ПЕРЕЛІК ПИТАНЬ ІДПЗ
.doc28. Велика Французька буржуазна революція, її основні етапи. 29. Веймарська Конституція 1919 року - осн. закон Німеччини, ухвалений Установчими зборами 31 .VII 1919 у Веймарі. Закріпила ліквідацію монархії та перетворення Німеччини на парлам. республіку у формі федерації з 15 земель і 3 вільних міст. Найвищим органом держ. влади визнавався рейхстаг (державні збори), передбачався і пост президента країни. В. к. запровадила пропорц. систему виборів. Країна була поділена на 35 виб. округів. Партії, які брали участь у виборах, виступали зі своїми списками кандидатів. Депут. місця розподілялися відповідно до кількості голосів, поданих за той чи той список. Парламент був двопалатним: рейхстаг -нижня, рейхсрат (державна рада) — верхня палата. Рейхсрат складався з представників земель. У разі розбіжностей між палатами рішення приймав президент: він або підтримував позицію рейхсрату, або виносив спірне питання на референдум. Кожна із земель мала свою конституцію, складену відповідно до осн. закону д-ви, а також свій уряд та законод. орган (ландтаг — Земельні збори). За В. к. президент, як і рейхстаг, обирався шляхом загальних виборів і мав значні повноваження: призначав уряд, вищих посад., військ, та цив. осіб; контролював керівництво збройними силами; міг розпустити рейхстаг і ввести надзв. стан з використанням збройних сил. Уряд, підзвітний рейхстагу, очолював канцлер з досить широкими повноваженнями. В. к. проголосила певні дем. права та свободи: виборів, слова, совісті, преси тощо. Школа була відокремлена від церкви. Згідно з В. к. стало можливим створення виробничих рад на підприємствах та в округах. Конституція закріпила приватну власність як «соціальний обов'язок». Примусове відчуження власності дозволялося лише для потреб сусп-ва, на закон, підставах та за відповідну винагороду. В цілому В. к. була кроком уперед на шляху демократизації нім. сусп-ва. Однак вона містила й антидем. положення, якими не забарилися скористатися певні політ, сили для встановлення фашист, диктатури в Німеччині. Після гіт-лерів. перевороту 1933 В. к. було скасовано.
30. Каральний апарат США в період загальної кризи капіталізму.
31. Виникнення і формування міжнародного гуманітарного права 32. Ідея Єдиної Європи та її реалізація в історичному аспекті. В історичному аспекті однією з перших інтеграційних концепцій, що ставила за мету підведення теоретичного підґрунтя під процеси європейського об'єднання, був саме федералізм. Намагаючись запобігти міждержавним конфліктам у Європі, відомі європейські мислителі й політичні діячі все частіше схилялися до думки про необхідність обмеження державного суверенітету. Розглядаючи державу та її інтереси як першопричину міждержавних суперечностей, що спричинюють воєнні конфлікти, прихильники "єдиної Європи" висловлювались за необхідність утворення наднаціонального об'єднання, яке керувалося б, в першу чергу, спільними інтересами, а не інтересами окремих держав. Ця мета залишалася незмінною протягом століть. Змінювалися лише задачі, форми та методи досягнення такого об'єднання. Серед перших відомих політичних проектів об'єднання європейських держав виділяється розроблений на початку XIV ст. легістом короля Франції Філіпа XIII П'зром Дюбуа план "Повернення святої землі". Проект проголошував ідею поновлення на релігійній основі втраченої єдності європейських народів і передбачав утворення церковного собору та арбітражного трибуналу, які мали підтримувати мирне співіснування між християнськими державами та вести спільну боротьбу проти мусульман. Найвідомішими також е пангерманські проекти богослова Поля де Лагарда, історика Генріха фон Трітцке та економіста Фредеріка Ліста, що передбачали об'єднання Європи навколо міцного економічного центру на чолі з Німеччиною. Новий економічний союз мав об'єднати навколо Німеччини такі держави та території, як Австрія, Швейцарія, Нідерланди, Фландрія, Чехія, Угорщина