Макроекономіка2

макроекономічного розвитку, в чому проявляється її зв’язок з макроекономікою.

Предметом макроекономічної політики є функціональні механізми і засоби досягнення кінцевих цілей макроекономічного розвитку країни.

Необхідність макроекономічної політики зумовлена:

недосконалістю ринкового механізму, який саморегулюється на даний момент і не завжди враховує перспективу;

певною соціальною доктриною держави, яку необхідно реалізовувати;

необхідністю гарантій державної безпеки, в т.ч. економічної безпеки;

негативним впливом зовнішніх чинників на національну економіку, в т.ч. процесами глобалізації.

Підвищення ефективності макроекономічної політики вимагає раціонального поєднання дії керованих централізовано і саморегулюючих ринкових процесів, створення сприятливих умов для розвитку національної економіки.

Під суб’єктами економічної політики у вітчизняній літературі зазвичай розуміють саму державу. Проте такий погляд є спрощеним. В економічній теорії застосовується більш ширший підхід. Суб’єктів економічної політики декілька. До них належать: держава, регіональні та місцеві інституційні утворення, що входять до її складу, а також недержавні спілки та об’єднання.

Способи дій даних суб’єктів різні. Держава наділена економічною та політичною владою. Спілки та об’єднання можуть спиратися лише на власну економічну силу.

За сучасних умов економічна політика визначається:

концентрованим характером – держава мобілізує великі матеріальні та грошові ресурси, поєднує економічні й адміністративно-правові форми, регулює не тільки внутрішні, а й зовнішні умови виробництва;

масштабністю – держава проводить короткострокову і довгострокову політику, охоплює різні сфери і рівні господарської діяльності;

постійним характером, тобто вона є невід’ємним елементом сучасного

життя;

різноманітними методами впливу на економіку (економічні, соціальні, правові, адміністративні).

Як багатопланове явище макроекономічна політика характеризується низкою параметрів: суб’єкти (які здійснюють реалізацію даної політики), цілі, механізми їх реалізації і напрямки регулюючих заходів держави (табл. 8.1).

Очевидно, що на даний час склалася комплексна система постійного державного впливу на економіку, яка функціонує на основі досягнень НТП і ґрунтується на ідеях тієї чи тієї наукової економічної школи. Інакше кажучи, економічна політика спирається на економічну науку, яка визначає її сутність, завдання і методи реалізації.

Мета державної політики, яка залишається незмінною в будь-який період на будь-якій стадії розвитку країни, – стимулювання ефективності ринкової економіки, пом’якшення суперечностей ринкового механізму, тобто йдеться про те, що державна політика має бути пов’язаною з ринковим механізмом. Завдання ж економічної політики диктуються тими потребами розвитку, які

висуває сучасна дійсність. Отже, залежно від періоду розвитку міняються не тільки завдання економічної політики, а і її види: антициклічна, антиінфляційна, економічного зростання або стабілізації.

Практика економічної політики в країнах з розвинутою ринковою економікою виробила стандартну групу показників, сукупність яких досить реально відображає кінцеву ціль макроекономічної політики. Без сумніву, що в різних країнах у визначені відрізки часу їх склад може дещо змінюватися – за кількістю визначених цілей, за їх ієрархічною послідовністю. Однак, ядро цілей завжди залишається стійким. Керований соціально-економічний розвиток держави передбачає реалізацію певної множини цілей, які включають кінцеві цілі або основні (стратегічні), а також менш значущі, які поділяються на довгострокові, короткострокові, проміжні, інструментальні та інші.

	Глобальнамета	Високий рівень суспільногодобробуту
		Економічнезростання
	Генеральні цілі	Політичнатасоціальнастабільність усуспільстві
		Макроекономічна збалансованість
		Зовнішня та внутрішня безпека
		Соціальнаорієнтованість економіки
		Темпи економічного розвитку
		Рівень зайнятості населення
	Стратегічні цілі	Стабільність цін тастійкість національної валюти
		Соціальназабезпеченість та підтримканедостатньо
		захищенихверств населення
		Пріоритетні цілі структурногохарактерутощо
		Грошова маса
		Відсотковаставка
	Проміжні цілі	Валютний курс
		Бюджетнесальдо
		Сальдорахунку поточних операцій платіжного
		балансу

В економічній літературі розрізняють, як правило, чотири конкретноцільових групи цілей:

економічне зростання;

повна зайнятість;

стабільний рівень цін та стійкість національної валюти;

зовнішньоекономічна рівновага.

