Тема 4. Правовідносини батьків і дітей

Семінар - 1 година

1. Визначення походження дитини.

Визначення походження дитини від чоловіка і жінки, які перебувають у шлюбі між собою, не викликає проблем. У п. 1 ст. 122 СК України зазначено: дитина, яка зачата і(або) народжена у шлюбі, походить від подружжя. Дружина записується матір'ю, а чоловік - батьком дитини. Походження дитини від подружжя визначається на підставі:

а) Свідоцтва про шлюб;

б) документа закладу охорони здоров'я про народження дружиною дитини.

Викладене стосується ситуації, коли дитина зачата і народжена у шлюбі; зачата до шлюбу, народжена у шлюбі.

Складніше визначити походження дитини від матері та батька у випадках:

1) коли дитина зачата у шлюбі, а народжена після припинення шлюбу;

2) коли дитина зачата у шлюбі, а народжена після визнання шлюбу недійсним.

Позиція законодавця у визначенні питань походження дитини ґрунтується на пріоритеті шлюбних відносин, оскільки дитина, народжена до спливу десяти місяців після припинення шлюбу або визнання його недійсним, походить від подружжя (п. 2 ст. 122 СК України).

Визначальним при цьому є строк - десять місяців. Після спливу десяти місяців з моменту припинення шлюбу або визнання його недійсним народжена жінкою дитина не буде вважатися такою, що походить від подружжя.

Виняток із зазначеного правила становить випадок, передбачений ст. 124 СК України. Якщо дитина народилася до спливу десяти місяців від дня припинення шлюбу або визнання шлюбу недійсним, але після реєстрації повторного шлюбу її матері з іншою особою, вважається, що батьком дитини є чоловік її матері у повторному шлюбі.

Так, Олена С. перебувала у зареєстрованому шлюбі з громадянином К. 5 місяців, після чого шлюб був розірваний. Через два місяці після розлучення вона уклала шлюб з громадянином В., а через шість місяців з моменту розлучення народила дитину. Відповідно до зазначеної норми, батьком дитини є громадянин В. Батьківство попереднього чоловіка може бути визначене на підставі спільної заяви з чоловіком у повторному шлюбі або за рішенням суду.

Відповідно до ст. 129 СК України особа, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття або народження дитини перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, має право пред'явити до її чоловіка, якщо він записаний батьком дитини, позов про визнання свого батьківства. До вимог про визнання батьківства застосовується позовна давність в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство.

Розглядаючи питання про походження дитини від подружжя, слід мати на увазі й положення п. З ст. 122 СК України, відповідно до якого дружина і чоловік мають право подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану спільну заяву про невизнання чоловіка батьком дитини. У такому разі походження дитини буде визначатися відповідно до ч. 1 ст. 135 СК України, тобто запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень проводиться за прізвищем матері, а ім'я та по батькові батька дитини записуються за вказівкою матері. У ст. 123 СК України на відміну від раніше чинного законодавства викладені правила визначення походження дитини від батька, матері при штучному заплідненні та імплантації зародка.

Вони є такими:

1) У разі штучного запліднення дружини, проведеного за письмовою згодою її чоловіка, він записується батьком дитини, яка народжена його дружиною.

2) У разі імплантації в організм іншої жінки зародка, зачатого подружжям, батьками дитини є подружжя.

3) Якщо зародок, зачатий чоловіком, який перебуває у шлюбі, та іншою жінкою, імплантовано в організм його дружини, дитина вважається такою, що походить від подружжя.

2. Оспорювання батьківства, материнства.

