ПЕРЕЛІК ПИТАНЬ ІДПЗ

63.Війна за незалежність США. Декларація незалежності 1776 р. У жовтні 1765 р. у Нью-Йорку зібрався міжколоніальний Конгрес представників 9 з 13 штатів. Він став прообразом майбутнього політичного об'єднання. Конгрес прийняв резолюцію про рівність усіх колоній, про те, що їхній статус заснований не на хартіях, а на природному праві. 15 січня 1776 - Для придушення повстання британських колоній у Північній Америці граф Фрідріх II Гессен-Кассельський за 21.3 мільйона талерів надав англійському королю Георгу III близько 17 тисяч солдатів. Аналогічні угоди Великобританія уклала і з деякими іншими німецькими князівствами, і протягом місяця за океан відплило близько тридцяти тисяч найманців.

1 березня 1776 - У Великій Британії набув чинності закон про повне торгове ембарго повсталих колоній у Північній Америці, прийнятий 25 грудня 1775 року. Цим кроком британський уряд намагався паралізувати економіку Нової Англії. У відповідь цього ж дня французький міністр закордонних справ граф Шарль Гравє де Вержен і його іспанський колега Херонім де Грімальді висловились за підтримку північноамериканських колоній у їх боротьбі за незалежність від Великої Британії. 2 липня 1776 - Другий Континентальний конгрес у Філадельфії прийняв рішення про відділення американських колоній від Великобританії. Декларація незалежності була прийнята через два дні, 4-го липня, а вперше публічно зачитана - 8-го липня. 4 липня 1776 - У Філадельфії Другий континентальний конгрес прийняв Декларацію незалежності Сполучених Штатів Америки від Великої Британії і її короля. Це сталося на 442-й день після того як економічні суперечності між метрополією і колоніями перосли у збройний конфлікт в Ленсингтоні, що знаменував початок Американської революції. 2 серпня 1776 - У Філадельфії відбулась церемонія підписання Декларації незалежності 13 північноамериканських колоній від Великобританії, прийнятої 4 липня Континентальним конгресом. 27 серпня 1776 - В ході Американської революції у битві при Брукліні британські війська під командуванням генерала Уільяма Хау розбили американські загони, котрими командував Джордж Вашингтон. 15 вересня Британія зайняла Нью-Йорк. 7 вересня 1776 - Під час Революційної війни північно-американських штатів за незалежність американський підводний човен "Turtle" провів першу в світі підводну атаку корабля супротивника - у гавані Нью-Йорка з борту "Turtle" до флагмана британського флоту корабля "Eagle" була прикріплена бомба з годинниковим механізмом. Але вона не втрималась і вибухнула, не завдавши ніяких пошкоджень ні кораблю, ні субмарині. Наступного тижня було здійснено ще декілька спроб замінувати британські кораблі на річці Гудзон, але кожна з них зазнала невдачі. 26 грудня 1776 - Під Трентоном війська Джорджа Вашингтона отримали перемогу над англійцями, яка стала переломною в боротьбі північноамериканських колоній за незалежність. 64. Конституція Японії 1946 р. Промульгирована 3 ноября 1946 г. Вступила в силу 3 мая 1947 г. 11 разделов, 103 статьи Конститу́ція Япо́нії — чинний основний закондержави Японія. Проголошена 3 листопада 1946 року, набула чинності 3 травня 1947 року. Конституція Японії 1947 року замінила попередню Конституцію Великої Японської Імперії, що втратила чинність після поразки Японії у Другій світовій війні 1945 року. До 2008 року, по сьогодні, жодних поправок до діючої Конституції Японії внесено не було. Конституція Японії проголошує японську націю носієм державного суверенітету, а Імператора Японії — символом цієї нації. Конституція гарантує членам нації, особам які мають японське громадянство, основні права людини, якщо вони не протирічать громадському благу. За Конституцією влада поділяється на три гілки — законодавчу, виконавчу і судову, які уособлюються Парламентом Японії,Кабінетом Міністрів Японії і Верховним Судом Японії відповідно. Найвищим органом державної влади визначається двопалатний парламент. Виконавча вертикаль очолюється Прем'єр-міністром Японії. Регіональним і громадським об'єднанням на місцях надається право самоврядування. Імператор позбавлений впливу на державне управління. Конституція Японії відома як «Мирна конституція» завдяки статті 9, в якій передбачено відмову Японії від війни як засобу ведення державної політики та відмову від утримання війська. Діюча Конституція Японії є Верховним законом Японії, а усі постанови, укази і рескрипти, що протирічать їй не визнаються чинними. День Конституції Японії відмічається щорічно 3 травня. 