3. Християнізація слов’ян

Християнство зародилося в середині І ст. н. е. в східних провінціях Римської імперії за часів глибокої кризи рабовласницького ладу. Внутрішня ситуація в імперії відзначалася напруженістю: постійно точилася боротьба між рабами і вільними, багатими і бідними, загарбниками і підкореними.

Поразка народних рухів породжувала настрої від­чаю, беззахисності, надії на допомогу надприродних сил. Породжене загальним економічним, політичним, інтелектуальним і моральним розпадом Римської ім­перії християнство повинно було задовольнити ду­ховну потребу суспільства, яке вже не мало надії на соціальне визволення.

Віра в месію, тобто у божественного спасителя, як основи християнської релігії, значно поширилася в східних провінціях імперії, де численні проповідники сповіщали про прихід справедливого ладу.

Особливого значення для слов'янського світу має апокрифічний переказ, записаний у "Повісті временних літ", про те, що пер­ший благовіст Христової віри приніс на землі Ук­раїни апостол Андрій під час однієї з своїх місійних подорожей в середині першого століття. Він благо­словив гори, де тепер стоїть Київ, поставив хрест на місці нинішнього Андріївського собору і віщував міс­ту, яке мало тут постати, торжество нової віри і світле християнське майбутнє. Цей переказ засвідчує одно­часний початок візантійського і київського християн­ства, тому що на місці майбутнього Константинополя апостол також (за грецькою легендою) поставив хрес­та. Український народ віками зберігав "Андрієву ле­генду", яку підтвердив своїм авторитетом Собор 1621 р. У його постанові говориться: "Святий апостол Андрій — перший архієпископ Константинопольсь­кий, Патріарх Вселенський і апостол Український. На Київських горах стояли ноги його, і очі його Україну бачили, а уста благословляли, і насіння віри він у нас насадив. Воістину Україна нічим не менша від інших східних народів, бо і в ній проповідував апостол".

Дослідження витоків слов’янської релігійності, а саме язичницьких вірувань і обрядовості паралельно з християнськими дає можливість побачити причини еволюції релігійних уявлень і необхідність реформування язичництва у процесі зміцнення княжої влади в Київській Русі.

Для консолідації молодої держави, яку Володимир Святославович взяв під свою тверду руку, потрібний був новий світогляд з його єдиним джерелом ідеології, з проповіддю єдиної віри, єдиної релігії. Територія Київської Русі наприкінці X століття була майже безмежною і складалася з багатьох земель, заселених східнослов'янськими і неслов'янськими племенами. У кожного з них були місцеві язичницькі культи, що відповідало попередній епосі первіснообщинного і родоплемінного ладу, але зовсім не відповідало прагненням єдиної раньофеодальної держави.

Спроба князя Володимира зміцнити ідеологічну базу своєї влади шляхом реформування старої язичницької релігії не вдалась. Мова йде про влаштування своєрідного пантеону язичницьких богів, у якому князь намагався протиставити культ верховного божества Перуна всім іншим язичницьким богам. З цього виходить, що князь прагнув до монотеїзму, вважаючи, напевне, що його одноосібній верховній владі має відповідати єдиний для всіх у державі бог.

В той час сусідні держави ввели в себе християнство або інші конфесії, де проводилась ідея єдиного бога в єдиній державі на чолі з єдиним правителем. Дбаючи про авторитет своєї держави, Володимир Великий дійшов думки, що необхідно і на Русі ввести одну з цих релігій. Вибір впав на християнство в його східному, найбільш прогресивному варіанті - православ'ї. Ця релігія була державною у Візантії - найсильнішої сусідки Київської Русі, стрункою церковною організацією та ієрархією, пишними формами богослужіння, які викликали трепетання простої людини. Православ'я особливо активно проповідувало тезу, що будь-яка влада - від бога, що імператор - помазаник божий. Це і було те, що шукав князь Володимир. Незважаючи на недостатню обізнаність в християнських догмах і обрядовості, князю, безперечно, було добре відомо про підпорядкованість візантійської церкви інтересам світської влади. Ця обставина і була вирішальною у запровадженні християнства за візантійським взірцем, який щонайкраще відповідав системі політичного устрою Київської Русі.