Оспорювання батьківства (материнства) – це невизнання особою реєстрації себе як батька (матери) дитини. Особа, яка записана батьком дитини згідно з положеннями СК України, має право оспорити своє батьківство, пред’явивши позов про виключення запису про нього як батька з актового запису про народження дитини (ч. 1 ст. 136 СК України). Особа, яка була записана батьком дитини на законних підставах, повинна довести відсутність кровного споріднення між собою й дитиною, батьком якої вона записана. Однак заперечення кровного споріднення не завжди є підставою для оспорювання батьківства. У окремих випадках особа, яка записана батьком дитини, повинна також довести, що на момент вчинення запису про народження дитини вона не знала, що не є батьком дитини.     Шлюбно-сімейне законодавство, яке діяло до набрання чинності СК України, значно обмежувало можливість оспорювання батьківства особою, яка записана батьком дитини, зокрема можливість спростування презумпції батьківства при народженні дитини у шлюбі. Ці обмеження полягали у тому, що, по-перше, оспорювати батьківство могла лише особа, яка записана батьком дитини. Подруге, оспорювання батьківства могло бути здійснене лише протягом одного року з того часу, коли особі стало або повинно було стати відомо про те, що вона записана батьком дитини.СК України також закріплює певні межи оспорювання батьківства, але вони значно розширені. У ст. 136 СК України встановленні межі у часі щодо можливості оспорювання батьківства. Так, оспорювання батьківства можливе тільки з моменту народження дитини й до досягнення нею повноліття. Оспорювання батьківства може бути здійснене протягом цього часу тільки якщо дитина є живою. Смерть дитини, батьком якої записана особа, позбавляє її права оспорювати своє батьківство.На відміну від норми ч. 1 ст. 56 КпШС УРСР, згідно з якою для вимог про оспорювання батьківства (материнства) встановлений строк позовної давності в один рік, у СК України закріплене положення, що до вимоги чоловіка про виключення запису про нього як батька з актового запису про народження дитини позовна давність не застосовується (ч. 6 ст. 136 СК України).     Оспорювання батьківства можливе також із боку наступних осіб:    - спадкоємців особи, яка записана батьком дитини (ст. 137 СК України);    - матері дитини щодо батьківства свого чоловіка (ст. 138 СК України).    У першому випадку оспорювання батьківства можливе у разі смерті особи, яка записана батьком дитини, до народження дитини. Спадкоємці мають право оспорювати батьківство цієї особи після її смерті за наявності однієї з наступних обставин:    - подання цією особою ще за життя заяви до нотаріуса про невизнання свого батьківства;    - пред’явлення цією особою позову про виключення свого імені як батька із акту запису про народження дитини;    - ця особа не знала про те, що вона записана батьком дитини, через поважні причини.    У перших двох випадках право на оспорювання батьківства особи, яка померла, мають будь-які її спадкоємці (за заповітом чи за законом). Якщо ж особа за життя не знала про те, що вона записана батьком дитини, оспорити її батьківство можуть тільки дружина, батьки та діти цієї особи, тобто ті особи, які визначаються ст. 1261 ЦК України спадкоємцями першої черги за законом.     Жінка, яка народила дитину у шлюбі, має право оспорити батьківство свого чоловіка. Але, захищаючи інтереси дитини, законодавець встановлює обов’язкову вимогу щодо пред’явлення позову в даному випадку. Таке оспорювання батьківства можливе лише за наявності заяви іншої особи про визнання свого батьківства щодо цієї дитини. До вимог жінки про оспорювання батьківства свого чоловіка застосовується також спеціальна позовна давність в один рік. Але перебіг позовної давності починається від дня реєстрації народження дитини, тобто від дня, коли чоловік був записаний як батько дитини.    Що ж стосується спору про материнство, то законодавець урегулював дві ситуації оспорювання материнства. По-перше, жінка, яка записана матір’ю дитини, може звернутися до суду із заявою про оспорювання свого материнства, тобто про невизнання себе матір’ю дитини. По-друге, материнство жінки, яка записана матір’ю дитини, може оспорити та жінка, яка вважає себе матір’ю цієї дитини. При цьому у позові зазначаються одночасно дві вимоги:    - про невизнання материнства жінки, які записана матір’ю дитини;    - про визнання свого материнства.    Не має права оспорювати материнство жінка, якій було імплантовано зародок, зачатий подружжям (сурогатна матір), а також жінка, яка є донором яйцеклітини для зародка, імплантованого в організм іншої жінки (ч. 2 і ч. 3 ст. 123 СК України).     До вимог жінки, яка записана матір’ю дитини та оспорює своє материнство, позовна давність не застосовується. Що ж стосується вимог жінки про визнання її матір’ю дитини, то до них застосовується спеціальна позовна давність в один рік. Початок перебігу позовної давності починається від дня, коли ця жінка дізналася або могла дізнатися, що вона є матір’ю дитини.    Не є перешкодою для оспорювання батьківства (материнства) особою, яка не визнає себе батьком (матір’ю), стягнення з неї аліментів на дитину. Така особа може звернутися до суду з позовом про виключення відомостей про неї як батька (матір) дитини, тому що підставою стягнення аліментів є саме факт такого запису. У разі, якщо позов буде задоволений, то буде скасована й підстава стягнення аліментів на дитину.