65.Особливості формування основних принципів міжнародного права Сучасне міжнародне право можна охарактеризувати рядом позитивних рис. По-перше, міжнародне право має за мету обмежити право держави на ведення війни і перетворити координацію дій суверенних держав на систем співробітництва та досягнення спільної вигоди. По-друге, відбувся перехід від співіснування держав до співробітництва між ними — з метою не лише досягнення міжнародного миру та безпеки, а й сприяння здійсненню соціальних та політичних ідей, що виражається в поширенні міжнародних всесвітніх і регіональних організацій. По-третє, підвищення правового статусу окремого індивіда в міжнародному праві, що проявляється у створенні міжнародно-правового механізму захисту прав людини. По-четверте, удосконалено механізм реалізації норм міжнародного права як на інтернаціональному, так і на національному рівні, з’являються зобов’язання, на участь у забезпеченні дотримання яких мають право всі держави. По-п’яте, в міжнародному праві затверджено принцип демократії, згідно з яким лише держава, що відповідає загальноприйнятим стандартам демократії, може бути повноправним членом міжнародного співтовариства. 66. Конституція Четвертої республіки у Франції 1945р. 19 квітня 1946 року, ввечері у святу п'ятницю, конституція в цілому була остаточно прийнята 309 голосами проти 249. Більшість складалася з комуністів, соціалістів і депутатів, що примкнули до них; у меншість входили МРП, майже всі члени “Демократичного і соціалістичного союзу опору”, радикал-соціалісти, селяни, незалежні і члени “Республіканської партії волі” (ПРЛ). Конституція 27 жовтня 1946 року складається з 106 статей. По обсязі вона значно перевищує не тільки конституцію 1875 року, але також обидві конституційні хартії і конституції десятилітнього і довічного консульства, так само як і конституції Другої імперії (1852 і 1870 років). Але вона менш об'ємиста, чим конституція 1848 року і революційні конституції 1791, 1793 і 1795 років. До цим останнім вона наближається по чіткому і систематичному розташуванню матеріалу. Конституція розділяється на дванадцять глав, яким передує преамбула. Розділ 1. Про суверенітет. Глава II. Про парламент. Глава III. Про Економічну раду. Глава IV. Про дипломатичні договори. Глава V. Про президента республіки. Глава VI. Про Раду міністрів. Глава VII. Про кримінальну відповідальність міністрів. Глава VIII. Про Французький Союз: - Основні початки. - Організація. - Заморські території і департаменти. Глава IX. Про Вищу раду магістратури. Глава X. Про місцеві колективи. Глава XI. Про перегляд конституції. Глава XII. Перехідні постанови. 67. Кодифікація Юстиніана (Візантія) КОДИФИКАЦИЯ ЮСТИНИАНА, «Корпус гражданского права» (Corpus juris civilis), собрание римских законов и сочинений юристов, составленное в 6 в. по распоряжению византийского императора Юстиниана I. На протяжении многих веков служило главным источником права большинства европейских стран (в т. ч. в России — см. Кормчие книги 12 в.); остается основой европейского, так называемого романо-германского права. Включает Институции, Дигесты и Кодекс Юстиниана. Основа кодификации Юстиниана — римское право, переработанное с учетом новых экономических условий. 13 февраля 528 Юстиниан I создал комиссию из 10 человек с участием Трибониана и уже 7 апреля 529 был обнародован кодекс Юстиниана, который вобрал в себя все императорские постановления 1-6 вв. Затем Юстиниан решил таким же образом систематизировать и так называемое «древнее право» (jus vetus), то есть сочинения римских юристов, их комментарии к гражданскому и преторскому праву. 