і, згідно деяким планам, Франція. Один з таких проектів, опублікований у 1893 р. у вигляді памфлету, змальовував майбутнє Європи в середині XX ст. як митний союз держав - Мійеіеигора. Ядром союзу мала стати Німеччина, яка поновила свої "природні кордони від Трієста до Ейдера та від Іпра до Мемеля", разом із Польщею, Рутенієм, Прибалтійськими країнами, Румунією, Сербією, можливо, Албанією, Болгарією та Грецією. Формально датою народження Європейського співтовариства можна вважати 18 квітня 1951 р., коли шість західноєвропейських держав - Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція й ФРН підписали в Парижі Договір про заснування Європейського співтовариства вугілля й сталі (ЄСВС). Європейський Союз базується на трьох засадах: 1) Європейське співтовариство (ЄОВС, ЄЕС, Євратом) з доповненнями та формами співробітництва, передбаченими угодою про Європейський Союз (Маастрихтська й Амстердамська угоди); 2) спільна зовнішня політика і політика у сфері міжнародної безпеки; 3) співробітництво у внутрішній та правовій політиці. 33. Міжнародне право і процеси глобалізації Міжнародне право виникло внаслідок реальних суспільних процесів. Вже на ранніх стадіях розвитку первісні общини і племена не існували відокремлено, а були об'єднані неписаними родовими законами. Перші звичаєві норми зароджувалися ще в період первіснообщинного ладу, до становлення державності. Поява ж міжнародного права в сучасному його розумінні як права міждержавного прямо пов'язано з процесами становлення державності. Міжнародне право є результатом суспільної практики. З'явившись як засіб усвідомлення людьми (групами, класами) свого матеріального інтересу, особливо в зв'язку з міжнародними відносинами, що постійно змінюються, воно справляло і справляє величезний вплив на розвиток держав і народів. З огляду на особливу значимість міжнародного права як соціального феномена, пошуком його визначення займається доктрина міжнародного права. Міжнародне право — це система юридичних принципів і норм договірного і звичаєвого характеру, що виникають у результаті угод між державами й іншими суб'єктами міжнародного спілкування і регулюючих відносини між ними з метою мирного співіснування. сновні ознаки міжнародного права: — міжнародне право — це сукупність юридичних норм і принципів; — ці норми створюються шляхом фіксованої (договір) або мовчазно вираженої (звичай) угоди між суб'єктами міжнародного права; — ці норми признаються суб'єктами міжнародного права в якості юридично обов'язкових; — реалізація норм міжнародного права забезпечується примусом, форми, характер і межі якого визначаються в міждержавних угодах. Процес глобалізації істотно вплинув на зміну конфігурації й суті міжетнічних і міжрелігійних відносин. Світ стає дедалі більш взаємопроникним, у ряді країн Європи означилися лінії конфліктної взаємодії між спільнотами з різними релігійними, національними і культурними традиціями. Проявами цього стали настрої національної упередженості та релігійної нетерпимості. Разом із тим глобальний трансформаційний процес породжує і засоби до упередження і нейтралізації подібних дестабілізуючих явищ, зокрема, пропонує демократичні процедури захисту релігійних і національних прав, а також утверджує систему цінностей, серед яких важливе місце належить культурному і релігійному плюралізму. 