За вибором Володимира Великого простежувалися чіткі практичні інтереси - політичні, світоглядні, економічні та інші чинники, бо християнізація Русі відповідала назрілим потребам давньоруського суспільства, яке за його правління опинилось на переломі історичного розвитку. Утверджувалися нові, прогресивні для того часу феодальні виробничі відносини й притаманні їм форми політичного, економічного та духовного життя. Від кровопролитних війн з сусідами місцева знать переходить до освоєння власних земель, експлуатації своєї челяді. Так народжується нова аристократія, об'єднана матеріальною основою буття та спільними рисами соціальної психології. Пошук ідеологічних засобів консолідації цієї еліти й поширення її влади на всі верстви тогочасного суспільства спричинилися до проголошення у 988 році християнства офіційною релігією.

Запровадження цієї релігії Володимиром полегшувалось тим, що християнство вже давно пустило глибоке коріння на Русі. Археологічні знахідки в с. Чорновці поблизу м. Чернівців дозволяють вченим зробити висновок, що вже у IV століття серед східнослов'янського населення на території України жили й християни. З літописів відомо, що першим з князів на Русі християнську віру прийняв Бравлин в Сурожі (нині м. Судак у Криму) наприкінці VIII ст. Є припущення, що і Аскольд був охрещеним, оскільки на його могилі була збудована церква. Була християнкою і княгиня Ольга. Серед дружинників Олега і Ігоря, як свідчать їх угоди з Візантією, були християни. У Києві існувала міцна християнська громада. Ці обставини теж вплинули на вибір Володимира Великого.

Запровадження християнства в Київській Русі у 988 році мало великі позитивні наслідки, як для сучасників, так і нащадків. Воно зміцнило авторитет і владу князя, сприяло розбудові держави.

Характеризуючи особливості Київського християнства після охрещення Русі треба врахувати, як мінімум дві важливі реалії того часу. По-перше, християнство Русі-України з'явилося не втому первісно-початковому вигляді, в якому воно було в перші віки свого існування за часів, коли стало державною релігією. Силу державного християнства склало співвідношення принципу безмежності князівської влади з принципом покори і лагідності погнобленного населення. По-друге, утвердження християнського віровчення в Київській Русі здійснювалося під впливом його Кирило-мефодіївської, константинопольської та римської традицій, а не з якогось єдиного центру. Ігнорування князем Володимиром зовнішніх ініціатив хрещення Русі - України свідчить про те, що Київський князь прагнув здійснити цей відповідальний крок на вигідних для нього умовах, а саме: не підпорядковуватись ні Римській курії, ні Константинопольському патріархові, а продовжувати свій процес розбудови слов'янського варіанту християнства і державності. Кирило-мефодіївська спадщина стала теоретичним підґрунтям Київського православія. Церква освячувала існуючий суспільно-політичний лад, авторитет і владу великого князя.

Християнство сприяло зародженню української народності у підваленах Київської держави, а після занепаду Русі - її об'єднанню і формуванню. Треба підкреслити, що церква відіграла вирішальну роль у зміцненні етносу русічів -українців, утвердженні народного руху, моральної стійкості в умовах татарської навали та іншої іноземної різноконфесійної влади на українській землі. А також дозволила не тільки зберегти свою самобутність, мову, культуру, територіальну, економічну та етнічну єдність, але й сформувати свою українську націю, яка на протязі століть не полишала спроб створити свою незалежну українську державу, яка остаточно виникла у ХХ столітті, спочатку як УНР, а сьогодні як незалежна Україна.[14]

ВИСНОВКИ

Релігійні уявлення слов'ян-праукраїнців еволюціонували так само, як і в інших давніх народів. Історична література свідчить про те, що вже у IX ст. вздовж середньої течії Дніпра жили поляни, на лівобережжі Дніпра і берегах Десни — сіверяни, на узбережжі Бугу — бужани, навколо річки Дністер — уличі, між Бугом і Прутом — тиверці, біля берегів цих та інших річок проживали ще кривичі, ільменці, радимичі та ін. їхній світогляд релігієзнавство визначає як сукупність антропоморфного анімізму, тотемізму і магії. Підставами для таких визначень є як давні літературні джерела, так і пережитки ранніх народних вірувань у народів сучасних України, Білорусі, Росії.

