ED - 01 History

інших документів ООН, серед них такі, що стосувалися текстів власне Статуту, тимчасових правил (правило 73) процедури Генеральної Асамблеї ООН, проекту резолюції про створення Комісії з розслідування становища,

що склалося в Індонезії (11 лютого 1946 р.), щодо біженців і переселенців,

переміщених осіб, представництва неурядових організацій в Економічній і Соціальній Раді ООН, роботи Дунайської конференції тощо.

Україна з 1945 р. є членом Міжнародного Суду, в 1946 р. стала членом Всесвітньої організації охорони здоров'я, Всесвітнього поштового союзу

(1947 р.), Всесвітньої метеорологічної організації (1948 р.), Міжнародної організації праці (1954 р.), ЮНЕСКО (1954 р.), Європейської Економічної Комісії (1956 р.), МАГАТЕ (1957 р.).

Двічі (у 1948-1949 рр. та 1984-1985 рр.) Українська РСР обиралася непостійним членом Ради Безпеки ООН, чотири рази ставала членом Економічної і Соціальної Ради ООН, неодноразово - членом Адміністратив-

ної Ради МОП, Ради керуючих Програми ООН з навколишнього середовища,

Ради керуючих МАГАТЕ, Комітету боротьби з апартеїдом і з здійснення невід'ємних прав палестинського народу.

Українська РСР, посівши відповідне місце в багатьох міжнародних організаціях, проводила активну, наполегливу політику по захисту прав людини, роззброєнню, збереженню миру. Так, лише у 50-і роки нею було зроблено 22 пропозиції, у 1960-1961 рр. – 18 пропозицій, а з 1962 до 1970 р. – 202 пропозиції, до документів, що були предметом обговорення у міжнарод-

них організаціях та на конференціях. Не менше пропозицій внесено у 1971-

1990 рр. Заслуговують згадки, зокрема, проголошення за ініціативами України Міжнародного року медичних досліджень, боротьба з неписьмен-

ністю у світі, допомога у підготовці кадрів для прискорення індустріалізації країн, що розвиваються.

Серед проблем, що вирішувались ООН за участю України до здобуття нею незалежності, були проблеми роззброєння, зокрема, заборона хімічної зброї, незастосування сили, немілітаризації космосу, ліквідації залишків

21

колоніалізму, заборони найманства. На 45-й сесії ГА ООН (1990 р.) 126 країн прийняли резолюцію про міжнародне співробітництво з подолання наслідків Чорнобильської аварії.

Протягом 1945-1990 рр. участь УРСР, як і БРСР, в міжнародних організаціях, в першу чергу ООН, здійснювалась під керівництвом з Москви.

В той же час працівники української зовнішньополітичної служби, будучи невід'ємною частиною радянської дипломатії, отримували підготовку з урахуванням кращих традицій світової дипломатії. Підтвердженням високої їх кваліфікації є те, що представники України займали високі керівні посади в ООН та інших міжнародних організаціях. Так, наприклад, Д.З.

Мануїльський обирався Головою Ради Безпеки ООН у 1948-1949 рр., П.О.

Недбайло – першим віце-президентом 21-ї сесії Комісії ООН з прав людини в

1965 р., Г.П. Шевель – віце-президентом ГА ООН в 1970 р., В.Н.Мартиненко

– віце-президентом Комітету з соціальних питань ЕКОСОР в 1977 р. та віце-

президентом 36-ї сесії ГА ООН в 1981 р., В.О.Кравець – головуючим в РБ ООН в 1984 р., Г.Й.Удовенко – головуючим в РБ ООН в 1985 р.,

Ю.М.Кочубей – заступником Генерального директора ЮНЕСКО в 1987-1992

рр. Багато українських дипломатів працювало на різних посадах в Секретаріаті ООН, робочих органах інших міжнародних організацій.

Новий етап у розвитку вітчизняного зовнішньополітичного відомства розпочався з 16 липня 1990 року, коли Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України.

У Декларації зазначалося, що України «як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій...».

Україна «виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування,

активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки,

безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах».

22

Після прийняття історичного Акту про незалежність України 24 серпня

1991 року перед вітчизняним Міністерством закордонних справ постали нові відповідальні завдання, які вимагали нових професійних підходів,

реформування структури МЗС, формування відповідної законодавчої бази.

Як зазначається в «Основних напрямах зовнішньої політики України»,

ухвалених 2 липня 1993 року, з огляду на своє геополітичне становище,

історичний досвід, культурні традиції, багаті природні ресурси, потужний економічний, науково-технічний та інтелектуальний потенціал, Україна може і повинна стати впливовою світовою державою, здатною виконувати значну роль в забезпеченні політико-економічної стабільності в Європі.

Неодмінною умовою успішної реалізації Україною своїх можливостей є її активне і повномасштабне входження до світового співтовариства.

Долаючи кризові явища в суспільстві і торуючи свій шлях у світ, Україна спирається на свої фундаментальні загальнонаціональні інтереси, відповідно до яких визначаються засади, напрями, пріоритети та функції її зовнішньої політики».

Реалізуючи поставленні завдання, за неповні дев'ять років незалежності Україна здобула статус авторитетного, передбачуваного, послідовного і активного учасника міжнародних відносин.

На сьогодні Україна – учасник понад 100 міжнародних організацій,

один з ініціаторів Організації Чорноморського економічного співробітництва.

Україна, визнана стратегічним та особливим партнером ЄС та НАТО, бере активну участь в інтеграційних процесах у Європі, на Балто-Чорноморському просторі.

Україна встановила дипломатичні відносини з 166 державами світу,

має розгалужену сітку дипломатичних та консульських установ (близько 130),

уклала і виконує понад дві тисячі міжнародно-правових документів.

Запитання для самоконтролю.

1. Формування та розвиток міжнародних економічних відносин.

23

2.Економічні аспекти дипломатії стародавнього Сходу.

3.Міжнародні відносини в античному світі.

4.Специфіка європейської середньовічної дипломатії.

5.Розвиток міждержавних відносин в добу Нового часу.

6.Передумови появи економічної дипломатії.

7.Дипломатія на Українських землях: політичний та економічний аспект.

8.Становлення дипломатії в Україні.

9.Участь України в сучасних процесах інституційного міждержавного співробітництва.

Література до розділу 1.

1.Всеобщая история дипломатии. – М.: Эксмо, 2009. – 672 с.

2.Зінченко А.Л. Історія дипломатії: від давнини до нового часу, навчальний посібник. – Вид. 3-тє. – К., 2005. – 560 с.

3.История дипломатии. Том 1 / Под ред. В.П.Потемкина. – М.: 1941. – 566 с.

4.Системная история международных отношений в двух томах / Под редакцией А.Д.Богатурова. Том второй. События 1945-2003 годов. М.:

Культурная революция, 2007. – 720 с.

5.Системная история международных отношений в двух томах / Под редакцией А.Д.Богатурова. Том первый. События 1918-1945 годов. М.:

Культурная революция, 2007. – 480 с.

24