34. Кримінальний кодекс Наполеона 1810 року. Кодекс 1810 р. — дітище бонапартистської французької революції. Диктатура, установлена у Франції Наполеоном, була революційною диктатурою. Уряд, що керував створенням і прийняттям кодексу 1810 р., був тим буржуазним урядом, «що задушив французьку революцію і зберіг тільки ті результати революції, що були вигідні великій буржуазії». Немає потреби доводити лицемірство й облудність спроб французьких криміналістів звести кримінальний кодекс Франції 1810 р. до «чистої юридичної конструкції, у якій переважають абстрактні правила, юридичні фікції і формули». Кодекс 1810 р. — це гострий політичний акт, у якому молода і ще повна сил буржуазія, упоєна своєю перемогою, із усією відвертістю заявляє про свій намір найсуворішими заходами насильства захищати від усяких зазіхань приватну власність. Творці кодексу 1810 р. — представники інтересів великої буржуазії. Даючи оцінку кодексу 1810 р., не можна перебільшувати прогресивну роль, що він один час виконував як у Франції, так і за її межами. В Франції його прогресивна роль позначилася в тому, що він був одним зі знарядь остаточної поразки феодалізму. За границями Франції кодекс 1810 р. протягом багатьох років служив зразком антифеодального кримінального права, одним із засобів боротьби з феодалізмом. Він ніс із собою кримінальне право, що допомагало руйнувати сильні ще в багатьох країнах, особливо в Німеччині, залишки феодалізму. Хоча він значною мірою вводився насильно, супроводжуючи наполеонівським перемогам і будучи для Наполеона одним з засобів закріплення свого впливу, кодекс 1810 р. представляв собою більш передову систему права, чим кодекси «освіченого патріархального деспотизму», що панували на всьому континенті Європи, або чим феодальне англійське звичаєве право. 35. Консульство та імперія Наполеона Бонапарта. Внутрішня політика консульського режиму в Франції в 1799 - 1804 роках охарактеризована необхідністю закріплення буржуазною державою перед лицем загрози реставрації феодально-абсолютиського режиму з одного боку і загрози зі сторони ліворадикальних елементів з другої. Консульство заклало в основу державного устрою принцип бюрократичного централізму , армія, церква, поліція, бюрократія стали головними ричагами диктатури Наполеона. Наполеон ліквідував більшість демократичних відносин. Найбільшим досягненням здійсненим в роки консульства було створення апарату централізованої центральної державної влади. Наполеон відстоював поділ на департаменти, але ліквідувавши місцеві . замість виборних посад і зборів в кожному департаменті назначався перфект, який назначав муніципальні ради . Перфекти підкорялися міністру закордонних справ. Міністерство внутрішніх справ було створено в 1800р. В роки Консульства була створена система народної освіти, яка існує і нині. На чолі всієї системи стало відомство під назвою "Університет" завідував вищою і середньою школою. Вищі школи готувати техніків, інженерів, нотаріусів, судових, адміністративних, фінансових чиновників і т.д. Наполеон покровительствував вченим, математикам, астрономам, фізикам, з великою відразою відносився до істориків, філософів. Період консульства став часом гучних перемог Франції залишками контрреволюції держав Європи, що не хотіли ніяких революційних змін. 12 липня 1806 року утворено Рейнський союз з 16 пов'язаних з Францією держав. Вдаючись до сили й накидаючи власну волю під загрозою введення військ, Наполеон прагнув перетворити Європу надто швидко і надто радикально. Тому він і наштовхувався чимдалі на більший опір населення, почали формуватися національні рухи. Іноземне панування відродило чуття національної відрубності в державах-сателітах, почали виникати ідеї національного визволення. Після падіння Наполеона частина запроваджених ним реформ збереглася, − поділ Італії, об'єднані в союз німецькі держави, не кажучи про кодекс. Завдяки цьому утворилося залежне від Росії, але з власною назвою, Королівство Польщі. 36.Російські культурно-правові традиції і пострадянська історія держави і права Російської Федерації.. 