Модуль № 2.

№	Назва теми	Лекції	Семінари
1.	Онтологія: проблеми буття та матерії в філософії та природознавстві………………………….с. 104	2	2
2.	Гносеологія: пізнання, методи та форми наукового пізнання……...с. 110	2	2
3.	Діалектика та її альтернативи….с. 123	2	2
4.	Антропологія: людина як об'єкт пізнання……………………………………....с. 141	2	2
5.	Соціальна філософія: суспільна свідомість та її структура………….с. 150	2	2
6.	Культура як об’єкт соціального пізнання……………………………………….с. 160	2	2
7.	Цивілізації, їх класифікація та основні мегатренди їх розвитку…………….с. 167	2	2
8.	Становлення, сутність та основні напрямки розвитку інформаційного суспільства………………………………….с. 173	2	2
9.	Логіка як основа філософського світогляду. Логіка дискурсу……….с. 177	2	2
	Всього:	18	18

Модуль №2.

Лекція № 1.

ТЕМА 1 . ОНТОЛОГІЯ: ПРОБЛЕМИ БУТТЯ ТА МАТЕРІЇ У ФІЛОСОФІЇ І ПРИРОДОЗНАВСТВІ.

Семінар № 1.

Проблеми буття у філософії та природознавстві.

1. Основні форми та діалектика буття.

2. Категорія матерії в науці та філософії.

3. Субстанціональна та реляційна концепції простору і часу.

РЕФЕРАТИ

1. Типи і форми руху в історії філософії.

2. Простір та час у «Рамаяні», пам’ятнику духовного життя Стародавньої Индії.

3. Соціальні властивості простору.

ЛІТЕРАТУРА

1. Пунченко О., Черниш О. Філософія /Навч. посібник.– Одеса- 2006.- 424 с.

2. Введение в философию. Ч. 2 М.: ИПЛ, 1990.

3. Філософія. //Курс лекцій. Київ: Либідь, 1991.

4. Философия. Київ: Фіта,1994.

5. Веселовський В.Н. Сущность живой материи. – М.: Мысль, 1971.

6. Матеріали взяті з:http://bookdn.com/book_279_glava_62_1._Sut_ta_zm%D1%96st_kategor%D1%96%D1%97_b.html

7. Касьян В.І. Філософія – Інтернет- версія http://pidruchniki.ws/15660212/filosofiya/kategoriya_materiya_istoriko-filosofskomu_protsesi

Методичні рекомендації до семінару та лекційний матеріал

По першому питанні студенти повинні знати, що дієслово "бути", "є" належать до найбільш вживаних слів в багатьох мовах. Розглядаючи проблему буття, філософія відштовхується від факту існування світу і всього, що в світі існує. Але ж для неї визначальним є не факт існування, а його зміст. Розуміння буття включає два тісно взаємозв’язаних смислових відтінки. Перший - існування світу в цілому з внутрішньо приналежними йому властивостями і другий - встановлення факту існування тих предметів, на які направлена діяльність людей. Взагалі розрізняють існування як присутність і існування саме по собі екзистенціальне.

Виділяючи головні види буття (природу, суспільство, свідомість), ми неявно припускаємо, що відповідна множинність явищ об'єднана деякою загальною основою. Для назви такої основи винайдена категорія "субстанція", як внутрішня єдність множинності конкретних речей. Для більш глибокого вивчення матеріалу джерела: 1, 2, 3, 4, 5, 6.

