- •План-конспект проведення заняття з службової підготовки персоналом бвк № 35
- •Хід заняття
- •Загальна декларація з прав людини.
- •Конвенція оон проти катувань та інших жорстоких нелюдських, або таких, що принижують гідність видів поводження і покарання.
- •I. Основоположні принципи
- •II. Сфера застосування Керівних принципів
- •Частина II
- •Європейська Конвенція прав людини і основних свобод.
- •Європейські в'язничні правила (мінімальні стандартні правила поводження з в'язнями)
- •Кодекс поведінки посадових осіб у підтриманні правопорядку.
- •Рішення Європейського суду в справах, відносно порушення прав осіб, які відбувають покарання або перебувають під вартою.
Частина II
Правила, що застосовуються до особливих категорій
Основні принципи:
Поводження з в'язнями.
Класифікація та індивідуалізація.
Метою класифікації є:
відокремлення ув'язнених від тих, хто в силу свого злочинного минулого або негативних рис характеру може погано на них впливати;
розподіл ув'язнених на категорії, що полегшувало б роботу з ними, спрямовану на повернення їх до життя в суспільстві.
Пільги: у кожному закладі треба мати систему пільг і розробляти різні методи поводження з різними категоріями в'язнів, щоб заохотити їх до доброї поведінки, розвивати в них почуття відповідальності, прищеплювати їм інтерес до перевиховання і домагатися їхньої співпраці в цьому.
Праця:
усі засуджені в'язні повинні працювати відповідно до їхніх фізичних і психічних здібностей, засвідчених лікарем;
на в'язнів слід покладати корисну роботу, достатню для того, щоб заповнити нормальний робочий день;
робота, якою забезпечуються в'язні, повинна бути такою, щоб підвищувати або давати їм кваліфікацію, що дозволила б їм зайнятися чесною працею після звільнення;
в'язнів, які здатні мати з цього користь, особливо неповнолітніх, треба навчати корисних ремесел.
В'язні повинні мати можливість виконувати роботу за своїм вибором, якщо це сумісно з правильним вибором ремесла і вимогами управління та дисципліни в закладі; організація і методи роботи в закладах повинні максимально наближатися до тих, що прийняті за стінами закладів, щоб в'язні привчилися таким чином до умов праці на волі.
У разі каліцтва на виробництві або професійних захворювань треба виплачувати компенсацію. Умови цієї компенсації мають бути не менш сприятливими, ніж умови компенсації, передбачені законом для вільних робітників.
Освіта і відпочинок: в'язням, що здатні мати з цього користь, слід забезпечувати можливість подальшої освіти, включно з релігійним вихованням у країнах, де таке допускається.
В усіх установах в'язням треба забезпечувати можливості відпочинку і культурної діяльності в інтересах їхнього фізичного і психічного здоров'я.
Стосунки із зовнішнім світом і опіка після звільнення.
Особливу увагу треба приділяти підтриманню і зміцненню зв'язків між в'язнем та його сім'єю, коли вони бажані і служать інтересам обох сторін.
Європейська Конвенція прав людини і основних свобод.
Після Другої світової війни механізми захисту прав людини перестали бути суто внутрішньою компетенцією держав, а набули міжнародного значення, втілившись в ідеї утворення нового міжнародного правопорядку, основаного на повазі до основних прав і свобод людини. Розвитком цієї ідеї стало прийняття 10 грудня 1948 року Загальної декларації прав людини, яка має своїм завданням сприяти створенню ”такого світу, в якому люди будуть… вільні від страху та нужди”, а права людини охоронятимуться ”силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії та гноблення”(Преамбула Загальної декларації прав людини).
В Європі були ініційовано інтеграційні процеси, початком яких можна вважати Конгрес Європи, що відбувся в Гаазі з 7 по 10 травня 1948 року.