3. Особисті немайнові права та обов’язки батьків та дітей. Позбавлення батьківських прав.

Права і обов'язки батьків і дітей ґрунтуються на походженні дитини, засвідченому державним органом реєстрації актів цивільного стану. Закон регулює:

1) особисті немайнові права і обов'язки батьків та дітей;

2) права батьків та дітей на майно;

3) обов'язок батьків утримувати дітей;

4) обов'язок дітей утримувати батьків.

Головними положеннями особистих немайнових прав і обов'язків батьків та дітей є те, що мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, а діти мають рівні права та обов'язки щодо батьків. При цьому, зазначений паритет не залежить від того, чи перебували батьки дитини у шлюбі між собою.

До особистих немайнових прав і обов'язків батьків та дітей належать:

1) обов'язки батьків:

• належно виховувати дитину — в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини;

• піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток;

• забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя;

• поважати дитину. Забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини, фізичні покарання дитини батьками, а також застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини;

2) переважне право батьків перед іншими особами на особисте виховання дитини;

3) обов'язок дитини, повнолітніх дочки і сина піклуватися про батьків, виявляти про них турботу та надавати їм допомогу;

4) права дитини:

• на належне батьківське виховання;

• противитися неналежному виконанню батьками своїх обов'язків щодо неї;

• звернутися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування, громадських організацій, а також безпосередньо до суду (якщо дитина досягла 14 років).

Невиконання батьками своїх обов'язків або неналежне здійснення прав стосовно дітей може бути підставою для позбавлення батьківських прав. Мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вони: не забрали дитину з пологового будинку без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини; жорстоко поводяться з дитиною; є хронічними алкоголіками або наркоманами; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.

Правові наслідки позбавлення батьківських прав

Стаття 166 Сімейного кодексу України встановлює правові наслідки позбавлення особи батьківських прав. Така особа втрачає як особисті немайнові, так і майнові права щодо дитини. Згадані права виникають із сімейних, цивільних, трудових та інших відносин. Отже, батьки, позбавлені батьківських прав, втрачають, по-перше, всі права, засновані на факті спорідненості з дитиною, відносно якої вони позбавлені батьківських прав, причому йдеться не тільки про ті права, які вони мали до досягнення дітьми повноліття, але й інші, що вона могла б одержати в майбутньому у разі своєї непрацездатності. До таких прав, зокрема, відносяться: а) право на виховання дитини (ст. 151 СК);  б) право на захист дитини (ст. 154 СК);  в) право на витребування дитини від інших осіб (ст. 163 СК);  г) право на отримання аліментів від повнолітніх дочки, сина (ч. 2 ст. 202 СК);  ґ) право на спадкування за законом майна дітей у разі їх смерті (ч. З ст. 1224 ЦК);  д) право на дачу згоди на надання дитині повної цивільної дієздатності (ст. 35 ЦК);  е) право на дачу згоди на вчинення дітьми у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років тих правочинів, які вони не мають права вчиняти самостійно (ч. 2 ст. 32 ЦК);  ж) право на клопотання про обмеження або позбавлення неповнолітньої особи права самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами (п. 5 ст. 32 ЦК);  з) право на відшкодування шкоди у разі смерті потерпілого (ст. 1200 ЦК);  и) право на дачу згоди на усиновлення (удочеріння) дитини (ст. 219 СК);  і) право на пенсійне забезпечення після смерті дітей (ст. 37 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 року) та інші права.

