші умови для розвитку нової віри. Проте вже на початку 60-х років XVI ст., коли протестанський рух досяг вершини і здавало­ся, що настали останні часи панування католицизму в цій країні, розпочалася криза в громадах протестантів. Головною причиною слабкості реформаційного руху було те, що він не пустив глибокого коріння в народних масах, а залишився вірою насамперед шляхетської верстви. Зрештою, він не зумів міцно утвердитись і в шляхетському середовищі, почавши занепадати вже у тому ж поколінні, яке звернулося до нової віри. До занепаду реформаційного руху в цілому призвела також взаємна нетерпимість між його різними течіями, що не дало нововірцям змоги виступати спільно проти католицизму.

Дискусії між радикальним крилом Реформації, яке очолювали священики плебейського походження, і протестантським табором в цілому почалися вже в п’ятдесяті роки. До розколу дійшло у 1562 р., в резуль­таті чого утворилося два собори – кальвіністський та аріянський . Основою суспільної ідеології аріян була засада, згідно з якою усі люди є братами, ніхто не повинен користатися з чужої праці і чужої крові. Вони виступали за відмову від військової чи державної служби, звільнення селян від підданства, спільне користування землею. Найбільш радикальні з них рішуче висловлювалися проти приватної власності та станового поділу суспільства і робили навіть спроби реалізувати на практиці утопічно-комуністичні посту­лати (аріянська громада в Ракові, 1569 р.). Проте радикальні течії аріянства поступилися помірковано­му крилу, особливо після прибуття з Італії Фауста Социна, який надав рухові організаційної міцності, а також нових імпульсів його політичній і суспільній доктринам.

Лелій і Фауст Социни (дядько і племінник) відігра­ли важливу роль у переході польського антитринітаризму на рейки гуманізму, відході від соціального радика-лізму і перетворенні його на раціональне віро­вчення, в центрі якого були людський розум і моральне вдосконалення. Лелій Социн двічі відвідував Польщу, а його племінник Фауст, приїхавши туди у 1579 р., назавжди залишився у цій країні.

Аріянство зазнавало сильного тиску не лише з боку католицизму, але й з бо­ку реформаторських напрям­ків. У 1570 р. в Сандомирі було укладено угоду, яка дала змогу досягти компромісу і навіть співпраці між протестантськими віро­виз­нан­нями. Проте ця угода об’єднала лише кальвіністів, лютеран і чеських братів. Аріяни не були до неї допущені. Безперечно, це нега­тивно позначилося на протестантизмі в цілому.

Натомість у таборі супротивників протестантів з’явилися нові сили, які знов піднесли католицизм у Речі Посполитій. Значну роль у цьому відіграли єзуїти. Вперше намір запросити їх для виховання молоді було висловлено на Варшавському синоді у 1561 р., однак тоді ця думка не знайшла підтримки з огляду на сподівання знайти наставників у власній країні. Пер­шим закликав єзуїтів до своєї єпархії єпископ вармійський (польська Пруссія) Станіслав Гозій, що його у 1551 р. король і єпископи обирали представником на Тридентський собор. У 1561 р. Пій IV надав Гозієві сан кардинала і призначив його одним з п’яти своїх легатів на соборі, де він посів місце серед найбільш ревних поборників папських планів та ідей і був прозваний протестантами «богом папістів».

Гозій зблизився з Лайнесом з метою запрошення єзуїтів до Польщі і добився від короля прийняття на Парчовському сеймі визначень Тридентського собору, а також видання едикту про вигнання з Польщі іновір­ців-іноземців. Після відкриття в Брунсберзі єзуїтської колегії (1564) розпочалося проникнення єзуїтів і у суто польські єпархії. Почали діяти єзуїтські колегії у Пултуську (1565), Вільно (1569), Познані (1571) та інших містах.

До початку XVII ст. єзуїти в Речі Посполитій мали у своєму розпорядженні 15 колегій і резиденцій, де працювали близько 400 членів ордену. Між ними було чимало високоосвічених людей, причому не лише шляхетського, але й міщан­сь­кого походження (близь­ко 50% у першій хвилі). Єзуїти зуміли зорганізувати де­мо­ралізованих католицьких проповідників і роз­горнути надзвичай­но енергійну антиреформаторську діяльність, буквально затопивши країну зливою дошкульних брошур, памфлетів, летючих листівок з нищівною критикою своїх опонентів. Значним впли­вом користувалися єзуїтські проповідники та пись­мен­ники, між якими було чимало видатних постатей, таких як Петро Скарга або перекладач Біблії Якуб Буяк.