Вірування праслов`ян були подібними до вірувань інших спільнот такого щаблю розвитку. Вони розвивалися за однаковим алгоритмом, звичайно ж, маючи суто місцеві відмінності. Але саме слов`янські вірування збереглися до нашого часу у формі свят, що були пристосовані до християнської традиції. Слов`янська релігія була розмаїтою та мала безліч магічних створінь, духів, демонів, тотожних яким не було у світі. Навіть зараз, автори, які пишуть у стилі фентезі найбільше звертають увагу на праслов`янську та давньогерманську міфологему, бо вони є найменш дослідженими та таємничими.

Отже, в історії людства існувало багато різноманітних релігій. Етнографічні та історичні дослідження виявили дивовижну різнобарвність вірувань і обрядів у різних народів і на різних щаблях їх історичного розвитку. Релігієзнавство описує їх, створює каталоги, класифікує і систематизує на підставі виявлення подібних та спільних їхніх характеристик і відмінностей. При цьому кожну конкретну релігію воно розглядає у контексті всієї сукупності умов її існування — матеріальних, політичних, правових, етичних, естетичних, філософських й інших. З позицій наукового релігієзнавства, історія релігії є послідовним і спадкоємним еволюційним процесом, що пройшов шлях від політеїзму до монотеїзму, від ранніх вірувань, через родоплемінні культи-, міфологію і національні релігії, до світових релігій. [15]

ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ:

1. Баркова А. Верования древних славян // Энциклопедия для детей.- М., 1996.- Т.6: Религии мира, ч.1.- С.195-210. [ст 86 Э 68]

2. Войтович В. Первовічне коріння світового Дерева Життя // Берегиня.- 1999.- Чис. 1.- С.57-67 [ст]

3. Гузенко С. Готи і Україна: До проблеми першоджерел християн. традиції Русі-України // Людина і світ. - 2002. - N 7-8. - С. 26-29. [cт]

4.Давньослав'янська релігія // Релігієзнавство.- К., 1997.- С.48-49. [cт 86.3 Р 36]

5. Дубровская О. Славяне // Дубровская О. Древние религии мира.- М., 2003.- С.147-172 [ст 86.2 Д 79]

6. Лобовик Б. Праслав'янські вірування //Людина і світ.- 1993.- С.27-30. [ст]

7. Міфи стародавніх українців, греків, римлян.- О.: Маяк; Ріно, 1995.- 46 с.- (Шк. прогр.; Кн.1). [с 84.2(4) М 68]

8. Митрополит ІларІон. Дохристиянські вірування українського народу: Іст.-реліг. моногр./Ін-т дослідів Волині; Худож. С.Буртовий.- Репринт. вид.- Вінніпенг, 1965 р.- К.: Обереги, 1992.- 424 с.: ил. [ст 86.31 І 43]

9. Ю.О.Калінін,Є.А.Харьковщенко.Релігієзнавство.

10. Петрухин В. Славянское язычество. Боги, идолы и святилища // Петрухин В. Славяне.- М., 1998.- С.16-18. [с 63.3(4) П 30]

11. Плачинда С. Міфи і легенди давньої України /Худож. оформ. С.Танадайчука.- К.: Спалах Лтд, 1997.- 176 с.: іл. [с 84.4УКР П 37]

12. Авторський переказ давньоукраїнських міфів та легенд, про те, як творився світ, звідки взялись і чим займались боги, про їх подвиги.

13. Ребіндер Б. Релігія слав'ян // Ребіндер Б. Влесова книга: Життя та релігія слов'ян.- К., 1993.- С.75-86. [ст 63.3(4УКР)2 Р 31]

14. Черній А. Теїстичні вірування праукраїнців часів Київської Русі // Черній А. Релігієзнавство: Посібник.- К., 2003.- С.104-110. [ст 86.2 Ч-49]

15. Шморгун Є. Забуті боги предків // Людина світ.- 1996.- 6.- С.32-35. [ст]