ED - 01 History

1.3. Розвиток європейської дипломатії.

Дипломатія у Середньовіччя відображала в своїй діяльності послідовні етапи у розвитку феодальної держави. Спершу вона служила інтересам феодалізованих варварських держав, які утворювались на руїнах Римської імперії та у інших частинах Європи. Після розпаду цих держав діяльність середньовічної дипломатії визначається взаєминами відособлених політич-

них утворень, що виникли внаслідок подальшого поділу Європи. Нарешті, в

зв’язку з утворенням великих феодально-абсолютистських монархій дипло-

матія перетворюється на потужний інструмент об’єднувальної політики.

Глибокий вплив на дипломатію раннього Середньовіччя справила традиція Візантії, яка, в свою чергу, використовувала надбання своїх попередників з Римської імперії. Високорозвинена організація цієї східної дипломатії, її урочистий церемоніал, її підступність, вміння винаходити різного роду комбінації, мистецтво роз’єднувати ворогів, використовувати в своїх цілях культурні, релігійні та торговельно-економічні зв’язки – справила надзвичайно сильний вплив на дипломатію Середніх віків у Європі.

Значною силою, що впливала на всі сторони тогочасного життя в цей час також стала і церква – католицька в західній Європі та православна у східній. Так, папська дипломатія активно впливала на міжнародні відносини,

в тому числі і економічні, за допомогою як класичних переговорних засобів,

так і шляхом відлучень від церкви, інтердиктів (заборона на здійснення церковних таїнств), звільнень підданих від присяг, підкупу, шпіонажу,

замовних вбивств, організації хрестових походів. Саме під час останніх почали практикуватись перші міжнародні конгреси, зустрічі правителів.

Система папських представників включала в себе розгалужену мережу посланців-легатів: legati nati (легати, народжені в країні виконання своїх обов’язків) та legati missi (посланники). Перші виконували роль постійного посла, в той час як другі були покликані вирішити термінове питання, які в світській дипломатії іменували ad hoc. Повноваження легатів описувались у bolla di nomina, які були повним аналогом вірчих грамот. Згодом в систему

11

представників Св. Престолу були додані нунції та оратори як особи нижчих дипломатичних рангів.

В загальному, інструментарій дипломатії даного періоду в Європі мало чим відрізнявся від вже сформованої традиції міждержавних відносин.

Відмінності, притаманні лише середньовічній Європі, включали в себе право «приватних війн» – сеньйори нижчого рівня встановлювали стосунки зі своїм сюзереном та з рівними їм по статусу васалами, а також з іншими державами. Саме в даний час були розроблені формальні правила оголошення війни і укладення миру через спеціальних посланців-герольдів.

Серед економічних складових дипломатичних контактів необхідно звернути увагу на представництва італійських купецьких об’єднань, що створювались спочатку в державах хрестоносців, а згодом і в інших країнах з метою захисту інтересів торговців. Регламентувались обов’язки та завдання до посланців «Правилами для послів», які були прийняті у Флоренції в 1421

р., а згодом схожі документи з’явились у більшості міст, що намагались оптимізувати свою міжнародну активність.

В період пізнього середньовіччя на території Європи постійно велись військові дії, які спустошували казну держав-учасниць, руйнували їх еконо-

міку, деформували структуру міжнародних відносин. З метою розв’язання цих конфліктів, а також для зменшення їх чисельності в майбутньому, в ХV

ст. було зроблено спроби по проведенню заходів, які в сучасній дипломатії носять назву міжнародних конгресів. Одним з найвідоміших з них став з’їзд правителів практично усіх європейських держав у Аррасі (1435 р.).

Специфічною формою економічної дипломатії в Європі стало формування Ганзейського союзу, який мав свої юридичні засади діяльності,

що стосувались порядку членства, сплати внесків, регулювання відносин між членами об’єднання тощо. Історія зафіксувала 53 загальних з’їзди представників Ганзи в проміжку від середини ХІV до середини ХVI ст.