Появу єзуїтів в Україні і Білорусії слід віднести до часу їхнього прибуття до Вільно (1569), яке було вогни­щем білоруської та української культури. Між єзуїта­ми і протестантами у литовській столиці розпочалися бурхливі диспути. З часом єзуїтам вдалося різними засобами навербувати собі чимало прибічників з-поміж литовсько-руських магнатів і шляхти та навернути їх до католицтва. Серед них були Ян Ходкевич – онук Олександра Ходкевича, одного з ревнителів право­слав’я, засновника Супрасльського монастиря; Микола-Христофор, Юрій, Альберт і Станіслав Радзивіли – сини лідера протестантів Радзивіла Чорного; нареш­ті, завдяки зусиллям Петра Скарги був повернений з протестантизму до католицтва канцлер литовський Лев Сапега. Важливою підтримкою діяльності єзуїтів стало надання королем Стефаном Баторієм Вілен­ській єзуїтській колегії титулу академії і прав уні­верситету, що зрівняло її з Краківським університе­том (1578). Вже наступного року тут навчалося близько 600 студентів, серед яких було чимало синів з найкращих українських і білоруських аристократич­них родин.

Безпосередньо на українських землях єзуїти створи­ли свій осередок у Ярославі, де було відкрито першу єзуїтську колегію (1574–1575). Ініціювала її створен­ня вдова полонізованого галицького магната Яна Криштофа Тарновського Софія, сповідником якої був відомий Петро Скарга. Дальшому розвиткові Яро­слав­­ської колегії особливо активно сприяла щедрими пожертвами донька Софії Анна – дружина Олександра Острозького, воєводи волинського. Якийсь час діяла єзуїтська колегія в Замості, але 1594 р. замість неї тут було утворено Замой­ську академію. У 80-х роках орга­нізуються перші єзуїтські місії у Львові, що поши­рюють свою діяльність На Поділля, Волинь. Одна за одною відкриваються єзуїтські колегії у Львові, Пере­мишлі, Луцьку, Кам’янці, Вінниці, Барі, Бересті, Острозі, Овручі і, нарешті, вже напередодні Хмельнич­чини – у Києві.

Слід мати на увазі, що до Берестейської унії 1596 р. , діяльність єзуїтів ще не була спрямована на денаціона­лізацію українського населення і, насамперед, його верхів. Такі помітні постаті православного світу, як Загоровські і Чарторий­ські віддають своїх дітей на навчання до єзуїтських колегій, «бо там фалять дhтям добрую науку». Навіть московський імігрант князь Курбський схвалював ці кроки, хоча й застерігав від небезпеки навернення до католицького «полувhрія». Для багатьох українців навчання в єзуїтських школах було засобом ознайомлення з європейською освітою, наукою, культурою – і не більше. Воно не похитнуло їх свідомої належності до українства і православної віри. Досить сказати, що між вихованцями єзуїтських колегій були такі визначні постаті національно-визвольної боротьби, як П.Сагайдачний та Б.Хмель­ницький.

Завдяки наполегливому використанню усіх засобів впливу єзуїти домоглися залучення на свій бік якнай­ширших верств суспільства. Для здобуття симпатій селянства вони навіть відстоювали деяке скорочення панщини і право панським підданим залишати села. Вміли також підбурювати міщан проти протестант­ських багатіїв, привертати на свій бік шляхту і магна­тів. Надзвичайно активною була їхня діяльність у сфері освіти. Єзуїтські колегіуми, вміло використовуючи досягнення гуманістичної педагогіки, легко здобували собі слухачів. Завдяки їм католицизм міг успішно протидіяти найкращим протестантським школам. Згодом лише социніани своєю Раківською академією могли суперничати з єзуїтами на педагогічній ниві.