15 декабря 530 он издал указ о создании комиссии из 15 человек во главе с Трибонианом, в составе двух профессоров из Константинопольской Академии (Теофил и Кратин) и двух — из Беритской (Дорофей и Анатолий), а также 11 адвокатов. Задача комиссии — написание Дигест, то есть извлечений из сочинений классических римских юристов — была выполнена к 16 декабря 533. Одновременно Трибониан, Теофил и Дорофей по поручению Юстиниана подготовили Институции, учебник для студенчества; они вступили в силу 21 ноября 533. Наконец, 16 ноября 534 вышла новая редакция кодекса — добавлено более 300 новых постановлений. Уже после смерти Юстиниана к трем основным частям корпуса были добавлены так называемые «Новеллы», написанные профессором Юлианом из Константинополя в 556, — собрание императорских постановлений, вышедших в 535-556, после издания кодекса. Сам Юстиниан назвал свое творение «храмом римской юстиции», средневековые юристы присвоили ему наименование «Корпуса гражданского права». Он включает в себя: 1) Институции (состоят из 4 книг, по структуре и содержанию это в значительной мере повторение Институций Гая); 2) Дигесты (состоят из 50 книг, вобрали в себя цитаты из почти 2 тыс. сочинений 39 юристов); 3) Кодекс (состоит из 12 книг, в подражание законам Двенадцати таблиц); 4) Новеллы (содержат 122, наиболее полное собрание позднего времени — 168 новелл). 68. "Кароліна" (1532р.) Як вже було сказано вище, важливий внесок у створення загальнонімецьких принципів карного права був внесений у 1532 році виданням карного і карно-процесуального укладення Карла V (”Кароліни”). Кодекс феодального права Німеччини “Кароліна” містить деякі загальні принципи карного права, а також значний перелік злочинів і покарань. Будучи практичним посібником із судочинства для шеффенів, цей закон не містив чіткої системи і послідовного розмежування норм карного і карно-процесуального права. До загальних понять карного права, відомих “Кароліні”, можна віднести намір і необережність, обставини, що виключають, зм’якшують й обтяжують відповідальність, замах, співучасть. Ці поняття, однак, не завжди були досить чітко сформульовані і викладалися стосовно до окремих видів злочинів і покарань. Відповідальність за здійснення злочину, по “Кароліні”, наставала, як правило, при наявності провини — чи наміру необережності. Однак феодальне карне право Німеччини нерідко встановлювало відповідальність і безвинно, за провину іншої особи (”об’єктивне зобов’язання”). Крім того, що застосовувалися методи установлення винності часто спричиняли осуд невинної людини. Обставини, що виключають покарання, докладно викладаються в “Кароліні” на прикладі убивства. Так, відповідальність за убивство не наставала у випадку необхідної оборони, при “захисті життя, тіла і майна третьої особи”, затримці злочинця з обов’язку служби й у деяких інших випадках. Убивство в стані необхідної оборони вважалося правомірним, якщо убитий був нападавший зі смертельною зброєю і якщо той, хто зазнав нападу не міг ухилитися від нього. Посилання на необхідну оборону виключалися при законному нападі (для затримки злочинця) і при убивстві, зробленому після припинення нападу, у ході переслідування того, хто нападав. Судівник наказував проводити ретельний розгляд кожного конкретного випадку необхідної оборони, оскільки правомірність її повинен був доводити сам убивця, а неправомірність спричиняла покарання.  69. Характеристика міжнародного права у міжвоєнний період Найбільшими ідеологами панєвропейського об’єднання в міжвоєнний період стали Р. Куденгове-Калергі, П. Поттер, Р. Дюпон. Так, у 1923 р. Р. Куденгове-Калергі запропонував план створення Сполучених Штатів Європи. У міжнародно-правовому аспекті проекти Пан-Європи відбили характерне для даного етапу прагнення домогтися політичної єдності союзницьких держав зі збереженням їхнього державного суверенітету. Проект “Європейського федерального союзу”, запропонований тодішніми французькими урядовцями Тардьє та Бріаном, підкреслював збереження суверенітету держав-членів конфедерації. Головним політичним принципом об’єднання виступала “загальна підпорядкованість економічної програми політичній”. У міжнародно-правовому аспекті лідируючою в розробці панєвропейських проектів була французька теорія. Основна увага приділялася аналізу взаємозалежних аспектів міжнародно-правових основ об'єднання, використаних у післявоєнній практиці європейських співтовариств. Поставлені французькою міжнародно-правовою доктриною питання, деякі теоретичний результати їхніх досліджень і узагальнень 20-30-х рр. минулого століття лягли в основу міжнародно-правової практики створення європейських співтовариств і визначили основні напрямки міжнародно-правових досліджень інтеграційних процесів.  