37. Листопадова революція 1918 року в Німеччині. У 1918 році в Німеччині створюються умови, що неминуче вели до революційного вибуху. Боротьба монополій за надприбутки, зростання експлуатації, авантюристична зовнішня політика – все вступало у відверті суперечності з інтересами німецького народу. Перша світова війна ще більше загострювала революційну кризу. Розвиток подій підштовхнула революція, яка спалахнула в жовтні 1917 року в Росії. Під її впливом у січні 1918 року, коли відбувалися переговори в Брест-Литовську, робітничий клас у Берліні, Мюнхені та інших містах провів демонстрації, страйки, під час яких уперше в Німеччині з’явилася Ради робітничих депутатів і революційні старости. Навесні 1918 року наступ німецьких військ на Західному фронті провалився. Головнокомандувач Гінденбург офіційно заявив про необхідність перемир’я і створення уряду, “з яким буде рахуватися Антанта”. Третього жовтня 1918 року був сформований коаліційний уряд на чолі з принцом М. Баденським. Почала створюватися небезпечна для юнкерства і монополістичної буржуазії ситуація. Озброєний робітничий клас був готовий до боротьби. Однак для перемоги була необхідна революційна робітнича партія. В Німеччині існувала соціал-демократична партія. Однак її політика підтримки імперіалістичної війни відштовхнула від неї значну частину робітників і викликала розкол у самій партії. Усі ці обставини і визначили характер і особливості революції в Німеччині. На початку жовтня 1918 року “Спартак” провів свою конференцію, яка закликала до боротьби проти уряду. Спартаківці організують демонстрації, значну роботу проводять серед військових моряків. У цей час німецький військовий флот отримує наказ – вийти у відкрите мроре і дати бій англійській ескадрі, яка значно переважала німецькі морські сили. Військові моряки зрозуміли намір командування, і 3 листопада 1918 року на військово-морській базі у місті Кіль вибухнуло повстання. Тут знаходилося 40 тис. моряків і морських піхотинців. Робітники Кіля підтримали повстання, була створена Рада робітничих і матроських депутатів. Подібні повстання, слідом за Кілем, відбуваються в інших містах. Всюди виникають Ради робітничих і солдатських депутатів, які беруть владу до своїх рук. Дев’ятого листопада повстання перемагає в Берліні. На мітингу озброєних робітників і солдатів К. Лібкнехт проголошує “вільну Німецьку Соціалістичну республіку”. Кайзер Вільгельм тікає до Голландії. Німецька імперія перестала існувати. За таких умов імперський канцлер М. Баденський передає владу соціал-демократичному урядові на чолі з Фрідріхом Ебертом. Десятого листопада 1918 року збори делегатів від солдатів і робітників Берліна обрали виконавчий комітет Берлінської Ради робітничих і солдатських депутатів і затвердили уряд Еберта, визнавши його “чисто соціалістичним урядом”. Отримавши санкцію Берлінської ради, уряд Еберта став називати себе Радою Народних Уповноважених (РНУ). Новий уряд видає декларацію, яка не йшла далі буржуазно-демократичних реформ, і розпочинає боротьбу проти Рад робітничих і солдатських депутатів, вимагаючи скликання установчих зборів. 38. "Білль про права" 1791 року (США). Конгрес 1789 року прийняв десять поправок до конституції, запропонованих штатами. У 1791 році вони були ухвалені більшістю штатів і дістали назву «Білль про права». Поправка перша проголошувала, що конгрес не має права видавати закони, які об-межували б свободу совісті, «свободу слова чи преси. Оскільки для безпеки вільної держави необхідна добре організована міліція, було сказано в другій поправці, «право народу зберігати і носити зброю не підлягає обмежен-ню». У мирні часи заборонялося розміщати солдатів на постій до будь-якого будинку без згоди його власника (поправка третя). Поправка четверта декларувала право народу на охорону особи, житла, паперів та вла-сності «від необгрунтованих обшуків чи затримань». Особливе значення мала поправка п'ята, яка забезпечувала охорону особи і прива-тної власності. Білль про права надавав громадянам право «на скорий і прилюдний суд безсторон-ніх присяжних» у випадках карного переслідування (поправка шоста). Звинувачений мав право вимагати, щоб його повідомили про характер і мотиви звинувачення й да-ли очну ставку із свідками, які свідчать проти нього. Звинувачений міг вимагати примусового виклику своїх свідків і «користуватися допомогою адвоката для захис-ту». У цивільних судових справах «з ціною позову, яка перевищує двадцять дола-рів», також зберігалося право на суд присяжних на основі положень загального пра-ва (поправка сьома). Поправка восьма забороняла вимагати надмірно великі застави, стягувати завеликі штрафи, «накладати жорстокі і незвичайні покарання». При цьому перелік даних прав і свобод зовсім не розглядався у Біллі про права як вичерпний або «як заперечення чи применшення інших прав, що зберігаються за на-родом» (поправка дев'ята). Права і повноваження, не віднесені конституцією до компетенції Союзу і не заборонені нею ж окремим штатам, «залишаються відповідно за штатами або за народом» (поправка десята). Білль про права органічно ввійшов у конституцію 1787 року 39. Історичні перспективи марксистсько-ленінської концепції держави і права. В основі концепції марксистсько-ленінської концепції лежить теза про те, що право є вираження і закріплення волі економічно пануючого класу. Як і держава воно є продуктом класового суспільства. Воно носить класово-вольовий характер. Виникнення й існування права порозумівається необхідністю нормативного регулювання суспільних відносин в інтересах економічно пануючого класу. Марксистсько-ленінське навчання бачить сутність права в його класовості і матеріальній обумовленості. Конкретизуючи положення Маркса, Ленін пише, що в першій фазі комуністичного суспільства “буржуазне право” скасовується не цілком, а лише почасти, у міру вже досягнутого економічного перевороту, тобто лише стосовно засобів виробництва. “Буржуазне право” визнає їхньою приватною власністю окремих осіб, а соціалізм робить їхньої спільною власністю, і тільки в цій частині “буржуазне право відпадає”. Але воно залишається у своїй іншій частині: у якості регулятора розподілу праці і розподілу продуктів між членами суспільства. Такий “недолік” марксистсько-ленінська теорія вважає неминучим у першій фазі комунізму (після скинення капіталізму), тому що люди відразу не навчаться працювати на суспільство без усяких норм права, оскільки для цього немає необхідних економічних умов. Інших же норм, крім буржуазного права немає. Право відмирає цілком тоді, коли суспільство здійснить правило: “від кожного по здібностях, кожному по потребах”, тобто коли люди настільки звикнуть до дотримання основних правил гуртожитку і коли їхня праця буде настільки продуктивний, що вони добровільно будуть трудитися по здібностях. Таким чином, у відповідності з марксистсько-ленінською концепцією в основі виникнення права, його функціонування і неминучого відмирання лежать класово-економічні причини. Право - є зведена в закон воля панівного класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя суспільства. 40. Пролетарська революція в Парижі 18 березня 1871 року і утворення Паризької Комуни. Це була перша в історії пролетарська революція і спроба встановити пролетарську диктатуру. Головною задачею ставилася ліквідація класового панування буржуазії і звільнення від німецької навали. І хоча Комуна проіснувала всього 72 дні, пам'ять про себе вона залишила значну. Спочатку з метою зміцнення оборони Парижа, обмеження панування приватної власності і поліпшення становища трудящих був зруйнований старий державний апарат. Вищим органом державної влади була оголошена Рада Комуни. Ставали обов'язковими виборність і змінюваність на всіх державних посадах. Рівень заробітної плати державних службовців не повинен був перевищувати відповідний показник кваліфікованих робітників. Широка економічна програма Комуни передбачала захист інтересів трудящих. Декретувалося підвищення заробітної плати низькооплачуваних робітників та службовців. Вводився мінімум оплати праці робітнику, який виконував державні замовлення, і т.