наукова обробка ынформацыъ

38

Розділ 2

графічної реєстрації і відповідати вимогам побудови каталогів будь-якої бібліотеки.

Укладачі правил вважали, що елементи в описі мають розташовуватися не на формальній підставі, а за їхнім логічним зв'язком. Виходячи з цього, усі елементи поділялися на дві частини: 1) відомості, що стосуються внутрішньої (соціальноідеологічної) характеристики твору; 2) відомості, що стосуються зовнішньої (виробничо-економічної) характеристики його матеріального втілення. У першій частині вміщувалися відомості, потрібні кожному споживачеві інформації (автор, назва, місце і рік видання, наклад тощо), а в другій — ті, що доповнюють опис відомостями, які не ввійшли до першої. Відомчі видання одержували опис під назвою, тобто установи та організації не вважалися авторами публікацій. Щоб скоротити опис, відмовилися від наведення деяких відомостей, увели скорочення окремих слів.

Певний внесок у розробку теорії та практики бібліографічного опису зробили наукові бібліотеки республіки. У 1926 р., виконуючи резолюцію І конференції наукових бібліотек УРСР, Президія Укрнауки створила Каталографічну і Бібліографічну комісії, перша з яких мала розробити інструкцію з книгоопи-су для бібліотечних каталогів, а друга — для бібліографічних посібників. Наслідком роботи Бібліографічної комісії стали "Основні положення скороченого бібліографування", розроблені В.О. Козловським. Вони призначалися для потреб Всеукраїнської бібліотеки (тепер Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадського) і мали сприяти уніфікації опису в наукових бібліотеках при складанні бібліографічних матеріалів. Значна частина правил відповідає сучасній методиці складання бібліографічних описів.

Інтенсивна робота з вироблення загальних положень складання бібліографічного опису, інструкцій з книгоопису у 20-ті роки велася в РРФСР. З початку 20-х років працювали ката-логізаційні комісії в Москві й Ленінграді, метою яких стала розробка загальнодержавних правил. Інструкція, видана в Ленінграді, пропонувала складати описи під назвою, яка наводилася в тій самій формі, що й на титульному аркуші, авторство установ та організацій не визнавалося.

ркпіпгоаФічний опис документів___________________________________39

Каталогізаційна комісія при Науково-дослідному кабінеті (пізніше інституті) бібліотекознавства Державної бібліотеки ГРСР яку очолювали відомі бібліотекознавці А.І. Кали-шевський, а потім Ґ.І. Іванов, склали більш прогресивні інструкції. У них наводилися досить детальні правила складання описів книг індивідуальних авторів і документів організацій, а також описів під назвою.

Наприкінці 20-х років політичний і економічний розвиток СРСР, зближення союзних республік у галузі культури викликали необхідність розробки єдиних правил книгоопису для всієї країни, тому Державна бібліотека СРСР організувала нараду з питань уніфікації методів складання опису на друкованих картках, що видавалися книжковими палатами РРФСР, УРСР і БРСР. Ця нарада, а потім і IV Всесоюзна нарада директорів книжкових палат затвердили принцип складання опису мовою, якою надруковано твір. Дискутувалося також питання про застосування заголовків, що містять назви організацій. Хоча в РРФСР такі заголовки використовувалися з 1923 р. і видатний бібліограф Є.І. Шамурін дав теоретичне обґрунтування їх, в Україні вони траплялися зрідка як експериментальний елемент. Нарада директорів книжкових палат визнала за необхідне вживати заголовки, що містять назву організації, але їх слід подавати не на початку опису, а в кінці. Крім того, висловлювалися пропозиції щодо спрощення опису, розміщення його елементів, складання описів багатотомних видань і видань, що продовжуються. З 1929 р. "Літопис українського друку" вміщував спрощений бібліографічний опис, а друковані картки — вичерпний.

Для 20-х років характерна діяльність із розробки правил складання бібліографічних описів різних видів документів. Так, український бібліотекознавець С.Г. Кондра багато зробив для розробки методики складання описів нотних видань, С Боровий і Н. Заглада — для описів аркушевих матеріалів, С. Маслов — для стародруків тощо.

У 30-ті роки продовжували розвиватися основні напрями в книгоописі, закладені в минулому десятилітті. Визначну роль у розвитку книгоопису в Україні продовжувала відігравати республіканська Книжкова палата. У 1935 р. тут під

40

Розділ 2

керівництвом Н.С. Войтенко були складені два варіанти "Скороченої каталографічної інструкції Української книжкової палати", а також проект "Каталографічної інструкції Книжкової палати УРСР". У цих документах викладено правила складання опису різних видів книжкових видань. Ці правила характеризують подальше звільнення опису від несуттєвих відомостей (наприклад, зазначення ступенів вірності), його спрощення, завдяки чому опис став зрозумілішим для читачів. Тут підкреслювалося, що опис має бути точним і чітким, давати уявлення про зміст і характер видання, відтворювати індивідуальні особливості певного твору, подаватися мовою тексту видання. Умовами, що забезпечують правильний і чіткий опис, вважалися однотипність правил складання опису окремих видань, єдина форма опису, чіткі правила щодо умовних скорочень слів, застосування різних шрифтів для виділення окремих елементів і розділових знаків. На багатотомні видання пропонувалося складати зведений опис.