Трагедія Другої світової війни спричинила усвідомлення неефективності інституційних моделей, що існували до її початку.Країни Європи дійшли висновку щодо необхідності інституційного обмеження абсолютної суверенності для забезпечення миру. Так виникли перші регіональні міждержавні, а пізніше і наддержавні інституції. Практичною реалізацією ідей європейської єдності стало створення таких структур, як Рада Європи та Європейське Співтовариство (пізніше – Європейський Союз).  З розширенням числа членів Європейського Союзу та Ради Європи нового, більш широкого змісту набула й ідея європейського правового простору. 70. Характеристика просвіченого абсолютизму — політика, здійснювана у XVIII столітті в деяких європейських монархічних державах. Її змістом було знищення або перетворення "зверху" найбільш застарілих феодальних порядків. Монархи, які здійснювали цю політику, зображували своє правління як союз королів і філософів. П.а. різновид абсолютизму, властивий ряду європ. країн 2-ї пол. 18 ст. Засновником концепції П. а. вважається Т. Гоббс (17 ст.). Цю концепцію підтримували Ш. Л. Монтеск'є, Вольтер, Д. Дід-ро, П. Гольбах, К. Гельвецій та ін. просвітителі. Вони вважали, що ідеал досконалої світської д-ви стає реальністю, як тільки монарх, керуючись розумом, вдається до реформування існуючого держ. ладу. Освічений монарх може слугувати прикладом добродійності, високої моральності, готовності принести себе в жертву в ім'я спільної мети, благополуччя усіх людей. П. а. став характерним для Австрії, Данії, Іспанії, Португалії, Швеції, певною мірою Пруссії та Росії. Тут було скасовано деякі станові привілеї, поліпшено держ. управління, проведено зем., церк., суд. та шкільні реформи, пом'якшено цензуру тощо. Характер перетворень за П. а. мав певні місцеві особливості. Так, рос. імператриця Катерина II намагалася поєднати ідеали франц. просвітителів з рос. дійсністю. Про це свідчать її «Наказ» 1766 (див. «Наказ» Катерини II), в якому запозичено ідеї франц. мислителів, а також діяльність Комісії для складання проекту Нового Уложення (Катерининської комісії), лібер. політика у сфері книговидання (указ про вільні друкарні, заохочення приватних видань та ін.), переклад і видання франц. «Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел», творів просвітителів. Декларат. просвітительство монархів, однак, було далеким від ідеалів філософів-просвітителів. Несумісність принципів просвітительства з абсолютист, режимом яскраво виявилася у Пруссії за Фрідріха II. Здійснювані тут реформи з обмеження прав дворянства зустріли рішучу протидію феод. кіл. Політика П. а. мала успіх лише там, де буржуазія досягла невисокого ступеня розвитку і політ, свідомості. Втім, і в цих д-вах період П. а. не був тривалим. Наприкінці 18 ст. п. а. витіснено поліцейською державою. 71. Основні зміни в розвитку буржуазного права в період загальної кризи капіталізму.  Буржуазне право виникає разом із становленням буржуазної держави і розвиваєть-ся як логічне і пряме продовження існуючих раніше систем рабовласницького і феода-льного права. Відкидалися лише ті частини попереднього права, які ставали на перешкоді економічним і політичним інтересам буржуазії. Ступінь правонаступництва буржуазного і дореволюційного права (римського, звичаєвого, міського і т.