Поняття буття вперше застосував у філософії античний філософ Парменід (V - ІV ст. до н.е.). Буттям він називав такий світ, що раціонально осмислюється і осягається. Введення Парменідом у філософію поняття буття виявилося перспективним і плодотворним. За допомогою поняття буття філософи розробляли потім різні концепції світу. Іммануїл Кант створює гносеологічну концепцію буття. На думку представників філософії життя, екзистенціалістів, буття – це життя. Буття у філософській антропології розглядається як здатність людини виходити за сферу суб‘єктивності і обґрунтовувати все суще. У контексті марксистської філософії буття ототожнюється з природою, буття взагалі є відкрите питання, починаючи з тієї межі, де припиняється поле зору. Неотомісти вищою реальністю визнають чисте буття і розуміють його як божественний першопочаток, що має духовний зміст. На думку неопозитивістів, питання про відносини мислення до буття не наукове, тому що філософський аналіз не поширюється на об‘єктивну реальність, а обмежується лише безпосереднім досвідом або мовою. Французький екзистенціаліст Жан-Поль Сартр відмічав, що буття чиста, логічна тотожність з собою самим. У ставленні до людини тотожність виступає як буття-в-собі, як пригнічена, огидна поміркованість і самозадоволення. Будучи існуванням, буття втрачає вагомість і зносити його можна лише завдяки тому, що вміщує в собі ніщо. У вітчизняній філософії існують різні підходи до розуміння буття. Філософ Григорій Сковорода виділив три світи: мікрокосм, макрокосм, світ символів. Матеріаліст Іван Франко розумів під буттям природу. Кожний із способів вирішення проблеми буття іманентно містить питання, невизначеність, які стимулюють нові філософські пошуки. Проблему буття, очевидно, можна вважати вічним питанням філософії. І все-таки розробка філософами категорії буття дала корисні результати: виявлено специфічний зміст буття, обґрунтована логічна і гносеологічна необхідність категорії у філософії та ін. Розглядаючи проблему буття філософія виходить з того, що світ існує. Філософія фіксує не просто існування світу, а більш складний зв‘язок всезагального характеру: предмети та явища світу. Вони разом з усіма їхніми властивостями, особливостями існують і тим самим об‘єднуються з усім тим, що існує у світі. У широкому розумінні буття є всеохоплююча реальність, гранично загальне поняття про суще взагалі. Буття є те, що існує: матерія, речі, властивості, зв‘язки і відносини. У формі духовної реальності існують ідеї, теорії, гіпотези, навіть плоди найбурхливішої фантазії: казки, міфи та ін. Отже, буття охоплює і матеріальне і духовне. Серед основних форм буття розрізняються: 1) буття речей (тіл), процесів, які в свою чергу поділяються на буття природи як цілого і буття речей і процесів, вироблених людиною; 2) ідеальне ( духовне) буття; 3) буття людини, котре поєднує в собі індивідуальне буття і буття суспільства (місце людини в системі суспільних відносин).

Під субстанцією у філософії розуміють дещо незмінне на противагу змінним станам і властивостям, те, що існує завдяки собі і в самому собі, а не завдяки іншому і не в іншому. В залежності від характеру і загальної спрямованості філософської концепції, виділяється одна субстанція (дух або матерія) – монізм, дві субстанції (дух і матерія одночасно) – дуалізм, і нарешті, множина субстанцій – плюралізм, наприклад, монади у німецького філософа Готфріда Лейбніца. У сучасній філософії під субстанцією розуміють матерію.

Друге питання. Матеріальний світ структурно організується за допомогою властивості об'єктів бути протяжними, займати місце серед інших, межувати з ними, що і є виразом найбільш загальних характеристик простору. Структурно розчленовані елементи матеріального світу мають різні якісні стани, що характеризуються деякою змінністю і повторюваністю. Інтенсивність зміни стану характеризується їх тривалістю, що є виразом найбільш загальних характеристик часу. (Див. 1, 2, 3). Закон збереження і перетворення енергії, який діє в мега-, макро- і мікросвіті, полягає в тому, що будь які процеси перетворення речей і явищ, які відбуваються в матеріальному світі, не порушують цього субстанціонального балансу. Матерія не може виникати із нічого і не може перетворитися у ніщо.

Нестворюваність і незнищуваність матерії, збереження іі кількості за будь-яких якісних перетворень, змін станів тощо є обов’язковою умовою вічного існування матеріального світу, об’єктивних форм його буття, які постійно змінюються і розвиваються.

Спочатку філософські уявлення про матерію як першооснову і сутність всіх речей ототожнювались з конкретними речами (земля, вода, повітря, вогонь тощо) або з безструктурною якоюсь першоречовиною (апейрон), деякими фізичними елементами, атомами з притаманними їм певними якостями. Тобто тривалий час пошук матерії як субстанції, здійснювався з позицій принципу елементарності.

Доречно розглянути розвиток поняття "матерія" в історико-філософському процесі. Це поняття проходить надзвичайно складний шлях розвитку, постійно уточнюється досягненнями наукового пізнання оточуючої людину дійсності.