У цей же час Книжкова палата створила ряд інструкцій (зі складання описів періодичних видань Книжкової палати УРСР, для розписування журнальних статей), правила складання опису книг для бібліографічних покажчиків, список скорочень географічних прикметників.

Серйозна робота велася з уніфікації основних принципів складання описів у межах.СРСР. Вирішенню цієї проблеми сприяла Всесоюзна нарада з теоретичних питань бібліотечної справи і бібліографії (1936), на якій було досягнуто згоди про складання описів, починаючи їх з імені особи, назви організації та назви твору. Всесоюзна книжкова палата в тому ж році видала інструкцію, що містила загальні рекомендації з книгоопису і в своїй основі мала "Каталографічну інструкцію Книжкової палати УРСР". У другому виданні інструкцію було перероблено і доповнено. Ці інструкції мали розділи зі складання описів офіційних і відомчих видань під заголовком, що містить назву організації, творів, виданих із зазначенням авторів-укладачів тощо.

З 1940 р. опис видань у "Літопису друку УРСР" подавався відповідно до правил складання опису видань у "Книжковому літописі" Всесоюзної книжкової палати, на всіх картках

41

рібпіограФічний опис документів_______________________________

українських видань вміщується російський переклад основних

елементів опису.

У 1939 р. почалася розробка загальнодержавної інструкції з книгоопису. Міжвідомча каталогізаційна комісія при Державній бібліотеці СРСР протягом 1949—1958 рр. видала багатотомну інструкцію "Єдині правила опису творів друку для бібліотечних каталогів". Вона становила зібрання детально розроблених правил складання бібліографічних описів різних видів документів, орієнтованих на каталоги великих бібліотек. У 1953 р. вийшов друком скорочений варіант єдиних правил для масових і невеликих наукових бібліотек, правила опису в якому значно спрощені. Важливо, що в скороченому варіанті подано правила не лише для складання описів для каталогів, а й для бібліографічних покажчиків, що сприяло подальшому зближенню правил і покращенню якості покажчиків.

"Єдині правила..." неодноразово перевидавали, доповнювали, до них вносили зміни, їх перекладали на мови національних республік. Правила, видані в Україні, мали доповнення про складання описів творів друку, опублікованих українською мовою, значну кількість зразків описів на продукцію українських видавництв. Велику роль у складанні та перекладі правил зіграли представники Міжвідомчої каталогіза-ційної комісії, створеної в 1966 р. при Державній республіканській бібліотеці УРСР.

З початку 60-х років коло організацій і окремих осіб (вчених, фахівців, учнів тощо), що складали бібліографічні описи, значно розширилося. У цей час було створено органи науково-технічної інформації, які постійно мали справу з бібліографічними описами, видавництва стали вміщувати макети друкованих карток у своїх виданнях, у книжкових магазинах створювали довідковобібліографічний апарат. Крім того, значно зросла кількість наукових установ, навчальних закладів, працівники яких також використовували бібліографічні описи. "Єдині правила..." призначалися й для бібліотек. Тому виникла потреба в документі, дотримання якого було б обо-в язковим для всіх установ та осіб і який би забезпечував однотипність бібліографічних описів на рівні країни. У зв'яз-

42

Розділ 2

ку з цим на Всесоюзній науковій конференції з каталогізації (1965) було запропоновано підготувати державні стандарти зі складання бібліографічних описів і оформлення творів друку. Затвердження та видання їх здійснювалося в 1969—1970 рр. З того часу стандарти регулярно переглядаються, удосконалюються і перевидаються. Тепер вони мають статус міждержавних у межах СНД. Створення служби стандартизації в незалежній Україні забезпечило можливість розробки національних державних стандартів зі складання бібліографічних описів документів. Поки що введено в дію стандарт, який регламентує термінологію бібліографічного опису (ДСТУ 2394-94).

2.2.3.2. Бібліографічний опис у другій половині XX ст. Створення міжнародних правил складання бібліографічного опису

Розвиток правил бібліографічного опису в другій половині XX ст. зумовлюється двома факторами: потребами міжнародного обміну бібліографічною інформацією і потребами автоматизації інформаційних і бібліотечно-бібліографічних процесів.