д.) була рі-зною в окремих країнах, але ніде старі правові системи не були знищені повністю. Якась їх частина увійшла до буржуазного права, трансформувалась у його норми. Буржуазна держава і право виникають внаслідок революцій XVII—XVIII ст. Як сам капіталістичний спосіб виробництва, так і відповідні йому держава та право є значним поступом у розвитку людства. Саме буржуазні ідеологи, просвітителі розробили прогресивні теорії «суспільного договору, «при-родного права», «розподілу влади» та інші, які потім втілю¬валися у державно-правовому будівництві. Буржуазія вперше проголосила і втілила в життя лозунги формальної рівності усіх перед законом, комплекс невід'ємних прав людей, серед яких право на життя, волю, щастя, власність та ін. Проголоше¬но суверенітет народу, його право на опір насильству. Цього не можна було сказати про соціалістичні країни, де на словах, в теорії все було якнайкращим, а насправді пану¬вала антидемократична тоталітарна комуністична система, яка нещадно душила людську індивідуальність, нищила вільне слово і думку, жорстоко розправлялась з будь-якими проява¬ми незгоди, протесту, опору, фальшувала дійсність, винищу¬вала підкорені нації, довела до руїни економіку. Певні пози¬тивні моменти у цієї системи були. Це деякі високорозвинені галузі промисловості, організація (але не суть) народної освіти, охорони здоров'я тощо. 72. Виникнення та розвиток парламенту в Англії (ХІІІ-ХV). В Англії барони, дворянство, верхівка вільного селянства та міщани змусили короля Йоганна Безземельного в 1215 р. прийняти Велику Хартію Вольностей. Вона була видана від імені короля й мала 63 статті, серед яких були чотири так звані конституційні статті, які обмежували владу короля. Велика Хартія стала великим компромісом між королем і дворянством, провела законне обмеження королівської влади. Через півстоліття внаслідок нового компромісу між аристократією та дворянством (разом із селянською верхівкою та міщанами) було утворено перший парламент (1265 р.), що почав регулярно збиратися з 1295 р. Окрім баронів і прелатів туди було запрошено представників від общин – по два рицарі від графства і по двоє міщан від найбільших міст. Перших король запрошував власноручно листами, інших обирали на зборах у графствах та містах. У 1343 р. парламент було поділено на палату лордів та палату общин, у першій членство стало спадковим, до другої – обирали. Невдовзі парламент отримав право санкціонувати збір найважливіших податків, прийняття законів, а з кінця XIV ст. - право законодавчої ініціативи. Щоправда, закони – статути парламенту – повинні були затверджуватися палатою лордів і королем. Невдовзі англійський парламент став полем жорсткої політичної боротьби між аристократією і королями. Достатньо сказати, що два рази в XIV ст. він скидав королів (Едуарда ІІ і Річарда ІІ). Саме початок спільних засідань лордів заклав основи плюралістичної системи у Великій Британії. Ще в ХІІІ ст. задля гарантій дотримання умов Великої хартії вольностей до складу спеціальної колегії, що грунтувалася на принципах станового представництва, спочатку повинні були ввійти 25 вищих феодалів. Проте, новостворений орган, який носив чіткий відбиток станового представництва, відігравав скоріше дорадчу роль при монархові. Однак на відміну від інших станово-представницьких установ середньовічної Європи колегія діяла на постійній основі. Подальше суперництво Корони й підданих призвело до пропозиції 1265 року вищих феодалів доповнити склад нового органу представниками нижчих станів. До XІV ст. вони засідали разом з лордами. А з прийняттям в 1330 році Вестмінстерського статуту пери виокремились у самостійну палату. З розвитком нової інституції поступово виражалися її функції та повноваження як вищої судової інстанції. Хронологія представництва громад у парламенті починається з кінця ХIII ст. В цей час король Едуард І, який потребував наповнення державної скарбниці, скликав у 1295 році парламент, що складався тільки зі світських та духовних лордів. Вони відмовилися визнати таке засідання правомірним і домоглися запрошення представників від громад і графств. За це парламент 1295 року скликання отримав назву "Зразкового". 73.