Вони у своїй сукупності визначають основні прикладні завдання економічних систем. Однак, низка цілей макроекономічної політики для держав, що лише перейшли до ринкових умов господарювання, може виглядати значно ширше, а послідовність їх виконання певною мірою відрізнятися від тої, що притаманна високорозвинутим західним країнам. До

того ж, в складі цілей може бути певна специфіка, що викликана недостатньою зрілістю ринкових відносин, труднощами перехідного періоду.

Для державної економічної політики характерна ієрархічна підлеглість цілей, яку можна подати як «дерево» або «піраміду» цілей.

Цілі,				Сус-
				пільний
які не піддаються				добробут
операційному			Суспільно-
вирішенню
			політичні цілі
		СвоПравовий Без-
		бода		порядок пека
		Цілі економічної політики
	Стабіль-		Економічне зростання
	ність
	Ста-	Зов-		Структурні цілі
	біль-	нішньо-
Цілі, які	ність	еконо-
	націо-
піддаються	наль-	мічна	Га-	Ре-			Струк-
операційному	ної	стабіль-	лу-	гі-	Інфра-	Рин-	тура	Струк-
вирішенню	еконо-	ність	зе-	ональ-		кова	зовніш-	тура
	міки	(стабіль-	ва	на	струк-	струк-	ньої	пере-
Повна	Ста-	ність	струк- струк-		тура	тура	торгів-	роз-
	біль-	платіж-	ту-	тура			лі	поділу
зайня-	ність	ного	ра
тість		балансу)
	цін

Цілі економічної політики, які виходять за межі цієї класифікації

Вибір пріоритетів макроекономічної політики, успіх їх реалізації багато в чому визначаються інституційними обставинами. Мова йде про якісні ознаки програм соціально-економічного розвитку та програм, що складаються й затверджуються урядом.

За роки ринкових реформ макроекономічна політика України пройшла щонайменше три основних етапи. На першому етапі (упродовж 1992-1995 рр.) уряд упровадив фіскальну політику, що підтримувалася м’якою монетарною. Значні обсяги бюджетного дефіциту покривалися за рахунок кредитних емісій Національного банку. Це зумовило розкручування інфляції до гіперінфляції.

Другий етап (1995-1998 рр.) був пов’язаний з уведенням національної грошової одиниці – гривні та характеризувався переходом до жорсткої монетарної політики, яка передбачала жорсткі обмеження грошової маси, високий рівень обов’язкових резервів комерційних банків, облікової ставки НБУ, активні дії держави з продажу цінних паперів. Відбулося підвищення ставки відсотка в економіці, обмеження кредитних ресурсів для приватного сектора, витиснення інвестицій з реального сектора економіки. Ситуація, за якої тривалий час існував високий рівень дохідності у фінансовому секторі на фоні низької дохідності та падіння обсягів виробництва в реальному, спровокувала загальну кризу усієї фінансово-кредитної системи та інфляцію. Фінансова криза 1998 року в Україні проявилася частково у підвищенні темпів інфляції, падінні курсу національної валюти і частково у кризі банківської системи і державних фінансів.

На третьому етапі (з 1999-го р.) відбулося пом’якшення грошовокредитної політки. Спостерігалося поступове зниження її параметрів: облікової ставки НБУ (з 50% у 1999 р. до 8,5% у 2006 р.), норми обов’язкових резервів комерційних банків, доходності за облігаціями внутрішньої державної позики. Послаблення грошово-кредитної політики стало обов’язковою передумовою спрямування фінансових ресурсів у реальну економіку, пожвавлення економічного зростання. У порівнянні з попереднім періодом була знижена жорсткість податкової політики. Відбулося поступове зниження податкового тиску на товаровиробників, пер за все, за рахунок зборів, що входять до собівартості продукції. Суттєво послаблено податковий тягар для сільськогосподарських товаровиробників, запроваджена спрощена система оподаткування для суб’єктів малого підприємництва. Розвиток реального сектора, зростання обсягів виробництва з 2000 р. сприяли розширенню податкової бази, збільшенню доходів бюджетів усіх рівнів, утворенню його позитивного сальдо.