Розвиток науки і громадської практики ще наприкінці XIX — на початку XX ст. висунув проблему розробки єдиних міжнародних правил складання книгоопису, але на той час не було реальних можливостей для її вирішення: у багатьох країнах не було національних інструкцій з книгоопису, ще незначним було міжнародне співробітництво бібліотек і бібліографічних установ.

У середині нашого століття як ніколи раніше зросла потреба в активному обміні інформацією між установами різних країн. Але несхожість правил складання описів документів у різних країнах утруднювала такий обмін. Це поставило невідкладне завдання створення єдиних міжнародних правил складання описів. До вирішення цієї проблеми приступила секція каталогізації Міжнародної федерації бібліотечних асоціацій і установ (ІФЛА). У 1954 р. було створено робочу групу для координації принципів книгоопису, яка, вивчивши

Бібліографічний опис документів___________________________________43

інструкції з книгоопису багатьох країн, теоретичні праці, розробила міжнародні принципи книгоопису. У 1961 р. на Міжнародній конференції з принципів каталогізації в Парижі було затверджено документ, у якому викладено ці принципи.

Бібліотеки тих країн, де при складанні описів офіційних і відомчих видань дотримувалися прусської інструкції, перейшли до використання заголовків, що містять назви організацій, а в деяких країнах, де працювали на основі англо-аме-риканської інструкції, погодилися дещо обмежити використання таких заголовків, ураховувати характер і вид видання, завдяки чому усувався формальний підхід до складання описів матеріалів організацій і установ.

Вирішення принципових питань складання описів дало змогу робочій групі приступити до створення проектів міжнародних стандартів з бібліографічного опису. Вона розробила проекти для складання описів книг — І8ВБ (М) і бібліографічних описів серійних видань — І8ВБ (8). Після обговорення на нараді ІФЛА в Греноблі (1973 р.) підготовлено остаточні варіанти стандартів, які видано в 1974 р. Дещо пізніше створено стандарт І8ВБ (Сг), який подає загальні принципи складання бібліографічних описів, а також стандарти на складання описів різних видів документів (картографічних видань, нот, аудіовізуальних матеріалів, електронних ресурсів тощо).

Міжнародні стандарти сприяли впровадженню в практику міжнародних систем обміну бібліографічною інформацією, зокрема проекту Всесвітньої системи наукової інформації (ЮНІСІСТ), програми Універсального бібліографічного обліку (УБО) тощо. їхньою основою є обмін інформацією, записаною на магнітних носіях. Таку інформацію обробляють на ЕОМ, тому відомості, які вводять до ЕОМ, мають бути максимально формалізованими, мати чітку структуру. Саме це і забезпечує І8ВБ, розроблений з урахуванням вимог автоматизованої обробки, зберігання й пошуку інформації.

Пізніше І8ВО став стандартом 1802 709 (Міжнародної організації зі стандартизації), і країни, що співробітничають у галузі інформації, мають дотримуватися міжнародних правил 1 враховувати їх у національних інструкціях та стандартах. З 976 р. стандарти з бібліографічного опису, які затверджу-

44	Розділ 2

ються і використовуються в нашій країні, погоджуються з І8ЕШ. З урахуванням І8ВБ створювалися нові редакції Англоамериканських правил каталогізації — ААСК2 (1978), ААСК2К (1988), Російські правила бібліографічного опису (1985) та ін.

Однак, незважаючи на зближення правил складання описів у національних інструкціях кінця XX ст., вони мають і певні відмінності.

Розвиток правил складання бібліографічних описів у другій половині XX ст. тісно пов'язаний з переходом до комп'ютерних технологій, що відбилося, як уже зазначалося, і в міжнародних стандартах. Впровадження комп'ютерних технологій вимагало створення особливого апарату для забезпечення введення до автоматизованих ІПС бібліографічних описів. При розробці правил, придатних для використання в електронних системах, слід поєднати інформаційну основу традиційних правил складання бібліографічних записів і вимоги до комп'ютерної обробки та автоматизованого інформаційного пошуку. Таку концепцію розвинуто в так званих форматах бібліографічних записів для інформаційно-бібліотечних систем.

У процесі побудови формату всі зони й елементи бібліографічного запису розподіляються за "полями" й "підполя-ми", кожне з яких має свою мітку, що встановлює місце розташування кожного елемента й забезпечує запис даних у пам'ять машини. Формат може використовуватися в межах окремої локальної пошукової системи — такий формат називається локальним. Проте електронні пошукові системи ефективніші, якщо вони об'єднані в мережі. Для використання в електронних інформаційних мережах створюють комунікативні формати бібліографічних записів.

Найвідомішим у світовій практиці став формат МАКС (середина 60-х років), розроблений у Бібліотеці Конгресу США на основі Англо-американських правил каталогізації з урахуванням принципів міжнародних стандартів. МАКС широко використовується при створенні національних форматів (ІІ8МАКС, САКМАКС, ІШ8МАКС та ін.), а також міжнародного формату ІШІМАКС.