Генеза міжнародного гуманітарного права. Термін «міжнародне гуманітарне право» вперше був запропонований в 50- x рр. Початок розвитку міжнародної гуманітарного права в XX в., як правило, пов'язують із прийняттям 22 серпня 1864 р. на дипломатичної конференції у Женеві Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих воїнів під час сухопутної війни (далі — Женевська конвенція 1864 г.). У Женевської конвенції 1864 р. утримувалося всього 10 статей, але де вони заклали фундамент, що послужив підвалинами її подальшого розвитку міжнародного гуманітарного права. Ці статті торкалися суттєві моменти: військові санітарні візка і госпіталі було визнано нейтральними, їм забезпечувалися захист і повагу; нейтральність поширювалася на армійських священиків, виконуючих свої обов'язки; якщо вони потрапляли в руки противника, повинні були звільнені і повернуті в власний табір; потрібно було з повагою ставитися до мирному населенню, який прийшов допоможе пораненим; пораненим і хворим воїнам необхідно забезпечити те що, незалежно від цього, на чиєму боці вони боролися; знак червоного хреста білому полі мав позначати госпіталі і медперсонал задля забезпечення їм захисту. Сьогодні важко уявити, яка величезна вплив справила Женевська конвенція 1864 р. в розвитку права націй. Саму ідею, чи концепція, поширення міжнародного гуманітарного права й не народилася разом із Женевської конвенцією 1864 р., де ще згадувалося необхідність ознайомлення населення з її положеннями. Кодекс Лібера містив докладні правила, що відносяться до з усіх аспектів сухопутної війни, від способів ведення бойових дій, як таких та звернення із громадянським населенням до роботи з особливими категоріями осіб, такі як військовополонені, поранені, партизани (франтиреры) тощо. Міжнародне гуманітарний право є, свого роду, документом, який регламентує основні правила ведення великої війни, що актуальним до нашого часу. 74.Особливості формування міжнародного гуманітарного права збройних конфліктів у ХІХ-ХХ ст. Поняття «міжнародне гуманітарний право» означає сукупність обов'язкових для держав правових норм, спрямованих право на захист жертв збройних конфліктів міжнародного і немеждународного характеру і обмеження засобів і методи ведення войны. Міжнародне гуманітарний право передбачає різницю між міжнародними і немеждународными збройними конфликтами:Під міжнародним збройним конфліктом (війною) розуміється збройне протистояння між двома або кількох державами. У цьому випадку застосовуються численні норми міжнародного гуманітарного права, які у чотирьох Женевських конвенціях 1949г, і Додатковому протоколі I 1977 р. Вони набирають чинності від воєнних дій незалежно від причин виникнення й правничого характеру конфликта.  Які ж ключові виклики існують для сучасної юридичної науки і міжнародного гуманітарного права? В першу чергу, це сумлінне виконання законів, які містять обмеження зброї і різновидів зброї. По-друге, міжнародне гуманітарне право покликане захищати людей у збройному конфлікті, має на меті захищати людську гідність і зменшує кількість постраждалих під час війни  75.Міжнародне право і проблеми глобалізації.   Міжнародне право — сукупність норм, що виникають у результаті угоди між суб'єктами державного права, що досягається в результаті взаємних поступок і компромісів, із метою підтримки міжнародного правопорядку й організації усіх форм спілкування між державами, реалізація яких забезпечена заходами примусового характеру.Глобалізація- — процес усесвітньої економічної, політичної і культурної інтеграції і уніфікації. Основним наслідком цього є світовий розподіл праці, міграція в масштабах всієї планети капіталу, людських і виробничих ресурсів, стандартизація законодавства, економічних і технологічних процесів, а також зближення і злиття культур різних країн. Це об'єктивний процес, який носить системний характер, тобто охоплює всі сфери життя суспільства. Останнім часом чинником багатьох бід і конфліктів всередині окремих держав, а також між державами (регіонами) розглядається процес світової глобалізації. Не спиняючись на позитивних наслідках глобалізаційних перетворень, слід зазначити, що глобалізація несе із собою несправедливий розподіл благ; загрозу поляризації доходів багатих та бідних країн; високий рівень взаємозалежності національних економік, який призводить до того, що локальні економічні коливання мають глобальні наслідки. Проблеми глобалізації міжнародне право регулює, встановлює шляхи їх вирішенн, законодавчо закріплює принципи, методи та заходи згідно з якими країни міжнародного співтовариства мають діяти, щоб розв"язати ці проблеми,погоджує дії країн між собою.