По-друге, батьки, позбавлені батьківських прав, втрачають право на пільги і державні допомоги, встановлені для громадян, що мають дітей. Так, відповідно до п. 13 Порядку призначення і виплати державної допомоги сім’ям з дітьми, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 р. № 1751 виплата одноразової допомоги при народженні дитини припиняється у разі позбавлення отримувача допомоги батьківських прав.  Позбавлення батьківських прав тягне втрату для батьків права на отримання призначених дітям пенсій, державних допомог, аліментів (ст. 179 СК). Крім того, особи, позбавлені батьківських прав, втрачають право на отримання пільг, встановлених законодавством для громадян, що мають дітей, зокрема, право на додаткові пільги працівникам, що мають дітей, що дозволяють поєднувати працю з вихованням дітей. До таких пільг (в більшості випадків вони торкаються працюючих матерів) відносяться наступні:  а) заборона залучати до робіт в нічний час, у вихідні дні, до надурочних робіт і направляти у відрядження жінок, що мають дітей у віці до трьох років (ст. 176 КЗпП);  б) заборона залучення до надурочних робіт або мають дітей віком від трьох до чотирнадцяти років або дітей-інвалідів без їх згоди (ст. 177 КЗпП);  в) додаткова відпустка працівникам, що мають дітей (ст. 182і КЗпП);  г) надання відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею віку трьох років із зарахуванням часу відпустки до загального, безперервного стажу роботи і до стажу роботи за спеціальністю (ст. 181 КЗпП);  д) збереження місця роботи на час відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею віку трьох років (ст. 184 КЗпП);  е) встановлення скорочено ї тривалості робочого часу для жінок, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда (ст. 51 КЗпП);  з) переведення на іншу роботу жінок, які мають дітей у віці до трьох років із збереженням середнього заробітку за попередньою роботою (ст. 178 КЗпП);  і) інші пільги, передбачені трудовим законодавством і законодавством про соціальне забезпечення. Слід мати на увазі, що втрата батьками перерахованих пільг настає лише стосовно дітей, вказаних в рішенні суду про позбавлення батьківських прав. Якщо у них є інші діти або вони з’являються потім, то батьки мають право на відповідні допомоги і пільги, встановлені для громадян, що мають дітей.

2. Батьки, позбавлені батьківських прав, втрачають не тільки всі права, засновані на факті спорідненості з дитиною, і право на пільги і державні допомоги, встановлені законодавством для громадян, що мають дітей. Вони втрачають також можливість придбання деяких особистих прав у сфері сімейних відносин: право бути усиновлювачами (ст. 212 СК); право бути призначеними опікуном (піклувальником) (ст. 244 СК); право бути прийомними батьками (ст. 256-2 СК); право бути батьками-вихователями (ст. 256-6 СК).  3. З позбавленням батьківських прав припиняються не тільки права, але і обов’язки батьків щодо виховання дитини. Проте за батьками зберігається обов’язок щодо утримання дитини. Тому суд, розглядаючи справу про позбавлення батьківських прав, вирішує питання про стягнення аліментів на дитину з батьків, позбавлених батьківських прав, на вимогу позивача або з власної ініціативи. При позбавленні батьківських прав обох батьків або одного з них, коли передача дитини іншому з батьків неможлива, аліменти підлягають стягненню, в залежності від того, куди була влаштована дитина.  Якщо дитина перебуває у закладі охорони здоров’я, навчальному або іншому закладі, за рішенням суду аліменти можуть перераховуватися на особистий рахунок дитини у відділенні Державного ощадного банку України (ч. З ст. 193 СК). Суми коштів, що належать прийомним дітям як пенсія, аліменти, інші види державної допомоги, переходять у розпорядження прийомних батьків і витрачаються ними на утримання прийомних дітей (п. 11 Постанови Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2002 р. № 565 «Про затвердження Положення про прийомну сім’ю»). Суми коштів, що належать вихованцям як пенсія, аліменти чи інші види державної допомоги, переходять у розпорядження батьків-вихователів і витрачаються на утримання вихованців (п. 14 Постанови Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2002 р. № 564 «Про затвердження Положення про дитячий будинок сімейного типу»). Якщо батьківських прав позбавляється один з батьків, а дитина знаходиться у іншого з батьків або в опікуна, то аліменти, що стягаються на дитину, виплачуються на користь того з батьків, з ким проживає дитина (ч. 1 ст. 193 СК) або опікуну (ч. З ст. 72 ЦК).  Крім того, на особу, позбавлену батьківських прав, суд може покласти відповідальність за шкоду, заподіяну його дитиною протягом трьох років після позбавлення особи батьківських прав, якщо поведінка дитини, що призвела до заподіяння шкоди, є наслідком неналежного здійснення батьківських обов’язків (ст. 1183 ЦК).  Таким чином, позбавлення батьків батьківських прав не тільки виконує каральну функцію стосовно батьків, але і служить меті захисту прав і інтересів дітей, усунення небезпеки для їхнього життя, здоров’я, створення передумов для належного виховання дітей.