Бібліографічний опис документів

45

В Україні функціонування автоматизованих ІПС здійснюється на основі ІШІМАКС. Національний український формат складання бібліографічних даних із 2001 р. розробляється міжвідомчою робочою групою фахівців Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського, Національної парламентської бібліотеки України та Наукової бібліотеки ім. М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Формат, зберігаючи структуру ІШІМАКС, має деякі особливості, пов'язані зі специфікою вітчизняних документів та пошукових масивів. Ведуться також роботи над створенням і адаптаційним перекладом Формату представлення авторитетних записів у зв'язку з необхідністю створення в Україні системи національних файлів авторитетних даних. У наш час національні комунікативні формати створюються на основі міжнародного формату ІШІМАКС, стандарту 180 та національних правил складання бібліографічних описів. Звичайно, це дещо утруднює роботу користувачів автоматизованих інформаційних мереж, створення і користування міжнародними мережами. Тому зближення правил складання, подальше вдосконалення міжнародних стандартів, пристосування до потреб автоматизованих систем залишається важливим напрямом розвитку бібліографічного опису.

2.3. Методика складання бібліографічного опису

2.3.1. Поняття загальної і спеціальної методики складання бібліографічного опису

Складання бібліографічного опису передбачає виявлення та формування за певною методикою множини бібліографічних даних про окремий документ або його частину чи групу документів. Виконання функцій бібліографічного опису й задоволення вимог, що ставляться до нього, можливе за умов Дотримання відповідної методики складання описів, однакової для всіх.

46

Розділ 2

Методика складання бібліографічного опису — це сукупність прийомів і правил, які використовуються в процесі складання бібліографічного опису. Вона поділяється на загальну і спеціальну. До загальної методики входять прийоми і правила, що стосуються складання описів будь-яких видів документів. її завданням є вивчення документів та їхніх елементів з погляду бібліографічного опису; вивчення видів описів та їхніх елементів; установлення загальних правил складання описів незалежно від виду документів та їхнього оформлення; запровадження правил, що стосуються окремих елементів опису.

Проте не можна за абсолютно однаковими правилами складати описи всіх документів, адже книга вельми відмінна від географічної карти, часопис — від грамплатівки, а креслення — від діафільму. Навіть документи одного виду можуть значно відрізнятися один від одного. Так, книга може мати автора і може його не мати, до неї може входити один твір, або вона може бути збіркою. Тому складання бібліографічних описів різних видів документів підлягає не лише загальним для всіх, а й певним специфічним правилам, що відповідають особливостям "їхнього змісту й оформлення. Такі специфічні правила і прийоми становлять зміст спеціальної методики складання бібліографічних описів.

види і загальні правила-2.3.2. Основні складання бібліографічних описів

Структура бібліографічного опису залежить від структури об'єкта опису. Розрізняють одночастинні об'єкти, що складаються з однієї частини, та багаточастинні, які мають дві та більше частин. Одночастинний об'єкт — документ на одному фізичному носії (окремо видана книга, окремий том або випуск багатотомного, серійного видання, окремо виданий стандарт, географічна карта тощо). Багаточастинний об'єкт — це документ на кількох однакових або різних фізичних одиницях (багатотомні та серійні видання, комплектні документи). Об'єктами опису можуть бути також складові документів (окрема праця зі збірника, окрема стаття з журналу або газети, окрема глава чи розділ твору тощо). Відповідно за струк-

Еібліографічний опис документів___________________________________47

турою виділяють однорівневий опис, який складають на одночастинний документ та завершений багаточастинний документ в цілому, й багаторівневий опис, що складають на багаточастинний об'єкт. На частину документа складають аналітичний бібліографічний опис.

Для забезпечення точності бібліографічного опису його складають безпосередньо за документом, буквально маючи його перед очима ("сіє уіги"), але ОПИСИ ДЛЯ бібліографічних покажчиків, списків тощо в разі необхідності допускається складати на основі інших вторинних документів. Головним джерелом інформації при складанні опису є елемент документа, який містить основні відомості про документ — титульний аркуш, етикетка, титульний екран тощо. Кожному виду документів притаманне певне головне джерело інформації. При його відсутності користуються іншими джерелами. Сумнівні відомості наводять в описі у квадратних дужках зі знаком питання: [1921?].

Бібліографічний опис, як правило, складається мовою вихідних відомостей документа. Якщо текст подано іншою мовою, про це повідомляють в описі. Для бібліотечних каталогів завжди складають опис мовою документа; у бібліографічних покажчиках, списках і подібних посібниках доцільно навести опис мовою установи, яка обробляє документ, а про мову документа повідомити окремо.