Дипломатія доби Відродження протягом свого розвитку несла відбиток зміни територій держав, об’єднання дрібних володінь у більші,

12

неможливо не згадати і вплив великих географічних відкриттів, боротьби за морські торгові шляхи, перерозподіл сфер впливу у колоніях.

Серед інструментів міжнародних відносин активно використовувалась так звана «шлюбна дипломатія». Династична політика сприяла формуванню єдиних національних держав, що знайшло своє відображення в розвитку XVI

ст. Англії, Франції, Іспанії.

Яскравим прикладом дипломатії економічного спрямування стали переговори в Алькасовасі в 1479 р. між Португалією та Кастилією з приводу права володіння Канарськими островами та Гвінеєю, а також про виняткове право плавання в атлантичних водах біля берегів Африки. Згідно угоди, яка була підписана за результатом цієї зустрічі, Португалія визнавала права Кастилії на Канарські острови, а Кастилія зобов’язувалась «не вести торгівлю на шляхах [до Гвінеї], ні на островах і землях Гвінеї, як уже відкритих, так і тих, що будуть відкриті».

Важливим кроком в еволюції дипломатії став перехід до практики заснування постійних місій, очолюваних послами, які мешкали в столицях держав, при яких були акредитовані. Першим прикладом таких посольств були Папські представники («апокрисарій») при Візантійській імперії. В ХІІІ ст., коли дипломатична служба не носила сталого характеру, тривалість посольських місій складала 2-4 місяці.

В сучасній літературі родоначальником постійної дипломатії називається Італія ХІІІ-ХV ст. і першою з численних італійських держав, яка почала захищати свої інтереси за кордоном, була Венеціанська республіка.

Для повноцінного функціонування посольських місій тут було розроблено спеціальне зведення правил для регламентації їх діяльності.

Проте сам термін «посол» став вживатись в чітко визначеному значенні тільки з середини ХVІ ст., коли імператором Карлом V було прийнято рішення, що це звання можуть носити лише представники коронованих осіб та Венеціанської республіки, і не може поширюватись на представників інших республік чи вільних міст.

13

Приблизно в цей же час почали формуватись вимоги, яким повинен був відповідати посол. Так, в 1459 р. Папа Римський Пій ІІ відмовився прийняти вірчі грамоти, пославшись на те, що «він був занадто темним, щоб бути удостоєним ролі посла».

Класичними вимогами до дипломату даної епохи були: відмінне володіння латинською мовою, як мовою міжнародного спілкування; висока ерудованість для формування знайомств з вченими і митцями; витримка для неквапливого ведення переговорів; незворушність, повний контроль над своїми емоціями, щоб навіть на найнеприємніше повідомлення не виказати істинних думок; усвідомлення правила, що іноземці викликають підозру, а

тому справжні наміри необхідно завжди приховувати; з міркувань безпеки та репутації треба було мати власного відмінного кухаря.

Підсумком роботи послів ставали зустрічі правителів, які часто завершувались укладанням угод. Нерідко для надання їм більшої ваги,

договори затверджувались папськими представниками (такі документи розглядались як найбільш обов’язкові до виконання). У Франції папери, що пройшли описану процедуру, називали acte authentique, від чого і походить сучасний термін – встановлення автентичності документа. Ратифікація угод обставлялась великими урочистостями і передбачала участь монархів.

Крім політичних договорів в даний час почали укладатись і різні види торгових угод, які докладно описували порядок здійснення торгівлі та підприємницької діяльності.

До кінця XVI ст. інститут дипломатичних представництв був чітко сформований, завершений вигляд мала структура ієрархії посольських місій,

в більшості країн існує дипломатичний протокол, тощо. В цей же час з’явився поділ послів на постійних та надзвичайних. Останні надсилались зі спеціальними повноваженнями, але оскільки їх статус був вищим за перших,

значні держави, щоб не завдавати шкоди своєму престижу, почали переводити всіх своїх представників у ранг надзвичайних (в XVII ст. це вже була звична практика).