Розробляючи концепцію цілей макроекономічної політики держава повинна виходити з необхідності вироблення логічно обґрунтованої системи, яка позбавлена суперечностей. У процесі практичної реалізації економічної політики створити гармонійну систему, що складається із сукупності конкретних даних, доволі складно. Це пов’язано з двома обставинами:

по-перше, саме формулювання конкретної цілі являє собою певну складність – у суспільстві завжди існують різноманітні уявлення про цілі. В цьому полягає основа конфліктної ситуації (її розв’язання передбачає використання політичних установок держави);

по-друге, практика регулювання економічних процесів показує, що виконання однієї цілі спроможне загальмувати реалізацію іншої або навіть зробити це неможливим.

Існує діалектичний взаємозв’язок цільових установок, з одного боку, і неможливість одночасного їх досягнення – з другого. Доречно з цього приводу навести слова А.Енштейна: “Наш час характеризується досконалими засобами

йбезладними цілями”.

Формуючи комбінування ряду конкретних цілей для їх практичного здійснення, економісти визначили його як “магічний багатокутних цілей”. В “магічному багатокутнику цілей” можна вказувати різку кількість цілей. Цей склад – при більш широкому підході – включає сім цілей, при більш вузькому – тільки три. В останньому випадку цілі економічного зростання та повної зайнятості розглядаються економістами як єдине ціле.

В макроекономічній теорії ставилися завдання визначення найкращої, оптимальної макроекономічної політики. Основи даного напрямку закладені в базовій теорії першого нобелівського лауреата з економіки, голландського економіста Яна Тімбергена. У своїй праці “Теорія економічної політики” (1952 р.) він визначив послідовність кроків формування такої політики. На думку автора: перше – це формулювання головних цілей, яких бажано досягнути, друге – визначення показників, в яких можна виміряти цілі, третє – підбір поліпшених інструментів, які має у своєму розпорядженні уряд.

Економічне	Підтримка повної
зростання	зайнятості

	Стабільність цін	Зовнішньоекономічна
	та національної
		рівновага
	валюти

Я.Тімберген розробив модель економічної політики у вигляді простих лінійних функцій, об’єднавши цілі та інструменти.

Він показав, що для проведення успішної макрополітики стосовно кожної цілі має бути використаний свій окремий незалежний набір інструментів.

Т1 = а1І1 = а2І2, Т2 = в1І1 = в2І2,

де Т1, Т2 – цілі макроекономічної політики; І1, І2 – інструменти макроекономічної політики; а, в – коефіцієнти впливу кожного інструменту.

В такому випадку знімається проблема “магічного трикутника”. В реальних умовах не існує повністю незалежних наборів інструментів регулювання. Наприклад, податкова політика може бути використана як для підвищення доходів бюджету, так і для зниження податкового тиску. Зауважимо, що займається цими питаннями один тай самий податковий орган.

Нобелівський лауреат Роберт Манделл розвив ідеї Я.Тімбергена, запропонувавши ще одну ланку у встановленні взаємозв’язку цілей та інструментів макроекономічної політики. На його думку, кожен інструмент політики повинен бути підпорядкований окремому незалежному інституту. Відповідно, відбудеться децентралізація прийняття рішень і буде проводитись оптимальна економічна політика.

У 70-ті рр. ХХ століття Роберт Лукас відмітив той факт, що самі інструменти макроекономічної політики змінюються у процесі їх використання. Тому використання лінійних залежностей, на думку автора, є неправомірним. У теорію економічної політики держави він ввів поняття раціональних очікувань. Так, наприклад, ефект від змін у податковому законодавстві багато в чому залежить від раціональних очікувань компаній і домашніх господарств.

Для досягнення як кінцевих, так і проміжних цілей макроекономічна політика використовує відповідні засоби, які вважають інструментарієм даної політики. Розрізняють засоби:

первинні – ті, які започатковують цілеспрямовані дії макроекономічної політики і на які держава впливає безпосередньо;

вторинні – ті, за допомогою яких держава впливає на кінцеві цілі.

Наприклад, державні цінні папери – це первинний засіб. Отже, якщо Національний банк здійснює операції з цінними паперами (продає чи купує), то він впливає на величину грошової маси. Остання при цьому виступає вторинним засобом.

Методи і засоби макроекономічної політики становлять цілісну систему, проте вони не є незмінними. Їх використання залежить від рівня економічного розвитку країни та від характеру панівних політичних сил, які реалізують економічну політику.