Опис складається за сучасною орфографією за винятком старовинних (XVI—XVIII ст.) або стилізованих під старовину видань. Числівники в описі наводять у такій формі, як їх подано у виданні (римськими, арабськими цифрами, у словесній формі). Римські цифри, а також цифри у словесній формі записують арабськими цифрами при зазначенні дати виходу видання, повторності видання, номерів або випусків багатотомних і серійних видань. Кількісні числівники наводять без нарощування закінчень (у 5 т. — у п'яти томах), а порядкові — з нарощуванням (3-тє вид. — третє видання).

У бібліографічних описах із метою забезпечення їх компактності можна скорочувати слова і словосполучення відповідно до правил, зафіксованих у спеціальних стандартах, пропускати частини елементів, поєднувати різні бібліографічні записи в один і використовувати інші прийоми.

48_______________________________________________________Розділ 2

2.3.3. Зони й елементи бібліографічного опису. Загальні правила їх наведення

Бібліографічний опис складається з бібліографічних елементів. Окремий бібліографічний елемент — це слово, словосполучення або група слів, що подають один елемент бібліографічної інформації. Елементи об'єднані у вісім функціональних зон (областей): зона назви і відомостей про відповідальність; зона видання; зона специфічних відомостей; зона вихідних даних; зона фізичної характеристики; зона серії; зона приміток; зона стандартного номера (або його альтернативи) і умов доступу.

Зона назви і відомостей про відповідальність містить такі бібліографічні елементи: основна назва; загальне позначення матеріалу; паралельна назва; підназва (відомості, що пояснюють назву); відомості про відповідальність. Основна назва — це головна назва документа. її вказують в описі у тому вигляді, в якому її подано у виданні. Надто довгі назви, які часто зустрічаються у старовинних книгах, дозволяється скорочувати. Наприклад, твір Ш. де Костера "Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гуд-зага у Фландрії та інших країнах" у бібліографічному описі звичайно має основну назву^ "Легенда про Уленшпігеля". В окремих випадках назви на титульному аркуші та на обкладинці документа формулюються по-різному. У такому разі як основну в описі подають назву з титульного аркуша, а назву з обкладинки наводять у зоні приміток. Основна назва може складатися як з одного, так і з кількох речень ("Бібліотечно-бібліографічна класифікація. Систематизація документів. Систематичний каталог"). Дати, що належать до основної назви, але граматично не пов'язані з нею, подають в описі через кому, якщо їх не вказано в документі у круглих дужках. Наприклад, Чернігівщина напередодні визвольної війни українського народу, 1648—1654. Але: Нарис історії Волинської землі (до 1914 року).

Загальне позначення матеріалу визначає клас матеріалу, до якого належить об'єкт опису. Це може бути відеозапис, звукозапис, електронний ресурс, карти, комплект, кінофільм,

49

радіографічний опис документів

мікроформа, мультимедіа, ноти, образотворчий матеріал, предмет, рукопис, текст, шрифт Брайля. Загальне позначення матеріалу вказують з великої літери мовою бібліографуючої установи. Слова в цьому елементі не скорочуються. Наприклад:

Мисливські господарства України [Електронний ресурс].

Загальне позначення матеріалу в описах документів, які переважають в конкретному пошуковому масиві (наприклад, у бібліотечному каталозі книг), можна не наводити.

Паралельна назва — це назва, що надрукована іншою мовою або іншою графікою. Наприклад:

Африканські казки та оповідання = Тзіез але! зіогіез от Атпса.

Підназва (відомості, що пояснюють назву) — це слово чи словосполучення, що пояснює, уточнює основну назву. Вона містить дані про призначення документа, його форму тощо. Дані в цьому елементі подають у такій послідовності, як у головному джерелі, проте за необхідності їх можна взяти і з інших джерел: передмови, вступу, післямови тощо, навіть сформулювати самостійно. В описах підручників і навчальних посібників наводять відомості лише про читацьку адресу, інші дані (про затвердження, ухвалення та ін.) випускають.

У відомостях про відповідальність наводять інформацію про окремих осіб, установи та організації, які брали участь у створенні та виданні документа. Відомості подають у тій формі та послідовності, у якій вони представлені у джерелі інформації. Слід зазначити, що у відомостях про відповідальність часто повторюють ім'я особи, що було використане як заголовок бібліографічного запису. Інформацію про вчені ступені, вчені, почесні або військові звання, фах і посаду осіб в описі не наводять.

Зона видання вміщує відомості про видання; відомості про відповідальність, що стосуються видання; додаткові відомості про видання. Відомості про видання містять дані про перевидання, передруки, про характер перевидання, спеціальне

50_______________________________________________________Розділ 2

призначення документа, особливості форми його відтворення. їх наводять у формі й послідовності, представлених у документі. Наприклад:

Факс. вид.

Передрук з вид. 1885 р.