3. Права батьків та дітей на майно. Аліментні правовідносини батьків та дітей.

Правовідносини батьків та дітей з приводу майна

Окрему групу сімейних правовідносин становлять майнові правовідносини батьків та дітей. У сімейно-правовій літературі вони поділяються на дві групи: 1) правовідносини з приводу майна та 2) аліментні правовідносини. Перш за все необхідно розглянути перший вид правовідносин — ті, що виникають між батьками та дітьми стосовно належного їм майна. Такі правовідносини поділяються на три види залежно від джерела набуття майна. До них, зокрема, належать правовідносини щодо майна: а) набутого батьками і призначеного для потреб усієї сім'ї; б) набутого за рахунок спільної праці чи спільних коштів батьків і дітей; в) майна, що набувається самими неповнолітніми на різних правових підставах.

Кожна сім'я має певний обсяг майна, яке призначене для задоволення побутових та інших потреб її членів. Сімейне законодавство послідовно закріплює принцип роздільності майна батьків і дітей. Згідно з ч. 1 ст. 173 СК батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна. Це означає, що незалежно від тривалості спільного проживання та спільного користування роздільним майном, яке належить батькам або дитині, воно зберігає свій первісний правовий режим. СК уводить також презумпцію права власності батьків на спірне майно. Відповідно до ч. 2 ст. 173 СК при вирішенні спору між батьками та малолітніми, неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вва: жається, що воно є власністю батьків. Виняток з цього правила стосується речей, які придбані батьками чи одним із них для забезпечення розвитку, навчання і виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо). СК прямо закріплює право влас: ності дитини на таке майно (cт. 174).

Батьки при визначенні порядку володіння та користування майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, а також роздільним майном зобов'язані враховувати інтереси своїх неповнолітніх дітей. Майно, що забезпечує виховання і розвиток дитини, вони зобов'язані передавати їй у користування (ч. 1 ст. 59, ч. 1 ст. 176 СК). Відповідно до ч. 2 ст. 176 СК права батьків і дітей на користування житлом, що є власністю когось із них, встановлюються законом. При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов'язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім'ї, які відповідно до закону мають право користуватися ним (ст. 59 СК). Майно, набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної власності (ст. 175 СК).

Батьки вирішують спільно питання про управління майном дитини. Порядок вчинення батьками правочинів щодо майна дитини визначається законодавством (ст. 177 СК). За загальним правилом, продукція, плоди і доходи від майна, що належить власникові речі, є його власністю (ст. 189 ЦК). Це правило поширюється на випадки, коли власником речі є неповнолітня особа. Саме вона набуває прав щодо плодів та доходів від належного їй майна. Однак управляють таким майном і доходами від нього батьки дитини. Крім того, закон надає батькам право використовувати доходи від майна, що належить малолітній дитині, на виховання та утримання інших дітей, а також на невідкладні потреби сім'ї (ч. 1 ст. 178 СК). Неповнолітня дитина розпоряджається доходом від свого майна відповідно до цивільного законодавства (ст. 178 СК).

Батьки управляють майном своєї дитини до досягнення нею повноліття та набуття повної цивільної дієздатності (статті 34, 35 ЦК). Після припинення управління батьки зобов'язані повернути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від нього (ч. 4 ст. 177 СК). У випадку неналежного виконання батьками своїх обов'язків щодо управління майном дитини на них може бути покладений обов'язок відшкодувати завдану їй матеріальну шкоду (ч. 5 ст. 177 СК).

Законом урегульований правовий режим майна, одержаного як аліментні виплати. Аліменти виплачуються на ім'я того з батьків, з ким проживає дитина. Разом із правом власності на аліменти за батьками закріплюється й обов'язок використовувати їх строго за цільовим призначенням, тобто для задоволення фізичних, духовних й інших потреб дитини, її навчання і розвитку (ч. 1 ст. 179 СК). СК закріплює право неповнолітньої дитини брати участь у розпорядженні аліментами, отриманими для неї. Неповнолітня дитина, тобто особа, яка досягла 14 років, має право на самостійне одержання аліментів і розпорядження ними відповідно до ЦК.