В умовах швидкого розвитку глобалізації необхідно фундаментально переглянути політику і систему глобального регулювання. Серед основних пріоритетів слід виділити такі: — будувати міжнародну політику і практику навколо проблем людини і прав людини; — охороняти безпеку людини і зменшити її вразливість в усьому світі; — зменшити нерівність, ліквідуючи її прояви всередині країн і між країнами; — збільшити рівноправність в процесі переговорів і в струк-турах міжнародного регулювання; — формувати нову глобальну архітектуру для ХХІ ст. 76. Політичний режим у США після другої світової війни.  Політичний режим - це сукупність чи система методів, за допомогою яких здійснюється державна влада в суспільстві і характеризується станом демократичних прав і свобод людини і інших об’єктів суспільних відносин, відношенням державної влади до правових основ діяльності її органів.  Політичний режим США є демократичним. Демократичний режим - це такий режим, коли державна влада здійснюється з дотриманням основних прав людини, коли виявляються і враховуються інтереси всіх соціальних груп населення через демократичні інституті - ввибори, референдуми, засоби масової інформації і.т.п. Суть демократії досить вдало висловив колишній президент США Авраам Лінкольн: «Демократія - це правління народу, яке здійснюється народом і в інтересах народу».  Одним з різновидів демокр. режиму є ліберально-демократичний режим, в умовах якого передбачається суворе обмеження міри втручання держави в суспільні, і особливо, в економічні, відносини. За останні роки певні зрушення в бік лібералізму спостерігаються в США.  За Конституцією США 1789 року: законодавча, виконавча і судова влада відокремлені одна від одної і розрізняються за своїми завданнями. Усі особи рівні перед законом і користуються однаковим правом на захист закону. Влада посадових осіб обмежена, їхня діяльність повинна відповідати Конституції чи законам, складеним згідно з її положеннями. Обрані посадові особи повинні переобиратися у певні строки і тоді їх послужний список підлягає пильному розгляду громадськістю. Найчастіше волевиявлення американського народу здійснюється шляхом голосування. Історично в США склалася двопартійна система , тобто політичне панування двох найбільш впливових політ. партій – республіканської та демократичної. Білль про права і наступні поправки до Конституції дають американському народу певну гарантію загальних прав людини. Все це характеризує США як демократичну державу. Друга світова війна практично не зачепила територію США. США є прикладом президентської демократії (залежно від форми держ. правління). Виконавча влада сконцентрована в руках одного правителя, тобто, президента США, який регулярно через кожні 4 року обирається всім народом. Президент призначає членів кабінету міністрів. Це зовсім на означає, що Президент- диктатор. Президент немає законодавчих повноважень. Уся законодавча влада належить вищому законодавчому органові США - конгресу (палаті представників, і сенатові). При виконанні своїх повноважень президент США у певному обмежений владою конгресу. Конгрес вирішує питання бюджету, проти неї скасувати будь-які призначення президента США ( право вето ) і, нарешті, конгрес вправі розпочати процес “імпічменту” , тобто. дострокового усунення президента від влади ( за зраду, порушення Конституції та інші злочини ). Вже 6 вересня 1945 р. Президент Г. Трумен звернувся до Конгресу з посланням щодо вирішення соціальних проблем: розширити страхування з безробіття, підвищити мінім. зарплату, забезпечити повну зайнятість, будувати дешевше житло для малозабезпечених, боротися з проявом расизму. Але Конгрес за 1945-1946 рр. не прийняв жодного із запропонованих законопроектів. У лютому 1946 прийнято Закон про зайнятість, який забов,язував Президента щорічно інформувати Конгрес про стан економіки. На внутрішню та зовнішню політику США та характер політичного режиму великтй вплив мала розпочати у 1946 