Порядковий номер видання записують арабськими цифрами з додаванням закінчень:

|

3-тє вид. Вид. 8-е

Відомості про відповідальність, що стосуються видання,

подають за умови, що вони мають відношення тільки до конкретного зміненого видання твору. Наприклад:

Вид. 4-е / перероб. з 3-го вид. С. Самійленка.

Додаткові відомості про видання характеризують особливості перевидання. Наприклад:

7-е вид., випр. і доп.

2-е вид. / доопр. О.П. Руденко, передрук із змін, і доп.

Зона специфічних відомостей наявна в бібліографічних описах особливих типів публікацій (карт, нот, нормативних і технічних документів тощо) або документів, розміщених на специфічних носіях (мікроформи, електронні ресурси). Тут вказують відомості, характерні саме для цих документів.

Зона вихідних даних має такі елементи: місце видання, ім'я видавця, дата видання. Як місце видання зазначають місто, де документ вийшов у світ. Ім'я (назву) видавця (зазвичай, це назва видавництва) подають скорочено. Якщо воно має характерну назву, то її записують без лапок (Наук, думка, Здоров'я). Видавничу організацію наводять із скороченням

Бібліографічний опис документів___________________________________51

окремих слів і сполучень, використовуючи загальноприйняті абревіації (Вид. центр "Київ. ун-т"). Відомості про форму власності видавця (АТ, ВАТ й т. ін.), як правило, опускають. Датою видання виступає рік виходу документа у світ. Наприклад:

К.: Наук, думка, 2003.

У зоні фізичної характеристики вміщують відомості про фізичну форму документа та його кількісну характеристику.

Специфічна позначка матеріалу і обсяг включає дані про кількість фізичних одиниць і специфічну позначку матеріалу. Для друкованих видань — це найчастіше кількість сторінок, аркушів. У документі може бути кілька пагінацій, їх фіксують у цій зоні. Як

інші відомості про фізичну характеристику можуть бути наведені відомості про ілюстрації, матеріал, з якого зроблено об'єкт опису й т. ін. Наприклад: 276 с: ілюстр. При необхідності можуть бути показані розміри документа: ЗО х 24 см. Наявність супровідного матеріалу, тобто додатка у вигляді атласу, альбому, брошури, звукозапису тощо фіксується у відомостях про супровідний матеріал. Наприклад:

64 с, 5 арк. портр. + 1 грп.

1 електрон, опт. диск (СО-РОМ); 12 см + керівництво для користувача.

У зоні серії наводять основну назву серії; її паралельну Назву; підназву серії; відомості про відповідальність, що стосуються серії; міжнародний стандартний номер серійного видання; номер випуску серії, а також аналогічні відомості про підсерію, якщо серія має декілька підсерій. Наприклад:

Б-ка журн. "Пам'ятки України". Сер. З Нар. культура: укр. обряди і звичаї; № 4.

52

Розділ 2

Один документ може бути випуском двох і більшої кількості серій і це вимагає відбиття в описі: (Б-ка укр. літ). — (Новітня укр. літ.).

Зона приміток містить додаткову інформацію про документ, яка не увійшла до інших зон. Тут наводяться відомості про мову тексту видання, довідковий апарат, зміст твору, наклад тощо. Спочатку подають примітки, які стосуються окремих зон та елементів опису, потім — примітки до видання в цілому.

Зона стандартного номера (або його альтернативи) і умов доступу містить Міжнародний стандартний номер книги або інший міжнародний номер, наданий об'єкту опису у формі,

наведеній у документі. За наявності кількох номерів їх подають всі. Також тут розміщують ключову назву, яка використовується

для ідентифікації та реєстрації серійних видань на міжнародному рівні. Умови доступу включають відомості про ціну або інші

короткі повідомлення про можливості доступу до об'єкта опису.

Додаткові відомості до елементів зони можуть бути наведені після будь-якого елемента зони, що вимагає пояснень. Наприклад:

І5ВМ 966-518-161-0 (КМ "Асааетіаи). -І5ВМ 966-7671-06-2 ("Пульсари").

Бібліографічні елементи поділяються на обов'язкові й факультативні. Обов'язкові бібліографічні елементи дають змогу

ідентифікувати документ — вони мають бути наведені у кожному бібліографічному описі. Факультативні елементи надають

додаткову інформацію про зміст, призначення, форму документа, їх набір в описах визначає установа, яка здійснює бібліографування. Обов'язковими з розглянутих елементів є основна назва, відомості про відповідальність, відомості про видання, додаткові відомості про видання, місце видання, ім'я видавця, дата видання, специфічна позначка матеріалу і обсяг, основна назва серії або підсерії, відомості про відповідальність, що стосуються серії або підсерії, Міжнародний стандартний номер серійного видання (І8В>Ї), номер випуску серії або підсерії, стандартний номер (або його альтер-

рійпіогрзфічний опис документів___________________________________53

натива). Інші елементи факультативні. Залежно від повноти наведених відомостей про документ бібліографічний опис може бути коротким, розширеним і повним. Короткий опис включає лише обов'язкові бібліографічні елементи, розшире- ний ____ обов'язкові та деякі факультативні, повний — усі

обов'язкові та факультативні елементи у повному обсязі. Елементи бібліографічного опису відокремлюються роз-

діловими знаками за загальними правилами синтаксису, а також умовними розділовими знаками, які допомагають орієнтуватися в описах, складених навіть незнайомими мовами. Вони також необхідні для створення інформаційно-пошукових систем на базі електронно-обчислювальної техніки.