Засоби та інструменти макроекономічної політики еволюціонували разом із історичним етапом розвитку економіки різних країн світу:

етап І – пряме втручання у господарські процеси через цінове регулювання, дозвіл або заборону певного виду діяльності;

етап ІІ – перехід до непрямих методів державного регулювання економіки.

7.3.Основні концепції реалізації макроекономічної політики

Теоретичні принципи, що формулюються макроекономікою, є засобом осмислення фактів та прогнозування динаміки розвитку економічних явищ. На цій підставі будується макроекономічна політика – сукупність цілей та заходів їх досягнення у сфері суспільного виробництва, розподілу, обміну та споживання благ. Макроекономічна політика покликана відбивати інтереси суспільства та сприяти зміцненню національної економіки. Як відомо з курсу макроекономіки, вона розподіляється на позитивну та нормативну, які у своїй єдності є основою для оцінки макроекономічних тенденцій та розробки макроекономічної політики.

Позитивна макроекономічна теорія розглядає явища, процеси та тенденції, що мають місце в економіці. Прикладом позитивної макроекономічної теорії може бути наступне положення: в економіці спостерігається підвищення цін на 15%, тобто має місце інфляція.

Нормативна макроекономічна теорія формулює положення стосовно тих процесів, які повинні відбуватися, та вживання бажаних заходів. Наприклад, для підвищення темпів економічного зростання необхідно збільшити обсяг інвестицій в економіку.

Макроекономічна політика, формуючи загальні умови, в яких діють індивідуальні виробники та споживачі, розробляється та реалізується на основі моделей, формальних чи неформальних. Як влучно відмітив Дж.М.Кейнс, політичні діячі, які вважають, що вони не підпадають ні під чий вплив, насправді виявляються інтелектуальними рабами деякого, вже не модного, економіста. Тому вивчення економічних ідей, особливо представлених у моделях, необхідне та надзвичайно корисне для виявлення закономірностей прийняття рішень та реалізації макроекономічної політики.

Підтвердження тісного взаємозв’язку теорії науки макроекономіки з відповідною національною економічною політикою держав дає історія економіки.

Нагальну потребу в активній економічній політиці держави як важливому факторі успішного розвитку економіки обґрунтував ще Ф.Ліст, підтримав К.Родбертус, розвинув В.І.Ленін і в оновленій формі сформулював

Дж.М.Кейнс.

Класичний та кейнсіанський підходи до заходів і форм проведення економічної політики різні. Відповідно до кейнсіанської концепції необхідна активна систематична макроекономічна політика для стабілізації ринкової економіки, яка не має внутрішніх регуляторів забезпечення повної зайнятості, стабільного зростання.

На думку прихильників класичного напрямку, макроекономічна політика переважно пасивна, так як економіка внутрішньо стабільна та автоматично опиняється в стані довгострокової рівноваги. У такій економіці державне втручання повинно бути зведено до мінімуму. Активні дії держави доцільні лише в окремих випадках порушення рівноваги. Ці погляди знайшли своє відбиття у формах проведення економічної політики у різних країнах у різні періоди часу. Так, від часів подолання Великої депресії (1929-1933 р. р.) та майже до кінця 60-х років ХХ століття заходи щодо економічної політики урядів багатьох країн спиралися на рекомендації, розроблені представниками кейнсіанської школи. Вони пропонували добитися економічної стабілізації за допомогою стимулювання сукупних видатків завдяки зміні державних витрат, податків та пропозицій грошей. Економічна політика 80-х років, яку проводили адміністрація Р.Рейгана у США, уряд М.Тетчер у Великобританії, базувалася на рекомендаціях неокласичного напрямку (зокрема, Р.Лукас, Дж.Б’юкенен, К.Ерроу, В.Нордхаус, М.Фрідмен та інші) та на теорії економіки пропозиції.

Зміст і форми економічної політики з часом ускладнюються, але життєво важливою умовою раціонального функціонування економіки вона залишається і в майбутньому. Багатоаспектність економічних реалій В.Ойкен класифікував так: сукупність економічних процесів; різні види економічних порядків; економічна політика. Він уважав останньою функцією економічних порядків – сукупності умов, які включають як фактори об’єктивні (потреби, ресурси, техніко-технологічні умови), так і законодавчі, соціальні, в тому числі і вдачу, звичаї, духовно психологічний настрій, та інші інститути (профспілки, підприємницькі спілки тощо).