14

Серед головних подій XVII ст., що вплинули на міжнародні відносини,

слід згадати постійні війни у Європі, що супроводжувались переділом політичної карти, зміни сфер впливу держав та їх політичної ваги.

1.4.Передумови зародження економічної дипломатії.

ВXVIIІ-ХІХ ст. на європейську дипломатію впливали зміцнення Російської імперії, поява нової держави США в Північній Америці, революції та зміни форм правління в Франції та Англії. Зросло значення, яке відігравали політичні партії в міжнародних процесах. Інструментом дипломатії стала преса. Становлення та розвиток зовнішньої політики тепер залежали від вдосконалення засобів зв’язку та транспорту, які пожвавлювали обмін як інформацією, так і представниками та послами, спрощували контакти на вищому рівні між керівниками держав.

ХІХ ст. вже не знало обмінів дрібними територіями між династіями,

питання «шлюбної дипломатії» та відповідної спадщини вже не відігравали істотної ролі в міжнародних відносинах. На перші місця виходять питання економічні: митна політика держав, торговельні угоди, сприяння своїм підприємцями в боротьбі за ринки збуту товарів. Так, в середині ХІХ ст.

Великобританія висунула гасло свободи торгівлі – фритредерства. Це стало можливим завдяки зміцненню позицій Англії на міжнародній арені.

Кінець ХІХ ст. приніс світу зміну моделі міжнародних відносин: на зміну економіко-політичній конкуренції держав приходить протистояння імперій: Британської, Австро-Угорської, Російської, а також держав, що сповідували аналогічні цінності – Німеччини, Японії, Франції. В боротьбі цих країн і формувались нові моделі міжнародних відносин та дипломатії.

На початку ХХ ст. провідну роль в міждержавних стосунках почав відігравати фінансовий капітал. Дипломатія цього періоду відображає в своїй діяльності вплив монополістичних об’єднань, банків, бірж. Так звані кар’єрні дипломати означають для держав не менше, ніж фінансові посередники,

торгові представники та агенти, спекулянти на товарних та фондових біржах,

15

економічні та політичні розвідники. Звичайними для політичної дипломатії стають економічні інструменти: концесії, займи, фінансовий контроль,

економічна розвідка, призначення радників, консультантів, надання «безкош-

товної допомоги» з метою подальшого впливу та контролю.

ХХ та ХХІ ст. в повній мірі можна вважати періодом розквіту дипломатії. Так, навіть в період Першої та Другої світових воєн кількість контактів між державами не скорочувалась. З більшим або меншим успіхом саме дипломатами вирішувались питання війни та миру, безпеки та співробітництва, формування стратегічних альянсів та союзів, проведення міжнародних конференцій та укладання угод, створення міжнародних організацій тощо.

В сучасній науці існує чимало визначень дипломатії. Одним з поширених в сучасній Україні, є наступне: дипломатія – це діяльність уряду,

спеціальних органів зовнішніх зносин або представників держави щодо здійснення міжнародної політики держави. У французькому Великому енциклопедичному словнику Ларюсса дипломатія визначається як наука про договори, що регулюють міжнародні відносини. “Encyclopedia Americana”

відзначає, що до дипломатії належать процедури і втілення результатів переговорів між державами.

Офіційні відносини і переговори на міждержавному рівні здійснюються під час між особових контактів дипломатів. Такі контакти мають усталену процедуру і форму, але водночас залежать і від вмінь, знань, таланту і такту представників держав. Тому справедливим буде сказати, що дипломатія значною мірою є не тільки наукою, але і мистецтвом.