Умовні розділові знаки — це знаки пунктуації та математичні символи. Зони бібліографічного опису відокремлюються знаком "крапка і- тире" (. —), цей знак відділяє також групи даних у зоні специфічних відомостей і зоні приміток, стандартні номери. Кома

(,) ставиться перед додатковими відомостями про видання, датою видання, І88Н у зоні серії; двокрапка ( : ) — перед кожною групою підназв, перед ім'ям видавця, іншими відомостями про фізичну характеристику, умовами доступу (ціною). Крапку з комою ( ; ) ставлять перед зазначенням розміру документа, номером випуску серії та в межах одного бібліографічного елемента для відокремлення однорідних понять, наприклад, у місці видання: Херсон; Миколаїв. Знак "коса риска" ( / ) ставлять перед відомостями про відповідальність, а знак рівності ( = ) — попереду паралельної назви; знак "плюс" ( + ) — перед відомостями про супровідний матеріал. Зону серії беруть у круглі дужки. У круглих дужках наводять також додаткові відомості до елементів зони стандартного номера і умов доступу. У квадратних дужках наводять загальне позначення матеріалу. Відомості, одержані для опису не безпосередньо з документа, а запозичені з інших джерел або самостійно сформульовані укладачем опису, також беруть у квадратні дужки. Виняток становить зона приміток, де такі дужки не ставлять.

Умовні розділові знаки в тексті опису виділяються інтервалами з обох боків. Лише крапка з комою має один інтервал після знака.

51

Розділ 2

2.3.4. Процес складання бібліографічного опису

Процес складання бібліографічного опису має такі етапи: виявлення бібліографічних відомостей; визначення необхідного набору елементів опису; вибір першого елемента бібліографічного запису; фіксація виявлених відомостей за встановленими правилами з використанням умовних розділових знаків. Завершується процес складання опису редагуванням.

Виявлення бібліографічних відомостей здійснюється в процесі аналізу документа. Джерелом для складання опису є документ в цілому, але залежно від виду документа особливу увагу звертають на різні його елементи. Так, якщо це книга, головним джерелом інформації є титульний аркуш. Часто цього буває недостатньо, тоді знайомляться з палітуркою, останньою сторінкою. Іноді й цього буває замало, особливо, якщо обробляється пошкоджений примірник. Тоді звертаються до авантитулу, колонтитула, шмуцтитулу тощо. Складаючи опис грамплатівки, відомості беруть з етикетки, конверта. Відомості для опису діафільму, мікрофільму можна взяти зі скриньки, в якій зберігається документ, з першого та останного кадрів. Інші документи мають свої елементи, складові, упаковку, де можуть міститися відомості для опису. У деяких випадках, щоб скласти повноцінний опис, необхідно звернутися до інших матеріалів — бібліографічних посібників, довідників, словників, а інколи бібліограф самостійно формулює певні відомості, щоб повніше охарактеризувати документ.

Здійснивши аналіз документа, важливо правильно виявити необхідний набір бібліографічних елементів у кожному окремому випадку складання опису. Короткий опис використовується досить рідко, коли треба відрізнити документ від інших, наприклад, у бібліографічних посиланнях на твори, згадані в науковій праці, підручнику тощо. Повний опис використовується в органах державної бібліографії ("Літопис книг"), у централізованій каталогізації. Найчастіше використовують розширений опис і при відборі елементів ураховують призначення пошукового масиву, для якого він складається. В описах для каталогів великих наукових бібліотек склад

рійліографічний опис документів___________________________________55

елементів опису повніший, ніж в описах для каталогів невеликих бібліотек. Ціну документів важливо навести у облікових каталогах, картотеках книжкових магазинів, а для інших це необов'язково. В описах для бібліографічних покажчиків відбір елементів має особливе значення, оскільки кожен покажчик має особливості в цільовому й читацькому призначенні. У цьому підручнику здебільшого розглядатиметься розширений опис із використанням найчастіше вживаних елементів.

Вибір першого елемента запису — важливе питання, оскільки впливає на організацію багатьох масивів документів і на їхні пошукові можливості. Перший елемент визначає місце будь-якого бібліографічного запису в алфавітних рядах каталогів бібліотек, інформаційних видань, а також бібліографічних покажчиків. Тобто вибір першого елемента — це вибір головної пошукової ознаки для того чи іншого документа.