Так, один із засновників античної філософії, представник Мілетської школи Фалес (625–547 pp. до н. е.) вважав, що першоосновою, тобто матерією всіх речей, є вода. Інший представник Мілетської школи Анаксімандр (610–540 pp. до н. е.) основу світу зводив до апейрону. Це – безкінечна, невизначена, незнищувана та всеохоплююча матеріальна частка, що вічно рухається та творить. Третій представник Мілетської школи Анаксімен першопочаток, що дає життя всьому живому, пов'язував із повітрям.

Давньогрецький філософ Геракліт начало всього існуючого вбачав у вогні. Все існуюче, за Гераклітом, було і буде вічно живим вогнем, проявом його спалаху чи згасання.

Старогрецький філософ Левкіп (близько 500– 440 pp. до н. е.) ввів поняття атом для позначення неподільних одиниць буття, з яких складаються всі речі. Видатний вчений-енциклопедист Демокріт (460 р. до н. е. – рік смерті невідомий), один із засновників атомізму, розвиваючи вчення Левкіпа, стверджував, що матерія складається з атомів (неподільних часток).

На думку одного з найавторитетніших мислителів античності Аристотеля (384–322 pp. до н. е.), субстанцією може бути одиничне буття. Світ є сукупністю множин таких субстанцій, кожна з яких є нерозривною єдністю форми та матерії. Чотири причини роблять можливим існування окремої речі: формальна, матеріальна, діюча і цільова. Одиничне буття – поєднання форми і матерії. Це і є субстанція. При цьому форма первинна й активна. Матерія – пасивний "матеріал", – сама по собі не здатна розвиватися, в "чистому вигляді" може тільки мислитися, існує лише у зв'язку з формою, будучи "оформленою". Все існуюче в світі є матерією і формою, але матерія "сама по собі" – це чиста можливість, форма реалізує, перетворює можливість в дійсність, тобто у конкретну річ.

Важливим кроком у розумінні матерії були погляди матеріалістів XVIII–XIX ст. І філософи, і природознавці у цей час визначили матерію як сукупність неподільних корпускул (атомів), з яких побудований світ. Тобто, в цілому, і в античності, і пізніше матерію розглядали як таке, що існує на рівні з речами, як якась тілесність, праматерія, з якої виникають і в якій зникають конкретні речі.

Пошук першоматерії з позицій принципу елементарності у вигляді безструктурних елементів свідчить про обмеженість такого підходу. Адже спроби визначити матерію з позицій "першоцеглини" світобудови передусім передбачає, що такі "першоцеглини" вічні, незмінні й не виникають з будь-яких інших об'єктів. Якщо ж вони виникають з "чогось", то тоді вони вже не можуть вважатися першоосновою матеріального світу.

Принцип елементарності чи "оконечнювання" матерії як першооснови й сутності речей, зведення її до певних конкретних видів чи форм призводить до непорозумінь у тлумаченні світобудови. Адже на кожному етапі пізнання і практики людина освоює лише деякі фрагменти невичерпного у своєму розмаїтті світу. Кожний наступний етап пізнання приводить до відкриття нових, невідомих до цього властивостей, видів і форм матерії. Негативним прикладом цього може служити кризовий стан у філософії і природознавстві, що спостерігався у кінці XIX – на початку XX ст. До цього часу матерія ототожнювалася з такою першоосновою, як атом. Він вважався неподільною, найдрібнішою часткою. Але у 1896 р. було виявлено радіоактивність, відкрито електрон, з'ясувалось, що атом розпадається. Звідси висновок: матерія руйнується , пропадає, щезає. Таке твердження отримало назву "криза в фізиці". Філософи-матеріалісти були розгублені – на очах зруйнувалася непохитна, здавалося, будова філософської матеріалістичної концепції.

Де вихід? Матеріалісти зробили методологічний висновок на основі кризи: необхідно діалектично підходити до розуміння субстанції, усвідомлювати, що субстанції, тобто матерії, притаманна різноманітність, невичерпність, рухливість, змінюваність, Найбільш повно цим вимогам відповідає таке визначення: матерія – це філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, що дається людині у її відчуттях, відображається відчуттями людини й існує незалежно від них.