Контрреформаційна пропаганда намагалася засто­совувати набагато більше засобів впливу, ніж досі було на озброєнні католицизму чи протестантизму. Корис­тувалися як живим словом, так і мистецтвом, музи­кою, літературою, театром тощо. Знову посилюється увага до процесій, паломництва, а також культу святих, що формував певний кодекс поведінки (на­приклад, святого Ісидора для землеробів чи святого Станіслава Костки для молоді). Мірою розвитку польської національної свідомості і культури посилив­ся процес полонізації католи­цизму, толерований церквою. Зростала роль народних елементів в обрядо­вості, світ понять релігійних наближувався до менталь­ності і умов життя тогочасної Польщі. В результаті протягом XVII ст. церква стала набагато ближчою до національних потреб, ніж у попередні сторіччя.

У повороті польського суспільства до католицизму рушійною силою виступало фанатичне міщанство. Підбурюване нетерпимими католицькими проповідни­ками, воно вдавалося до нищення протестантських святинь, бібліотек, багатьох культурних надбань нововірців. Польським королям – апологетам католициз­му не треба було застосовувати якихось спеціальних урядових заходів для утвердження католицизму, аби підвести Польщу до рівня тих країн Західної Європи, де Контрреформація здобула перемогу.

Проте, попри всі успіхи єзуїтів у Польщі, слід мати на увазі, що їхні політичні впливи, як і в західноєвро­пейських країнах католицького табору, мали свої певні межі. В другій половині XVI ст. жоден єзуїт не засідав ні в сенаті, ні в посольському колі сейму, ні навіть у судовому трибуналі. Окрім визначних дипломатів-єзуї­тів Поссевіна і Воти важко назвати ще когось із полі­тичних представників єзуїтського ордену у диплома­тичній сфері. Як правило, вони вис­тупали виконавця­ми другорядних справ з малопомітними результатами. Навіть виховання, де так багато було зроблено єзуїта­ми, не стало їхньою монополією. Значну частину освітньої справи тримали в руках Краківська академія (згодом – Ягелонський університет) та інші ордени. У магнатських і шляхетських оселях єзуїти поступа­лися бернардинцям та іншим чернечим чинам. Так само слабким їхній вплив був у війську, де капеланами служили інші ченці. Ці обставини зумовили дотриман­ня релігійної толеранції в Речі Посполитій ще на деякий час, хоча, безперечно, Контрреформація крок за кроком зміцнювала свої позиції в державі. Проте імпульс, наданий польському суспільству гуманістич­ним і рефор­маційним рухами, виявився досить потуж­ним. Варфоломіївська ніч, зокрема, викликала появу низки памфлетів і призвела до сильних антифранцузь­ких настроїв у польському суспільстві. Навіть такий ревний католик як канцлер коронний Ян Замойський активно відстоював свободу у справах віри і погоджу­вався «скоріше вмерти, ніж витримати, щоб хоч один поляк був вимушений насильно прийняти католи­цизм».

У 1573 р. на конвокаційному сеймі шляхтою було запроваджено Генеральну варшавську конфедерацію; вона декларувала вічний мир між різновіруючими. Усі релігійні суперечки мали розв’язуватись у мирний спосіб, а за кожним шляхтичем визнавалася свобода в обранні релігії.

Незважаючи на протидію вищих католицьких іє­рархів, рішення Варшавської конфедерації були під­тверджені королем Генріхом Валуа і, таким чином, стали законом, який забезпечував права і свободи усіх конфесій. Православні також неодноразово посилалися на акт Варшавської конфедерації, відстоюючи право на свою віру під час наступу Контрреформації. Навіть покровитель єзуїтів Стефан Баторій (1575–1586) від­мовився від насильницького викорінення «єресі» і дав присягу дотримуватися релігійного миру і свободи. Але саме в період правління Стефана Баторія відбулося зміцнення позицій єзуїтів, а отже і Контрреформації в цілому. У 1577 р. Пйотрковський синод польського духовенства прийняв постанови Тридентського собору, протест проти Варшавської конфеде­рації й прокляв тих, хто визнав релігійну свободу.

Контрреформація отримала активну підтримку і в особі короля Сигізмунда III Вази – вихованця єзуїтів. Він оточив себе єзуїтами, переніс столицю до Варшави, перетворивши її на опертя католицизму (подібно до Мадрида – нової столиці Іспанії). Сигізмунд був змушений офіційно підтвердити низкою актів свободу віросповідань, в тому числі й для православних, що одержали кілька спеціальних королівських забезпе­чень. Проте на практиці некатоликам не було можли­вості здійснювати свої права повною мірою. На початку XVII ст. католицька реакція продовжувала наступ. У дисидентів відбирали храми, позбавляли їх посад, поча­лися відверті напади на протестантські громади. У 1617 р. у Кракові вводиться Index librorum prohibitorum, а наступного року – сувора цензура.