Сучасні засади дипломатії, підпорядковані вирішенню проблем політичного, стратегічного, економічного характерів, були сформовані в XVXVII ст. «Економізація» дипломатії почала проявлятись в другій половині ХІХ ст. (в 1850 р. в складі зовнішньополітичного відомства королівства Сардинії з’явилось управління комерції; в 1865 р. комерційний департамент

16

був сформований у МЗС Великобританії; на межі ХІХ-ХХ ст. до аналогічних

кроків вдались служби Німеччини, Франції).

Економічна дипломатія – це діяльність органів державної влади,

органів місцевого самоврядування, суб’єктів господарювання, спрямова-

на на отримання додаткових конкурентних переваг на міжнародній арені і створення сприятливих умов для ведення економічної діяльності за допомогою використання механізму переговорів, зустрічей, офіційних та неформальних контактів.

ВХХ-ХХІ ст. система світової економічної дипломатії вийшла на новий рівень, включивши в себе рівень міжнародних економічних організацій (ГАТТ/СОТ, МВФ). Останні є специфічним інститутом економічної дипломатії, покликаним відстежувати ситуацію в економічному положенні різних країн і розробляти відповідну стратегію, виконуючи ті завдання, які дипломатичні структури державного рівня вирішити не можуть.

1.5.Україна в системі дипломатичних відносин.

ВІХ ст. в Придніпров’ї та навколишніх землях сформувалась потужна слов’янська держава Київська Русь, яка приймала активну участь в процесах міжнародних політичних, культурних та економічних контактів.

Так, ряд слов’янських та інших племен Східної Європи обкладались Києвом даниною, в більш віддалені землі – на Волгу, узбережжя Каспію, в

Причорномор’я, землі Візантії – відбувались спустошувальні походи, які супроводжувались захопленням здобичі. В результаті вже в кінці ІХ ст.

держава Рюриковичів досягнула такого розвитку, що сусідні народи не могли не рахуватись з нею. Саме ж географічне становище Київської держави на шляхах, що поєднували Балтійське море Дніпром з Чорним морем, Волгою з Каспійським морем, визначило формування зв’язків з Візантією, Хазарським каганатом, Скандинавією та іншими країнами.

17

Міжнародні відносини Київської держави знаходили своє відображен-

ня в угодах, що укладались з сусідніми державами. Зокрема збереглись три угоди з греками князів Олега (911 р.), Ігоря (945 р.), Святослава (971 р.).

Економічні аспекти дипломатії почали проявлятись в відносинах з Візантією, але особливо яскраво – з розвитком торгових німецьких міст у Прибалтиці. Для забезпечення довготривалої торгівлі та гарантії її безпеці були укладені угоди Новгорода 1195, 1257, 1270 рр. та Смоленська 1229 р. з

німецькими містами. Згідно них купець, що перебував у чужій країні,

повинен був дипломатичним шляхом встановлювати свої відносини з місцевим населенням як в сфері цивільних правовідносин, так і в питаннях кримінального права та політичних контактів. Тому в названих договорах значна частина відводилась порядку розв’язання можливих протиріч та позовів, надавались гарантії особистої безпеки торговців в чужих державах.

Чимала роль належала суто торговельним питанням: порядку сплати заборгованостей, врегулюванню відмінностей в системі мір та ваг, розмірам митних зборів тощо.

В період розпаду Київської Русі на окремі князівства зросло значення дипломатії у відносинах між окремими складовими колись єдиної держави. В

цей час в якості дипломатів-посередників дуже часто використовувались служителі церкви – єпископи та настоятелі монастирів. В ХІ-ХІІІ ст.

кількість міжнародних контактів зростала, що обумовлювалось як внутрішньою необхідністю, так і об’єктивними обставинами зовнішнього характеру.

Починаючи з XIV ст. українські землі постійно входили до складу інших держав: Польщі, Князівства Литовського, Росії.

В Польщі зовнішньополітична діяльність здійснювалась під керівниц-

твом короля. Зміни в внутрішній системі управління державою обумовили зміни і в міжнародних відносинах – їх все більше контролювали також сейм,

міністри, канцлер, гетьмани. Таке втручання носило частковий характер:

18

королі приймали рішення з міжнародних питань особисто, а сенат висловлював свої побажання на засіданнях в присутності правителя.