р. «холодна війна». До 1955 р . було проведено 18 процесів проти комуністичної партії… У 1960 р. на президентських виборах переміг Дж. Ф. Кеннеді, який запропонував програму «нові рубежі». Підвищено зарплату, розмір допомоги з безробіття, розширено будівництво житла. Проводилася поміркована політика у сфері забезпечення прав темношкірого населення. Наступником Кеннеді був Л. Джонсон. За його правління запропоновано програму широких соціально-економічних реформ «Велике сус-во», яка передбачала ліквідацію расової дискримінації, гарантування громадянських прав, соціальну опіку над людьми похилого віку. 1964 р. Джонсон оголосив початок війни з бідністю. Намагаючись не допустити поширення комунізму в Азії, Джонсон втрутився у В,єтнамську війну на боці Південного В,єтнаму. Участь америк. Військ у воєнних діях в Індокитаї викликала широку хвилю пацифістських настроїв серед населення і антивоєнних виступів та й взагалі підірвало становище США як демократичної держави. Надалі уряд прийняв законодавчі акти, які забезпечували рівність прав громадян США незалежно від кольору шкіри (Кінг Мартін Лютер)Нарешті адміністрація Ніксона висунула програму обмеження до мінімуму участі америк. військ у бойових діях у В,єтнамі. Вибори 1976 – перемога Картера: виступив посередником в арабо-ізраїльських мирних переговорах, висунув доктрину, яка передбачала припинення будь-якої країнам, які порушують права людини. Ця доктрина була висунута у відповідь на агресію СРСР проти Афганістану і проголошувала наміри США втручатися у будь-якому регіоні і щодо будь-якої держави. Подальші зміни вже стосуються політики Дж. Г. Буша, який після окупації іракською армією Кувейту, рішуче виступив за впровадження економ. санкцій і встановлення блокади Іраку це зірвало агресивні плани Іраку, відновило суверенітет Кувейту і сприяло встановленню миру у цьому регіоні. В останні часи політичний режим США міцно зарекомендував себе як демократичний, але не можна оминути увагою воєнні дії США в Іраку, розпочаті ДЖ. Уокером Бушем. Це говорить про те, що США бере на себе повноваження встановлення демократії і миру в ін.. країнах, а чи має вона на це право?  77. Встановлення і законодавче оформлення фашистської диктатури в Італії. Фашизм як ідеологія виник після Першої світової війни в Італії, і вже 1922 року фашисти прийшли до влади у цій країні, отримавши значну більшість у парламенті. Преса потрапила під сувору цензуру, політичні партії були ліквідовані, фашистський партійний апарат сконцентрував всю політичну владу в країні, заборонялися будь-які страйки, а новостворені промислові “корпорації”, що покликані були об'єднувати підприємців і робітників, поставили економіку Італії під фашистський контроль. У листопаді 1921 р. фашисти об'єднались і утворили Національну фашистську партію, на чолі якої став Б.Муссоліні (''дуче'' - вождь). Тоді ж у робітничому русі стався розкол. 30 жовтня 1922 р. Муссоліні на чолі загонів чорносорочечників вступив у Рим і очолив уряд (''Похід на Рим''). Так в Італії був відкритий шлях до ліквідації ліберальної демократії і встановлення фашистської диктатури. Фашисти, поряд з ліквідацією демократичних інститутів, почали мілітаризацію економіки і всіх сторін життя суспільства. Йшов процес мобілізації ресурсів для майбутніх завойовницьких війн. Першою жертвою агресивних дій Італії стала Ефіопія, яка була захоплена італійськими військами в 1935-1936 pp. У січні 1925 р. Муссоліні, виступаючи у парламенті, висунув гасло: ''Вся влада фашистам!'' і провів через парламент низку законів, які обмежували демократичні права. Уряд став відповідальним лише перед королем і мав право видавати закони. Місцеві органи влади замінялись префектами, яких призначав дуче. Заборонялись всі профспілки і партії, крім фашистських. Створювались трибунал і таємна поліція. Вводилася смертна кара. Почались масові арешти (в один день було заарештовано 12 тис. комуністів). Прагнення до переділу світу швидко зблизило Італію з фашистською Німеччиною та Японією.  У 1937 р. Італія приєдналась до Антикомінтернівського пакту, а у 1939 р. Італія і Німеччина уклали між собою ''сталевий пакт''.