Уніфікація вибору першого елемента забезпечує сумісність різних видів і форм інформації (каталоги у вигляді картотек і книжкових видань, бібліографічні покажчики, реферативні видання тощо) і сприяє єдності пошуку в системі документальних комунікацій. З погляду вибору першого елемента є два види бібліографічних записів: під заголовком і під назвою. У першому випадку бібліографічний опис доповнюється заголовком бібліографічного запису. Заголовок — це елемент бібліографічного запису, що розташовується попереду бібліографічного опису й призначений для впорядкування та пошуку бібліографічних записів. Він складається з однаково сформульованої основної частини, у разі необхідності доповненої уточнюючими відомостями — ідентифікуючими ознаками. Як ідентифікуючі ознаки можуть виступати дати, номери, назви місцевостей, назви спеціальностей тощо. Заголовок — елемент факультативний, його наявність визначається призначенням опису. Його широко використовують у бібліотечних каталогах, бібліографічних каталогах і картотеках, автоматизованих бібліографічних базах даних. Тут його вживання регламентується положеннями спеціальної методики складання бібліографічних описів для каталогів. У бібліогра-

56

Розділ 2

(річних покажчиках, списках тощо застосування заголовків більш вільне, воно залежить від потреб, особливостей конкретного посібника. Так, для державних бібліографічних покажчиків його вживання за певних строго регламентованих умов обов'язове.

За характером відомостей про документ визначаються так основні види заголовків: заголовок, що містить ім'я особи; заголовок, що містить назву організації; заголовок, що містить географічну назву; заголовок, що містить уніфіковану назву і заголовок, що містить назву виду документа.

У бібліографічному записі під назвою на першому місці вміщують назву документа.

Фіксація елементів опису і заголовка у однорівневому бібліографічному описі здійснюється за такою схемою (курсивом позначені обов'язкові бібліографічні елементи):

Заголовок бібліографічного запису. Основна назва [Загальне позначення матеріалу] = Паралельна назва: підназва / відомості про відповідальність. — Відомості про видання / відомості про відповідальність, що стосуються видання, додаткові відомості про видання. — Зона специфічних відомостей. — Місце видання: ім'я видавця, дата видання. — Специфічне позначення матеріалу і обсяг:

інші відомості про фізичну характеристику; розмір + супровідний матеріал. — (Основна назва серії І відомості про відповідальність, що стосуються серії, І&£Ш; номер випуску серії). — Примітки. — Стандартний номер =

Ключова назва: умови доступу й ціна.

Опис для традиційних бібліотечних каталогів, бібліографічних картотек фіксується, як правило, на каталожних картках. При цьому заголовок бібліографічного запису подають на окремому рядку, іноді, щоб виділити якісь дані (найчастіше примітки, І8ІШ, ціну), їх зазначають з нового рядка й знак

р^піпгоафічний опис документів___________________________________57

"крапка і тире" попереду не ставлять. Запис для бібліотечного каталога має такий вигляд:

Стельмах, М.П.

Кров людська — не водиця: роман / Михайло Стельмах; редкол. ОТ. Гончар та ін.; передм. Є.П. Гуцала; іл. Б.М. Негода, - К.: Дніпро, 1992. — 384 с: ілюстр.; 18 см. — (Б-ка укр. класики "Дніпро"). - 15 000 пр. - І5ВМ 5-308-01000-5: 1 крб 70 к.

Убібліографічних покажчиках кожний окремий запис роблять

забзацу, виділяючи шрифтом або підкреслюючи заголовок чи перше слово назви:

Хто є хто [Текст]: довідник: професори Нац. техн. ун-ту України "Київ, політехн. ін-т". — К.: Освіта, 1998. — 159 с: ілюстр. — ІЗВІЧ 966-04-0390-9.

Найпростіший опис застосовується у бібліографічних посиланнях, які містяться у науковій, навчальній, публіцистичній літературі й головним призначенням яких є ідентифікація документів. Для скорочення запису знак "крапка і тире" між зонами опису можна замінити крапкою.

Корнєйчик, 1.1. Історія української бібліографії: дожовт. період /

1.1.Корнєйчик. X., 1971. 374 с.

Єй інші прийоми скорочення бібліографічних посилань. Молена не наводити деякі обов'язкові елементи опису (відомості про відповідальність, обсяг, І8ВМ). Наприклад:

Луцишин, О.Б. Категорія "літературний розвиток" в науковому трактуванні Івана Франка. — Л., 1998.

Якщо посилання повторюється, доцільно повторні посилання скорочувати. Так, у першому посиланні слід навести всі необхідні для ідентифікації відомості, а в наступних максимально скоротити їх.