Чи не найбільше занепаду Реформації в Польщі сприяла державно-політична ситуація. Саме в цей період різко загострюються відносини двох панівних суспіль­них верств країни – магнатерії і шляхти. Люб­лінська унія та безкоролів’я по смерті Сигізмунда II Августа привертали всю увагу найбільш впливових суспіль­них сил; питання ж релігійно-догматичні відсу­нулися на другий план. У цей момент між католицьким духовенством з’являються яскраві постаті, з якими протестантським лідерам стає дедалі важче вести боротьбу. Реформація дедалі більше втрачає своїх прибічників, тоді як католицька церква крок за кроком відвойовує втрачені позиції.

Контрреформація, як і Реформація, мала істотний вплив на культурно-релігійну ситуацію в Україні наприкінці XVI – на початку XVII ст. При цьому, однак, не відбувався розрив з власною культурною традицією і візантійським православ’ям як домінанта­ми національної духовності.

Загострення міжконфесійних взаємин в Україні свідчило про неможливість послуговуватись лише доктринальним традиціоналізмом східної церкви, що переживала занепад богословських шкіл, інших духов­но-культурних осередків. Православна церква, як і католицька, почала усвідомлювати необхідність підне­сення своєї місійної функції, активізації свого впливу на суспільну свідомість усіх соціальних верств нації і особливо її еліти. Українське православ’я мало можли­вість запозичити у західного християнства досвід пошуків вдосконалення церковного життя, розширен­ня масштабів функціонування релігійної культури шляхом самооновлення. Власне на цьому шляху в українському суспільстві виникла і втілювалась у життя ідея об’єднання з римським престолом.

Римо-католицький світ активно послуговувався лойолівськими «духовними вправами», якими людина мала б доводити себе шляхом штучної екзальтації до стану вищого блаженства, відмовляючись від особистих суджень, особистої волі. В Україні цей дух само­заглиблення знайшов свій вияв, насамперед, у монастирсь-кому житті, діяльності низки організаторів чернецтва, які сприяли популяризації патериків, аскетичної літератури в цілому, піднесенню й оновленню культу печорських угодників. Серед них слід відзначи­ти таких діячів, як подвижник і схимонах Йов Княгиницький, який уславився своїм високим авторитетом у справах «чистоти віри», Йов Залізо – ігумен Дубенського, згодом – Почаївського монас­тирів, який запровадив суворий чернечий лад (студитський устав), поєднував церковно-адміністративну й освітню діяль­ність з подвижницьким аскетичним життям, Йосиф Вельямин Рутський та Йосафат Кунцевич, які об’єдна­ли українські і білоруські уніатські монастирі в одну василіянську конгрегацію святої Трійці на зразок західного чернецтва. Прагнення до вдосконалення іє­рархічної структури церкви в Україні позначилося відмовою від послуху константинопольському патріар­хові, боротьбою за ставропігію православних братств, нарешті, намірами утворення незалежного київського патріархату, що мав об’єднати греко-католиків і пра­вославних.

Засвоєння контрреформаційних ідей у релігійній свідомості необ’єднаних православних християн пов’я­зано, насамперед, з наступною добою, відновленням православної ієрархії і діяльністю Петра Могили – архімандрита Києво-Печерської лаври, а згодом – київського митрополита. Київський владика активно відстоював запровадження суворої канонічної дисцип­ліни, чітке визначення правових норм участі єпископату, священства та мирян у церковному житті, сміли­ве залучення новітніх здобутків науки, мистецтва, здійснення місійної праці через проповідь, школу, книгу, театр, унормування богослужбової практики й кодифікацію відповідних текстів.

Засвоєння ідей Контрреформації на національному грунті сприяло входженню українського православ’я у коло нових ідей, символів, мистецьких форм, пов’яза­них з формуванням бароко. Якщо Ренесанс в Україні проявився лише окремими спалахами далеко не у всіх видах художньої творчості (причому, часто поступа­ючись консервативним традиціям «візантиїзму»), то бароко утворило цілу систему художнього мислення, на тривалий час заполонивши усі сфери українського духовного життя.