Узагальнюючи історичну практику, В.Ойкен пропонував таку типологію економічних політик: політика свободи дій суб’єктів господарювання (laissezfaire); політика планово-централізованого (повністю чи частково) керування економікою; політика «середнього шляху»; політика конкурентного порядку; точкова політика. Перші два типи політики (свободи дій та плановоцентралізованого керування) досить широко розглянуто в літературі, тому ми їх не коментуємо. Політика «середнього шліху», за В.Ойкеном, має передбачати ту чи ту міру державного втручання в ринкову економіку, знаходження компромісу між ринком і плановим господарством, зокрема політику «повної зайнятості», дії щодо втручання держави в розподільні відносини та кон’юнктурне регулювання.

За політики конкурентного порядку держава має створювати умови, які максимально сприяють розвитку конкуренції. Головне завдання такої політики

– обмеження або недопущення тенденцій до концентрації економічної влади (монополізму). До змісту точкової, або пунктирної, економічної політики В.Ойкнен включає систему політико-правових дій держави, орієнтованих на розв’язання окремих макроекономічних проблем та на захист конкретних сфер. Вчений оптимальним вважав конкурентний порядок і політику конкурентного ринку, функції якого (порядку) не мають виходити «за ази меж пристосування».

В сучасних умовах концепція державної економічної політики ґрунтується на чотирьох елементах: аналіз стану економіки, аналіз цілей, аналіз відповідності інтересам системи та аналіз застосування інструментів державного регулювання. Формування раціональної державної економічної політики розпочинається із аналізу реального стану економіки. Такий аналіз проводиться на конкретному господарському рівні, визначаючи вразливі місця в економіці країни, галузі, регіону, сфери, оцінюється терміновість розв’язання проблем, альтернативні наслідки усунення або не усунення негативних явищ.

Наступний елемент починається із окреслення всіх можливих цілей взагалі, тобто з так званої каталогізації цілей. Потім додається характеристика кожної цілі: її відносять до попередніх, проміжних або кінцевих, кількісних або якісних, короткострокових або середньострокових. Деякі цілі можуть одночасно мати різні характеристики. У цьому випадку потрібно виокремити головні з них з огляду на сучасну ситуацію. Завершується аналіз побудовою дерева цілей – динамічної системи ієрархії, підпорядкування цілей, тимчасового розподілу їх за рангами та формулювання перспектив переміщення цілей у середині дерева.

Третій елемент нерозривно пов’язаний із питанням, відповідь на яке принципово впливає на формування концепції державної економічної політики. Дане питання звучить наступним чином: наскільки принципи ринкової економіки є недоторканою цінністю, якою мірою від них можна відступати за збереження панування цих принципів для їх же порятунку. Питання це надзвичайно важливе, оскільки від нього залежать можливості застосування адміністративних засобів регулювання, державного програмування, націоналізації і розвитку державного сектору.

До завершального елементу – аналізу застосування інструментів державного регулювання економіки – відносять з’ясування умов застосовуваності окремих регулюючих важелів, їх відповідності цілям, сумісності окремих важелів регулювання і достатності обґрунтування необхідності їх застосування.

Концепція державної економічної політики не може мати безконфліктного характеру, оскільки кожна регулююча акція неминуче зачіпає чиїсь інтереси, зміцнює мотивацію господарської поведінки суб’єктів. Тому концепція, що розробляється, має враховувати, які групи господарських суб’єктів виграють, а які зазнають збитків від здійснення цієї концепції, як зміняться відносини між господарськими групами за інтересами, які нові проблеми можуть виникнути і як вони відіб’ються на соціально-політичному або економічному становищі країни.

Тема 8. Фіскальна макроекономічна політика

8.1.Зміст і завдання фіскальної політики уряду.

8.2.Автоматична та дискреційна фіскальна політика.

8.3.Податкове регулювання як складова фіскальної політики.

8.4.Бюджетне регулювання як елемент фіскальної політики.

8.1. Зміст і завдання фіскальної політики уряду.

Поняття фіскальної політики пов’язано з іменем Дж.М.Кейнса та його послідовниками: А.Пігу, Р.Харродом і Е.Хансеном. З погляду кейнсіанської теорії, сутність фіскальної політики полягає в управлінні сукупним попитом за допомогою маніпулювання податками, трансфертами та державними закупівлями з метою досягнення визначених цілей. Деякі сучасні економісти хоча і піддають критиці позиції кейнсіанства, все ж таки підходять до визначення сутності фіскальної політики з використанням їх поглядів.