У цьому визначенні матерія не пов'язується з будь-якими елементами конкретної будови речей і Всесвіту, з їх структурною організацією. Тут акцентується увага лише на двох основних, всезагальних властивостях: по-перше, існувати об'єктивно, тобто незалежно від людської свідомості; по-друге, відображатися в людській свідомості.

Зрозуміло, ці найбільш загальні властивості матерії не можуть бути заперечені, відкинуті подальшим розвитком людського пізнання і практики.

На вищих шарах матеріального буття виникає, функціонує й розвивається людська свідомість. Шар матерії, в якому здійснюється людська життєдіяльність, специфічний тим, що він містить у собі духовний регулятив життєдіяльності – свідомість, яка вторинна щодо матерії. Вторинна, проте аж ніяк не другорядна, оскільки вона є якісно особливим, ідеальним рівнем саморозвитку матерії.

Людина – продукт саморозвитку матерії, що сягнув рівня соціальності. Вона – немовби увінчання природи, нижчі шари якої виступають глибинними пластами світобудови.

Третє питання. Студент повинен засвоїти що таке спосіб існування матерії. Таким способом є рух. В сучасності форми руху поділяються на такі три групи:1) в неорганічній природі; 2) в живій природі; 3) в суспільстві. Рух як спосіб існування матерії нерозривно пов’язаний з об’єктивними формами її буття – простором і часом.

В історії філософії розгляд питання про сутність простору і часу включає такі ключові проблеми:

1. Об’єктивність чи суб’єктивність простору і часу.

2. Їх відношення до матерії як субстанції.

3. Корінні властивості простору і часу.

Представники об’єктивного ідеалізму (Платон, Гегель та ін.) розглядали простір та час як породження надприродного духовного начала.

Представники суб’єктивного ідеалізму (Берклі, Юм, Кант, Мах та ін.) вважали їх суб’єктивними формами людської свідомості.

І. Мюллер і Ч. Белл (19 ст.) («фізичний ідеалізм») заперечували об’єктивний зміст у формах чуттєвого і логічного пізнання, вбачаючи джерело цього змісту в «специфічній енергії органів чуттів». А продовжувач зазначеної концепції Ч. Шеррінгтон проголосив кінцевим джерелом об’єктивно-значущої інформації про світ «структурні і функціональні властивості мозку».

У філософському матеріалізмі у вирішенні зазначеного питання склалися дві концепції: субстанціональна і релятивістська. Прибічники першої концепції розглядали простір і час як самостійні сутності, які незалежні одна від одної і від матерії, що рухається. Ця концепція лежить в основі класичної механіки Ньютона і його школи. Прибічники реляційної концепції простору і часу розглядають їх не як самостійні сутності, а як системи відношень, що утворюються взаємодіючими матеріальними об’єктами, і як загальні форми координації останніх. Великий внесок в розробку наукових уявлень про зв’язок простору і часу з матерією, що рухається, зробили М. Лобачевський, Б. Риман, А. Єйнштейн, Г. Лоренц, А. Пуанкаре, Г. Мінковський.

Згідно з сучасними науковими уявленнями простів і час характеризуються такими загальними властивостями: об’єктивність і незалежність від людської свідомості, абсолютністю як атрибутивною формою існування матерії, нерозривним зв’язком один з одним і з рухом матерії, залежністю від структурних відношень і процесів розвитку в матеріальних системах, єдністю перервного і безперервного, кількісною і якісною нескінченістю.

Існує загальна властивість простору – тривимірність. Сутнісною властивістю простору є його протяжність. Також є властивість простору як зв’язність і неперервність. Простір характеризується також однорідністю, ізотропністю.

Суттєвою властивістю часу є тривалість, необоротність, однорідність.

Соціальний простір та час як об’єктивні форми буття суспільної реальності характеризують послідовність, тривалість, ритми і темпи становлення і розвитку її співіснуючих матеріальних сторін і об’єктів в історичній системі соціальних зв’язків і відносин.

Особливе значення для єдиного просторово-часового параметра історії набувають структурна організація суспільних процесів, їх зв'язність в єдиному соціальному цілому. Для більш глибокого вивчення цього питання джерела 1, 2, 4, 5.