Канцлер, серед інших завдань, відповідав за зовнішні зносини, під його керівництвом велось листування, готувались до підписання договори. Серед міністрів дипломатичні функції виконував великий коронний маршалок, який відав питаннями церемоніалу (тобто керував протокольною службою).

Гетьман відповідав за військову складову державної влади, а тому мали істотний вплив на зовнішню політику.

В Великому князівстві Литовському питаннями міжнародних відносин займались великий князь, згодом сюди долучилась Рада панів. Адміністра-

тивні завдання в даній сфері виконували канцелярія Великого князівства Литовського на чолі з канцлером, писарі, секретарі, асистенти-дяки. Доку-

менти, що відсилались за кордон, скріплювались підписом великого князя.

В Московській державі до процесу державного управління окрім великого князя (згодом царя) була залучена Боярська дума, що виконувала дорадчі функції. У повноваження Боярської думи входив прийом послів,

проведення переговорів, підготовка документів, що стосувались міжнарод-

них справ. Для прийняття стратегічних рішень іноді залучався Земський собор (для прикладу, так це було при прийнятті рішення щодо приєднання чи відхилення прохання про приєднання українських земель в 1653 р.).

В 1549 р. в Московській державі було утворено спеціальний орган, що відав зовнішніми справами – Посольський приказ. До відання даної установи входили дипломатичні зносини та питання, пов’язані з іноземцями. Вже на той час дана держава мала контакти з імперією Габсбургів, Пруссією,

Великим князівством Литовським, Кримом, Ногайською ордою, Англією,

Польщею, Швецією, Голландією, країнами ісламського світу.

За часів Запорізької Січі попри тісні контакти з сусідніми державами система зовнішніх зносин так і не була чітко сформована. У випадку необхідності функції посланців виконували представники козацької старшини, яким для цього видавались належні документи, матеріальне

19

забезпечення, супровід. Передумовою цього була достатньо часта зміна гетьманів у запорожців, а тому і часті зміни в зовнішньополітичному курсі,

який сповідували правителі козацької держави.

Оскільки протягом XVII-ХІХ ст. на політичній карті світу не існувало держави із назвою Україна, говорити про власну дипломатію даного періоду не доводиться. Спроби змінити ситуацію робились впродовж 1918-1920 років в часи Української Народної Республіки. Було створено власну дипломатичну службу, встановлено контакти із рядом держав світу, проте подальші події із переходом території УНР під владу уряду більшовиків де-

факто поклали край створенню нової української дипломатії.

В УРСР становлення дипломатичної служби розпочалось 1 лютого

1944 року, коли сесія Верховної Ради СРСР прийняла Закон "Про надання Союзним Республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин та про перетворення у зв'язку з цим Народного Комісаріату Закордонних Справ із загальносоюзного в союзно-республіканський народний комісаріат". Цим актом після двадцятирічної перерви по суті поновлювалися права союзних республік у сфері зовнішньополітичної діяльності.

Вже 5 лютого 1944 року приймаються постанови Політбюро ЦК КП(б)

України і Укази Президії Верховної Ради УРСР про утворення українського НКЗС.

Міжнародна діяльність України в період 1944-1990 рр. була в основному зорієнтована на участь в ООН, роботі в інших міжнародних організаціях, що надавало можливість інформувати світову громадськість про життя України, бути залученим до обговорення світових та регіональних міжнародних проблем, вносити свої пропозиції.

Як держава-засновниця ООН Україна брала участь у розробці Статуту цієї організації, формуванні її структури, органів та установ. Делегація УРСР взяла найактивнішу участь у роботі ООН вже в перші роки її існування.

Представники України виступали за зміцнення миру і розвиток між народ-

ного співробітництва. Ними було зроблено чимало пропозицій до Статуту,

20