Відповідно до англо-американської концепції фіскальна політика є політикою, яка спрямована на стабілізацію економіки. Поряд з цим в традиційному трактуванні під фіскальною політикою розуміють політику стягування податків. Проте державний бюджет, який є одним із основних інструментів фіскальної політики, включає складання державного бюджету, вироблення загальної нормативної стратегії і використання бюджетних коштів в цілому. Тому фіскальна політика поширюється як на податкову, так і на витратну складові. Вона реалізується за допомогою законів та інших правових актів і має директивний характер. Проте фіскальна політика держави далеко не завжди може бути результативною, оскільки трапляються випадки, котрі гальмують економічну стабілізацію. Це може бути амбіційність політиків, перенапруження бюджетних видатків, що породжує фінансову нестабільність.

Фіскальна політика – це заходи держави щодо мобілізації фінансових ресурсів, їх розподілу та використання на основі фінансового законодавства для реалізації соціально-економічних цілей розвитку суспільства (зростання виробництва, зайнятості та зниження темпів інфляції).

Основними цілями фіскальної політики є:

погодження коливань економічного циклу;

забезпечення стійкого економічного зростання;

досягнення високого рівня зайнятості;

збалансування державного бюджету.

Існує декілька видів фіскальної політики:

стимулююча та стримуюча;

дискреційна та недискреційна;

Стимулююча (експансіоністська) фіскальна політика спрямована на подолання економічної кризи, стимулювання зростання виробництва та зайнятості й пов’язана із збільшенням державних видатків, зменшенням податків і стимулюванням сукупних витрат.

Стримуюча (рестриктивна) фіскальна політика спрямована на обмеження циклічного підйому та пов’язана із збільшенням податків та зменшенням державних витрат і скороченням сукупних витрат.

Дискреційна фіскальна політика спрямована на зміну обсягів державних витрат, податків і сальдо державного бюджету внаслідок спеціальних рішень уряду. Недискреційна (автоматична) фіскальна політика спрямована на автоматичні зміни обсягів державних витрат, податків і сальдо державного бюджету внаслідок циклічних коливань сукупного доходу.

Фіскальна політика складається з наступних основних інструментів:

політики державних видатків;

податкової політики.

Державні видатки являють собою витрати, пов’язані з діяльністю держави. За допомогою держави впроваджується споживання так званих суспільних благ. Крім цього, деякі державні видатки є прямими трансфертними платежами приватного сектору (соціальна допомога, пенсії, страхування по безробіттю), які не збільшують приватного споживання, але змінюють його структуру. Таким чином, державні видатки визначають відносні розміри приватного і державного секторів економіки, тобто відносні розміри приватного і суспільного споживання ВВП.

Сукупні державні видатки поділяються на чотири види:

PE CG Tr i DG IG ,

де CG – споживання в державному секторі (заробітна плата робітникам державного сектора, платежі за товари, що купуються для поточного

споживання); Tr –	трансферти приватному сектору; i DG – проценти з
державного боргу;IG	– державні інвестиції.

Три перші категорії витрат утворюють поточні видатки держави (CG , Tr , i DG ), а остання категорія – державні капітальні видатки (IG ).

Сукупні державні видатки є складовою частиною сукупного попиту, вони впливають і на приватний попит, і на сукупну пропозицію в економіці. Зміна структури видатків шляхом вибіркового спостереження окремих категорій витрат не лише спричиняє скорочення сукупного попиту, але й впливає на інші характеристики економічної системи, наприклад, на розподіл доходів та розміщення ресурсів. Причому зміна різних компонентів структури державних витрат має різні наслідки для економіки. Так, скорочення державних витрат на субсидування виробництва сприяє ефективнішому розподілу ресурсів в економіці, оскільки завдяки цьому додається викривлення цін. А скорочення витрат на соціальні трансферти, наприклад, шляхом збільшення пенсійного віку, може спричинити зростання безробіття.

Збільшення державних видатків змінює структуру сукупного попиту, але його рівень не обов’язково змінюється на ту ж саму величину. Все залежить від ступеня, яким державні видатки заміщують приватні витрати. Таке заміщення має дві форми. Якщо відбувається «пряме витіснення», коли державні видатки рівноцінно замінюють приватні (наприклад, видатки на освіту), то сукупні витрати зростають майже так, як і державні. Але державний сектор вступає в конкуренцію з приватним за залучення обмежених фінансових ресурсів,