д. Скасовувалася заборгованість і знижувалася загальна квартирна плата. Бідняки з нетрів переселялися в квартири багатіїв. Їм поверталися речі, раніше закладені в ломбарди. Велика кількість дрібних і середніх підприємців і торговців було врятовано від банкрутства відстрочкою сплати боргів по комерційних векселях і т.д. З метою зниження рівня безробіття робочі товариства створювали додаткові робочі місця на військових, а також покинутих або бездіяльних підприємствах. Велася підготовка декрету про восьмигодинний робочий день. На поліпшення становища трудящих були також спрямовані такі міри, як заборона на нічні зміни, штрафи, відрахування з зарплати, Установлювалися граничні ціни на хліб. Налагоджувалося продовольче постачання парижан. У муніципальних крамницях ціни були на одну третину нижче ринкових. Проте, короткочасне існування Паризької Комуни було позначено істотними недоліками і прикрими прорахунками. Так, наприклад, було збережено колишнє правління Французького банку, який до того ж не був націоналізований. Представництво в ньому було обмежено лише одним делегатом від Комуни. Усе це фактично зберегло можливість фінансування контрреволюційного уряду. Тому на підтримку Версаля банк надав 257,6 млн. франків, Комуні ж дісталося лише 1,5 млн. франків. Досить повільно і невиправдано боязко проводилася експропріація експропріаторів, Паризька Комуна не встигла ввести восьмигодинний робочий день. Виявилася незавершеною спроба розробити ряд аграрних реформ. Комуна не змогла залучити на свою сторону селян паризьких передмість і т.д. Опинившись в ізоляції, не витримавши напору внутрішньої і зовнішньої контрреволюції, Паризька Комуна 28 травня 1871 р. припинила існування. 41.Новітні тенденції у розвитку держави і права колишніх членів соціалістичного табору .
42.Уроки Паризької Комуни. 18 березня 1871 року гігантські хвилі сотень тисяч парижан рушили на Гревську площу. Габріель Ранв’є проголосив створення Комуни. Поштовхом до проголошення Комуни стало почуття національного приниження французів, що призвело до різкого «полівіння» суспільства, особливо в Парижі (спроби створення комун у Ліоні й Марселі були придушені в зародку). Жодне з політичних угруповань комунарів не мало визначеної програми. Суперечність їх дій і рішень була закладена в пристрастях переконаних соціалістів, республіканців , бланкистів, якобінців і анархістів. головний урок Комуни — не можна нав’язати всім без винятку якусь одну, здавалося, прекрасну ідею соціальної справедливості, засновану на пріоритеті класового підходу . Кругозір паризьких комунарів був обмежений рамками життя кварталів столиці, селяни так і не стали їх союзниками. До 28 травня 1871 року розгорнулися вирішальні битви на барикадах Парижа, поки останні їх захисники не були вбиті або потрапили в полон. видатний французький письменник Віктор Гюго, що аж ніяк не був прихильником Комуни, засуджував безглузді за жорстокістю страти революціонерів. Уроки Комуни стали важливим поштовхом до розвитку соціалістичних ідей і мали вплив на Володимира Леніна.Зламати все вщент, знищити навіть несправедливий лад набагато легше, ніж «а потім... « побудувати «новий світ», до того ж світ утопічний . Історія Комуни — яскраве цьому підтвердження. . Зі спадщини Комуни одночасно виросли зерна, з яких з’явилися в майбутньому Йосип Сталін і Ернесто Че Гевара — кривавий диктатор і романтичний революціонер-герой. 43. Декларація прав людини і громадянина 1789 р. (Франція) Декларація прав людини і громадянина прийнята постановою Франц. Національних зборів 26 серпня 1789, визначна документальна пам’ятка Великої франц. революції. Д включає загальні колективні та індивідуальні права всіх громадян Ф, вона до сих пір носить фундаментальний характер для французького конституційного права. Ці права включають право брати участь у представницькій владі, рівність перед законом, волю від несправедливого ув'язнення, свободу слова і релігії, податок у залежності від можливості його заплатити (прогресивне оподаткування), безпеку власності. У 1946 були додані рівні права для жінок, право на роботу, на створення спілок, на страйки, відпочинок, соціальну безпеку, допомогу в літньому віці і вільне навчання. 