5 травня 1949 року, на форумі, який відбувся в Лондоні, було підписано Статут Ради Європи. ”досягнення більшого єднання між її членами для збереження та втілення в життя ідеалів і принципів, які є їхнім спільним надбанням, а також сприяння їхньому економічному та соціальному прогресу”причому кожний член Ради Європи ”обов’язково повинен визнати принципи верховенства права та здійснення прав і основних свобод людини всіма особами, що знаходяться під його юрисдикцією, і має щиро та ефективно співробітничати в досягненні мети Ради”(ст. 1 і ст. 3 Статуту Ради Європи).
Дев’ятнадцятого серпня 1949 року на засіданні першої сесії Консультативної Асамблеї Ради Європи (10 серпня – 8 вересня 1949 року) виступив П’єр-Анрі Тейтжан з доповіддю, в якій він окреслив проект майбутньої Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція). Відповідно до проекту, Конвенція повинна була не тільки закріпити низку прав і свобод людини, але й створити Європейський суд з прав людини, який би мав право анулювати рішення урядів, законодавчі, адміністративні та судові заходи, які явно суперечать гарантованим правам, та Комісію, що мала б здійснювати попередній відбір справ для їх подальшого розгляду в ЄСПЛ. Заслухавши доповідь П’єра-Анрі Тейтжана, Асамблея вирішила доручити доопрацювання даного питання Комісії з правових питань.
Сьомого серпня 1950 року Комітет міністрів схвалив проект Конвенції
Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод була підписана на сесії Комітету міністрів у Римі 4 листопада 1950 року
За понад півстоліття, що минуло з часу прийняття Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, вона багато разів змінювалася та доповнювалася Протоколами до неї. Перший з них було прийнято 20 березня 1952 року (набрав чинності 18 травня 1954 року), а останній (Протокол № 14) – 13 травня 2004 року (до цього часу не набрав чинності).
Норми Конвенції та Протоколів до неї умовно можна поділити на три види: матеріальні, організаційні та процесуальні.
Матеріальні норми містяться переважно в Розділі І Конвенції та Протоколах №№ 1, 4, 6, 7, 12, 13 до неї, де встановлюється перелік гарантованих прав і свобод людини.
У Розділі І закріплено такі права та свободи:
ст. 2 – право на життя;
ст. 3– заборона катування;
ст. 4 – заборона рабства та примусової праці;
ст. 5 – право на свободу та особисту недоторканність;
ст. 6 – право на справедливий судовий розгляд;
ст. 7 – заборона зворотної дії кримінального закону;
ст. 8 – право на повагу до приватного та сімейного життя;
ст. 9 – свобода думки, совісті та віросповідання;
ст. 10 – свобода вираження поглядів;
ст. 11 – свобода зібрань та об’єднань;
ст. 12 – право на шлюб;
ст. 13 – право на ефективний засіб захисту;
ст. 14 – заборона дискримінації, при здійсненні прав i свобод, викладених у Конвенції.
Перший Протоколдо Конвенції поширив міжнародно-правові гарантії захисту на такі права:
ст. 1 – право власності;
ст. 2 – право на освіту;
ст. 3 – право на вільні вибори.
Протокол № 4закріплює наступні положення:
ст. 1 – заборона ув’язнення за борги;
ст. 2 – свобода пересування;
ст. 3 – заборона вислання громадянина;
ст. 4 – заборона колективного вислання іноземців.
Протокол № 6зобов’язує держави-учасниці скасувати смертну кару, крім смертної кари за діяння, вчинені під час війни або неминучої загрози війни (ст.ст. 1, 2).
Протокол № 7містить такі права та свободи:
ст. 1 – процесуальні гарантії, які стосуються вислання іноземців;
ст. 2 – право на оскарження у кримінальних справах;
ст. 3 – відшкодування у разі незаконного засудження;
ст. 4 – право не бути покараним або притягнутим до суду двічі;
ст. 5 – рівноправність кожного з подружжя.
Протокол № 12до Конвенції встановлює загальну заборону дискримінації (ст. 1).
Протоколом № 13передбачено скасування смертної кари за будь-яких обставин.