44. Звичаєво-правова основа виникнення держаи і пава каїн третього світу Країни «третього світу» — колишні колонії та напівколонії, які здобули політичну незалежність і посідають особливе місце у світовій політиці і світовому господарстві. Ідею «трьох світів» запропонував журналіст Альфред Сові у статті «Три світи, одна планета» Удавшись до аналогії з терміном «третій стан», що його впровадив французький революціонер Еманюель Сієс у памфлеті «Що таке третій стан?» 1789 року, Сові уподібнював капіталістичний світ дворянству, комуністичний світ – духовенству, а решту країн, які не входили до жодного блоку, – третьому стану. Попри метафоричність цього уподібнення, Сові цілком серйозно ставився до аналогії між роллю «третього стану» та «третього світу». Перефразовуючи знаменитий вислів абата Сієса, він писав наприкінці статті: «Тому, врешті-решт, цей третій світ, забутий, експлуатований і зневажений, як третій стан, також захоче стати чимось». Із падінням Берлінської стіни термін утратив свій первісний сенс, бо «другий світ» припинив існування, але його продовжують уживати для позначення слаборозвинених країн. 45. Основні школи мусульманського правознавства З XI ст. мусульманське право розвивалося в рамках таких правових шкіл-толків — сунітської і шиїтської (школи Медини та іракської школи). Ці школи використовували звичаєве право, яке діяло на їх територіях, і пристосували його до потреб віри. В юридичному відношенні відмінність між школами було незначною. Поява шкіл-толків фактично закріпила становище доктрини як основного джерела мусульманського права. Кожна із шкіл створила свій набір методів юридичної техніки, за допомогою яких уводилися нові норми у разі «мовчанки» Корана і суни. До XIII ст. висновки основних шкіл мусульманського права, що склалися до того часу, були канонізовані. Закінчилося пряме тлумачення Корану і суни. Настав період традиції — «таклид».
Друга світова війна через її масштаби, методів терору, вживаних фашистськими арміями, дала могутній поштовх урядовій і суспільній ініціативі по організації миру і безпеки. питання створення організації міжнародної безпеки виникло з перших днів війни. Важливим етапом на шляху створення ООН стала конференція союзних держав в Москві в 1943 році. Особливостями цієї організації слід назвати яскраво виражений політичний характер, що виявляється в орієнтації на питання миру, безпеки, і гранично широку компетенцію у всіх сферах міждержавної співпраці. У статті 1 Статуту ООН закріплено такі загальні цілі цієї міжнародної організації: 1. Підтримувати міжнародний мир і безпеку 2. Розвивати дружні відносини … 3. Здійснювати міжнародне співробітництво в розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру. 4. Бути центром для узгодження дій націй у досягненні цих загальних цілей. Не дивлячись на складне внутрішнє положення і протидію з боку неоколоніалістських сил, розвиваються країни, що раніше знаходилися на периферії історичного прогресу, активно підключилися в останні десятиріччя XX в. до діяльності ООН, виступають за новий і більш справедливий міжнародний економічний порядок, за припинення гонки озброєнь, за мирне рішення регіональних і інших міжнародних конфліктів. Найважливішою особливістю розвитку сучасного миру є те, що він все більше придбаває цілісний і взаємозалежний характер. У вибухонебезпечній обстановці, коли накопичені величезні запаси руйнівної зброї і зі всією гостротою встало питання про виживання самого людства, політика тотального протиборства і військової конфронтації, рівно як і розпалювання регіональних конфліктів, не має майбутнього. Проблема запобігання нової світової війни і ядерної катастрофи, припинення будь-якої агресії, здатної спричинити небезпечну ланцюгову реакцію, стає загальнолюдською.